Уроки операції Вісла. 70 років тому польська комуністична влада розпочала депортацію українців на повернені землі - Історія - dt.ua

Уроки операції "Вісла". 70 років тому польська комуністична влада розпочала депортацію українців на "повернені землі"

27 квітня, 2017, 16:59 Роздрукувати Випуск №16, 27 квітня-12 травня

Пересічний польський громадянин практично не знає про масові депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя в 1944–1951 рр., насамперед — брутально проведену операцію "Вісла" 1947 р., під час якої, за сприяння силових структур Польщі, Чехословаччини та СРСР, на північ і захід Польщі депортовано понад 150 тис. українців.

"Запекла дурість і приголомшливе боягузтво розладнали доробок кількадесятирічної мудрої політики мудрих поляків та українців", — так відомий громадсько-політичний діяч Польщі, головний редактор "Газети Виборчої" Адам Міхнік влітку 2016 р. відреагував на ухвалу польського Сейму щодо українсько-польського протистояння на Волині 1943 р.

У цьому документі трагічну сторінку міжетнічних відносин безпідставно названо геноцидом, вчиненим українськими націоналістами. А вже восени 2016 р. на екрани польських кінотеатрів вийшов фільм "Волинь". У його сюжет вплетено неймовірно жорстокі дії українців як одвічно притаманний поведінковий шаблон. Такий дисбаланс у розрахунку з історією породив негативний відгомін у суспільстві й особливо актуалізував необхідність виваженого повернення до не менш трагічної сторінки відносин — депортаційної акції "Вісла" 1947 р., ініційованої промосковським урядом Польщі, за згодою з Кремлем.

Боротьба з УПА чи етноцид? 

Пересічний польський громадянин практично не знає про масові депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя в 1944–1951 рр., насамперед — брутально проведену операцію "Вісла" 1947 р., під час якої, за сприяння силових структур Польщі, Чехословаччини та СРСР, на північ і захід Польщі депортовано понад 150 тис. українців.

Документи підтверджують бездоказовість тези тогочасної польської влади про військову небезпеку напередодні акції "Вісла". У південно-східних воєводствах активність УПА і Самооборонних кущів різко знизилася внаслідок обезлюднення українських сіл, порушення системи матеріального і кадрового забезпечення підпілля. Власне, взимку 1946–1947 рр., за ухвалою 3-ї Округи ОУН Закерзонського краю, повстанські відділи було трансформовано в невеликі групи, що розпорошилися у схронах і невеликих селах, віддалених від польських гарнізонів та частин НКВС. Повстанці уникали зустрічей із польським і радянським військом, не перешкоджали роботі виборчих комісій (січень 1947-го), перейшовши виключно до оборонної тактики дій. Знесилену українську опозицію, на нашу думку, влада могла спробувати нейтралізувати політичними методами, але цього не зробила. Варшава була налякана переговорним процесом між командуванням Армії Крайової—Wolność i Niezawisłość та Української повстанської армії (започаткований навесні 1945 р.) щодо спільної боротьби, можливості якої продемонструвала успішна збройна акція в Грубешові 27–28 травня 1946 р. 

Натомість сеймовий закон про амністію від 27 лютого 1947 р. поширився лише на польське підпілля; це свідчило про те, що ОУН і УПА тоді вже не становили для польської комуністичної влади серйозної загрози. Амністія для військовиків АК закінчувалася 25 квітня, за три дні до початку операції "Вісла", чим нова влада прагнула нейтралізувати польську антикомуністичну опозицію — можливого ситуативного союзника УПА.

Вбивство українськими повстанцями сотень "Хріна" і "Стаха" 28 березня 1947 р. під Балигородом генерала Кароля Сверчевського стало пропагандистським приводом і юридичним обґрунтуванням для влади до широкомасштабної операції "Вісла" (спершу її називали "Жешівська", "Схід", інколи — "Українська акція") проти УПА та швидкого переселення українського населення і мішаних сімей на "повернені землі" (насамперед Пруссію і Сілезію), звідки на захід виселено понад 2 млн німців. Аналіз комплексу документів і перебігу операції свідчить, що спеціальну ухвалу політбюро ЦК Польської робітничої партії від 29 березня 1947 р. і постанову президії Ради міністрів від 24 квітня цього ж року, було узгоджено з керівництвом СРСР і Чехословаччини. Показово, що розпочата 28 квітня операція, до якої залучено 17 350 солдатів та офіцерів польського війська і прикордонників під командуванням досвідченого генерала Стефана Моссора, мала насамперед денаціоналізувати українські етнічні терени. Списки депортованих складалися швидко, не перевірялися й відразу передавалися командирам груп для реалізації операції. 442 ешелони з депортованими 5–6 днів супроводжував військовий конвой. Однак в умовах холоду й антисанітарії до нового місця не доїхали сотні українців, чимало великої рогатої худоби.

 

Особливо жорстокою була депортаційна акція, яку влада провела в липні 1947 р. у повітах Новий Санч та Новий Торг Краківського воєводства. При цьому взагалі не брався до уваги рівень лояльності й партійна приналежність; під виселення підпадали навіть родини демобілізованих і солдатів дійсної служби. "Заслужені" родини (відзначених за бойові заслуги, поранених, працівників виборчих комісій) мали переселяти окремим транспортом на кращі ділянки Сілезії, звідки депортовано німців.

На початку проведення операції "Вісла" 6-та воєнна округа УПА "Сян" не провела організованої акції проти виселення, оскільки польське військо значно переважало в силі. На цей час ще діяли курені "Залізняка" (повіт Любачів, Перемишль), "Байди" (Сянок, Лісько), "Рена" (Сянок, Ясло, Кросно), більшість яких прагнула перебратися до Чехословаччини. Варшаву нервувало й те, що відділи УПА нерідко зав'язували конструктивний діалог з АК щодо протидії польській комуністичній владі. Зокрема, в таємному листі командира 7-ї військової дивізії округи Війська польського генерала Б. Зарако-Зараковського до міністра національної оборони М. Ролі-Жимерського від 4 червня 1947 р. підкреслено: "Банди УПА на території 7 КВО встановили зв'язок з польськими реакційними бригадами ("Ястшемба", "Млота" та іншими), а це створює вигідне для них становище в районі та сприяє розширенню бази їхньої діяльності також на повіти, в яких проживає польське населення". Тоді ж, як свідчить М. Ролі-Жимерський, УПА поширила до повстанських командирів на Закерзонні листівку, в якій зазначалося: "Поводитися "коректно", не проводити відплатних і каральних операцій... 

У 1947 р. зуміли уникнути депортації більшість українських і змішаних родин із деяких повітових міст. Власне, підготовлений владою окремий наказ щодо міст так і не був реалізований. У містечках знайшли прихисток чимало сільських сімей. Там легше було й підробити або купити польські документи. Пасивно протидіяли політиці влади окремі українці, що працювали у повітових структурах Управління громадської безпеки. Уникли депортації лише окремі офіцери Війська польського, держслужбовці, залізничники, студенти столичних вишів, деякі лояльно налаштовані до влади священики. Загалом, депортували, за різними даними, від 137 до 150 тис. осіб, які проживали у 1244 населених пунктах 19 повітів Краківського, Жешівського і Люблінського воєводств. Кілька тисяч українців, а серед них — десятки священиків, виїхали на захід перед вступом Червоної армії на територію Польщі. Водночас через фільтраційні комісії "евакуювали" в УРСР, переважно — західні області республіки, тисячі українців, які поверталися з Німеччини.

Нова польська влада намагалася якнайшвидше асимілювати депортованих — розпорошувала українські сім'ї, щоб вони не створювали компактних національних груп і їхня кількість не перевищувала 10 % жителів сіл; українців також заборонили розселяти у зоні 50 км від сухопутного і 30 км від морського кордонів. Зокрема, 178 лемківських родин (928 осіб) із Фльоринки розселили в 33 селах — чотирьох повітах Зеленогірського та двох повітах Вроцлавського воєводств. Мешканців с. Ясюнка розселили у 14 селах.

Чи не найскладнішою проблемою, з якою зіштовхнулися переселенці по прибутті на нове місце мешкання, стала відсутність належних умов для облаштування господарств. В Ольштинському воєводстві, куди переселено більшість українців, не вистачало вільних незруйнованих житлових і господарських будівель, які залишили німці (кожне третє господарство потребувало капітального ремонту, а майже кожне десяте — було непридатне для мешкання). Надані владою кредити не відповідали масштабам і темпам відбудови. Ситуацію дестабілізували й агенти, яких з-поміж переселенців вербували польські спецслужби для підривної діяльності в українському середовищі. Все це сприяло тому, що відразу розпочався процес самовільного повернення депортованих на свої землі, який частково легалізовано лише у 1956–1957 рр.

"Підозрілих" українців, насамперед — патріотично налаштованих селян, представників інтелігенції, симпатиків УПА, влада ізолювала в таборі Явожно, на території філіалу колишнього гітлерівського концентраційного табору. Всі вони потрапили до цього табору за принципом т. зв. колективної відповідальності. Серед його 3873 в'язнів-українців були і священики, яким інкриміновано співпрацю з ОУН чи УПА. Один із них, греко-католицький священик Степан Дзюбина, уродженець с. Гладишева Горлицького повіту, згадує: "Ми страшенного голодували, жили, практично, на воді. А тим часом, як ми згодом довідалися, цілі вагони з харчами для в'язнів розкрадали наглядачі. Після трьох місяців перебування в Явожно люди почали пухнути з голоду. Лише протягом кількох місяців померло 150 осіб, ще сотні повмирали після звільнення. Серед в'язнів перебувало 22 священики нашої церкви і п'ять — православних".

 

Брутально проведені депортації 1944–
1951 рр. створили не лише етнокультурні проблеми для західних українців, а й політичні, духовні, господарські наслідки для польського соціуму, який втратив багате поліетнічне середовище, фахівців-господарників, сотні об'єктів сакрального мистецтва. У південно-східній Польщі змінено назви 120 українських місцевостей, сплюндровано десятки українських цвинтарів. Тисячі сімей асимільовано. Не без впливу іноземних емісарів чимало лемків залучено до організацій русинського спрямування, які заперечують приналежність русинів Польщі, Словаччини, Закарпаття до українського народу.

Підводні рифи "Вісли"

У демократичній Польщі проблема акції мала шанси набути нового суспільно-політичного звучання. У травні 1990 р. під час зустрічі українських і польських політиків у містечку Яблонна під Варшавою польський політик, уродженець Львова Яцек Куронь закликав долати негативні стереотипи, пов'язані з акцією "Вісла": "Перший крок від стереотипу полягає не в тому, що на місце образу українця з ножем прийде стереотип українця-ангела. Перший крок — це розбити стереотип, тобто сказати, що все це дуже складне. З обох боків. Думаю, що це є той перший крок, і лише потім можна йти далі".

3 серпня 1990 р. Сенат РП засудив операцію "Вісла", як притаманний тоталітарним системам приклад застосування колективної відповідальності: "З огляду на присутність українського населення в Польщі, особливого значення набуває взаємопізнання, порозуміння та поєднання поляків з українцями". Усю відповідальність за "болючі події, які відбувалися в повоєнний період на нашій спільній батьківщині", сенатори поклали на комуністичну владу. Цей жест позитивно сприйняли сотні тисяч українців у Польщі, розцінивши ухвалу як спробу політичної реабілітації родин депортованих.

Значного суспільного розголосу акція "Вісла" набула у 1997 р., через 50 років після трагічних подій. 5–6 квітня конгрес Організації українців у Польщі прийняв послання "До польського народу", в якому звернувся з пропозицією взаємного поєднання і вибачення: "Піддані важким історичним випробуванням, українці у Польщі добре розуміють страждання і біль невинних жертв останньої війни і повоєнного періоду. Особливо ми відчуваємо біль тих поляків, які зазнали кривди від українських рук. Шануємо пам'ять загиблих, а родинам тих, хто зазнав несправедливості, висловлюємо глибоке співчуття і людську солідарність. Приєднуємося до тих українських голосів, котрі говорять: "Пробачаємо і просимо вибачення"". Наступного дня після Конгресу цей заклик на першій сторінці розмістила Gazeta Wyborcza, що вийшла накладом 500 тис. примірників. Конгрес прийняв також відозви до Сейму, президента і прем'єра Польщі, в яких ішлося про вимогу засудити акцію "Вісла", повернути депортованим втрачене майно, наділити в'язнів табору праці в Явожно тими правами, які отримали жертви сталінських репресій.

На відозву ОУП тоді відповів віце-маршалок Сейму, член Союзу демократичної лівиці Марек Боровський, який не вбачав причин для засудження "Вісли" Сеймом: "Акція була наслідком, а не причиною певних подій, — не так, як сталінська політика денаціоналізації, коли переселяли цілі невинні народи. Ці українці не були спокійним і тихим народом, тодішня влада мусила щось робити, реагувати". 

У 50-ту річницю акції "Вісла" президенти Александр Квасневський та Леонід Кучма підписали Декларацію польсько-українського поєднання, яку публічно підтримали представники єпископату Польщі, частина політичних партій (зокрема Унія Свободи та Акція Виборча Солідарність) і учасники Конгресу ОУП. Не пройшла повз широку увагу і "Відозва польських інтелектуалів у справі акції "Вісла", яку підписали відомі польські політики, науковці, письменники, громадські діячі (близько 190 осіб). У документі, зокрема, було зазначено, що "українське населення південно- і центрально-східних регіонів Польщі стало жертвою масових виселень і репресивних дій". Акція була наслідком діяльності сталінської системи та виразом тоталітарної ідеології і політики. Польська інтелектуальна і політична еліта однозначно засуджувала "Віслу" та висловлювала "співчуття всім, хто носить болючу пам'ять кривд своїх родин і спільнот" .

23 травня 1998 р. в Явожні Александр Квасневський і Леонід Кучма нарешті відкрили пам'ятник жертвам табору. Президент Польщі звернувся до присутніх словами: "Немає такої ідеології, такої національної ідеї, яка б виправдовувала руйнування молодого життя, заподіяння болю невинним, застосування нелюдських методів виховання та колективної відповідальності. Ніхто і ніщо не може виправдати сталінізму, його злочинів і безправ'я". Президент України Леонід Кучма назвав спорудження пам'ятника "кроком до руйнації стереотипів, які розділяли наші народи".

У 55-ту річницю "Вісли" Інститут національної пам'яті Польщі під патронатом президента Польщі провів конференцію в Красічині. У своєму зверненні до учасників А.Квасневський назвав акцію "Вісла" ганебною і символом усієї підлості, заподіяної тодішньою комуністичною владою українській національній меншині в Польщі. На думку президента РП, переконання, що "Вісла" — безпосередній наслідок українських злочинів на Волині, було помилковим і етично недопустимим… 

Проте незадоволеними реабілітацією українських жертв акції "Вісла" виявилися представники Світового союзу вояків Армії Крайової, які в листі до А.Квасневського закидали польським медіа т. зв. "полоскання розуму" та сприяння відродженню українського націоналізму. Комбатанти АК звинуватили Головну комісію з вивчення злочинів проти польського народу в приховуванні доказів українських злочинів. Однак представник Комісії відкинув закиди, заявивши, що до квітня 1997 р. розглянуто 30 слідчих справ щодо злочинів українських націоналістів і "відплатних акцій" поляків. Їм в унісон кресов'яцький історик Р.Шавловський підігрівав негативні настрої твердженнями, що "Віслу" було продиктовано "станом вищої державної необхідності (необхідність позбавлення УПА логістичної бази, яка функціонувала виключно завдяки підтримці місцевого населення, що могло забезпечувати упівцям розквартирування, їжу та людський матеріал ще впродовж багатьох років)".

Слід додати, що пам'ять про акцію "Вісла" продовжує розділяти польське суспільство й сьогодні. Свідченням цього були дебати 2007-го та 2012-го років щодо проекту ухвали про засудження акції, який опрацювала Комісія національних і етнічних меншин Сейму РП. Проект в основному повторював текст ухвали Сенату РП від 3 серпня 1990 р., засуджуючи "притаманний тоталітарним режимам принцип колективної відповідальності". Проте деякі політики Польщі й надалі продовжують використовувати наявні у свідомості населення стереотипи для власних маніпуляцій. Незважаючи на напрацювання польських і українських істориків, багатотомні видання джерел, частина послів до Сейму (переважно з партії "Право і Справедливість") під час обговорення проекту називала акцію "слушною відповіддю за злочини УПА" і вимагала засудити "геноцид польського народу на Волині в 1943 р.". У 70-ту річницю акції польський політикум уперто накидає суспільству мовчанку і байдужість до болю ближнього.

Ми віримо, що не політики, а громадяни посткомуністичних Польщі та України знайдуть спільну мову через співпереживання, взаємопідтримку, спільні християнські цінності.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво