Василь Глинчак: поет Некрасов – союзник України у війні проти русского мира - Історія - dt.ua

Син українки — пасинок Росії

29 листопада, 17:41 Роздрукувати Випуск №46, 30 листопада-6 грудня

Російський поет Микола Некрасов мимоволі став союзником України в протистоянні ідеології "русского мира"; тому його творчість не люблять і навіть не вивчають у російській системі освіти.

Будинок в Немирові, де народився Микола Некрасов

"От ликующих, 

праздно болтающих,

Обагряющих руки в крови

Уведи меня в стан погибающих

За великое дело любви ..."

Николай Некрасов

Подивіться, шановний читачу, на іконостас класиків російської літератури на оправах відповідних підручників для дев'ятого класу "общеобразовательных учреждений" Російської Федерації.

Одразу видно, що він дуже неповний — усього вісім портретів двохсотлітньої історії того предмета викладання. Чому, скажімо, XX століття представлене лише Єсеніним, Шолоховим і Солженіциним. А де Маяковський, Ахматова, Твардовський? А в попередньому столітті чому такий "провал" — від Гоголя відразу перехід до Чехова? А де Микола Некрасов, Лев Толстой, Федір Достоєвський, яким так зачитується Європа?

Скажете, мовляв, проблема дизайну, брак місця… Та не зовсім так! Бо всі згадані автори принаймні представлені в підручниках своїми творами й аналітичними текстами про них. Усі, крім Некрасова! Неймовірно, але це так! Школярі, які провчилися за цим підручником, так і не дізналися, що був у їхній історії такий поет! Його не згадано навіть у розділі "Романсы и песни русских писателей ХIХ–ХХ веков"! Його — творця знаменитих "Коробейников", інших текстів популярних пісень та романсів?! Цікаво, чим же не догодив "певец мести и печали" Міністерству освіти і науки Росії, яке рекомендувало школам такий підручник?! Спробуємо відповісти...

Ті, хто, як я, навчався ще в радянській школі, пам'ятають, як легко було відповідати на уроці біля дошки урок про Некрасова. Особливо про його смерть і похорон, коли над могилою поета Достоєвський сказав, що його, Некрасова, можна поставити "рядом с Пушкиным", а хтось зі студентського гурту закричав: "Не рядом, не рядом, а выше!" Кричав Валентин Плеханов — майбутній російський марксист.

І якоюсь мірою тієї ієрархії в СРСР дотримувалися. Ніхто не ставив автора "Железной дороги" вище від автора "Евгения Онегина", але своє місце в тріаді геніїв російської поезії він посідав. Його не "розкручували" так, як Олександра Сергійовича, якому влаштовували всесоюзні свята поезії, ставили пам'ятники де тільки можна, навіть у Тернополі. Але колгоспи й вулиці його, Некрасова, іменем називали і гордо декламували про те, як поет вірив, що народ "вынесет все и широкую ясную грудью дорогу проложит себе!". І додавали: в Радянському Союзі мрії поета здійснилися.

Після війни у Львові, де топоніміка стала суцільною енциклопедією російської історії та культури, з'явилась і вулиця Некрасова. З'явилась, очевидно, під враженням, яке справила на членів комісії з перейменування картина Крамського "Некрасов во время последних песен", що репродукувалася в тодішніх підручниках: хворий поет лежить у ліжку... Тож його іменем назвали вулицю, де розташована обласна лікарня.

Настали часи нових перейменувань, і деякі з них цілком умотивовані. 

Але не всі. Вулицею Дудаєва стала вулиця імені автора прекрасної присвяти українській красуні, котра

"На светские цепи, 

На блеск утомительный бала

Цветущие степи

Украйны она променяла.

Но юга родного

На ней сохранилась примета

Среди ледяного,

Среди беспощадного света.

Как ночи Украйны,
В мерцании звезд незакатных,
Исполнены тайны
Слова ее уст ароматных…"

* * *

"Как племя родное

У чуждых опоры не просит

И в гордом покое

Насмешку и зло переносит..."

Сын украинки — пасынок России_3
Микола Некрасов. Портрет художника Івана Крамського, 1877 рік

Яке ж щире захоплення Михайла Лермонтова шляхетністю його адресатки та її народу! Але ж хіба хтось колись звертав увагу на той комплімент російського генія українці? От араби засвоїли його "Три пальмы" як предмет національної гордості, якої в нас багатьом іще й досі бракує. Та й звідки ж їй і взятися було, коли її з нас так вичавлювали. Коли, як писав Довженко, у нас навіть слово "нація" не вживається.

Ще одною такою жертвою політичної доцільності стала вулиця імені Маяковського, який, захоплений пафосом українізації, закликав "товаришів москалів" до справжнього братерства з українцями, а не зубоскалити з їхньої мови, якій він дав напрочуд прекрасне визначення — "эта мова величава и проста"! Визначення, яке гідне наукових трактатів, де з'ясовуватимуть його дивовижну точність і глибину.

Сын украинки — пасынок России_4
Тарас Шевченко. Автопортрет, 1840 рік

Тінь азарту перейменувань нависла й над вулицею Некрасова. І тоді на Львівському телебаченні з'являється програма "Перейменуванню не підлягає!". Журналіст із мікрофоном у руках ходив містом і запитував львів'ян про доцільність зміни назви тої вулиці. Відповіді були різні. Представник російського товариства був, зрозуміло, проти. Пенсіонер, колишній офіцер сказав, що Некрасов "не сделал Украине ничего плохого". А викладач медінституту й літератор Василь Німець розповів, як Некрасов, вражений смертю Шевченка, повернувшись з його похорону, написав задушевний вірш "На смерть Шевченка", про що, звісно, в українських радянських школах і не згадували:

"Не предавайтесь особой унылости:

Случай предвиденный,
чуть не желательный,

Так погибает по божией милости

Русской земли
человек замечательный

С давнего времени:
молодость трудная,

Полная страсти, надежд, увлечения,

Смелые речи, борьба безрассудная,

Вслед затем долгие дни заточения.

Все он изведал —
тюрьму петербургскую, 

Справки, допросы,
жандармов любезности,

Все — и раздольную
степь Оренбургскую

И ее крепость.
В нужде, в неизвестности

Там, оскорбляемый
каждым невеждою

Жил он солдатом
с солдатами жалкими,

Мог умереть он, конечно,
под палками,

Может и жил-то он
этой надеждою...

Но, сократить
не желая страдания,

Поберегло его в годы изгнания

Русских людей провиденье игривое...

Кончилось время его несчастливое,

Все, чего с юности ранней
не видывал,

Милое сердцу, ему улыбалося,

Тут ему бог позавидовал:

Жизнь оборвалася..."

Яка глибина сердечності пережиття трагічної долі Тараса! І як точно окреслено його життя!

...Але повернімося знову до Львова на вулицю Некрасова. Найсильнішим аргументом проти перейменування її стали міркування журналіста про те, що Некрасов, його муза "мести и печали" — могутній наш союзник у протистоянні маніакальній гордині імперської величі. що охопила Росію з приходом Путіна.

Сын украинки — пасынок России_5
«Н.А.Некрасов в період «Останніх пісень». Художник Іван Крамськой, 1878 рік

А чим міг тій манії прислужитися співець недолі російського селянина, замученого віковим рабством кріпацтва? Може оцим?

"Назови мне такую обитель,

Я такого угла не встречал,

Где бы и сеятель твой и кормитель,

Где бы русский мужик не стонал".

Чи, може б, прикрасила імперський фасад така картина?

"Выдь на Волгу —
чей стон раздается

Над великою русской рекой?

Этот стон у нас песней зовется —

То бурлаки идут бечевой.

Волга, Волга! Весной многоводной

Ты не так заливаешь поля,

Как великою скорбью народной

Переполнилась наша земля!

Где народ там и стон!.."

Чи, може, в патріотичному чаду імперського "вєлічія" російські матері на всі лади, вслід за "Ориной, матерью солдатскою", голоситимуть над домовинами "двохсотих" — своїх синів, привезених з різних кінців світу, голоситимуть во славу того "вєлічія"? То навіщо Путіну такий поет!? Геть його зі школи, зі свідомості народу! Сердечні й людяні йому не потрібні — потрібні покірні. Отакі:

"Люди холопского звания —

Сущие псы иногда.

Чем тяжелей наказания —

Тем им милей господа!"

Як бачимо, припущення автора телепередачі на захист вулиці Некрасова, що творчість поета це великий союзник України в протистоянні путінській ідеології імперського "вєлічія", цілком справдилося. Бо хто міг подумати, що геніального поета просто викинуть зі шкільних програм! У підручниках, які тут розглядаємо, він не представлений жодним рядком! У розділі про пісні й романси на слова поетів його задушевних пісень, як-от "Что так жадно глядишь на дорогу", "Смерть охотника" ("Средь широких полей затерялося невеликое наше село"), "Жатва" ("В полном разгаре страда деревенская", "О Кудеяре разбойнике", навіть не згадано!

Зрозуміло, що й на диску фонохрестоматії, доданому до підручника, Некрасова не виявилося. І після цього всілякі кісєльови й соловйови базікатимуть, що ми, українці, переписуємо історію?!

Той, хто ще пам'ятає радянський шкільний підручник з російської літератури, може пригадати, що в ньому було досить багато ілюстрацій, зокрема репродукцій з картин художників — сучасників поета, так званих передвижників, що присвятили свою творчість змальовуванню тяжкого життя російського селянства й міської бідноти. В "учебнике", про який ідеться, жодної такої ілюстрації! І це не випадково! Якщо раніше Росія пишалася передвижниками (і справедливо, скажемо ми), то тепер вона їх соромиться. Бо чим хизуватися? Нужденними бурлаками, які, падаючи з ніг, тягнуть по Волзі баржу? Горем селянки, яка везе на санях труну з покійником? Виснаженими личками трьох діток, які ледве тягнуть бочку з водою? Прибитим горем селянином, який сидить на убогій постелі коло щойно померлої дружини?

Сын украинки — пасынок России_6
«На пашні. Весна». Художник Олексій Венеціанов, 1820-ті роки

Так, це глибокі твори, здатні зворушити душу, викликати співчуття, будити людяність. Але чим тут хизуватися? Хіба вони, ті плачі, придатні для величного імперського фасаду "государства"? Звісно, ні. І ось Володимир Солоухін, автор популярних свого часу нарисів-есе про "черные доски" — давні ікони, — почав був дорікати передвижникам, що вони не показували в своїй творчості "отрадного", а, мовляв, зациклилися на "страданиях народа". Як еталон такого "отрадного" автор назвав наскрізь фальшиву картину Олексія Венецианова "На пашне. Весна", де "русская красавица" в театральному кокошнику й сарафані величаво веде коня на оранці, а дитинча поряд бавиться іграшками...

Сын украинки — пасынок России_7
«Торги». Художник Микола Неврев, 1866 рік

А чому б патріотам сучасної Росії не вказати на картину Неврева "Торги", де біля столу стоїть така сама красуня, а на передньому плані за столом двоє поміщиків (один з них нагадує Вольтера, у нього на полицях фоліанти, на стіні портрет Мірабо!) торгуються, хто ж скільки дасть за той "товар"? 

До речі, її репродукція в давніх підручниках була. Тепер про неї ніхто й не згадує. Кажуть, що її навіть прибрали з експозиції Третьяковської галереї. Не вписується у фасад імперії! Тим більше що, як виявляється, кріпосне рабство — ця ганьба Росії — зовсім не лихоліття народу, а прояв його національної мудрості. Так вважає Нікіта Міхалков, а з ним легіон тих, для кого "вєлічіє" — понад усе! "Крепостное право, — трубить цей трубадур путінського імперіалізму, — это мудрость народа. И теперь, когда мне предлагают вычеркнуть эти 400 лет из нашей истории, я говорю: "Братцы, так вы что думаете, наши предки дураками были?" Я очень рад, что Путин возрождает нашу историческую память".

Сын украинки — пасынок России_8
«Трійка». Художник Василь Перов, 1866 рік

З такою історичною пам'яттю, коли кріпосне рабство подається як вища національна чеснота, як "мудрость народа", зрозуміло, чому зі шкільної програми викидають одного з найбільших національних поетів.

...Є така картина Іллі Рєпіна — "Не ждали". До тихої світлиці, де за столом над уроками посхилялися діти, раптом заходить чоловік — худий, зарослий, виснажений. Політичний засланець! А ось і свідчення тих ідеалів, за які йому випало постраждати, — два портрети на стіні кімнати, два медальйони із зображенням Некрасова й Шевченка. Творців, що були світочами тої демократичної молоді — селянської, робітничої, купецької, яка вийшла на історичну арену завдяки знищенню кріпацтва і мала свої порахунки з учорашніми дворянсько-самодержавними гнобителями їхніх батьків і дідів.

Сын украинки — пасынок России_9
«Не чекали». Художник Ілля Рєпін, 1888 рік

Нам, українцям, муза Некрасова близька своєю сердечністю, людяністю, щирою народністю. Вона суголосна українській душі, бо споріднена з нею через ніжну співучу душу Олени Закревської — прекрасної українки зі старовинного козацького роду, українки з Немирова, якій судилося стати матір'ю великого поета, котрий і народився на українській землі — у тому ж таки Немирові, де його пам'ять шанують і де ним пишаються!

Пишаємось і ми, львів'яни, крокуючи одною з найвідоміших і найдавніших вулиць нашого Королівського міста — вулицею Миколи Некрасова!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №46, 30 листопада-6 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво