Євген Сверстюк. Правда і совість - Історія - dt.ua

Євген Сверстюк. Правда і совість

1 лютого, 16:11 Роздрукувати Випуск №4, 2 лютого-8 лютого

Чотири роки тому він відійшов у Вічність. 

Євген Сверстюк і Любомир Гузар

13 грудня минулого року видатному публіцистові, літературознавцю, культурологу, філософу, в'язню сумління, лауреату Шевченківської премії Євгенові Сверстюку виповнилося б дев'яносто. 

Чотири роки тому він відійшов у Вічність. Ця втрата стає чимдалі відчутнішою, бо із часом усвідомлюємо його особистий вплив на кожного з нас.

Кажемо: "Він був і лишається совістю нації". А чи вповні розуміємо, чим є феномен совісті? У безбожному суспільстві як складова масової свідомості він відсутній. Руйнуючи храми й викорінюючи Віру, більшовики насамперед прагнули позбавити людину совісті, бо саме вона є найважливішою рисою духовного світу християнина. І значною мірою їм це вдалося. Радянська моральність набула виразно язичницьких ознак; адже язичник у своїх вчинках керувався відчуттям страху, на відміну від християнина, який діє "не за страх, а за совість". Ця приказка, мабуть, іще з доби перших апостолів.

Але й за радянщини, як і за царя Ірода, живучи у постійному страху, суспільство все ж народжувало носіїв совісті. Їх розпинали, але приходили інші будителі. І, нарешті, обернулося двохтисячолітнє коло Історії: з'явилися "шістдесятники" (і не тільки вони), які вчиняли згідно із власною совістю. Назвемо їх новими християнами, чия доля часто була трагічною, як і перших апостолів.

Дисиденти 1960-х були не тільки іншодумцями. Вони діяли по-новому, відкинувши ідею "покращання" радвлади. Коли після хрущовської "відлиги" почалося поступове "закручування гвинтиків" у всіх сферах життя, саме тоді здійнялася хвиля протесту проти спроби повернути народ до стійла, де можна було лише боятися і мовчати. Імена Сверстюка, Дзюби, Світличного були серед того мороку наче спалахи світла, що будили надію... Коли радіо "Свобода" 1969 року транслювало есей "Собор у риштованні", про його автора вже знала вся мисляча Україна. Позачасова актуальність його публіцистики вражає! Ось початок цього есею: "По-старому височать на землі великі пам'ятники духу — собори, обрамлені витягнутими вгору спорудами нового віку техніки. По-старому неспокійна людина хапається клаптика теплої землі й високого неба, щоб відчути точку опори, щоб знайти на мить саму себе і спробувати щось у собі осягнути. Але землю вкриває асфальт і бетон, небо затягується димами і ревом моторів, і кудись шалено, в метушливій тривозі летить життя, засмоктує і не залишає тієї чистої години для душі, коли можна замислитись над собою і подумати про головне. Куди ж іде життя? Чи ми ведемо життя, чи життя веде нас, кинувши нам для забави дешеві замінники Слова — телевізор, футбол, алкоголь? Чи людина ще щось значить у цьому потоці життя? Чи вже вона тільки пасажир сліпого корабля, що мчить назустріч ночі?" Філософський і водночас гостро-емоційний огляд загальнолюдських проблем, що виникли в минулому столітті, а нині лише загострилися.

Наприкінці 1960-х Євген Сверстюк працює в "Українському ботанічному журналі" відповідальним секретарем. Його редакція в академічному Інституті ботаніки стає місцем зустрічей і бесід осіб, далеких від лояльності до режиму. А саме тоді влада спробувала запровадити масову ідеологічну освіту, але нібито неформальними засобами. В Інституті ботаніки, як і в інших академічних установах, були семінари з "марксистсько-ленінської естетики". Якось під час чергового семінару Сверстюк зауважив: у Леніна естетичних поглядів не було, що він сам і визнавав. Адже в XIX—XX століттях відбувся демонтаж релігійної естетики — від Чернишевського до більшовиків. І на підтвердження навів цитату з... Леніна. Стався переполох, але найбільше вчені злякалися за долю самого Євгена Олександровича.

Як виявилося невдовзі, для цього були вагомі підстави. Репресії початку 1970-х, зачепивши багатьох порядних людей, не оминули й його. Чесний виступ у колі вчених був лише відлунням активної діяльності публіциста-дисидента на захист прав людини в Україні. Йому довелося провести в "лагерах" (так він називав місця політичного ув'язнення й заслання) 12 років. В останньому слові в суді (1972 р.) він сказав: "Мені випало гірке щастя... спізнати суворість і вагу великих слів: правда, честь, обов'язок; слів, що становлять морально-етичні підвалини мого світогляду. Честь, що оплачується кров'ю, гідність, що є передумовою життя, істина, до якої йдуть з безстрашністю дослідника — без гарантії повернутися".

сверстюк
Євген Сверстюк в ув’язненні

За що і проти чого він підносив голос? За дотримання Божих заповідей, проти брехні і фарисейства. Тоді, за глухої радянщини, все було зрозуміло: з одного боку — державно-кадебістська машина, з другого — незгодні, дисиденти. Неочікувана для багатьох поява в 1990-х пострадянських монстрів, що поєднували в собі щирий патріотизм із трухлявою, ситуативною моральністю, ускладнила проблему вибору. Але якщо він і помилявся в людях, то зізнавався в цьому і свої розчарування гідно переживав... Така вже історична місія інтелігенції: бути в опозиції до влади, вчасно і мужньо сказати їй "ні!" — без альтернатив, антиномій, усього того, що підказує інстинкт самозбереження, але не дозволяє совість.

На ювілейному вечорі з нагоди 90-річчя Євгена Сверстюка про нього згадували друзі й однодумці Микола Горбаль, Йосиф Зісельс, Василь Овсієнко; зачитували фрагменти зі щоденників і листування, яке невдовзі вийде окремим виданням. Важливою подією стала презентація книжки його щоденникових записів "Вічна туга за справжнім" (Вид. "Терен", Луцьк, 2018).

Вірній помічниці Євгена Олександровича, авторці передмови до книжки Олені Голуб, завдяки допомозі його дружини Валерії Андрієвської, вдалося відтворити і впорядкувати нотатки й спостереження, зафіксовані у більш як двадцяти записниках і зошитах, починаючи від 1986 року... За 2014-й є такий запис: "Найважливішим відкриттям в Україні протягом трьох місяців Майдану було відкриття прихованих сил українського народу — моральних, духовних, людяних.

На Майдані люди зібралися для національного самозахисту, тобто захисту дітей від чужого світу пристосовництва (до безпринципності, байдужості, безликості), від еміграції, від "легкості"... Захисту себе від стадної пасивності і самозневаги..." Це — наче останній акорд симфонії, яка ще матиме продовження. А ось — за 2012 рік: "Наступ на мову, як наступ на душу, є душогубством… Мова як дар Божий має біблійне закорінення. Згадаймо змішування мов перед падінням Вавилонської вежі... Відома усім євангельська наука проповідувати рідною мовою".

І проповідував. Християнська газета "Наша віра", головним редактором якої він був до кінця життя, тому й не всім подобалася, що в ній були літературознавчі розвідки і справжня публіцистика. А не було — обтічних визначень і загальних слів. Ні в його дослідженнях творчості Миколи Гоголя й Олександра Довженка, ні в статтях послідовних борців за об'єднання українських церков у єдиній Помісній. До речі, ця тема виразно прозвучала в збірці вибраних творів Євгена Сверстюка "На святі надій" (К., "Наша віра", 1999) у розділі "Дорога до Храму". Там само — величезний масив літературознавчих досліджень від Сервантеса і Гете до Котляревського і Шевченка й далі — до Симоненка, Світличного, Стуса. У цих есеях, як влучно зауважив у передмові Іван Кошелівець, "поле його обсервації куди ширше від літературного факту". Тієї самої обсервації — узагальнень, висновків, — за які ще в 1970-х і навіть пізніше платили ув'язненням і власним життям.

Перед "Празькою весною" у багатьох з'явилися особливо великі сподівання. Казали: "Чехи й словаки навчать демократії". Бо деякий час наші вільнодумці ще могли друкуватися у пряшівському часописі "Дукля". Відомо, як цим надіям і можливостям 21 серпня 1968 року було покладено край.

Репресії, що охопили "табір соціалізму", попервах набували навіть комічних рис. У Львові запопадливі "борці з націоналізмом" відбили тризубець у статуї Нептуна на площі Ринок. А коли звідти приїздили до Києва, наприклад, Ірина Стасів-Калинець, Олег Мінько і Ярослав Ступак, то "хвіст" агентів "у цивільному" супроводжував їх від вокзалу аж до Хрещатика. А тим часом у садибі Івана Гончара люди переписували (від руки, друкарські машинки були на обліку) твір Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" і несли ці вистраждані копії в народ.

Моє спілкування з Євгеном Олександровичем спочатку було позаочним. Перекладав російською деякі матеріали українського "самвидаву", які співробітниця Інституту ботаніки Наталя Беліцер передавала Сверстюкові, а вже він і його друзі — до Росії і на Захід. Пригадую, серед них була й стаття Валентина Мороза "Космач" — про долю карпатського села.

Разом із Н.Беліцер збирали кошти на підтримку учасників опору. Розповсюджували вже згаданий твір І.Дзюби, передрукований на "нелегальній" машинці... Наша співпраця набула конкретнішого змісту в 1990-х, уже в газеті "Наша віра": Євген Олександрович підтримав задум написати книжку про біблійних істот, рослини й тварин. І перша публікація про рослини Святого Письма вийшла в цьому всехристиянському виданні. Його поради, відгуки й рецензії досі для мене безцінні, як і наші тривалі бесіди про історію, літературу, мистецтво. Він же запросив мене до участі у Всеукраїнському громадському об'єднанні "Громадянська позиція", де ми разом із братами Михайлом і Богданом Горинями, Михайлиною Коцюбинською, Миколою Горбалем, Олександром Сугоняком, Олесем Шевченком та багатьма іншими обговорювали події культурного, громадського і політичного життя в Україні. Матеріали цих зустрічей висвітлювалися в газеті... Головними засадами Євгена Сверстюка, його святими заповідями завжди були Правда і Совість — як найвищі моральні цінності, відданість яким він зберігав беззастережно.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво