Такий багатоликий сепаратизм - Історія - dt.ua

Такий багатоликий сепаратизм

15 грудня, 2017, 17:09 Роздрукувати Випуск №48, 16 грудня-27 грудня

Сепаратизм своєю появою зобов'язаний причинам, що пов'язані з творенням і зміною кордонів держав. 

Як явище і проблема сепаратизм (лат. separatus) — "прагнення відокремлення, відособлення", вирізнення (автономії) — має місце у всьому світі. 

Його мета — незалежність, приєднання до іншої держави, підвищення автономного статусу тощо. Навіть великі країни від нього не застраховані: Велика Британія (шотландський сепаратизм), Індія (Джамму і Кашмір), Канада (квебекський), Китай (уйгурський), Іспанія (каталонський і баскський), РФ (кавказький) тощо. Список можна продовжити. Його характер найчастіше етнічний і релігійний. В Африці — постколоніальний. І навіть історичний (Європа), коли за основу виправдання сепаратизму береться факт державності в минулому.

Історія пані вередлива. Обґрунтовувати нею право на відокремлення, як і "збирання територій", небезпечно. Що ж є каталізатором нинішніх сепаратистських проявів і рухів, які стали головним болем влади й громадськості низки європейських країн? 

Сплеск сепаратизму в сучасній Європі наштовхує на думку, що його пружини слід шукати в історичних процесах та їхніх поворотах, характерних для останніх століть життя континенту. Так, початок другої половини ХІХ ст. ознаменувався індустріалізмом із властивим йому великим машинним виробництвом і проблемою збуту продукції.

Курс, що визначився на великі господарсько-економічні простори як контрольовані політично й адміністративно ринки збуту, сприяв об'єднанню "залізом і кров'ю" Італії та Німеччини, створенню імперій подвійної структури, що складалися з метрополій і колоній. На базі християнської і цивілізаційної єдності актуалізувалася ідея об'єднання Європи, що зародилася в Середньовіччі. У першій половині ХХ ст. низка ідеологів — Р.Коуденгове-Калергі, А.Носсіг, Ф.Науман — бачила в Об'єднаній Європі прискорення економічного розвитку континенту. Ідею підтримували такі постаті світової політики, як Г.Штреземан і В.Черчилль. Це було природно. Історія не терпить застою. Нове в суспільно-політичному, економічному й структурному сенсі формує тенденції, зокрема й прямо протилежні: доцентрові й відцентрові. Боротьба між ними веде до появи глибоких якісних змін. 

Час — категорія неперервна, і колонії з бажаних ринків збуту й сировинних придатків швидко перетворилися на тягар для метрополій не тому, що СРСР манив їх комунізмом, а тому що новітній проект ринкової економіки не мав у них потреби, а лише клопіт. Істеблішмент провідних країн світу давно навчився тримати руку на пульсі часу і запобігати хворобі завчасно. Англійці, французи, а за ними й інші європейці почали відмовлятися від колоній. Цей своєчасний жест у Лондоні делікатно величали "королівською милістю". Францію остаточно переконала війна в Алжирі (1954–1962 рр.). З найбільш офранцуженої заморської території колонізатори (майже мільйон) повернулися на батьківщину. Приклад мужній і не втратив актуальності й нині. Проте Росія у форматі СРСР до подібного не вдавалася, а після 1991 р., коли колонії розбіглися, оговтавшись, розв'язала точкові гібридні війни (Придністров'я, Грузія, Південна Осетія, Абхазія, Крим, Донбас), розпочала шляхом розпалювання вогнищ сепаратизму "збирання земель" і поступове переведення СНД під повний контроль РФ, що наблизило світ до третьої світової війни з цілком прогнозованими наслідками. Його сучасний сплеск вносить неспокій у ритм життя багатьох країн світу — успішних і не зовсім; старих та досвідчених і молодих, які лише опановують ази незалежності. 

Сепаратизм має давню історію і своєю появою зобов'язаний причинам, що пов'язані з творенням і зміною кордонів держав. Каталонію, як свідчить давня історія, заснував 237 року до Р.Х. карфагенський полководець Гамількар, батько Ганнібала, якого за стрімкі переходи називали Барка (Блискавичний). Звідси, ймовірно, назва міста Барселона. Легенда доносить, що так вирішили його вояки. Після Другої Пунічної війни (2018–2001 рр. до Р.Х.) Барселона була процвітаючим містом Римської імперії. Історія Каталонії з давніх часів — це історія боротьби за державний статус. Ген незалежності час від часу проривався на поверхню суспільної свідомості. Так сталося у 987–988 рр., коли Каталонія була незалежною, у 1640–1652 рр. (повстання "Корпус крові" проти засилля кастильців), а також у жовтні 1934 р., коли каталонський парламент проголосував за незалежність.

Це повторилося й 27 жовтня 2017-го. Для Каталонії, яка домагається незалежності від Іспанії, цілком очевидне історичне підґрунтя. Його вплив позначився на конституції 1978 р., де в розділі про державний устрій записано, що Іспанія є державою автономних спільнот. У нинішньому референдумі, що відбувся в найбільш самостійній і розвинутій автономії Іспанії з населенням понад 5 млн, узяли участь 2,2 млн осіб. Більш як 90% сказали "так" незалежності. Причиною, яка спонукала до референдуму, став перерозподіл вироблюваної там продукції на користь мадридського центру й менш успішних автономій, що каталонці вважають несправедливим. 

Дух сепаратизму давно вже витає і над Італією. Тут своя історія цього явища. Уже від часів об'єднання (50–60-ті рр. ХІХ ст.) складалася соціально-політична й психологічна відмінність між Північчю, що працювала в поті чола, й Півднем з його особливим укладом життя і мафією, чиє історичне коріння сягає аж доби Середньовіччя. Злочинні мафіозні організації через зв'язки з поліцією, судами, адміністративними службами, політичними й господарськими структурами практично контролюють усі сфери життя Півдня, домагаючись своїх політичних і соціальних цілей. Така ситуація створює зневажливе ставлення до праці на всіх поверхах соціально-економічного ліфта. Минають роки, а становище не змінюється або ж змінюється настільки непомітно, що все залишається по-старому. Навіть італійське економічне диво (1950–1960-х рр.) не подолало разючих диспропорцій між Північчю й Півднем, що й надалі залишається проблемою єдності держави. У громадян Півночі "ефект двох Італій" постійно викликає невдоволення й бажання відокремитися. Нині такі настрої найбільше даються взнаки в Ломбардії (центр Мілан) і Венето (центр Венеція). У житті обох регіонів теж простежується "історичний слід". Венеція, розташована на 118 островах і частині північно-східної материкової Італії, в середні віки була потужною морською державою з республіканським устроєм, має 1376-річну історію незалежності і, природно, практику державного життя. Відома у світі мистецтвом доби Ренесансу батьківщина композитора Антоніо Вівальді, художників Джентіле і Джованні Белліні, Джорджоне, Тіціана Вечелліо… Ломбардія своєю чергою, чиї землі лежать між Середземномор'ям і континентальною Європою, очолювала в ХІ–ХІІ ст. Ломбардську лігу північно-італійських міст і не раз кидала виклик імператорам Священної римської імперії, до якої входила лише номінально. Міланські герцоги відомі всьому світу: державник Джан Галеаццо Вісконті, кондотьєр Франческо Сфорца, тиран і покровитель мистецтв Галеаццо Марія Сфорца… Нині в Ломбардії проживає 1/6 населення Італії. І тут ген історії також відіграє значну роль. 

Предметом невдоволення в Ломбардії і Венето стала та сама причина, що й у Каталонії. У Ломбардії проживає трохи менше ніж 10 млн осіб, у Венето — 4,9. Загалом в Італії — близько 60 млн населення. Обидва регіони найбагатші в Італії. Перший виробляє 20,7% ВВП держави, другий — 9,4. Кожен з регіонів платить у центр більше, ніж отримує в інвестиціях і послугах, і вважає, що такий порядок плодить неробство і корупцію.

Проведені 22 жовтня 2017 р. референдуми про розширення прав автономій нікого не злякали, бо не мають юридичної сили. Але робити з них висновок про відсутність сепаратизму на Півночі Італії було б необачно. Вони змусили суспільство замислитися. Оскільки політичні сили, що обстоюють відокремлення Півночі, вже окреслилися. 1989 року сепаратистські рухи на чолі з Умберто Босі об'єдналися в партію Ліга Півночі, яка виступає за надання провінціям П'ємонт, Венето і Ломбардія незалежності й створення окремої північноіталійської держави зі столицею в Мілані. Її членами є ключові політики Півночі: Луча Зайя, президент Венето Роберт Кота, президент П'ємонту Роберто Мароні, колишній міністр внутрішніх справ у четвертому кабінеті Сільвіо Берлусконі та ін. 

Посил історичного характеру експлуатує також шотландський сепаратизм, що має місце у спокійній, завжди впевненій у собі і доброчесній Великій Британії. Починаючи з ХІІІ ст. Англія неодноразово прагнула інкорпорації Шотландського королівства, яке утворилося в ХІ ст. І лише 1707 року мети було досягнуто. Шотландія стала частиною Великої Британії. Однак ген незалежності постійно жеврів у шотландському етносі. Його не заборониш жодним наказом. Він із покоління в покоління передається піснями, баладами, епосами, час від часу позиціює себе у формі прагнення незалежності, що бачимо нині.

Ще складнішим став шлях русів-українців — титульного етносу Київської Русі, який у ХVІІ ст. опинився між двома ворогуючими силами — Річчю Посполитою і Московією, що виборювали контрольну акцію на володіння Центрально-Східною Європою. Усі спроби України відновити свій колишній державний статус закінчилися після виснажливих польсько-московських війн договором 1667 р. і "вічним миром"1686 р., які фіксували рівновагу сил, що склалася в другій половині ХVІІ ст. Розчленування України стало наслідком зовнішнього втручання.

Не оминув сепаратизм і нинішню незалежну Україну. Знову ж таки він спровокований ззовні. Агресія як рецидив тоталітарно-самодержавного характеру, що притаманний російській імперській традиції, в основі якої консенсус кремлівських правлячих кіл і зомбованих ЗМІ низів, стала інструментом "збирання земель" і відновлення світових позицій РФ у форматі СРСР. Затіваючи "русскую весну" в Донбасі, Росія, по-перше, задля розколу України пішла випробуваним іще в лютому 1918 р. шляхом, коли, не без її ініціативи, було утворено 11 лютого 1918 р. так звану Донецько-Криворізьку республіку; по-друге, врахувала багатонаціональний склад населення, домінування у промислових районах російської мови; по-третє, використала важкий соціально-економічний стан Донбасу, успадкований Україною після 1991 р., і той факт, що тривалий час поза увагою радянської влади, а відтак і української, залишалася "всесоюзна кочегарка" — вугільно-металургійний гігант, що вже давно перетворився на депресивний район. У міру того, як нафта і газ витісняли вугілля з балансу енергоносіїв паливної галузі, шахтарі — основна маса працюючих — переставали бути гвардією праці: колись високі зарплати падали, мажорні пісні про трудову доблесть і героїзм гірників стихали, що місцевий люд сприймав як разючу несправедливість, яку заперечити досить важко.

Однак у Європі є приклади, як вирішувалися проблеми з депресивними районами. Так, у 1980-х рр. уряд Маргарет Тетчер закрив нерентабельні вугільні шахти Уельсу, що викликало численні протести і страйки. Відбулася болісна реструктуризація шахт. Та виявилося, що гірники не були кинуті напризволяще. Нині вони, серед іншого, виробляють комп'ютерну техніку. Ті самі причини викликали в другій половині ХХ ст. наростання структурної кризи в німецькому Рурі, де собівартість тонни вугілля сягала 250 марок, а імпортного — 100. Федеральна влада й уряд землі Північний Рейн-Вестфалія вдалися до модернізації, структурної перебудови вугільної та металургійної бази, запровадження системи компенсацій і державних субсидій. Сьогодні обличчя Руру, який іще недавно був лише металургійно-вугільним, — важке й транспортне машинобудування, мікроелектроніка, підготовка висококласних фахівців для новітніх галузей. 

В Україні аналогічна проблема не вирішувалася. Донбасом просто поступилися, віддали регіоналам за принципом (що прижився в Україні) розподілу не тільки квотних місць у владі за олігархічними кланами, а й цілих територій. Останні спільно з комуністами почали готувати ґрунт для його входження в "русский мир", що провокувала й не забарилася скористатися в імперських інтересах Російська Федерація. Але на заваді донецькому сепаратизму став національний ген — сила етнічної єдності українців, усіх тих, хто вважає себе належними до української політичної нації, що відроджується в складних умовах після 1991 р. Другим незаперечним чинником є відсутність компактного проживання в Донбасі чужого етносу. За даними статистики, 54% жителів Донецької області становлять українці, Луганської — 58. 

Активізації сепаратизму сприяють також процеси світової глобалізації, коли на зміну територіальним категоріям приходять просторові, а міждержавні кордони втрачають своє попереднє значення, стають суто адміністративними. Товари, робоча сила, капітал, послуги у чимдалі більших обсягах безмитно долають їх. Глобалізація до них байдужа, як і до походження робочої сили. У Польщі місцевих робітників змінили українці, а поляки шукають високих заробітків у Німеччині, Франції, США, Канаді, Великій Британії тощо. Конкурентна боротьба, проблеми якої ще недавно замикалася на рівні перших у табелі про ранги лідерів великих держав — найбільших виробників валової світової продукції (Велика сімка), тепер стала турботою транснаціональних корпорацій (ТНК). 

У просторовій системі комфортно почуваються й малі держави, навіть поліси типу Сінгапура. Краще, ніж великі, бо не беруть участі у світовій політиці. Вони, в умовах суворого дотримання міжнародного права, шукають себе поза сутичками великих і водночас перебувають під їхнім захистом через побоювання останніх, що позиції супротивника можуть посилитися. Вони обирають вузьку спеціалізацію, доводять її до філігранності, ефективно використовують новітні технології й орієнтуються на виробництво продукції, що має попит, шукають свій інтерес у світі, який швидко глобалізується, бо впевнені, що тільки від їхньої праці й нікого більше залежить їхній добробут, і далекі від думки, що хтось несправедливо скористається плодами їхньої праці. 

Комусь сепаратизм вигідний. Розпалювати його через Інтернет заради певних цілей у розбалансованому світі (формування нового світового порядку на невизначений час відкладено) нині можна не встаючи з крісла. Однак незаперечним фактом залишається те, що, внутрішньо тліючий і назріваючий або штучно привнесений ззовні як засіб руйнування державності, він виникає там, де з'являються породжені непродуманими діями влади проблеми, які створюють джерело напруженості.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво