Підтримати
Подорожуючи в 1650-х роках Україною зі своїм батьком, Антіохійським патріархом Макарієм ІІІ, сирійський письменник Павло Алеппський занотував: "…по всій Козацькій землі (…) всі, за малими винятками, (…) вміють читати. Крім того, священики навчають сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях".
Думається, що перебільшення тут є, але зовсім неістотне; адже первістки вищої освіти в Східній Європі - Острозька і Києво-Могилянська академії - відчинили свої двері для обдарованої молоді саме в Україні. Після ліквідації Гетьманщини і закріпачення селянства в Російській імперії ситуація з освітою кардинально змінилася. Царська влада не мала потреби в освічених українцях, а тим освічених кріпаках. Про те, як важко було вирватися з рабських тенет, свідчить доля українського генія Тараса Шевченка.
Але з Реформою 1861 року почалися зміни і в освітній галузі. 1865-го, на підставі "Положення про губернські та повітові земські установи", було утворено земські управи - органи місцевого самоврядування, які підпорядковувалися губернатору. Відали вони переважно господарськими та культурно-освітніми питаннями. У цей час по селах України почали відкривати земські школи. Утримувалися вони за рахунок земств, і, зокрема, у Полтавській губернії з 1874-го до 1908 року кількість сільських шкіл зросла з 202 до 1030.
Революція 1905 року дала поштовх зростанню самосвідомості поневолених народів, що змусило імперію йти на деякі поступки. Так, в Україні було знято заборону на українськомовні газети й журнали, назрівали зміни й в освіті. Цікаву інформацію щодо цих процесів в українському суспільстві наведено у книжці Олександра Панченка "Лохвиця, Посулля, Україна…". Автор пише, що на початку 1914 року полтавський губернатор Олександр Багговут повідомляв міністра внутрішніх справ Російської імперії Миколу Маклакова, що в Лохвицькому повіті на загальних зборах Товариства взаємодопомоги вчителів, незважаючи на протест інспектора народних училищ, одноголосно ухвалили резолюцію про викладання в народній школі українською мовою. Губернатора вельми непокоїло, що це стане прикладом для сусідніх повітів.
У цей час Полтавська губернія вже стала центром формування українського архітектурного стилю. Саме тут утілювалися в життя проекти його основоположників Василя Кричевського й Опанаса Сластіона. Характерні риси стилю - трапецієподібні шестикутні вікна й двері, двоповерхові башти зі стрімкими шатровими верхами, дах із заломом - запозичено зі старовинних українських будівель. Першою спорудою в цьому стилі став будинок Полтавського губернського земства (1903–1908 рр., архітектор В.Кричевський). А талант О.Сластіона яскраво розкрився при будівництві сільських шкіл, які доти мали невиразну архітектуру, про що писала мати Лесі Українки письменниця Олена Пчілка. Народні школи повинні нести у своїй архітектурі національні риси, вважала вона і звернулася з відповідним клопотанням до Полтавського земства. 1910 року земство провело конкурс на розробку проектів будинків шкіл в українському стилі. Того ж року, попри спротив частини шовіністично налаштованих чиновників, Лохвицька земська управа з ініціативи її голови Миколи Терешкевича постановила будувати земські школи саме в українському стилі. І незабаром осередки народної освіти стали поряд із церквами архітектурними домінантами й окрасою багатьох сіл Лохвицького повіту. З 1910-го по 1916 рік тут було збудовано в стилі українського модерну, за різними даними, від 70 до 100 шкіл! Навіть у найвіддаленіших маленьких селах. Перші школи будували місцеві будівельні техніки, які представляли раціоналістичну течію в цьому стилі. Невдовзі втілювати в життя свої масштабні замисли Лохвицьке земство запропонувало представникові романтично-декоративної течії О.Сластіону. Одно- і двокласні школи за його проектом мали Г-подібний план і одну башту, а трикласні - симетричне планування у вигляді літер V або П і дві башти. Фасад будівель був опрацьований у 10 варіантах. Особливого шарму й неповторності їм надавала перевтілена митцем-новатором у цегляні орнаменти на зовнішніх стінах українська вишивка.
Споруджені за проектами О.Сластіона школи стали явищем в українській архітектурі. Про них писали в періодиці Києва, Полтави, Катеринослава, Харкова, Львова… Світлини з їхнім зображенням демонструвалися на виставках у Києві, Харкові, Петербурзі. Завершити велику справу земству завадили буремні події наступних років. І лише в 1920-х, уже в часи коренізації/українізації, при будівництві шкіл у деяких областях радянської України інколи зверталися до спадщини О.Сластіона.
У трагічні 1930-ті роки дісталося й лохвицьким "земкам": у більшості з них було знесено башти, але самі будинки, істотно втративши у своєму оригінальному вигляді, вціліли й використовувалися за своїм призначенням. Однак у нинішню добу роздержавлення чимало цих пам'яток стали бездоглядними: вони не тільки руйнуються від часу, їх спалюють і розбирають на будівельні матеріали.
Через сто років після їх появи у Лохвицькому районі спалили одну з найкращих і єдину вцілілу в первісному вигляді земську школу в селі Западинці, яка мала всі підстави стати музеєм архітектурного спадку Опанаса Сластіона. Перетворився на згарище й маєток Терешкевича в селі Свиридівка. Навіть з його фундаментів розтягли цеглу. Серед безповоротних втрат останніх років також земські школи в Сенчі, Городищі, Шмиглях, Новій Греблі. Була спроба підпалити "земку" в селі Христанівка. Ще в 1970–1980-х роках питання про необхідність зберегти старовинні школи порушували їх дослідники мистецтвознавці Віталій Ханко, Георгій Шибанов, Віктор Чепелик. Нинішній рух за порятунок унікальних будівель започаткувала Ольга Герасим'юк - нині заступник голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, активний популяризатор забутих пам'яток. Про них заговорили по радіо і з телеекранів, з'явилися статті в часописах і газетах. Було створено проект "Школи Лохвицького земства" та однойменну інтернет-спільноту. В одній з публікацій газети "День" названо імена тих, завдяки кому столітні будівлі повертаються до життя, отримують охоронний статус. Це - архітектор Іван Биков, дизайнер Максим Іванов голова Чорнухинської РДА Олег Ковган, а також Оксана Олійник, Анатоль Ізотов, Микола Лисенко, Олена Задорожна та інші.
Найбільше "земок" збереглося на саме на Полтавщині - у Лохвицькому і Чорнухинському районах; чимало їх у Варвинському (Чернігівщина), Роменському (Сумщина) районах, зустрічаються в Лубенському та Пирятинському районах. У якому ж стані вони перебувають?
Це ми на власні очі побачили, подорожуючи в різних частинах колишнього Лохвицького повіту. З огляду на досить компактне їх розташування в Чорнухинському районі та близькість до автостради Київ-Харків, ми обрали цей район для одноденної автомобільної подорожі. Поворот на село Білоцерківці Пирятинського району, де є дві "земки", проминули через неблизький шлях. Розпочали з розташованої на березі Удаю Куріньки. У центрі села, що було в козацькі часи центром однойменної сотні, розташована загальноосвітня школа. Це доглянута будівля з шестикутними вікнами і двома баштами. За цими ознаками ми відразу впізнавали серед сільської забудови земські школи. Далі продовжили шлях на південь, до маленької Нетратівки. При в'їзді - невеликий будинок, у якому нині дитячий заклад сімейного типу. Башту, на жаль, уже знесли, але шестикутні вікна й прикрашені орнаментами стіни засвідчили, що перед нами "земка". Далі помандрували до Мокіївки. У ній поруч із новою двоповерховою школою - стара, що за архітектурними деталями подібна до куріньківської, але менша. В одному місці між вікнами цегла обвалилася, оголивши дерев'яну основу. Нині тут дитячий садок. У Пісках-Удайських на пустирі побачили будівлю з баштою, в обрисах якої важко не впізнати одне з творінь О.Сластіона. Збереглася первісна бляшана покрівля, на стінах - щедрі орнаменти. Школи тут уже немає, але з'явилася охоронна табличка. Цим об'єктом ми завершили частину подорожі прилеглими до Удаю селами. В одному з них, Городищі, школу знищили в останні роки.
Далі - старовинне містечко Чорнухи і кілька сіл навколо нього. Перше - Кізлівка, з двоповерховою новою школою, а поруч - старовинна, з баштою. У ній - шкільна бібліотека. Будівля в доброму стані, але дерев'яна башта вже похилилася. У Чорнухах на узвишші за меморіальним комплексом, що присвячений Григорію Сковороді, оглянули оздоблену характерними для будівель Опанаса Сластіона орнаментами земську школу з двома баштами.
У ній нині розміщуються дитячі заклади. Неподалік, на подвір'ї районної лікарні, зберігся збудований за тим самим проектом будинок земського лікаря, в якому дах має залом. Впадає в око різниця між двома старовинними віконними рамами й осучасненими іншими. Майже впритул до Чорнух примикає село Харсіки. За однією з версій, саме тут народився Г.Сковорода. Школа стоїть на віддаленому від центру села панорамному узвишші. Нещодавно активісти зупинили тут самовільну перебудову унікальної пам'ятки, яку збиралися перетворити на гараж. Всередині - зірвана підлога, зруйновані перегородки, подекуди відсутні віконні рами. Тепер будівля під охороною держави, пошкодження карається законом. За Харсіками - останні на маршруті села Бондарі й Гільці. Школи в них доглянуті, їх досі увінчують дерев'яні башти. Але шкільне подвір'я в Бондарях уже занедбане. А на подвір'ї Гілецької загальноосвітньої школи збереглися дерев'яні зруби господарських будівель первісного шкільного комплексу.
Із півсотні вцілілих земських шкіл близько половини припадає на Лохвицький район. Але, мабуть, хтось із лохвицьких партійних функціонерів у 1930-х роках надто вислужувався перед радянською владою, тому що башти в цих школах позносили. Продовжили традиції тогочасних вандалів сучасні - з чотирьох уцілілих будівель з баштами дві знищено в останні роки.
Водночас чимало "земок" мають дахи із заломом, зовнішні стіни більшості з них прикрашають чудові орнаменти. Самобутні будівлі у поєднанні з мальовничою природою долин річки Сула та її приток, безперечно, потішать око і туристів, і тих, кого цікавить архітектура давньої України, її самобутня історія.
Перлини українського модерну в Лохвицькому районі ми побачили впродовж одноденної велосипедної мандрівки правим і лівим берегами Сули. У першому на маршруті селі Риги на невисокому пагорбі стоїть ошатна будівля з шестикутними вікнами, заломом даху і вишуканими орнаментами на стінах. Відновити б башту, і ми побачили б витвір Сластіона у первісній красі. У фотоальбомі "Земські школи Опанаса Сластіона" його автор протоієрей Андрій Власенко зазначив, що після знищення 2011 року Западинської школи її ровесниця посіла перше місце в рейтингу Сластіонових шедеврів. Нині тут сільський будинок культури.
Далі, через село Венслави, шлях проліг до Яблунівки. На в'їзді у Венслави дивиться на світ вибитими шибками старовинна цегляна будівля. Вона не належить до шкіл Сластіона, але й на її стінах є де зупинитися погляду. Окрасою Яблунівки є оточена гостроверхими ялинами колишня восьмирічна школа з такою ж гостроверхою баштою. Її стан поки що задовільний, між класами збереглася первісна розсувна перегородка, на одній зі стін - стенд із портретами Героїв Радянського Союзу Лохвиччини. Але двері розчинені навстіж, шибки подекуди вибиті. На сьогодні село взагалі не має школи, бо після закриття малокомплектних шкіл учнів з навколишніх чотирьох сіл тепер звозять до школи в селі Їсківці, де навчається аж 69 учнів (з п'яти сіл!).
Від Яблунівки ґрунтова дорога привела до околиці колись сотенного, а згодом волосного містечка Сенча. У давньоруські часи тут стояв літописний город Синець, про який нагадують три городища. Звідси можна відвідати села Гаївщина і Христанівка з цікавими будівлями "земок", дахи яких мають залом, а школа в Гаївщині ще й башту. Ми ж, залишивши ліворуч старовинний триповерховий млин і вали давньоруського городища, поїхали до крайньої південної точки маршруту - села Лучка. На полях обабіч дороги - численні бурові вишки "українського Кувейту" - Полтавщини. За словами місцевих жителів, через забруднену нафтопродуктами питну воду в колодязях край перебуває у стані екологічного лиха. Споглядаючи індустріальні краєвиди на полях, ми проґавили поворот на Лучки і потрапили аж на Лубенщину, у село Хитці. Тут на горі над Сулою збереглася одна з двох у Лубенському районі шкіл Лохвицького земства. Інша - в селі Окіп. Орнаменти на стінах покинутих шкіл поступово зникають за густими чагарниками.
В оточеному з трьох боків вигином Сули селі Лучки був один з маєтків Петра Полторацького, батька Анни Керн. 1842 року в місцевій церкві відбулося вінчання музи Пушкіна з її кузеном Олександром Марковим-Виноградським. Церкви давно немає, але невелика, з декорованими стінами будівля колишньої школи доглянута. В селі Сенча, куди ми повернулися путівцем уздовж горбистого берега Сули, ще років із 10 тому на високій горі стояла школа з двома баштами. Тепер її можна побачити хіба що на старих світлинах - унікальну будівлю розібрали на будівельні матеріали.
Далі наш шлях проліг лівобережжям Сули. Земська школа в селі Бодаква збереглася добре і є однією з найцікавіших - окрім щедро орнаментованих стін і даху з заломом, над віконцем на даху вона має фронтон, що нагадує маленьку башту з двома заломами.
У наступному селі - Пісочки - "земка" також має залом даху й орнаменти на стінах. Однак вона зазнала "євроремонту". Трапецієподібні завершення вікон закладено цеглою, а нижче у віконні отвори вставлено склопакети. Не найгірший варіант у порівнянні зі спаленими й розібраними на будівельні матеріали архітектурними перлинами.
Неподалік - велике село Піски, колишнє літописне місто Пісочень. На запитання про стару школу нас чомусь спрямували в лісок за селом. Як виявилося, тут, у маєтку графа Павла Ламсдорфа-Галагана, в радянські часи була школа, яку близько 25 років тому перевели в нову будівлю. І на сьогодні від графського маєтку, а потім школи залишилося тільки поросле високою травою футбольне поле. А пісківська "земка" виявилася на виду, біля дороги. Можливо тому й уціліла. Це одна з найкращих за оздобленням стін школа авторства Сластіона. У довіднику 1992 року вона значилася як пам'ятка архітектури. Нині на обліку не перебуває, стан її далекий від задовільного, але будівля замкнена і не втрачена.
У селі Брисі, що нині стало частиною міста Заводське (декомунізоване Червонозаводське), ліворуч від траси показалися вже знайомі шестикутні вікна й орнаменти на стінах. Школа тут теж не діюча, але й не покинута: у ній - філія бібліотеки Заводського. І нарешті, вже в сутінках, дісталися останнього на маршруті села Млини. У ньому - одна з двох "земок", що були збудовані першими (1910 р.), і водночас єдина з побачених упродовж дня, де навчаються учні. Будівля доглянута, має скромні орнаменти на стінах, що характерно для споруджених місцевими будівельними техніками шкіл.
На сьогодні ми маємо на окремій території досить значну групу збудованих в одному стилі будівель, які мають архітектурну та історичну цінність і які, до того ж, в інших регіонах практично не зустрічаються. Збереження цих самобутніх пам'яток - справа честі як місцевої влади і населення, так і чиновників від культури на державному рівні.
Коли ця стаття готувалася до друку, відбулася приємна для не байдужих до шкіл Лохвицького земства подія. Ольга Герасим'юк повідомила у Фейсбуці, що експертна рада Управління охорони культурної спадщини Міністерства культури ухвалила рішення визнати ці школи пам'ятками культури місцевого значення з рекомендацією надати їм статус національних. Це насправді переломний момент у столітній історії Сластіонових шкіл, бо тепер є законна підстава вимагати збереження експлуатованих будівель. Хочеться вірити, що вони будуть відреставровані і, нині покинуті й спустошені, повернуться до життя, перетворяться на об'єкти туризму. Популяризації пам'яток Полтавщини сприяв би випуск в Україні пам'ятної монети. Історія цих справді унікальних пам'яток архітектури триває…
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google