Татарстан мовчить, терпить, чекає слушної нагоди - Історія - dt.ua

Татарстан мовчить, терпить, чекає слушної нагоди

12 квітня, 16:23 Роздрукувати Випуск №14, 13 квітня-19 квітня

Січнева публікація політолога Януша Бугайського "Керування розвалом Росії", що вийшла друком в американській газеті The Hill, викликала нервове збудження серед росіян.

Підсумковий концерт щорічної акції «Мин татарча сөйләшәм!» (тат. «Я спілкуюсь татарською»). Казань, 2016 р.

Статтю оголосили маргінальною і навіть смішною. "Маячню Бугайського" взялися критикувати "РИА Новости", "Рамблер" і навіть державне телебачення РФ, яке присвятило окрему передачу "маргінальній писанині американської газети". 

Тема єдності Росії стала особливо популярною у ЗМІ північного сусіда саме 2019 року. Підступні плани Заходу "розчленувати Російську Федерацію" викривають як цілі міністерства, так і окремі політики, чиновники та журналісти. З особливим завзяттям працюють інформаційні ресурси в національних республіках. Наприклад, одне з видань Мордовії нещодавно опублікувало статтю під заголовком "Фінно-угорські і тюркські народи Росії дорожать єдністю країни". Кремлівська пропаганда не лише гарячково запевняє громадян в економічній стабільності федерації, а й намагається переконати обивателя у відсутності будь-яких передумов до суверенізації національних республік. 

Українці здобуття незалежності російськими територіями сприймають насамперед крізь призму Північного Кавказу. Адже саме Чечню, Інгушетію і Дагестан найчастіше згадують у російських і світових ЗМІ в контексті сепаратистських рухів. Водночас на території федерації розташовані й інші суб'єкти з досить яскравою історією боротьби за суверенітет, потужними економічними та демографічними передумовами до відокремлення від Росії. Одним із таких суб'єктів є світський, заможний і досить розвинений у порівнянні зі своїми сусідами Татарстан. 

Розташування Татарстану

Ідель-Урал, або Поволжя, — територія, де зустрічаються й активно взаємодіють два світи: тюркський і фінно-угорський. Попри різні релігійні та культурні традиції, взаємодія тюркських і фінно-угорських народів не викликає між ними гострого антагонізму чи ізоляціоністських настроїв. Радше навпаки — Ідель-Урал можна назвати цілісним простором, що протягом багатьох століть зберігає ідентичність титульних націй, опираючись русифікації та розмиванню етнічних, мовних і релігійних кордонів. 

Станом на початок 2019 року всі республіки Ідель-Уралу перебувають у складі Російської Федерації і розташовані і східній частині Європи. Найзахіднішою країною регіону є Ерзяно-Мокшанія (Республіка Мордовія). Відстань між західним кордоном Мордовії та східним кордоном України — близько 500 км. На сході від Ідель-Уралу розташований Башкортостан — найсхідніша країна Європи. Загальна площа Ідель-Уралу 320 708 км². У республіках Ідель-Уралу проживає 12 189 127 осіб. Тобто за площею Ідель-Урал зіставний з Польщею (312 685 км²), а за чисельністю населення — з Грецією (10 741 165 осіб). 

татарстан_1
Карта Ідель-Урал

У період між 1919-м і 1925 роками Башкортостан, а відтак і весь Ідель-Урал, мали спільний кордон із Киргизькою АСРР (так у той час називався Казахстан). Проте вже 1925 року більшовицьке керівництво вилучило Оренбурзьку губернію зі складу радянського Казахстану, передавши її до РРФСР. Столицю Казахстану перенесли з Оренбурга до Кзил-Орди (до 1936 р. республіка мала іншу назву — Казакська АСРР). Так виник Оренбурзький коридор, що розділив дві тюркські республіки. Спершу коридор, що відділяв Казахстан від Башкортостану, був заледве 30 км завширшки. Побоювання надмірної "дружби народів" між башкирами й казахами змусили Москву кілька разів "уточнити кордони". У результаті коридор розширився майже вдвічі. На сьогодні Республіки Ідель-Уралу не мають виходів до зовнішніх кордонів, а відстань між південним кордоном Башкортостану і північним Казахстану становить близько 50 км.

Значення Татарстану для регіону

У географічному центрі Ідель-Уралу розташований Татарстан. Багатий на природні ресурси, він завжди претендував не лише на економічну, а й на політичну самодостатність. Хоча татарська нація протягом півтисячоліття перебуває в утробі Московії, а тепер — Російської Федерації, волзькі татари не лише не втратили своєї ідентичності, а й слугують дороговказом для своїх сусідів. Татари досягли серйозних результатів у розвитку культури — перша татарська книжка з'явилася 1612 року (граматика татарської мови). Сама Казань стала потужним книговидавничим центром Російської імперії. Тут видавали книжки не лише татарською, а й мовами майже всіх народів Ідель-Уралу. Одним із перших кроків суверенного Татарстану, вже на початку 1990-х, стало заснування видавництва татарської книги "Мәгариф", що за неповні три десятиліття свого існування видало півтори тисячі книжок загальним накладом 18,5 млн примірників. 

Нині крім республіканської влади над утвердженням татарської науки і культури працюють численні волонтери. Татарською перекладається не лише класика світової літератури (зокрема й праці античних філософів), а й сучасні наукові розвідки з фізики, математики, медицини, астрономії тощо. Працюють татарські перекладачі не стільки з російською мовою, скільки з англійською і турецькою. За останні кілька років з'явилися десятки відеолекцій TED, перекладених татарською. Є навіть посібники з програмування, укладені татарською мовою, — рівень недосяжний для більшості корінних народів РФ.

Такі поважні результати у справі розвитку й збереження татарської культури були б неможливі без серйозного інтелектуального та фінансового ресурсу. Запорукою татарської опірності асиміляційним процесам є низка національних рис: наполегливість, упертість, підприємливість, вірність ісламу у поєднанні з дотриманням народних звичаїв. Татарські інфраструктурні, освітні й наукові проекти, зрештою як і виторгувана в складних переговорах з Москвою куца автономія на реалізацію гуманітарної політики, також є наслідком важливості Татарстану для економіки РФ. Республіка щорічно потрапляє до ТОП-10 економічно найрозвиненіших суб'єктів держави. Татарстан є важливим центром промисловості: нафтовидобування і нафтопереробки, авіабудування, розробки систем зв'язку, виробництва вибухових речовин, машино- й автомобілебудування. На території республіки розташовані важливі для Росії інфраструктурні об'єкти: нафто- і газопроводи, два міжнародні аеропорти, залізниці, мости через Волгу й Свіягу. Татарстан — це інфраструктурний логістичний центр регіону Ідель-Урал. 

Татарський шлях до державності

Протягом багатьох століть російська влада намагалася нейтралізувати прагнення татар до відродження власного державного проекту залученням підкореного народу до процесу керівництва та розбудови Росії (Російської імперії, СРСР, а згодом РФ). Однак з настанням перебудови в татарах знову прокинулася жага до відродження державності. У 1988–1990 рр. у Татарстані виникають і стрімко розвиваються непідконтрольні Москві політичні партії, громадські організації і рухи.

Політичне поле Татарстану 1990-х можна поділити на три умовні групи: провладні сили (гуртувалися навколо партії "Єдність і прогрес"), демократична опозиція (загальноросійські політичні партії) і татарська опозиція (націоналісти й татарстанські комуністи). Татарські націоналістичні сили, що сповідували ідею державної самостійності республіки, були представлені Татарським громадським центром (аналог українського Народного руху за перебудову), Татарською партією національної незалежності "Иттифак" (злагода), ісламською партією "Өмет" (надія), народно-демократичною партією "Ватан" (Батьківщина) і молодіжною патріотичною організацією "Азатлык" (свобода). Ці партії та громадські об'єднання перебували в опозиції до республіканської і федеральної влади. 

татарстан_3
Відзначення в Татарстані Дня пам’яті (вшанування захисників Казані, які загинули у боях з військами Івана Грозного під час штурму міста у 1552 році). Учасники демонстрації несуть транспарант «Татарстану государственную неазависимость!». Жовтень 1991. Фото Нурулли Гаріфа з архіву «Азатлык Радиосы»

Татарстан першим серед Республік Ідель-Уралу проголосив декларацію про державний суверенітет (30.08.1990 р.) і першим заявив про бажання стати самостійною незалежною державою. 1991 року в РРФСР відбулися президентські вибори, а в Татарстані — ще й вибори президента Татарстану. Радикальні татарські кола, за сприяння офіційної Казані, розгорнули кампанію бойкоту виборів президента Росії на території республіки. Зрештою, участь у них узяли 36,6% татарстанських виборців, натомість у виборах президента Татарстану — 65%. Борис Єльцин у Татарстані здобув 16,5% голосів, а Мінтімєр Шаймієв — 44,8%.

Спершу партійна номенклатура Татарстану намагалася не зважати на нових політичних гравців. Пізніше комуністичний партапарат Татарстану спробував використати національний рух у грі "на противагах" із Москвою, лякаючи Кремль можливим приходом до влади націоналістів, діалог з якими буде неможливим. Однак у грудні 1991 р. позиції татарського національного руху, представленого насамперед Татарським громадським центром і партією "Иттифак", помітно зміцнилися. Націоналісти змогли залучити до своїх лав міську татарську інтелігенцію, знайти джерела фінансування (насамперед у середовищі татарських підприємців), підготувати керівні кадри різних ланок, розбудувати розгалужені організаційні структури і розпочати потужну агітаційну кампанію. 

24 жовтня 1991 р. Татарстан проголосив державну самостійність. Незалежність республіки підтвердив референдум 1992-го. Невдовзі Татарстан відмовився підписати федеративний договір і навіть ухвалив власну конституцію, у якій було визначено пріоритетність законів Татарстану над законами РФ. Восени 1993 р. президент Татарстану Мінтімєр Шаймієв виступив із гострою критикою нового проекту російської конституції, положення якої суперечили конституції Татарстану. Наприкінці того ж року Татарстан відмовився брати участь у виборах російських представницьких органів влади: Ради Федерації і Державної Думи (лише 14% населення республіки взяли участь у голосуванні).

До самого початку 1994 року Татарстан намагався вести незалежну політику, балансуючи між ідеями повної незалежності та збереженням економічних зв'язків із Росією. Зрештою, під тиском Москви, Шаймієв пішов на поступки: 15 лютого 1994 р. з РФ було укладено Договір про взаємне делегування повноважень, згідно з яким Татарстан став об'єднаною з Росією асоційованою державою з конфедеративним статусом. 

татарстан_4
Мітинг напередодні проведення референдуму про державну незалежність Татарстану (21.03.1992). Чоловік тримає плакат «Татарстаның куркусыз ир-егетләре! Безнең урын милли гваридиядә!» (тат. «Безстрашні чоловіки Татарстану! Наше місце в національній гвардії!»). Республіка Татарстан, 1992 р. Фото з архіву «Азатлык Радиосы»

Невдовзі Шаймієв став одним з найлояльніших до Кремля республіканських керівників. Такий політичний поворот пов'язаний з домовленостями, досягнутими між Казанню і Москвою: Шаймієв усіляко підтримував російський уряд Віктора Черномирдіна, а Татарстан отримав небачені для інших суб'єктів федерації економічні пільги (малі відрахування до федерального бюджету, високий рівень самостійності в ухваленні економічних рішень, в управлінні власністю тощо). Фактично Москва на прикладі Татарстану випробувала політику "купівлі лояльності", яку пізніше застосувала в Чечні. 

Президент Шаймієв спробував зробити Татарстан союзною державою, яка будує свої відносини з Москвою на ексклюзивних договірних засадах. До речі, 1999 року Татарстан був не в захваті від ідеї створення союзної держави між Росією та Білоруссю. Казань досить прохолодно поставилася до цієї ініціативи і, передчуваючи можливу втрату свого ексклюзивного становища, спробувала показати зуби. Восени 1999 року парламент республіки ухвалив рішення про перехід татарської мови на латинську графіку. Рішення викликало справжню істерику в Москві.

На що розраховувала Казань?

Шаймієв сподівався, що виняткове економічне значення Татарстану і впливовість татарської громади в республіці і в РФ загалом, дозволять "домовитись із Москвою на особливих умовах". Президент Татарстану активно використовував націоналістичну опозицію для жахання Москви, і, треба сказати, що певний час цей прийом працював. Проте сам Шаймієв трохи перестарався: використовуючи потужний адмінресурс і мажоритарну виборчу систему, парламент Татарстану був зачищений від опозиції — і від російської, і від татарської. Відтак весь татарський національний рух уже в другій половині 1990-х став позапарламентським, а єдиним полем його діяльності залишилася вулиця. 

З приходом до влади Владіміра Путіна Кремль узяв курс на жорстку централізацію. Першою жертвою такої політики стали найзаможніші й найбільш незалежні суб'єкти федерації, насамперед Татарстан. Уже 1998 року за звинуваченням у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі закрили опозиційну татарстанську газету "Алтын урда". Певний час її видавали самвидавом — аж поки влада остаточно її заборонила. 1999 року татарські націоналісти спробували сформувати союз із татарськими комуністами й російськими демократами заради спільної боротьби проти Шаймієва. Татарські праві оголосили політичне голодування, аби домогтися змін виборчого законодавства. Втім, кампанія не принесла жодних результатів. 2001 року в Росії на законодавчому рівні заборонили діяльність національних партій. Через судові переслідування і тиск спецслужб зупинили свою діяльність численні громадські організації та рухи корінних народів, зокрема й усі татарські партії та найвпливовіші татарські організації. Протягом 1999–2005 рр. Кремль щорічного вносив зміни до конституції Татарстану, "приводячи її у відповідність до конституції РФ". Таким чином з конституції республіки зникли згадки про встановлення відносин з іноземними державами, про створення національного банку тощо. 

Татарстанські еліти надто довго втішали себе особливим статусом у той час, як Москва варила опонента "на малому вогні". Новий президент республіки Рустам Мінніханов, який прийшов до влади 2010 року, продовжив політику свого попередника — лояльність в обмін на обмежену автономію. Проблема полягала в тому, що до 2010-го Татарстан поступився Москві майже всім своїм суверенітетом, а відтак зник і предмет для "торгів" із Росією. Лишалося платити, і Татарстан платив. Республіка збільшувала обсяги відрахувань до федерального бюджету, для чого була змушена нарощувати видобуток нафти.

татарстан_7
Банер «Kremlin kills native nations!» (англ. «Кремль знищує корінні народи!»), розгорнутий активістами «Вільного Ідель-Уралу» на вході до НСК «Олімпійський» 26.05.2018 р., в день проведення фінального матчу Ліги Чемпіонів у Києві.

Хоча за пізнього Путіна Росія остаточно перетворилася на унітарну державу, символічні прояви федералізму викорінюються дотепер. 2017-го Кремль не став продовжувати договір про розмежування повноважень РФ і Татарстану (цей договір був предметом гордості як Шаймієва, так і Мінніханова), а 2018-го татарську фактично позбавили статусу державної мови республіки, зробивши її необов'язковою для вивчення в школі.

Татарський опір в умовах путінської Росії

Росія систематично і наполегливо працює над асиміляцією великих корінних народів і перетворенням національних республік на звичайні області. Реалізація цього задуму відбувається в кількох напрямах:

— адміністративно-територіальний. З року в рік суверенітет республік урізають, передаючи владні повноваження до федерального центру; 

— фінансово-економічний. Путінська модель єдності Росії — це забирати гроші в заможних суб'єктів федерації і давати бідним. Власне, це й утримує державу вкупі. "Як ви будете виживати без нашої допомоги?" — часто це останній аргумент Кремля в дискусії про самостійне майбутнє республік. Не дивно, що дотаційних регіонів дедалі більшає. Серед таких тепер навіть сусід Татарстану Башкортостан — індустріально розвинена і самодостатня республіка;

— культурно-ідентичний. Москва чітко окреслила рамки, в яких можуть існувати корінні народи і національні республіки: власна кухня, народні костюми і хоровий спів. Будь-які прояви самодостатності тавруються як екстремізм і русофобія. Федеральний центр узяв під свій контроль усі сфери життя корінних народів — від релігійних організацій до діаспорних структур за межами РФ;

— міжнародний. Росія чудово усвідомлює, звідки походять головні загрози територіальній цілісності: національні республіки, регіоналістські рухи і салафітські течії в ісламі. Озброєне підпілля салафітів вдалося ліквідувати фізично або пересаджати в тюрми. Натомість покінчити з національними республіками не так уже й просто — вони інституціолізовані ще від радянських часів. Крім Північного Кавказу головним болем залишається регіон Ідель-Урал, насамперед Татарстан. Відбираючи у нацреспублік залишки суверенітету, Москва підтримує малочисельні народи, що не становлять жодної загрози для Росії. Турбота про іжорців або саамів підноситься в очах міжнародної спільноти як "послідовна політика збереження етнічного і культурного багатоманіття Росії".

татарстан_5
Лідери татарської молодіжної організації «Азатлык» виступають проти тиску на своїх активістів органами ФСБ та МВС. Казань, 2013 р. Фото Татарського громадського центру

Навіть у цих непростих умовах татарський національний рух не лише зберігся, а й шукає нових форм та методів боротьби. Не тільки татарські самостійники, а й звичайні громадські активісти опинились у становищі дисидентів. 

Сьогодні "татар милли хәрәкәте" (татарський національний рух) перестав бути масовим і організованим. Водночас зростає роль моральних авторитетів та окремих відчайдухів, за спиною яких немає багатотисячних демонстрацій, а натомість є співчуття і підтримка мислячої частини татарського суспільства. До таких особистостей належать письменниця, очільниця нині нелегальної Татарської партії національної незалежності "Иттифак" Фаузія Байрамова; політичний емігрант, засновник громадського руху "Вільний Ідель-Урал" Рафіс Кашапов; лідери молодіжної патріотичної організації "Азатлык" Наіль Набіуллін і Батирхан Агзамов; відомий татарський публіцист Руслан Айсін.

Навесні 2018 року в Україні група політичних емігрантів оголосила про створення громадського руху "Вільний Ідель-Урал", що декларує ненасильницьку боротьбу за здобуття шістьма республіками Поволжя державної самостійності. Один з лідерів "Вільного Ідель-Уралу" перебуває на території України. Організація розгорнула досить активну діяльність не лише на території нашої держави, а й в країнах Британської Співдружності і в Сполучених Штатах Америки. Учасники руху інформують міжнародну спільноту про порушення прав корінних народів Росії, випускають рідними мовами подкасти новин про Ідель-Урал та політичну ситуацію в світі, займаються правозахисною діяльністю. 

татарстан_6
Засновники руху "Вільний Ідель-Урал" зліва направо: Сиресь Боляєнь (ерзя), Ростислав Мартинюк (українець, член київського товариства «Ерзянь Вал»), Рафіс Кашапов (татарин), Ільмір Імаєв (татарин). Київ, 21 березня 2018 р.

Проте діяльність "Вільного Ідель-Уралу" наразилася на цілу низку проблем. Головною з них, за визначенням ерзянського діяча Сиреся Боляєня, є підтримка міжнародним співтовариством російської опозиції, а не національних рухів корінних народів. Дотепер і українські політики пов'язують майбутнє російсько-українських відносин з Олексієм Навальним, а не із самостійниками. Схоже, що без засвоєння історичних уроків Chicken Kiev speech ані Захід, ані Україна не зважаться на "Керування розвалом Росії". 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №15, 20 квітня-25 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво