Віртуози популізму: більшовицькі рецепти 1917 року - Історія - dt.ua

Віртуози популізму: більшовицькі рецепти 1917 року

3 листопада, 2017, 18:38 Роздрукувати Випуск №41, 4 листопада-10 листопада

На проблемах національного питання найкраще зіграли більшовики Володимира Леніна.

«Приїзд В.І.Леніна до Петрограду 3(16) квітня 1917 р.». Художник К.Аксенов

Знову наближається цей колишній "червоний день календаря". 

Вже котрий рік його немає серед офіційних відзначень в Україні, і, на відміну від інших радянських реліктів (23 лютого, 9 травня), цей день уже справді поступово відходить у минуле. Дивишся на календар, бачиш дату "7 листопада", й нічого спершу не спадає на думку, лише потім: а-а-а-а, це ж той день… Який пам'ятаєш із дитинства урочистими демонстраціями, транспарантами, військовими парадами. Паради були, звісно, найцікавіші. Стрункі шереги десантників, сизий дим від танків, здоровезні ковбаси міжконтинентальних ракет. Потуга, міць. Світова місія. Якісь головні дідугани на Мавзолеї вимахують назустріч щасливим обличчям радянських громадян. По телевізору — "Ленін у жовтні", "Апасіоната" або "Комуніст". Або щось інше, так само пафосне й ідейно бездоганне. І воно минуло, хоча цей день справді має всесвітньо-історичне значення. Тільки переважно таке, що відзначати не дуже кортить.

Останні два паради на Хрещатику на День Незалежності показали: успадкована радянська форма замінилася нарешті на форму українську — з опертям на 100-річну давнину. Бачимо і "петлюрівщину", і "скоропадщину". Але яку епоху завершує цей акт урочистого падіння з українського кашкета червоної зірки? Ту, яка розпочалася з її появою. Адже "Великій Жовтневій соціалістичній революції", або "Жовтневому перевороту", виповнюється 100. І дуже скоро — 100 років "українському радянському проекту" і 100 років першій російсько-українській війні новітнього часу. Останню подію можна згадувати, перебуваючи через 100 років в окопах наступної. І замислитися: що ж тоді пішло не так, що через століття ми в тих самих позиціях?

Від Лютого до Жовтня: "національна карта" у спритних руках

Як писали б сповнені революційної образності радянські автори, спочатку був "лютневий вітер", а згодом — "жовтневий буревій". Падіння 300-річного самодержавства Романових відбулося під поривом "лютневого вітру", блискавично, без надмірного драматизму і, що цікаво, — із загальним суспільним відчуттям, що остаточно. Офіційного проголошення Російської Республіки треба було зачекати до осені, але прийняття такого акта до Установчих Зборів, які б, власне, мали вирішувати всі питання державно-політичного устрою майбутньої Росії, досить промовисте. Чинник особистості в історії важить багато, і цар Микола ІІ був ніби запрограмований, щоб повалити російську монархію. Чи діяльністю, чи бездіяльністю, чи зайвими ініціативами, чи відсутністю необхідних. Його політичний гороскоп (а, врешті, й особистий) виявився жахливим.

Навесні 1917 р. монархія — у будь-яких виявах — була знята з порядку денного. Настав час таких політичних проектів, які б раніше могли видаватися нежиттєздатними чи утопічними, але один тиждень свободи оживив усе, що вчора не мало доступу до політичного ліфту. Когорти професійних революціонерів нарешті відчули благодатне поле для реалізації свого "професіоналізму". Частина їх перебувала десь на каторзі чи в ув'язненні, частина — палко виборювала російську свободу у паризьких кав'ярнях чи лондонських пабах. У нелегальних ліворадикальних партій були непогані спонсори, і чималий етап історії російського соціалізму пройшов у більш комфортних країнах, аніж Росія. Але стартовий пістолет у лютому 1917-го бабахнув, і всі патріоти, популісти, демократи, демагоги, реакціонери, прогресисти, нігілісти, націоналісти рвонули біговими доріжками здобуття народної популярності. 

Особливо небезпечними для російської демократії виявилися спонтанні прояви окремішності національних окраїн. Спалах національних почуттів тієї весни був дивовижним і загрозливим для політичного істеблішменту. Тим більше що поліетнічна імперська столиця сама стала одним із осередків і майданчиків національно-визвольних рухів. Бо чимала частина гарнізону могла виявитися українцями, а спершу тихі "чухонці" (естонці) вирішили й себе показати Петрограду. Багатотисячні маніфестації в самій столиці чітко продемонстрували, що на окраїнах ситуація буде ще гіршою. Вже невдовзі починаються перемовини з найбільш поки що небезпечним, у сенсі "розриву російської єдності", явищем — Центральною Радою

Українська автономія буде урізана наполовину, порівняно з київським поглядом, і навіть ці напівзаходи викличуть чергову міністерську кризу в Петрограді. Намагаючись зупинити своїх російських радикалів на кшталт більшовиків, реакціонерів-реваншистів на кшталт Лавра Корнілова (які потенційно формували фронти політичного і вже час від часу кривавого конфлікту), Тимчасовий уряд відверто програвав "національну карту", віддаючи її до рук іншим спритникам. Врешті, на проблемах національного питання найкраще зіграли більшовики Володимира Леніна.

І тут знову спрацьовує чинник особистості. Попри те, що всі були соціалістами й марксистами, а Ленін великою мірою — ортодоксом цього вчення, саме він абсолютно спокійно тимчасово забув про попередньо стримане ставлення до "національного питання". Для марксистів це питання зазвичай було не комільфо, ознакою поганого тону, оскільки вважалося "дрібнобуржуазним". Сам Ленін спочатку не дуже відступав від такого погляду. "Капіталізм, що розвивається, знає дві історичні тенденції у національному питанні. Перша: пробудження національного життя і національних рухів, боротьба проти всякого національного гніту, створення національних держав. Друга: розвиток і частішання усіляких відносин між націями, ламання національних перегородок, створення інтернаціональної єдності капіталу, економічного життя взагалі, політики, науки тощо. Обидві тенденції є світовим законом капіталізму. Перша переважає на початку його розвитку, друга характеризує зрілий капіталізм, який іде до свого перетворення в соціалістичне суспільство". Оскільки "соціалізм" мав упіймати "капіталізм" на його найвищій стадії, то мав успадкувати й національно нівелюючу тенденцію. Адже марксистський проект був глобальним (не до національних дрібниць), і плекання національних розбіжностей аж ніяк не сприяло б світовій революції.

Втім, ми маємо розуміти цікаві нюанси марксистської схоластики — або діалектики: як для кого. Слід зізнатися, що доктринально більшовики ніколи не були проти самовизначення націй. Воно фігурує ще в програмі РСДРП 1903 р. Але до більшовицьких декларацій завжди треба дивитися коментарі. У даному разі — того ж Ілліча. "Соціал-демократія, як партія пролетаріату, ставить своїм позитивним головним завданням сприяння самовизначенню не народів та націй, а пролетаріату в кожній національності" (тут і далі курсив мій. — К.Г.). Беремо українську ситуацію: пролетаріат становить очевидну меншість населення України, а в самому пролетаріаті більшість становлять росіяни. Тобто, відповідно до "самовизначення української нації" згідно з програмою РСДРП, це була б незалежність російських робітників в Україні. А навіщо російським робітникам в Україні "самовизначення"? Отож.

1913 р. У резолюції чергової наради керівництва РСДРП (б) уточнюється: "Питання про відокремлення неприпустимо змішувати з питанням про доцільність виокремлення тієї чи іншої нації". Усе сказано абсолютно відверто, і цей підхід подвійного стандарту саме й запанує у 1917—1922 рр. в ленінській реал-політік. Ми (більшовики) — за самовизначення! Взагалі! (Це гасло й кидається у маси). Але кожен випадок ми розглядатимемо окремо… У 1917-му право на відокремлення для народів Росії постійно фігурувало в публічній риториці більшовиків, що зробило їм авторитет тієї партії, котра найбільше йде назустріч національно-визвольним рухам. І проголошувалося це право на відокремлення тоді, коли в Україні самостійники вважалися маргіналами. 

Яка дружня цитата: "Ми до сепаратистського руху ставимося байдуже, нейтрально. Якщо Польща, якщо Фінляндія, Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст" (Ленін). Тобто за радикалізмом національної програми більшовики не мали рівних не лише серед "великоруських партій", а й серед "потенційних сепаратистів". І тому часто їх доволі лояльно сприймали представники національних рухів — як, певною мірою, соратники й очевидні симпатики. Паралельно, це вибивало грунт з-під ніг конкурентів більшовиків — меншовиків та есерів. Останні це інтуїтивно відчували, лаючись у партійній пресі на адресу Центральної Ради за "ленінство в національному питанні".

Чудове вміння Леніна поєднувати щиру віру в марксистську доктрину (як тайнознання для посвячених) і водночас роками публічно й офіційно їй суперечити, виходячи з елементарної демагогії, — той талант, що привів більшовиків до влади і, врешті, до перемоги у громадянській війні. З весни 1917-го, по поверненні до Росії, Ленін, як ми сьогодні сказали б, уважно йшов за "соціологією". Найпоширеніші і найпростіші народні сподівання бралися на озброєння в пропаганді партії: "Земля — селянам! Фабрики — робітникам! Мир — народам! Влада — радам!" Поділити землю на приватні ділянки суперечило марксистській доктрині, але кого це турбувало, коли її можна буде спокійно реалізувати, захопивши й утримавши владу. Селяни потім одержать свій зловісний "подарунок" від "доктрини" — суцільну колективізацію.

Саме слово "радянський", "радянська влада" звично асоціюється з комуністами, — але це, знову ж таки, чудовий приклад демагогії та використання ситуативно здобутого суспільного інституту, який потому був нівельований. Адже вся доктрина РСДРП (б) орієнтувалася на диктатуру пролетаріату, а пролетаріат керується своїм авангардом — більшовицькою партією, а партія — відповідно, своїм ватажком, який у системі "демократичного централізму" стає по суті "вождем". На початку ж "ради" (чи, як у нас називали в 1917 р., "совіти") були цілком демократичними багатопартійними структурами, котрі могли формувати якусь основу громадського самоврядування. Породження революційної, часто збройної стихії — в суспільстві вони ототожнювалися з народоправством. Оскільки Ленін чуйно вловлював поточні тренди, більшовики якнайпалкіше підтримали Ради і врешті посіли в них провідні позиції. І саме Ради сформують "бренд" новій Росії, що як держава офіційно буде "Радянською" (для іноземців — Soviet), а не "Комуністичною". Бо це — демократично.

Український більшовицький сценарій

Що прикметно, цієї казуїстики Леніна і провідного фахівця з національного питання в РСДРП(б) Сталіна тривалий час не розуміли товариші на місцях. Наприклад, київські більшовики. На їхніх зборах у червні 1917 р. лунало (Г.Пятаков): "Ми підтримуємо українців у їхніх протестах проти всяких циркулярних заборон уряду (…) Але взагалі українців підтримувати нам не випадає, бо пролетаріатові цей рух невигідний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати про вугілля, хліб (чорноземна смуга)". Тобто логіка людини, котра згодом, у червні 1918-го, стане одним із керівників КП(б)У, полягала в тому, що українці існують, але логіка пролетаріату — це логіка Росії. Саме ця позиція і була більшовицьким реал-політік у національному питанні, а от знавці священної доктрини — Ленін і Сталін — просто задавали її обов'язкову для низів партії та широких мас популістську й демагогічну форму, яка змінювалася залежно від трас фронтів громадянської війни. І самі партійні низи в Україні — а нагадаємо, що тоді абсолютну більшість серед членів ленінської партії в Україні становили неукраїнці, — часто діяли в жанрі свого, часто пролетарсько-шовіністичного бачення: українська радянська республіка може бути, але українська мова — то буржуазна, і її треба заборонити. На українських землях гучні ласкаві національні гасла у практиці громадянської війни втілювалися в доволі специфічний спосіб.

Але повернімося до "української практики" більшовиків у жовтні — грудні 1917 р. Центральна Рада не визнала переворот у Петрограді. Точніше, вона не визнала більшовицьку владу як легітимну на території всієї Російської Республіки. Чекали Установчих Зборів і утворення всеросійської соціалістичної демократії та федералізації держави. Але поступово виникала думка, що в Росії просто немає легітимного уряду і ні з ким домовлятися про майбутнє. (За іронією долі, на всю Російську Республіку після більшовицького перевороту легітимним органом влади був хіба Генеральний Секретаріат.) Це стимулювало прийняття ІІІ Універсалу 20 (7) листопада 1917 р. Центральною Радою і проголошення Української Народної Республіки (але ще у складі федеративної Росії). Росії федеративної поки що не було, тож УНР стала на шлях суверенізації, на який дедалі більше її штовхали з Петрограда. Як і 100 років по тому, саме гвалтівний тиск із Росії дуже стимулював українську суверенізацію.

Ленін, Сталін та їхні соратники спокійно прийняли нову реальність розмірів України (дев'ять губерній замість п'яти) і почали відпрацьовувати рецепт встановлення "совіцької влади" в УНР. Позиція до України була дружньою, та ось влада її (Центральна Рада і Генеральний Секретаріат) були буржуазними. Їм годилося б спертися на владу Рад. На тій самій території. Спроба провести І Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві так, щоби влада перейшла до більшовиків, провалилася. Належний відсоток селянських депутатів привітав Центральну Раду. Варіант опанувати Центральну Раду зсередини через висуванців Рад не вдався. Ну, а надалі була запущена та класична схема, яке неодноразово повториться впродовж наступних років і десятиліть у дуже різних місцях. Точніше, схему запустили в Україні (також, мабуть, невипадково), а надалі вона стане класичною.

Після київської невдачі місцеві партійні керівники подалися до Харкова, де для проведення альтернативного І Всеукраїнського з'їзду Рад скористалися місцевим регіональним з'їздом Рад (що як загальноукраїнський абсолютно не був представницьким). Проголосили там утворення справді народного пролетарського уряду — Народного Секретаріату, саму УНР не заперечували, внаслідок чого історики пишуть "радянська УНР". Одночасно з російської території заходили цілком випадкові (!) загони червоногвардійських бойовиків. 16 (3) грудня петроградська Рада Народних Комісарів надсилає Генеральному Секретаріатові ультиматум, яким визнає право України на самовизначення, але не згодна з її неправильною ("буржуазною") політикою. Проте виконання умов ультиматуму було б для Києва принизливим і шкідливим. Негативну відповідь Київ надіслав 5 грудня. Раднарком миттєво: "Визнавши відповідь Ради незадовільною, вважати Раду в стані війни з нами". Очолити воєнні дії проти Ради послали тов. Володимира Антонова-Овсєєнка, який під таку нагоду був перейменований на Овсієнка-Антонова, а у березні 1918 р. на Овсієнка. Щоб це не сприймалося як російська агресія.

Що було далі — ми знаємо. Запізнення зі створенням власної армії та свідомої суверенізації залишило УНР з малими силами. Червоні швидко зайняли більшу частину України. І лише укладення Брестського миру дозволило українському уряду повернутися. Владу більшовиків далеко не всюди сприймали як ворожу: вони офіційно вітали права українського народу та підтримували Ради як органи громадського самоврядування. На той півторамісячний період між відступом Центральної Ради і приходом німців червоний терор відчули на собі хіба що Київ та деякі інші міста. Ще не було напрацьовано механізмів тероризування і визискування села. Потім у багатьох селян залишаться про "перші совіти" позитивні враження, особливо порівняно з поверненням поміщиків влітку 1918-го. І згодом вони інколи вітатимуть нові "совіти". Але наступні "совіти" прийдуть уже не з бандами бойовиків, а з регулярною Червоною Армію. Знову підтримати "справжню народну" українську владу.

Читачу видніше — чи адекватні авторські аналогії, але цей сторічний ювілей Жовтневого перевороту має нам принаймні про щось нагадати. Бо ж ті 70 років, із яких ми довго й складно вибираємося, почалися саме століття тому.

При написанні статті використано праці С.Кульчицького ("Червоний виклик") і Г.Єфіменка ("Україна радянська. Ілюзії та катастрофи "комуністичного раю").

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво