Тернистий шлях до власної армії - Історія - dt.ua

Тернистий шлях до власної армії

8 грудня, 2017, 18:09 Роздрукувати Випуск №47, 9 грудня-15 грудня

Український військовий рух 1917 року.

Мітинг з нагоди ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду в Києві

Падіння російського самодержавства в лютому 1917 року не могло залишити байдужими українців, які служили в лавах російської армії. Люди у військовій формі стали тією силою, з якою не могли не рахуватися ані українські, ані російські політики. Та створити з них боєздатну армію тоді так і не вдалося…

Перші кроки

Вже 9 березня 1917 р. (дати подаються за старим стилем) під керівництвом поручика Миколи Міхновського в Києві зібралося Українське військове віче, учасники якого оголосили себе Установчою Українською військовою радою. В ухваленій резолюції висловлювалася підтримка Тимчасовому уряду і переконання, що він "вчинить для України ще до скликання Установчих зборів, такий самий правний акт, який вже видано для Фінляндії і потвердить за Українським Народом всі права і вільності яких він має право домагатися, стоячи на тій ідеї, якою руководився Богдан Хмельницький, складаючи статті Переяславського договору з 8-го січня 1654 року". Крім того, учасники віча закликали уряд запровадити вживання української мови у полках, де більшість становлять українці, і поставити на чолі цих підрозділів офіцерів-українців. 

Військовий рух швидко набирав обертів. Уже за кілька днів нове віче, посилаючись на заклики Тимчасового уряду "скупчити всі сили — нації й армії", оголосило про створення окремо від регулярної армії "охочекомонного" (добровольчого) полку ім. Богдана Хмельницького і закликало українців вступати до підрозділу. А 16 березня на нараді українців — вояків київської залоги було утворено Український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка на чолі з Міхновським та організаційний комітет, який мав узятися за створення українських військових частин. 

321_1
Микола Міхновський

"Першою ластівкою" став згаданий полк ім. Богдана Хмельницького. Уже на початку другої декади квітня 3000 вояків-українців пересильного пункту Києва оголосили про своє бажання бути організованими у полк із такою назвою. Військове командування виступило проти, але його думки вже ніхто не питав. Знаючи про утворення інших національних частин (зокрема польських легіонів), вояки-українці цілком резонно запитували: "А чим ми гірші?". Їхні домагання підтримали й політики: 15 квітня на підтримку вояків виступив комітет Української Центральної Ради (УЦР), заявивши, що не бачить іншого виходу, крім як організувати полк, а ще за три дні в "Робітничій газеті" з'явилася стаття Володимира Винниченка "Три тисячі шукачів", де той розкритикував позицію влади. Рішуча позиція українців змусила російський генералітет піти на поступки: 21 квітня командувач Південно-Західного фронту генерал Олексій Брусилов дав дозвіл на формування полку, але в київському гарнізоні мали залишитися лише 500 вояків. 26 липня богданівців відправили на фронт, і під час від'їзду з Києва ешелони з вояками були обстріляні. Полк зазнав значних втрат, однак відповідальності за цю провокацію так ніхто й не поніс. Але на цьому історія підрозділу не скінчилася. Повоювавши на фронті, у жовтні полк повернувся до Києва, згодом роззброював бунтівні частини полтавського гарнізону, а потім боронив українську столицю від більшовицьких військ під командуванням Михайла Муравйова. 

5–8 травня в Києві відбувся Перший Всеукраїнський військовий з'їзд. У його роботі взяли участь представники від 900 тисяч вояків-українців (!) з різних підрозділів російської армії та флоту. З'їзд підтримав вимогу Центральної Ради проголосити автономію України і визнав її "єдиним компетентним органом, призваним рішати всі справи, що стосуються цілої України". Його учасники висловилися за створення українських військових частин у тилу і, за можливості, на фронті. Що ж до Чорноморського флоту, на якому переважну більшість моряків становили українці, то з'їзд запропонував українізувати його й надалі. А для втілення своїх постанов у життя учасники з'їзду ухвалили створити Український генеральний військовий комітет (УГВК), який мав опікуватися військовими справами і діяти в тісному контакті з російським генштабом. У подальшому цей орган іще попсує чимало нервів російському командуванню, претендуючи на роль паралельного органу влади…

Після проведення з'їзду створення українізованих частин набуло ще більшого розмаху. У Петрограді, як могли, опиралися цьому процесу, але революційна атмосфера брала своє. В Умані, Житомирі й Чернігові солдати запасних піхотних полків самі оголосили їх українськими і вимагали від командування визнати їхнє рішення. На Чорноморському флоті командування в особі віце-адмірала Олександра Колчака пішло українцям назустріч, вбачаючи у них порятунок від більшовицької пропаганди. Першою українізованою частиною на початку літа став Севастопольський флотський півекіпаж під командуванням полковника Володимира Савченка-Більського. Потім з'явилися українські відділи в Окремій десантній дивізії в Севастополі, в частинах морських фортець Севастополя, Очакова і в Балтійській морській дивізії, що дислокувалася в гирлі Дунаю. Одночасно відбувалася й українізація екіпажів кораблів. 

Та за межами Чорноморського флоту ставлення командування та уряду до українізації військових частин залишалося ворожим. Російські воєначальники радо погоджувалися направляти українців з тилових частин на фронт, але створювати з них окремі підрозділи не збиралися. Переговори делегації УЦР з Тимчасовим урядом, що проводилися 20 травня у Петрограді, зайшли в глухий кут. Уряд відмовився визнавати УГВК і відхилив усі вимоги щодо українізації війська. Коли ж Центральна Рада розпочала підготовку до Другого Всеукраїнського військового з'їзду, військовий міністр заборонив його проводити. Та військових це не зупинило. До Києва з'їхалося близько 2500 делегатів від різних підрозділів. 5 червня 1917 р. з'їзд розпочав свою роботу. Приміщення Троїцького народного будинку виявилося для нього затісним, і захід перенесли до оперного театру. Та навіть там деяким учасникам доводилося сидіти в оркестровій ямі. З'їзд підтримав УГВК і закликав російську владу визнавати й виконувати всі його звернення. Комітетові було доручено розробити детальний план українізації війська. 

Інтереси учасників з'їзду не обмежувалися військовими питаннями. У резолюціях знаходимо згадки про земельну справу, освіту, а також про автономію України. З останнього питання Центральній Раді було запропоновано "якомога скорше скликати територіальні збори для порозуміння з національними меншостями і розгляду проекту статуту автономії України".

Невдалий виступ

Під час з'їзду яскраво дала про себе знати боротьба між прихильниками автономії та прихильниками незалежності України. Перші вже встигли опанувати маси і контролювали роботу засідань, а другим учасники навіть не давали закінчити промови. Втім, за місяць самостійникам знову випала нагода здійснити свої наміри. На початку липня 1917 р. у Києві відбувся виступ полку ім. гетьмана Павла Полуботка. 

Історія цього підрозділу почалася в середині травня, коли в Чернігові скупчилася значна кількість новобранців-українців. Під впливом агітації самостійників вони почали самочинно гуртуватися в український полк. УГВК вирішив якомога швидше відправити його на фронт і розпочав відповідну роботу. У двадцятих числах травня новобранці опинилися в Києві, де розмістилися на розподільчому пункті в с. Грушки. А далі все пішло не за планом. Їхати на фронт новобранці не квапилися, заявляючи, що їхній фронт "у Києві". На розподільчому пункті до них приєдналися інші солдати, і кількість членів стихійного полку досягла п'яти тисяч. Із кожним днем їхнє становище погіршувалося: 19 червня полуботківці звернулися до УГВК з вимогою визнати їх 2-м українським полком ім. гетьмана Павла Полуботка, визнати їхню старшину, а також надати зброю, одяг та їжу. Комітет на ці вимоги не пристав: по-перше, через те, що солдати відмовлялися виконувати його розпорядження, а по-друге, через те, що не міг їх виконати, бо не був органом військової влади. Його члени і представники УЦР продовжували вести переговори з солдатами, намагаючись їх заспокоїти, втім, це не дало жодних результатів. 

Під впливом агітації членів військового клубу ім. Павла Полуботка солдати зважилися на виступ. У ніч з 4-го на 5 липня зголоднілий натовп рушив на Київ. У казармах 1-го Українського запасного полку, в залізничному батальйоні та 5-му авіапарку повстанці захопили зброю та кілька автомобілів. Пізніше під їхній контроль потрапив штаб міліції при Старокиївському районі, де вони теж захопили зброю і заарештували начальника міліції поручика А.Лепарського. В оточенні полуботківців опинилася низка державних установ, серед яких державний банк і казначейство. Навідувалися повстанці й до Михайла Грушевського, але не застали його вдома. А в помешканні командувача військ Київської військової округи (КВО) генерала Костянтина Оберучева влаштували справжній погром. 

321_3
Старшини 1-го українського полку імені Б.Хмельницького на позиціях біля м.Скалат у вересні 1917 р.

Ініціатори повстання планували домогтися незалежності України і змусити Центральну Раду піти на їхні вимоги. Втім, уже наступного дня стало зрозуміло, що їхні плани провалилися. Ані Центральна Рада, ані вірні їй військові частини не підтримали їхніх намірів. Командир Богданівського полку Юрій Капкан уже о 6-й годині ранку 5 липня зосередив основні сили підрозділу біля будинку Центральної Ради і видав наказ про те, що перебирає на себе владу в Києві "до з'ясування становища". Щоправда, вже за чотири години командир відкликав свій наказ, передавши повноваження командуванню КВО, яке оговталося і перейшло в контрнаступ. Караули полуботківців було знято завдяки богданівцям, але в багатьох випадках доходило і до арештів, і до збройних сутичок. Вже 6 липня війська КВО взяли місто під контроль, а наступного дня К.Оберучев віддав розпорядження відправити війська до Грушок, щоб змусити полуботківців скласти зброю. Почалася стрілянина, під час якої було вбито чотирьох повсталих і поранено трьох кірасирів та двох курсантів. Невідомо, якими були б подальші втрати, якби представникам Генерального секретаріату УЦР не вдалося вгамувати пристрасті. Полуботківці погодилися здати зброю солдатам полку ім. Б.Хмельницького. Частину повсталих заарештували (вони просиділи у в'язниці аж до жовтня, поки не впав Тимчасовий уряд), решту ж відправили на фронт — окремим полком і з прапором від Центральної Ради…

Запізнілий успіх

Відносини між Центральною Радою і Тимчасовим урядом погіршувалися й далі. Російська влада, як могла, зволікала з українізацією військових частин. Часто вони просто не поповнювалися офіцерами-українцями, що призводило до конфліктів між солдатами та командуванням. Хоча важка ситуація на фронті Першої світової війни й змушувала командування йти на поступки вимогам УГВК, українські підрозділи створювалися так, щоб Центральній Раді не вдалося сформувати з них окрему військову силу: вони були розкидані по різних корпусах і часто за межами України. Але створенню українських осередків у російській армії командування ніяк завадити не могло. Вони виникали й далеко за межами України. У збірнику "Український національно-визвольний рух. Березень—листопад 1917 року" знаходимо документи таких організацій, як Українська військова рада та Український військовий клуб Москви і навіть Українська військова рада Симбірська. Остання ще в червні 1917 р. надсилала з батьківщини Леніна вітальну телеграму УГВК, визнаючи Центральну Раду "тимчасовим українським урядом". Таке "вождю світового пролетаріату", мабуть, і в страшному сні наснитися не могло…

20 жовтня 1917 р. в Києві розпочав роботу ІІІ Всеукраїнський військовий з'їзд, який висунув вимогу до Тимчасового уряду передати створення українських військових частин у відання генерального секретаря військових справ і призначити комісарів Центральної Ради до всіх уже створених українських підрозділів. А за кілька днів не стало й самого Тимчасового уряду, який скинули більшовики. 2 листопада генеральний комісар військових справ Симон Петлюра виступив із заявою, в якій оголосив, що бере на себе вищу військову владу в Україні. Налякане більшовицьким переворотом російське командування стало поступливішим. Під час переговорів представників Генерального секретаріату зі штабом верховного головнокомандувача 6 листопада було досягнуто домовленостей про створення посади представника секретарства при штабі, об'єднання українізованих підрозділів в окремі дивізії та корпуси, призначення начальників Київського та Одеського військових округів, а також вищого командного складу у фронтових частинах за погодженням із Генеральним секретаріатом. Але Ставка на цей момент уже нічого не вирішувала: за три дні більшовики зняли Миколу Духоніна, який і вів переговори, з посади головнокомандувача, а 20 листопада він був вбитий на вокзалі в Могилеві революційними солдатами і моряками. 

7 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила ІІІ Універсал, яким було проголошено Українську Народну Республіку. Її лідери все ще вірили в гасла про федерацію та автономію, не помічаючи, що це вже стало ілюзією. Про створення української армії в документі навіть не згадувалося. Лише 29 листопада Генеральне секретарство військових справ ухвалило утворити Український Генеральний військовий штаб для координації дій усіх українських підрозділів на території України, для переведення українізованих полків в Україну з інших фронтів і міст Росії та створення національного війська на територіальних засадах. Однак створити з розпорошених, а подекуди ще й розкладених більшовицькою агітацією підрозділів боєздатну армію було нереально. Менше ніж за місяць більшовики розпочали наступ на територію України. Протиставити їм Центральній Раді було майже нічого. З великими труднощами українському урядові вдалося придушити більшовицький заколот у Києві 22 січня 1918 р., але відкинути від столиці радянські війська на чолі з Муравйовим він уже не зміг. За революційні ілюзії довелося розплачуватися територією…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво