У пошуках недобитої духовності - Історія - dt.ua

У пошуках недобитої духовності

7 вересня, 16:47 Роздрукувати Випуск №33, 8 вересня-14 вересня

Долі людей — це втілення історії.

У Музеї книги і друкарства України від 2 липня цього року діє виставка "Правда історії: джерела", присвячена 70-річчю видатного історика, джерелознавця, дослідника, публіциста, громадського діяча, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, доктора історичних наук Сергія Івановича Білоконя.

…Спочатку був сад. Мало кому пощастило, народившись у великому місті, мешкати в саду. Але доля прихилилася саме таким чином — до мене й тодішнього мого сусіда Сергія Білоконя… Майже два століття тому незабудовані крутосхили та яри, якими збігали до Либеді дощові води, стали володінням університету, і цей шматок землі було перетворено на ботанічний сад, згодом названий на честь академіка О.Фоміна. 

Впорядкували, проте, лише частину, де спорудили теплиці, лабораторні та службові корпуси. У цій частині, що звалася науковою, ми й жили. Ніжні магнолії, неначе в едемських кущах, росли поруч із суворими буками, а привезені з Мадагаскару й Цейлону пальми пнулися до світла у високих шклярнях, де спека й вологість були чи не більші, ніж на екваторі. Влітку діжки з цими "невільниками" виносили на свіже повітря, утворюючи з них фантастичні куртини, і тендітні гілочки араукарій перепліталися з гнучкими пагонами лаврів, а сніжно-білі квіти камелій прозирали крізь гущавину жорстколистого самшиту. А коли засніжений Сад завмирав у потайливій зимовій летаргії, зелені екзоти буяли за чистими шибками як свідки тимчасовості холодної пори року.

З настанням весни не тільки вони оживали на волі. У квітні садівник, який воював під час Першої світової і 1915-го брав фортецю Перемишль, ретельно вичищав басейн, облаштований стараннями самого академіка Олександра Фоміна. Примхливо вигнутий попід столітнім кавказьким буком, цей басейн, як природне озеро, наповнювався струмочком, що збігав поміж кущами ожини. Старий садівник виносив з теплиць і випускав до басейна доти небачених риб. Казковий вигляд мали поміж смарагдових водяних рослин червоні китайські карасі й золоті в'язі, вивезені, мабуть, з Богемії, де вони свого часу бавились у водограях якогось замку. (Ця шляхетна традиція була започаткована в Саду за директорства Сергієвого батька — відомого ботаніка Івана Петровича Білоконя. Саме тоді тут уперше в історії України розквітла королівна лотосів — південноамериканська водяна "лілея" Вікторія Регія.) До речі, під час минулої війни, коли радвлада покинула Сад напризволяще, садівникам довелося і воду носити, і дрова для опалення теплиць, але жодного дерева не зрубали. Таки врятували Сад!

До Саду горнулася частина "невиїзної" старої професури, для якої відвідини не те що Амазонії, а навіть Праги чи Будапешта були важливою подією. Широка ерудиція науковців поєднувалася з гіркотою непотрібності й невлаштованості, що загострювало й без того колючі риси їхніх характерів. Може, саме тому цих людей начальство вважало важкими. Либонь, через вантаж спогадів і знань?

За межами Саду світ був зовсім інший, що спонукало до порівнянь, і не тільки екологічного стану чи краси ландшафтів. І нині, коли дуби з ясенами помахами гілок вітають нас крізь чавунне плетиво старого паркана, ми з Сергієм трохи заздримо їхній упевненості в подоланні часу. Разом із вдячністю за прожиті роки це додає розсудливості у сприйнятті прийдешнього.

Та в 1970-х Сергій Білокінь оприлюднив те, що насправді було трагедією і про що говорили пошепки навіть у дуже вузькому колі. Тоді ці публікації були чи не єдиними. Тепер, коли за україністику не переслідують, його праці в лідерах. Лауреат Шевченківської премії (2002 р. — за книгу "Масовий терор як засіб державного управління в СРСР") Сергій Білокінь вважає, що й сьогодні найлютішою суспільною проблемою є історична амнезія.

Під час пожежі 1968 р. в книгосховищі на Видубичах йому пощастило врятувати книгу Луї Блана "Історія десятиріччя 1830–40" з дарчим інскриптом: "В Ліонському повстанні… вирішальну роль відіграла гідна поведінка народу". Тоді він був приємно вражений авторським написом великого утопіста, а нині пишається, що належить до киян, які повторили шляхетний подвиг громадян славного міста Ліона... Історія може повторюватися не лише як трагедія чи фарс! До того ж — у різних країнах.

Коли родина Білоконів оселилась у так званому Латинському кварталі біля будиночка Грушевських (точніше — флігеля; сам будинок більшовики спалили 1918-го), Сергій був першокласником. В історії немає випадковостей. Михайло Грушевський згодом став, як пише Сергій Білокінь, "головним сюжетом" його інтересів. І зовсім не тому, що з вікна майбутнього історика можна було зазирнути до колись кабінету першого голови Української Центральної ради.

У 1970-х, щоб стати заслуженим, не кажучи вже про народного, художник мав зобразити Леніна хоча б один раз. Від історика ж, аби подолати бодай перший науковий щабель, вимагалося зрадити правду, і то не раз. На історичному факультеті, де навчався Сергій, вступ до партії (комуністичної, вибору тоді не було) і захист дисертації фактично були пристосуванством. Саме тут Тараса Шевченка нарекли революціонером-демократом, а з Івана Франка ліпили мало не марксиста. Взагалі ж україністику якщо не маскували під щось, то заганяли в жорсткі радянські лабети.

Молодий Білокінь іще в 1960-х виявляв свій непокірний характер, відмовляючись від офіційних співавторів і відхиляючи поради скоротити або взагалі викреслити ті чи інші спогади, вилучити небажані прізвища. Саме тоді мистецтвознавець старої школи — репресований Стефан Таранушенко, який так і не зміг пристосуватися до радянської дійсності, написав йому на згадку свій етичний заповіт: наукова правда вища за професорські авторитети. Дисидентство? По суті так, але до "посадки" не дійшло, хоча "сісти" в ті часи було нескладно. У Києві панував партідеолог Маланчук, якого деякі вчені й митці вважали прогресивним: не лаяв за форму, аби лишень зміст відповідав "генеральній лінії" — і тоді можеш їхати на конференцію… аж до Будапешта включно.

Особливо масштабними і жорстокими були репресії 1972 р., коли засудили 89 осіб, з них 41 — у Києві та Львові, решту — в Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Харкові, Ужгороді, Чернівцях. Тисячі людей були піддані обшукам і допитам. "Тільки у справі І.Світличного в Києві було допитано 130 свідків, у справі І.Стасів-Калинець (у Львові) — близько сотні. Варто зазначити, що потрібні слідству показання давали буквально одиниці" (Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. — К.,1995). Дані, наведені дослідниками дисидентського руху, стосуються переважно резонансних справ. Однак зазнали переслідувань тисячі мислячих людей. Крім арештів, обшуків, каральної психіатрії і "посадок", були й інші засоби впливу на "незгодних" — звільнення з роботи патріотичних викладачів, розподіл випускників гуманітарних факультетів за межі України, позбавлення письменників права друкуватися, нарешті — позачергова мобілізація до армії… Останній "захід" зачепив 1968 р. й мене.

У ті глухі роки, не порозумівшись в Україні з офіційною історичною наукою, Сергій став аспірантом МДУ. Дивно, але тоді в "білокам'яній" рівень свободи помітно переважав тутешній — практично нульовий. В авторефераті Сергій жодного разу не згадав більшовицьких вождів і Л.Брежнєва, а з науковим керівником розмовляв про Центральну Раду, Винниченка і Голодомор. "За всіх обставин, — згадує колишній дисертант, — я прагнув берегти культурну спадщину". А при цьому неможливо кривити душею. Що й допомогло не зламатися. Завдяки Сергієві Білоконю та його однодумцям нині в нашій уяві постає далекий від офіційної версії величний образ української історії, культури, мистецтва минулого століття.

Успішні радянські люди як об'єкт дослідження ніколи його не цікавили, бо й без цього могли чудово реалізуватися. Він просто оминав їх, і вони віддячували йому тим самим. "Мені не подобаються люди, яких ви формуєте", — сказав колись Екзюпері якомусь нацистському начальникові. В обох випадках антипатія була взаємною.

Історію складають не тільки періоди, а й люди на її історичних щаблях. Коли молодий учений почав досліджувати родину Нарбутів, його цікавило все — родовід, інтереси, переконання, коло друзів. Відтоді Георгій Нарбут постав в історичному контексті не тільки яскравим художником класичного, а й власного стилю, якому перші українські уряди доручали малювати гривню (навіть сучасне накреслення тризуба як малого герба належить йому). Шляхетна родина Нарбутів була центром культурного й мистецького тяжіння. Вона усвідомлювала генетичний зв'язок з Україною, не уявляла свого життя в еміграції, воліючи пропасти, але на рідній землі. Що й сталося незабаром.

 Історія воскрешалася й писалася всупереч радянській, фальсифікованій, спрямованій не на відновлення й примноження, а переважно на забуття культурних, національних цінностей. Поглиблено вивчаючи долі, складаючи життєписи помітних постатей української еліти, не можна не завважити того, що їхні шляхи уриваються в 1918–1920-х або 1928–1937 рр. Здебільшого — не через голод і хвороби. Їх нищили хвилі масових репресій, смертоносніші від будь-якого цунамі, і здійснюваний владою Геноцид. Люди зникали за певною ознакою — інтелігентність. То були вчителі, священики, письменники, композитори, художники... Це й стало предметом досліджень Сергія Білоконя.

Нарешті, після здобуття незалежності, напіввідкрились архіви. Дослідник знайомиться з вражаючими документами — свідченнями поневірянь і загибелі світлих особистостей у добу більшовизму, тяжких доль їхніх родин і нащадків. Він занурився в матеріали, які викривали системний тероризм з боку влади. Але при цьому віддавав перевагу мемуарному елементу, живим свідкам. Бо з архівами зможуть працювати й ті, хто сьогодні ще не народився, а незафіксовані спогади підуть у небуття. Вдалося зберегти сотні свідчень і листів творців національної культури. І це в час, коли державні архіви збирали нагородні грамоти бригадирів і ланкових, але відвертались від усього, чим жив історик.

Люди, відомості про яких він збирав по крихтах, чиї імена відновлював в історичному контексті, були інші, "не радянські". Якось його приголомшило фото гімназистів з Глухова, колишньої гетьманської столиці. Серед них були й родичі Георгія Нарбута. Але всі обличчя на тому фото — особливі, бо належать виразним представникам знищеної в XX столітті людської породи... Згодом, у "Масовому терорі", він умістить поруч дві світлини: дворянського депутатського зібрання кінця XIX століття і "гомо совєтікус" — екскурсантів музейного містечка біля Успенського собору. Доля аристократії як окремий напрям досліджень трагедії національної еліти — тема його майбутніх праць.

Не довіряючи заяложеному від тривалого вжитку постулатові "рукописи не горять", Сергій Білокінь буквально простежує все, що має стосунок до епістолярної спадщини. Його книжки містять багато тисяч зойків душі й серця, яким пощастило прорватися крізь глухий офіціоз. Нині чекають на свого читача свідчення часів, до яких можна зазирнути завдяки таланту таких дослідників. При цьому маємо поквапитися з уже згаданої причини… Власне, про цей талант Сергія Білоконя писав академік Іван Дзюба: "Джерелознавча пристрасть, смак до історичних подробиць, яких він немало врятував із забуття і перед якими відчуває особисту відповідальність, інтуїтивне відчуття "напрямків", де треба шукати живі й документальні свідчення про давнє й недавнє минуле, наукова скрупульозність поєднуються в нього з виробленим світоглядом, добре опрацьованою методологією, широтою інтересів та витонченим художнім смаком".

До часів глибокої "перебудови" Сергій Білокінь мав тавро "невиїзного" — зрозуміло, через політичну "неблагонадійність". З першої поїздки на Захід 1990 р. він привіз величезну валізу книжок і ксерокопій текстів, раніше недосяжних для нашого читача. Згодом привезені ним системно підібрані книжки й часописи вимірювалися вже просто-таки погонними метрами, архіви ж — кубічними. (І це тоді, коли наша культурна спадщина — від старовинних меблів до ікон — рухалась у протилежному напрямку. На жаль, відбувалося це за будь-якої влади, згідно з гаслом "все на продаж".)

Так повернулися на батьківщину архіви етнографа Ю.Шумовського, композитора А.Ольховського, пам'ятні речі великого митця В.Кричевського, унікальні збірки з переповнених книжками пивниць українських емігрантів, які давно приросли до американської землі, але мріяли, що колись бодай набутки їхні знадобляться незалежній Україні. Серед них і такі раритети, як "Требник" Петра Могили, "Збірки пісень" Михайла Максимовича, видання М.Ореста (Зерова), Ю.Клена, І.Качуровського, О.Оглоблина, В.Барки. З Німеччини й Канади поверталася колись гнана більшовиками недобита духовність. Спливали в пам'яті імена, не остаточно випалені довгими роками штучної амнезії.

...Долі людей — це втілення історії. Власне, в них і реалізується історія. І коли люди змагаються за ліпшу долю, вони прагнуть змінити хід історії на свою користь. Здається, цілком природно. Але історія, зокрема нашої країни, доводить, що це неможливо зробити за чийсь рахунок. Розуміння цього феномену є головною рисою творчості Сергія Білоконя.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 22 вересня-28 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво