Тарас Бульба ХХ століття - Історія - dt.ua

Тарас Бульба ХХ століття

2 листопада, 2018, 16:53 Роздрукувати Випуск №41, 3 листопада-9 листопада

Ведучи партизанську війну проти німців, Бульба-Боровець водночас не полишав надії з ними порозумітися.

У роки Другої світової війни на Поліссі, крім ОУН бандерівської та мельниківської фракцій, за українську державність боролася і третя сила — бульбівці, очолювані Тарасом Бульбою-Боровцем (1908–1981), який вважав своїм керівництвом Державний центр УНР в екзилі (вигнанні). 

Втім, внутрішні конфлікти та несприятливі зовнішні обставини не дали жодній зі сторін досягти своєї мети і другі визвольні змагання завершилися так само сумно, як і перші…

Від намірів до дій

Тарас Дмитрович Боровець (його справжнє прізвище) народився 9 березня 1908 р. у селі Бистричі Костопільської округи на Поліссі. Сім'я жила бідно. "Хліба з бідою вистачало до Коляд. Від Коляд до Юрія жилося на картоплі, а від Юрія не ставало й картоплі. До нового хліба якось перебивалися на зеленині, головним чином на щавлі", — згадував політик у своїй книзі "Армія без держави". Мабуть, через вимушену "картопляну дієту" до нього й приліпилося прізвисько "Бульба". Спочатку хлопець дуже злився за це на старших, доки в школі не прочитав гоголівського "Тараса Бульбу". Виявилося, що таким прозванням можна пишатися. 

Злидні завадили Тарасові здобути пристойну освіту. З 14 років він пішов працювати на каменярні. Там познайомився з колишнім вояком армії УНР, який надихнув хлопця своїми розповідями про визвольні змагання і подарованим "Кобзарем". Та ще більше на Тараса вплинуло те, що він бачив на власні очі. Від 1930 року на польсько-радянському кордоні, що тоді проходив Поліссям, розпочалася справжня війна. З комуністичного "раю" юрбами бігли звичайні селяни та робітники, тікаючи від голоду та колективізації. "Цілими ночами строчать кулемети та сяють ракети та прожектори, наче на фронті. Такого видовища цей кордон не бачив", — згадував Бульба-Боровець. 

Перейти від намірів до дій йому допоміг колишній сотник армії УНР Василь Раєвський, який познайомив його з полковником Іваном Литвиненком. За порадою останнього Бульба-Боровець разом з іншими молодими українцями взимку 1932–1933 рр. заснував організацію під назвою "Українське національне відродження" (УНВ). З його спогадів видно, що Литвиненко, який керував розвідкою УНР на кордоні, розглядав УНВ як прикриття для своєї розвідувальної діяльності: "З наказу полковника Литвиненка наша молодь передавала на другу сторону директиви уряду УНР та літературу, а звідти отримувала різні матеріали, сов'єтську пресу та книжки. Ця наша робота була особливо пожвавлена під час великого голоду на Україні 1932–1933 років. Ми приносили з-за кордону цілу масу зразків "хліба", печеного з дерев'яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників... Ці експонати голоду в СРСР уряд УНР з меморандумами надсилав до Ліги Націй та поширював на весь світ, хоч той світ був на все глухий..."

Активність Бульби-Боровця не залишилася поза увагою польської поліції. У 1934 р., після замаху націоналістів на міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, його заарештували за підозрою в симпатіях до ОУН. Просидівши у сумнозвісному концтаборі Береза Картузька, Бульба-Боровець улітку 1935 р. вийшов на свободу. Оговтавшись після табірного досвіду, заснував власне підприємство — гранітний кар'єр в селі Карпилівці Сарненської округи. Однак узимку 1937 р. польська адміністрація заборонила колишньому в'язневі працювати в прикордонній смузі, і він змушений був виїхати до Польщі. Там його і застав початок Другої світової війни. 

Події розвивалися з блискавичною швидкістю. Під ударами вермахту, а потім і Червоної армії держава припинила своє існування. Спостерігаючи за політикою нацистів в окупованій Польщі, Тарас зрозумів, що, "розібравшись" з євреями та поляками, німці доберуться й до українців. Розуміли це і його куратори — полковник Іван Литвиненко та сотник Василь Раєвський. Разом із іншими діячами УНР вони, за словами Бульби-Боровця, почали розробляти план подальших дій. 

Січ у поліських лісах

Німецько-радянська війна стала своєрідним "спусковим гачком" для всіх течій українського руху. Представники обох частин ОУН відправляють на щойно захоплені німцями території похідні групи, намагаючись організувати власні органи влади і поставити нацистів перед фактом існування української державності. Не дрімає і Бульба-Боровець. 

У перші дні війни він намагався не конфліктувати з німцями, сконцентрувавшись на боротьбі з радянськими підрозділами, що відступали на схід. У своїх спогадах він пише, що його організація мала розбудовуватися "за територіальним принципом совєтської адміністрації країни". Кілька областей об'єднувалися в окружну Січ з територіальною назвою — наприклад, "Поліська Січ", "Волинська Січ", "Полтавська Січ". Сама ж організація загалом повинна була називатися Українська Повстанська Армія або скорочено…УПА. Пізніше цю назву візьмуть собі його противники — військові підрозділи бандерівської ОУН, а з усіх запланованих Січей вдасться створити лише Поліську. 

Спочатку німців цілком влаштовувала діяльність Бульби-Боровця. Офіційно його армія вважалася українською міліцією з штаб-квартирою в Сарнах, а сам він був призначений комендантом служби безпеки в Сарненському і Олевському округах. 21 серпня 1941 р. підрозділи Поліської Січі заволоділи Олевськом, який ненадовго став столицею повстанської "республіки". На підконтрольній січовикам території налагоджувалося мирне життя: запрацювали підприємства, в Олевську проводилися ярмарки. На вулицях міста з'явилися портрети українських князів, гетьманів, українських національних діячів. 

Та фронт потроху відкочувався на схід, і в Поліссі почала розгортати свою діяльність окупаційна адміністрація. 9 листопада на переговорах з німецьким генералом Кіцінгером в Рівному Бульба-Боровець висунув вимогу визнати "Поліську Січ" українською військовою частиною, але дістав відмову — мовляв, тепер тут усе вирішує цивільна влада. Цивільна ж влада планувала обмежитися українською допоміжною поліцією під німецьким керівництвом. Не бажаючи йти на відкритий конфлікт з німцями, отаман прийняв рішення про саморозпуск Січі і 15 листопада видав відповідний наказ. Зробив він це дуже вчасно: 18 листопада до штабу Січі прибув капітан німецьких військ СС Гічке, зажадавши від керівництва підрозділу розстріляти місцевих євреїв. Сотник К.Сиголенко, який був на той момент у штабі, заявив, що підрозділ офіційно розпущений, тож віддати такого наказу він не має права. Німцю таки вдалося в примусовому порядку мобілізувати 2 старшин та 60 демобілізованих козаків, які 19 листопада і виконали це криваве розпорядження.

Офіційна ліквідація "Поліської Січі" не означала припинення боротьби. Частина її колишнього штабу почала розробляти плани підпільної діяльності. Тепер нове збройне формування мало носити лише назву "Українська Повстанська Армія" і вести партизанську війну. Було вирішено, що частина її бійців вступить на службу до німецької поліції та інших окупаційних установ і виконуватиме там завдання штабу. 

На вістрі леза

У березні 1942 р. органи безпеки Генерального комісаріату Волині та Поділля почали репресії проти українців, зокрема проти колишніх січовиків. Це змусило Бульбу-Боровця перейти до активних дій. Бульбівці починають боротьбу з окупантами. У спогадах Бульба-Боровець описував структуру та тактику своєї армії: "Цих нових партизанів спочатку було небагато. Кожна з 5 "Літаючих Бригад" складалася з доброї бойової сотні вояків. Але їх ударна сила була досить поважна. Розчленовуючись на малі оперативні групи від 5 до 10 людей, вони розсипались з Полісся майже на всі області Правобережної України, тримаючись по можливості лісостепових районів. Де виникала потреба, вони сходились знову в сотні і навіть діяли по кілька сотень разом для виконання оперативних завдань та для демонстрації "великої армії"".

Ведучи партизанську війну проти німців, Бульба-Боровець водночас не полишав надії з ними порозумітися, вважаючи їх тимчасовим противником. 15 серпня 1942 р. він надіслав листа райхскомісару України Еріху Коху, вимагаючи припинити додаткові реквізиції продовольства, арешти та розстріли українців, звільнити арештованих бульбівців. Окупаційна влада його, звичайно ж, проігнорувала. Але й придушити опір бульбівців німці не могли: партизани постійно перешкоджали їм вивозити населення на примусові роботи до Німеччини, а реквізиції продовольства окупантам вдавалося виконувати лише на 25–30% від запланованого. Та цим все й обмежувалося: отаман намагався не допускати кровопролиття, сподіваючись зберегти сили для боротьби з Радянським Союзом. Можливо, від активних бойових дій його стримували й відплатні акції німців, які не вагаючись спалювали цілі села за вбитих партизанами вояків або представників окупаційної адміністрації.

Дві УПА

Бульба-Боровець та його соратники намагалися налагодити контакти з усіма силами, які воювали проти німців: українськими націоналістами, радянськими партизанами, вояками польської Армії Крайової. Та порозумітися не виходило навіть зі своїми…

Ще 1941 р. Бульба-Боровець зміг домовитися про співпрацю з представниками ОУН (м) — мельниківцями. Попри різницю в ідеології, націоналісти все ж таки погодилися на співробітництво у військовій сфері: провід мельниківців зобов'язався допомогти тоді ще "Поліській Січі" старшинськими кадрами, і в серпні 1941 р., за словами Бульби-Боровця, 10 молодих старшин і підстаршин поїхали разом з ним на лісовий фронт. Наступного року бульбівці встановили контакт з районним проводом ОУН (м) у Межирічі — районний провідник Кривонос став "головноуповноваженим" для зв'язку з бульбівцями.

Стосунки з іншою націоналістичною силою — бандерівцями — склалися не найкращим чином. До середини 1942 р. Провід ОУН (б) негативно ставився до ідеї партизанської боротьби, вважаючи, що потрібно берегти сили. Не влаштовувала бандерівців і підлеглість бульбівців (нехай і формальна) еміграційному уряду УНР. Прагнучи підпорядкувати собі український визвольний рух, вони не погоджувалися на співпрацю ані в політичній, ані у військовій сфері. Коли ж Провід таки почав створювати власні збройні загони на Волині та Поліссі, то скористався назвою УПА і якийсь час з німцями билися дві…Українські повстанські армії.

У першій половині 1943 р. домовитися про співпрацю спробували вже самі бандерівці. Як пише у своїх спогадах сам Бульба-Боровець, 9 квітня відбулися переговори, на яких йому запропонували відмовитися від політичного підпорядкування уряду УНР і визнати владу Проводу ОУН (б), визнати Акт відновлення державності від 30 червня 1941 р., запровадити в УПА інституцію партійних комісарів та службу безпеки, оголосити загальне повстання проти німців і провести масову примусову мобілізацію населення, а також очистити повстанську територію від польського населення, "яке всюди шкодить українській справі". Посаду командувача армії мав обіймати Бульба-Боровець. Від усіх цих вимог бульбівці відмовилися. 22 травня мав відбутися черговий раунд переговорів, однак бандерівці на нього не з'явилися. Невдовзі між обома організаціями почався відкритий конфлікт, який зі взаємної критики на сторінках преси та листівок переріс у збройні сутички. Щоб відмежуватися від своїх політичних противників, 20 липня Бульба-Боровець видав наказ про перейменування своєї армії на Українську народно-революційну армію (УНРА). 

18 серпня 1943 р. бандерівці завдали йому найболючішого удару. В цей день Бульба-Боровець приїхав до села Хмелівка на Костопільщині, щоб відвідати свою Людвипільську сотню, яка складалася з його земляків. Уночі шість куренів УПА (за іншими даними, три сотні) оточили бульбівський підрозділ. Не бажаючи проливати кров, отаман наказав розсіяно відступити. В полон до бандерівців потрапили понад 100 козаків УНРА, троє старшин і дружина Бульби-Боровця — Ганна Опочинська. Відпустивши пізніше одного з полонених, націоналісти передали через нього ультиматум: Бульба-Боровець має підкоритися політичним вимогам ОУН(б) та наказам Головної команди УПА. Та той категорично відмовився прийняти ці умови, звинувативши націоналістів в узурпації української державної влади. Бандерівці відповіли на це ще більшою жорстокістю у розправах з бійцями УНРА, а пізніше вбили його дружину. Ні про яку співпрацю, ясна річ, після цього вже не йшлося…

Крах ілюзій

Попри невдалий попередній досвід взаємин із німцями, Бульба-Боровець все ж таки сподівався на порозуміння. На його думку, в цьому була своя логіка: становище нацистів на фронті після розгрому під Сталінградом лише гіршало, тож загарбники мали б бути поступливішими. Та їхнє керівництво поступатися не поспішало. У листопаді 1943 р. відбулася зустріч отамана з шефом політичного відділу СД (служби безпеки) Волині та Поділля. Той запропонував бульбівцям перейти на службу до німців. На вимогу Бульби-Боровця змінити політичний курс щодо України і звільнити з в'язниць усіх українських націоналістів німець погодився лише на звільнення колишніх січовиків, а справу української державності запропонував відкласти. Отаман припинив переговори, але пізніше таки вирішив піти на компроміс з німцями і зажадав від них випустити політичних в'язнів і припинити репресії проти українців. Він погоджувався перейти в підпорядкування командира поліції та служби безпеки у Рівному, але діяти за власною ініціативою. У відповідь нацисти пообіцяли пом'якшити економічні контрибуції та звільнити колишніх бійців "Поліської Січі". Пізніше, прагнувши зберегти обличчя, отаман запропонував приховану співпрацю: німці мали надати бійцям УНРА допомогу зброєю, а кількість армії мала збільшитися до 40 тисяч чоловік. На такі вимоги нацисти не погодилися, але продовжили переговори.

20 листопада 1943 р. Бульба-Боровець разом з ад'ютантом О.Штулем-Ждановичем прибули до Рівного на переговори з представниками окупаційної влади, попередньо надіславши меморандум до німецького уряду. Оскільки переговори мали політичний характер, отаман мав зустрітися з вищими посадовцями, тож СД переправила його до Варшави, а потім до Берліна. Але намагання знайти спільну мову закінчилося невдало: 1 грудня того ж року отамана та його ад'ютанта заарештували і кинули до концтабору Заксенхаузен. Тут за колючим дротом уже перебували інші українські провідники — Мельник і Бандера. УНРА очолив Л.Щербатюк-Зубатий, однак її сили слабшали: одні бійці поверталися додому, другі потрапляли в радянський полон, треті — переходили до лав бандерівської УПА.

У серпні 1944 р. німці звільнили Бульбу-Боровця, плануючи залучити його до створення української армії, на яку таки погодилися під тиском обставин. Але реалізувати цей задум, як і залучення колишнього отамана до диверсійної діяльності, не вдалося. Третій Рейх уже тріщав по швах під ударами Антигітлерівської коаліції і просто не мав ресурсів для створення нових підрозділів. Тож Тарас Бульба-Боровець лише заплямував свою репутацію, погодившись на співпрацю з уже приреченими нацистами. А зі сходу в цей час рухався новий, ще сильніший і підступніший ворог…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво