Український Ренесанс: чи зможе Україна стати новою Італією? - Історія - dt.ua

Український Ренесанс: чи зможе Україна стати "новою Італією"?

29 жовтня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 29 жовтня-4 листопада

Український Ренесанс: чи зможе Україна  стати "новою Італією"?

В Україні дедалі більше визріває ідея, що ми можемо не лише щось брати в Європі, як, наприклад, гроші, а й щось запропонувати Європі самі, на іншому рівні — ціннісному та культурному.

Український Майдан був саме культурним явищем. Це був феномен, який констатував культурний код Європи, не сучасної, а сповненої сил і натхнення Європи минулого. Французький філософ Бернар-Анрі Леві пише, що українці нагадали європейцям про їхні власні ідеали. Україна, на його думку, є "фронтом нової метафізичної війни за Європу". Остання ж "втомилася від самої себе і сумнівається у власному сенсі та призначенні".

У недавній статті Мирослав Маринович висловив думку, що Україна ніби повертається з далекого вояжу на Землю і не впізнає ту Європу, яка була колись і якою ми звикли її уявляти. А "своїм майданним викликом Україна наче спонукає Європу вернутись у своє давно забуте минуле, куди вона вертатись уже не хоче". Те, що Україна, принаймні за потенціалом, — це Європа, не в сучасному її сухому прагматизмі, а в якійсь глибшій площині, на рівні "ідеальних" європейських сенсів та цінностей, — відчувають усе більше українців і європейців.

Але що сталося з Європою? Чому відбувається криза сенсів всередині ЄС, про яку нині говорять?

Допомогти дати відповідь на ці запитання може Питирим Сорокін, який на основі величезного статистичного матеріалу показав, що історія людства є постійним чергуванням трьох типів культури.

Надчуттєва культура шукає абсолютну істину через внутрішній досвід людини. Наприклад, Бог, нірвана, дао, що відкриваються через медитації чи одкровення. Матеріальні потреби вважаються оманливими і недостойними. Чуттєва культура прагне матеріального блага (користь, вигода, насолода), визнає лише емпіричне, тому істина у кожного індивідуальна. Ідеалістична культура є збалансованим поєднанням духовного та чуттєвого.

У праці "Криза нашого часу" Сорокін доводить, що сучасна чуттєва культура Заходу, яка домінувала останні шість століть після Ренесансу, себе вичерпує, як колись вичерпувала себе надчуттєва культура Середньовіччя. Криза, на його думку, має системний характер і охоплює, практично, всі сфери суспільного життя: політику, науку, мистецтво, мораль, сім'ю тощо.

Для того, щоб зрозуміти природу цієї кризи, потрібно поглянути на історію Європи минулих шести століть, збільшивши фокус до ширшої, соціокультурної перспективи.

Італійське Відродження

Можна сміливо сказати, що культура сучасної Європи — це плід Ренесансу. Італійське Відродження було першим вісником нового — звернення до чуттєвої культури античності, утвердження людини, гуманістичних ідеалів, переорієнтація науки від пізнання Бога до пізнання природи.

Середньовіччя засуджувало все природне в людині як джерело гріха і відвернуло її від світу. Людина епохи Ренесансу відчувала потребу віднайти внутрішню гармонію і подолати цей розкол між природним та духовним. І античність стає для цього опорою, поряд із християнством.

Твори Петрарки, Данте, Піко делла Мірандоли є саме пошуком такої цілісності земного й небесного. Петрарка, "перший гуманіст" і "перша людина нового часу", пише, що любов до земної жінки спонукає його любити Бога. Він намагається поєднати творчість та естетичний інтерес до природи з християнством.

Сорокін називає таку культуру Раннього Ренесансу ідеалістичною, тобто збалансованим поєднанням чуттєвого і надчуттєвого.

Надалі ідеї гуманістів потроху відриваються від християнства. Чуттєва культура починає домінувати: людина утверджується не лише як творіння Боже, а й сама по собі, як людина "природна", що проявляється у прославленні етики епікурейства. Отримання насолоди проголошується сенсом існування, а обмеження природних інстинктів таврується як злочин проти розуму та природи. Підносячи людину і її творчі сили, гуманісти починають ставити її врівень із Богом або навіть кидати Йому виклик, що інколи ще називають "титанізмом" епохи Ренесансу. Самостверджується не лише висока особистість, а й аморальна, не обмежена вже божественним законом.

Філософ Олексій Лосєв, описуючи цей "зворотний" бік Відродження, наводить такі факти: "У Феррарі герцог Альфонс серед білого дня голим прогулюється по вулицях. У Мілані герцог Галеаццо Сфорца тішить себе за столом сценами содомії. …Широке поширення отримує порнографічна література та живопис. Така непристойна книга, як "Гермафродит" Панорміти (Антоніо Беккаделлі), була із захопленням сприйнята всіма гуманістами. Художники навперебій зображують Леду, Ганімеда, Пріапа, вакханалії, змагаючись один з одним у відвертості й непристойності, причому часом ці картини виставляються в церквах поряд з зображеннями Христа і апостолів".

Естетику такого "зворотного" боку Ренесансу Лосєв загалом називає "аморальною і тваринною у своєму предметному змісті".

Отже, Ренесанс був неоднозначним і суперечливим. На ранньому етапі він розкривав творчу свободу людини через Бога і утверджував "християнський гуманізм". Але згодом імпульс індивідуалізму утверджує могутність людини поза Богом та звільняє її природні інстинкти від будь-яких обмежень.

Розвиток чуттєвої культури після Ренесансу

Чуттєва культура, зародившись із Відродження і підхоплюючи його індивідуалістичний імпульс, поступово перемагає й домінує наступні шість століть. Таке одкровення людських сил створило визначні досягнення чуттєвої культури. Водночас така культура, через свою однобокість, несе в собі і зерно власної кризи і виродження.

Світський гуманізм, відірвавшись від божественного образу в людині, на піку розвитку чуттєвої культури розвивається в антигуманізм. Ніцше, "вбиваючи" християнського Бога, пише словами Заратустри — "людина є сором і ганьба, вона мусить бути подолана", і це долання бачить в образі надлюдини, найвищим стремлінням якої є могутність та влада над іншими.

Маркс, також заперечуючи все божественне в людині, доходить до антигуманізму з іншого боку — утверджуючи колектив. Колектив, як і надлюдина Ніцше, може використовувати людину як засіб для своїх цілей і, за потреби, нею жертвувати. Жертви, принесені нацизмом та комунізмом у ХХ ст., налічують десятки мільйонів.

Слід зазначити, що війни та геноциди ХХ ст. поставили проект "Людина", який спирався виключно на світський гуманізм, під велике питання. І Європа ще не до кінця осмислила жахи минулого століття, що великою мірою і впливає на нинішню кризу сенсів.

Але граничним, фінальним результатом Ренесансу, чуттєвої культури та породженого ними індивідуалізму є економізм, тобто сприйняття світу лише через призму економічних інтересів та гонитви за вигодою. Чуттєва культура, опанувавши уми, спрямовується на дослідження природи, що стимулює розвиток наук. Френсіс Бекон оголошує "змагання" людини з природою з допомогою науки і закликає, буквально, "перемогти" природу, примусити її служити людині. Про його ж заклики поєднувати науку з релігією і вірою в Бога згодом забувають.

Адам Сміт робить індивідуалізм основою своєї політекономії. І економіка, використовуючи досягнення науки, починає "перемагати" природу, утверджувати могутність людини, — та цим самим і змінювати саму людину, формуючи її як homo economicus.

Беручи імпульс із Ренесансу, економічне світосприйняття поступово розвивається і в наш час набуває особливого загострення та панування.

Філософ Сергій Булгаков пише про "духовний економізм епохи", про "залізну ходу капіталізму", яка зачаровує всіх навколо своєю потугою й "тягне людство кудись уперед по невідомому і ніколи ще не випробуваному шляху, чи то до останнього торжества, чи то до погибельної прірви".

Цікаво, що гетевський Фауст також завершує власні мандри на цьому пункті — на економічному пануванні над світом. "Доля Фауста — доля європейської культури. Душа Фауста — душа Західної Європи", — пише Микола Бердяєв. Після пошуків античної Єлени "фаустівська душа прийшла до осушення боліт, до інженерного мистецтва, до матеріального облаштування землі і матеріального панування над світом".

Економічне світосприйняття в таких умовах починає претендувати на всеосяжність. У цій точці домінування економізму над життям людини і відбувається системна криза чуттєвої культури, про яку пише Питирим Сорокін всередині ХХ ст.

Криза чуттєвої культури нашого часу

Усі сфери життя — наука, мистецтво, етика, мораль — починають носити на собі тінь економічного прагматизму і стають здебільшого утилітарними. Наука і філософія перетворюються на інструменти економіки. Людина розглядається лише як "електронно-протоновий агрегат", "комбінація фізико-хімічних елементів", "психоаналітичне лібідо". Віктор Франкл називає це нігілізмом у науці. "Ореол святості скинутий з людини і її цінностей", — пише Сорокін. Духовні устремління пояснюються матеріалістично і зводяться до рівня психологічних розладів. "Геніальність стає різновидом божевілля, безкорислива жертва пояснюється лише комплексом неповноцінності. Святість показується як різновид ідіотизму".

Економізм накладає свій відбиток і на мистецтво, яке "поступово стає товаром, виробленим у першу чергу для продажу; заради релаксації, споживацтва, розваги та задоволення". Якщо надчуттєве мистецтво прославляє людину і її божественну природу, то чуттєве, щоб розважити аудиторію, вульгаризується і стає "музеєм соціальної і культурної патології". Воно "сексуально неврівноважене, збочене, а часом і садистське". Все високе в ньому висміюється та принижується.

Моральна істина, як і істина наукова, також несе на собі тінь економізму. "Допустимо все, що вигідно, — головний моральний принцип нашого часу", — пише Сорокін. Якщо щось вигідно тут і зараз, то це дозволено. "Сама межа між істинним і хибним, правильним і неправильним зникає. … Кожен стає для себе своїм власним законодавцем і суддею".

Сорокін пише, що моральний релятивізм неминуче веде до скептицизму, цинізму і нігілізму. Право, з якого прибрали опору на недоторканний образ Божий у людині, —знаходить опору в застосуванні сили для досягнення економічних та інших цілей.

"Хвалений утилітаризм, практицизм і прагматична доцільність обернулися найбільш непрактичною і неутилітарною катастрофою", — пише Сорокін у 1941 р., коли "прагматична" позиція Франції й Великої Британії щодо нацистської Німеччини вже привела до світової війни. 

У 2008 р. Європа і США проявили таку ж "прагматичну" позицію і "вибачили" Росії війну з Грузією, з огляду на економічні інтереси. Сьогодні вже Україні нав'язують "прагматичне" заморожування конфлікту та легалізацію терористів.

Real politik подвійних стандартів — це плоть від плоті морального релятивізму чуттєвої культури, яка не визнає нічого абсолютного та акуратно загортає ідеал вузькоекономічної вигоди в обгортку "прагматизму".

Ознакою кризи чуттєвої культури можна назвати й екзистенційний вакуум та відчуття безсенсовості, описані Віктором Франклом. Він наводить дані зі США, де відчуття безсенсовості є головною причиною самогубств серед молоді, алкоголізму та наркоманії, а 73,7% студентів називають своєю головною метою "прийти до світогляду, який зробив би життя осмисленим". Франкл пише: "У добу суспільства достатку більшість людей мають вдосталь коштів для життя, проте багатьом людям абсолютно невідомо, заради чого їм жити".

Можна зробити висновок, що, як і наприкінці Середньовіччя, людина нашої епохи не має внутрішньої гармонії, розколота — через заперечення однієї сторони своєї природи, але тепер уже духовної.

Євромайдан як альтернатива чуттєвій культурі

А тепер порівняймо Євромайдан з усім вищеописаним. Очевидно, що він не вписується ні в естетичні, ні в моральні чи екзистенційні лекала домінуючої в Європі чуттєвої культури. Це вихід за її межі, справжня заявка на нове світосприйняття й самовідчуття людини. Тому він і привернув увагу європейських інтелектуалів як промінь певної надії. Історик Тімоті Снайдер у недавньому інтерв'ю заявив, що "на так званому Заході ми звикли до стану, коли ідеї не мають жодного значення, ми скептичні аж до лінивства", і "загалом усі ми є прагматиками".

Коли люди в боротьбі за свободу йдуть під кулі, їх важко назвати прагматиками. Це, швидше, ідеалісти, котрі вірять у те, що є щось вище за гроші. І це гідність. Революція Гідності утверджує ту сторону людини, яка є глибоко аристократичною і глибоко антиринковою. Гідність, як і честь, ніколи не можуть бути товаром чи об'єктом торгу.

Недавно Віталій Портніков розповів історію, яка трапилася з ним у грудні 2013 р., після важких сутичок на Майдані: "Я прийшов після цієї ночі на Майдан і бачу, що якісь люди вже на території Майдану поставили намет з національною символікою — продавати атрибути. І інші люди кажуть: ідіть звідси, це святе місце. Тут не можна торгувати". Історія з вигнанням міняйл із храму двотисячної давності повторилася на Майдані, зауважує Портніков.

Чуттєва культура не знає, що таке "святе" і чому десь не можна торгувати. "Святість" передбачає, що поруч із матеріальною реальністю є й інша — надматеріальна, духовна чи метафізична. Євромайдан такий рівень реальності констатує, а отже, констатує й інший тип культури, в якому матеріальне поєднується з духовним.

сотв
ria.ru

Які цінності домінували на Майдані? Це не індивідуалістичні чи меркантильні цінності. Це цінності солідарності, кооперації, взаємодопомоги та братерства (попри деякі винятки, бо на хвилі революції також випливає всілякий непотріб). Саме на їх основі самі люди, знизу, побудували ціле господарське й політичне життя Майдану. І це ще раз підкреслює, що на перелічених цінностях можна будувати реально функціональні моделі, головне — їх застосовувати.

Що це означає для нас? Що Україна, як і Італія в епоху Ренесансу, має внутрішній потенціал показати вихід із кризи тих світогляду і культури, які себе вичерпують. Шість століть тому себе вичерпувала надчуттєва культура Середньовіччя, яка заперечувала природну сторону людини. Зараз себе вичерпують чуттєва культура й економічний прагматизм, які заперечують сторону духовну.

Україна має шанс побудувати державу і суспільство на поєднанні матеріального з духовним, на ідеалістичній, інтегральній культурі "християнського гуманізму". Це означає насамперед вдихнути душу в економічний прагматизм — "душу" в сенсі "людяність" — і поставити економіку на ціннісний базис солідарності, кооперації та братерства.

Про "душу" говорить і Бернар-Анрі Леві, кажучи, що "Україна — це шанс на переродження для нинішньої бездушної Європи". Про "дефіцит душі" в сучасному світі писав ще на початку ХХ ст. великий французький філософ, Нобелівський лауреат 1927 р. з літератури Анрі Бергсон, зауважуючи, що технологічний прогрес розширює "тіло" і могутність людини, але таке тіло, що непомірно розрослося, чекає такої ж великої душі. Сам Бергсон, до речі, називав братерство в дусі Євангелія рятівною паличкою для європейської цивілізації. До речі, 1941 р. філософ відмовився від пропозиції уряду Віші уникнути обов'язкової реєстрації як єврея, вважаючи такий вчинок аморальним… 

Що нам тепер потрібно робити? Варто звернути увагу на той світовий досвід, який можна вважати втіленням такого духу братерства і солідарності в економіці як альтернативи лише індивідуалістичному та меркантильному:

Employee ownership, або підприємства, що належать і управляються працівниками. Така демократія в економіці передбачає принцип "1 людина — 1 голос" замість "1 долар — 1 голос", тобто людина цінується вище за гроші. Саме в таких умовах імовірніше виникнення духу братерства, ніж в авторитарних, вертикальних структурах сучасних корпорацій, що належать олігархам.

2. Open Source, або відкритість знань і технологій. Open source технології відкриті для вивчення та зміни будь-якими особами, що дозволяє формувати навколо них широку спільноту ентузіастів і професіоналів, кожен із яких робить свій внесок у створення інновацій. Загалом, це перехід від індивідуалістичного принципу авторського права до створення спільного середовища для творчості.

Найсвіжіший приклад: компанія Tesla відкрила конкурентам свої патенти на електромобілі, щоб спільно розвивати цю сферу.

3. Co-opetition, або конкурентне співробітництво. Термін переосмислює бізнес як "гру з ненульовою сумою", де необов'язкова поразка одних для перемоги інших. Поєднання конкуренції та співпраці може приводити до виграшу всіх. Це відхід від класичного індивідуалізму у бік кооперації вже не лише між працівниками, а й на рівні компаній.

Такий підхід хоча й не тотожний, але близький кооперативному принципу "кооперації між кооперативами". Якщо брати ширше, то кооперація між компаніями, що мають демократичну організаційну структуру, може змінити вектор економічної діяльності від гонитви за прибутком, нав'язування споживацтва чи експлуатації природи — до спільної творчості в рамках світу загалом.

Звісно, це не вичерпний перелік, а лише обриси можливих форм економіки нової, інтегральної культури.

Застосовуючи ці принципи, можна не лише побудувати ефективну, інноваційну економіку (що безперечно), а й взагалі подолати економізм через "християнський гуманізм": створити постекономічне суспільство, в якому виробництво та споживання благ, звичайно, збережуться, але на загал економіка виконуватиме допоміжну і обслуговуючу функцію для творчого пізнання людиною самої себе, світу та Бога.

Якщо італійський Ренесанс відкрив шлях індивідуалізму та економічному розвитку світу, то український Ренесанс має опанувати вивільнений економізм і підпорядкувати його духовним, по-справжньому гуманістичним цілям.

Беручи ширше: якщо вибух свободи Ренесансу був антитезою до стиснутої пружини Середньовіччя, то український Ренесанс має бути синтезом, що організує вивільнену свободу за законами божественної краси й любові.

Але цьому є й деструктивна альтернатива. А саме — продовження тренду чуттєвої культури до рівня пост-гуманізму: ідеології, яка прагне продовжити еволюцію людини через "модернізацію" її тіла технологічними новаціями, прагне розширити могутність людини, не чіпаючи її душі. Це може означати підкорення людини машині не ззовні, а зсередини, через "омашинення" самої людини. Вкупі з моральним релятивізмом, екзистенційною порожнечею та нігілізмом, це може загрожувати світові серйозними випробуваннями.

Водночас, пошук багатьма людьми сенсів, описаний Франклом, свідчить, що людство не безнадійне, головне — в нього повірити й дати йому шанс. Але для цього треба бачити в людині не лише "електронно-протоновий агрегат" чи "комбінацію фізико-хімічних елементів", а й образ Божий. 

Тому наш обов'язок — не класти цінності Майдану на полицю, а спробувати побудувати на їхній основі суспільство та державу. Тим більше що це цінності справжньої європейської культури — того інтегрального типу культури Раннього Ренесансу Петрарки і Данте, а також Гете, Паскаля, Бекона та інших видатних європейців.

У питанні державотворення ми ще наївні й необтяжені досвідом, щоб ставити такі ідеалістичні цілі і досягати їх. Царство Небесне входить у світ через людину, яка діє. І світ будується заново, точніше — відбудовується до божественного стану. Бергсон пише, що "мета може бути досягнута тільки в тому випадку, якщо в кінці існує те, що теоретично мало існувати спочатку: божественне людство". Це слова великого філософа, який під кінець життя прийшов до істини Євангелія. Чому б нам та Європі на них не орієнтуватися?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Vovix S. (HplusUA) Vovix S. (HplusUA) 24 квітня, 15:10 > продовження тренду чуттєвої культури до рівня пост-гуманізму: ідеології, яка прагне продовжити еволюцію людини через "модернізацію" її тіла технологічними новаціями, прагне розширити могутність людини Це і так буде, і це добре. > не чіпаючи її душі А це вже хибна дилема і гра словами. Зі зміною реальності обов'язково має змінюватись і свідомість. Другий Ренесанс — це саме про якісне освоєння нових можливостей для їх послідовної гуманізації. Це опір "нео-середньовічному" мракобіссю, чи то у вигляді "традиційних цінностей", чи "постмодернізму", — підняття цінностей Розуму та Свободи на якісно новий рівень. І це, як і перший Ренесанс, актуалізація Людини, тільки у вигляді Людини+, яка самовдосконалюється в усіх напрямках і на всіх рівнях суспільства (не плутати з псевдо-"надлюдиною" Ніцше), Людини-Кіборга — захисника і провідника поступу для всіх. згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво