Тріада ранньомодерних революцій: шляхетська, козацька, царська - Історія - dt.ua

Тріада ранньомодерних революцій: шляхетська, козацька, царська

1 березня, 16:27 Роздрукувати Випуск №8, 2 березня-6 березня

Про Річ Посполиту (1505–1795) важливо розуміти, що то був справжній "ренесансний проект".

Еней з козаками. Ілюстрація Анатолія Базилевича до поеми Івана Котляревського "Енеїда"

1569 року Люблінська унія поховала запізнілий (попри всю його "органічність" = уживання місцевих традицій) проект "феодальної імперії" Великого князівства Литовського. І в історії України надовго запанувала річпосполитська домінанта.

З доби Київської Русі уперше (і ширше навіть за короткий епізод кращих часів Галицько-Волинського князівства) майже всі українські землі опинилися в одній державі: зустріч-синергія Русі з Руссю — українсько-польської з українсько-литовською; прощання Русі з Руссю — пришвидшення українсько-білоруського розмежування і конфліктна конкуренція з Росією-Московією; загибель Русі молдовської і народження-відродження Русі-України козацької. То не лише геополітика. Це ментальні злами "в головах". Не дивно, що навіть сучасні апеляції до історичної соборності так охоче поринають у річпосполитський досвід, а його відсутність-недостатність є певною проблемою для інтеграції громадян і локальних громад-спільнот модерних українців.

Про Річ Посполиту (1505–1795) важливо розуміти, що то був справжній "ренесансний проект": з типовою для Ренесансу наївністю, завищеними очікуваннями і комплексом титана-першопрохідника. Там справді чимало було на виріст, тому річпосполитські шати ще не раз виявлялися якраз до міри черговому поколінню дедалі модерніших нащадків.

Проект пережив свою добу — цикл винайдення-революції (1505–1573/1608), а далі й розквіту-експансії (до 1648 р.) та занепаду-згортання (до 1795-го). Причому його майже ювелірна хронологічна вписаність у межі Раннього Модерну (1500–1800) взагалі робить з нього по-своєму унікальну модель цілого того примітного історичного періоду.

Бо ж Ранній Модерн, цей, за німецьким філософом Карлом Ясперсом, 2-й осьовий час світової історії, не обійдений увагою дослідників по всьому світу. У ньому досі плідно шукають витоків глобальної економічної системи (світу-економіки), яка стала основою процесів невпинної модернізації і технологічного розвитку людства. Ранній Модерн став часом так званого вивищення Заходу, повсюдної "націоналізації" держав та "сповзання до демократії". А питома дводжерельність Ренесансу (античність + середньовічна християнська традиція) відкрила — надалі вже неминучий — шлях постійного додавання культурних опцій і гібридизації (як глобальної, так і локальної) модерної та й постмодерної культури. Зрештою, ще й опуклення націоґенези відрізняє 2-й осьовий час від 1-го (античного). У представленні останнього домінують цивілізаційні нотки: від міста-поліса до імперії.

Модерновые революции
Настінний киримок короля Сигізмунда-Августа (бл. 1548 р.)

Класична (модерна) українська національна історіографія від початку мала свою ранньомодерну вісь — історію козаччини. І, попри тривалі настійливі спроби російсько-імперського і радянського дискурсу вивести той феномен за дужки річпосполитського, цей "родовий знак", немов той пролісок, завжди пробивався з-під ідеологічної криги небуття. Наразі ж маємо нову історіографічну ситуацію, коли проскрибована вітчизняна спадщина і штучно замовчуваний світовий досвід уже вповні засвоєні сучасним поколінням українських істориків і дедалі менше (як не в кількості — то в резонансі напевне) породжують вульгарні фанатично-неофітські реакції. Відтак багаторічні очікування "нового синтезу" нині не видаються безпідставними (попри традиційне бурчання скептиків, що "доки сонце зійде, роса очі виїсть"). Розростання "острівців новочасності" та збільшення можливостей для всебічної зміни "кратності наближення" — різномасштабності в дослідженнях (Норман Дейвіс) або для того ж таки "густого/щільного опису" (Кліфорд Ґірц) добачить зрештою будь-який уважний спостерігач. Ці "кіборзькі імпланти" верифікованого знання й викликають оптимізм щодо оновленого проекту історіописання.

Ось і цей текст є досвідом такої сенсотвірної синтези. Він задумувався як відкритий розмисел-роздум, позбавлений штучно нав'язаних чужодержавними історіографіями архаїчних "закладок", які спрямовують інтерпретації у потрібне ідеологічне русло — часто вже "мертвих" ідеологій.

Отже, почнімо з кількох попередніх зауважень. Вони стосуються термінів-назв, хронології та історії ідейних концептів (після історії понять 1960–1970-х рр. дослідження без цих опцій виглядає вже неповним).

Річ Посполита. Слов'янська калька латинського res publica. Цікаво, що пізніша проросійська перекладацька традиція, аби не акцентувати на цьому калькуванні й не пробуджувати непотрібних алюзій, тлумачила античний вислів-термін як "справа народу". Отже, Річ Посполита постала як один з партикулярних універсалістських проектів (термінологія Арнольда Джозефа Тойнбі). Відтак це була чергова "відповідь" на "виклик" побудови ідеальної (або найближчої до ідеалу) держави в характерних для ренесансної політичної теорії шатах "мішаного ладу" — коктейлю античних монархії-аристократії-демократії з додаванням месіанства середньовічно-християнського "Граду/Царства/спільноти-Народу Божого" (на Небі і на Землі).

Постання річпосполитського проекту окреслюють іще й як Шляхетську революцію. Цей термін постав під впливом польсько-американського історика Анджея Сулими-Камінського, автора широкознаної праці "Historia Rzeczypospolitej wielu narodЧw. 1505–1795" ( "Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795" (Люблін, 2000 ( укр. переклад Я.Стріхи. — К., 2011). На її сторінках дослідник яскраво продемонстрував революційне значення "шляхетського руху екзекуційного" (екзекуція = виправлення права) для Речі Посполитої як державного проекту. Сулима-Камінський вказував також на зв'язок цього процесу з рухом козацьким (Козацькою революцією), який власне розквітнув, коли революційність шляхти пішла на спад. Вважаю також, що давній марксистський спосіб визначення революції за "рушійною силою" (шляхетська, козацька, буржуазна, пролетарська) має певну зручність як для сучасного дослідника, так і пересічного читача. Зауважу зрештою, що шляхетська і козацька революції Речі Посполитої добре накладаються на "вікову тенденцію" Фернана Броделя для цілої Європи (= світу-економіки) — з умовними контрольними датами 1507–1510, 1650 і 1733–1743 рр. (де від 1-ї з трьох до 2-ї дати панувало зростання, далі вже "криза середини XVII ст." і спад аж до 3-ї дати). 

Насамкінець зауважу, що термін Шляхетська революція, вживаний мною принаймні з 2007 року, досі не зазнавав фахових заперечень. Відтак маю право вважати його конвенційним. Підозрюю, що "на руку" йому в Україні спрацювало й те, що він добре корелюється з поняттям шляхетський імперіалізм, яке відоме за Михайлом Грушевським. Хоча іноземцям, та й фахівцям менш обізнаним з річпосполитською проблематикою, добачати цю опцію імперськості, універсалістськості та ідеальності в проекті Речі Посполитої часто-густо заважає задавнене упередження щодо "шляхетської анархії", яка нібито слабко уживається із будь-якою конструктивною працею.

вирский_3
Булава XVI століття з гербами Корони Польської та Великого князівства Литовського

Революційна шляхта (натхнена ідеями Ренесансу і Реформації) визначала вектор суспільного життя країни від Радомської конституції 1505 року (знаменита Nihil novi ( "Нічого нового" насправді означала революційне "нічого нового про нас без нас") аж до придушення рокошу Миколая Зебжидовського 1606–1608 років. Але pacta conventa з виборними монархами (уперше підписані 1573 року), Люблінська унія 1569-го з її ідеєю дво- або полінаціональної державності, певна секуляризація суспільного життя з упорядкуванням привілеїв церкви і химерно-бароковий сарматизм як "власний шлях" взірцевого шляхтича (притягальний далеко поза Польщею) — то все здобутки Шляхетської революції.

Незавершеність "революційної програми" цієї столітньої революції спричинила нову хвилю — Козацьку революцію (1648–1709), здійснювану "молодшими братами" шляхти — козаками. Вона розпочалася на тлі загальноєвропейської "кризи середини XVII століття" на теренах, де магнати найбільше "обрізали" досягнення Шляхетської революції (не дали провести "екзекуцію прав", що мислилася як повернення до ідеально-природного стану держави), і врешті-решт вивела значну частину "краю революції" з-під влади річпосполитського універсалістського проекту, аби стати каталізатором нового — Козацької України. 

Остання козацько-українськими революціонерами мислилася як "справжня й істинна Річ Посполита", спадкоємиця-відроджувачка проекту "ідеальної держави". Зменшення масштабу нового універсалістського проекту не має тут бентежити — то лише продовження попередньої тенденції, бо й Польсько-Литовська Річ Посполита була вже меншою і не єдиною спадкоємицею християнського/латинського світу-імперії. Та сама лінія розвитку позначилася й на соціальному "здрібнінні" революціонерів — зі шляхти в козаки (така "демократизація", як відомо, продовжуватиметься й надалі). Зрештою, емансипація/збільшення свободи — то, за Гегелем та філософами-утилітаристами, сенс історії. А козаків, хоч як рахуй, було/стало в Україні сильно більше, ніж усіх гамузом шляхтичів. 

До речі, участь українців у річпосполитському універсалістському проекті і здатність на його базі сформулювати й свій власний зробила їх вельми вправними помічниками в розбудові пізнішої Російської імперії. Але якщо для росіян вона й була "оригіналом" усякої імперіальності, то для їхніх українських співвітчизників — лише епігоном, який постійно порівнювався з іншими альтернативами. Відтак, якщо перші щиро любили імперське "отєчєство", то другі — радше утилітарно мирилися з ним. Тому й цензурні спроби російських "переможців" (які не припускали й думки про тимчасовість такого свого стану) представити історичних конкурентів — Велике князівство Литовське, Королівство Польське, Річ Посполиту обох народів, Козацьку Україну, Кримський ханат і т. д. — як failed states ( недієздатні держави ніколи не були сприйняті в Україні щиро й остаточно.

У принципі, можна говорити навіть про Царську (імператорську) революцію/контрреволюцію. Адже царі-монархи — теж "стан" суспільства, хоча така "рушійна сила" революції — з погляду розширення соціальної бази — виглядає радше контрреволюційно. Але доба Відродження "полюбляла обхідні шляхи". 

Я неоригінально вважаю революції і контрреволюції процесами типологічно схожими. А з погляду Ренесансу/2-го осьового часу — тут маємо змагання між республікансько-демократичною і монаршо-абсолютистською модернізаційними програмами. Отже, не варто помилятися щодо "тріади" — тут ми маємо справу не з тезою-антитезою-синтезом, а з дилемою — дві каскадні "демократичні" революції (шляхетська і козацька) проти "самодержавного абсолютизму" контрреволюції (царської). Досить імовірним є й припущення, що демократична тенденція перемагає тоді в центрі-ядрі світ-системи, а абсолютизм — на периферії. Гадаю, що й ті, хто не вважає європейський (теоретичний) абсолютизм і російське самодержавство тотожними явищами (мовляв, у Франції — то складний баланс, а в Росії — неприкритий азійський деспотизм), ідуть шляхом "витіснення" проекту царів на маргінес. Як на мене, ранньомодерний абсолютизм — то завжди ставка наздоганяючого. Відтак — ставка волюнтаристська!

вирский_1
Іронічний пам’ятник Петру I в Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга. Скульптор Михайло Шемякін

Отже, царська (імператорська) революція/контрреволюція розпочалася так званими Петровськими реформами (тобто приблизно з 1690-х рр.) і, увінчана потьомкінською утопією Катерини ІІ, дійшла 1856 року до повного вичерпання Ancien RОgime/Старого Режиму як історичного тренду — із катастрофічною поразкою Російської імперії у Кримській війні. Фернан Бродель акцентував на довгому ХVI столітті Європи (і численним польським історикам воно взагалі уявляється "золотим"), Наталія Яковенко — на довгому ХVIІ столітті України. Гадаю, що і довге ХVIII століття Росії — теж зручна історична модель. Я не є фанатом слова революція (оскільки за ранньомодерних часів — це ще цілком неамбітний синонім "реформи-перетворення", і дослідникові-ранньомодернику важко утриматися від іронії щодо велично-демонічних звучань, приданих "революції" вже Модерном), але тут мені зручно через нього підкреслити спільний модернізаційний і структуруючий потенціал — з осібними проектами майбутнього — всієї тріади революцій (шляхетської, козацької, царської). Він важливий для розуміння українського (і не лише українського) Раннього Модерну в цілому.

Царська ініціатива стала прийнятною альтернативою для річпосполитських олігархів-магнатів (її підперла ще й амбітна києво-могилянська церква "оновленого православ'я") і гамівною сорочкою для шляхетських і козацьких борців за свободу-емансипацію (в тому числі національну). Утім, відчуття неміцності російського імперського режиму на екс-річпосполитських теренах (а особливо в екс-революційних центрах — Польщі й Україні) було постійним клопотом для царизму (аж до його скону).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • anatolii anatolii 4 березня, 21:07 == Утім, відчуття неміцності російського імперського режиму на екс-річпосполитських теренах (а особливо в екс-революційних центрах — Польщі й Україні) було постійним клопотом для царизму (аж до його скону).== Але полтавець Іван Паскевич таки добре справлявся з тим клопотом :)) Відомо й інше: "Росія забирала тіло (українців), а Польща тіло й душу" :(( згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво