Історія космонавтики – Як українські вчені допомагали створювати Байконур - Історія - dt.ua

Східці до неба

12 квітня, 08:30 Роздрукувати

Український слід в історії космопорту Байконур.

© Роскосмос

Коли на початку 1990-х років я вперше потрапила на мис Канаверал на Флориді, коли вільно зробила там перші знімки космічних кораблів — шаттлів, які стояли на старті на тлі бездонно-блакитного неба і безмежного океану, звичайно ж, подумки себе запитала: "Невже так легко потрапити й на радянський космодром Байконур? А зробити там знімки?" Відповідь, зрозуміло ж, була однозначною — ні.

Байконур зі свого найпершого дня, з найпершого кілка, що започатковував його спорудження, був і залишається закритим об'єктом — точніше, відкритим лише для військових і фахівців, багато яких були вихідцями з України. Ба більше, вже не перший рік у нас працює Рада ветеранів Байконуру.

Ось що розповіли ще вчора таємні документи і реальний учасник тих подій про створення цього першого в СРСР космопорту.

Фау-2 і радянська ракетна програма

Невдовзі після закінчення Другої світової війни, 13 травня 1946 р., Рада міністрів СРСР приймає постанову про створення у країні нової галузі промисловості — ракетобудівної. Насправді ж ішлося про серійний випуск балістичних ракет, які могли б нести ядерні боєзаряди.

Цьому рішенню передувала певна історія. У часи Другої світової війни Німеччина найбільше просунулася у створенні балістичних ракет Фау-2. Про те, як далі розвивалася ситуація, свідчать документи Архіву національної безпеки США, розсекречені наприкінці 2019 р.

З таємного донесення Центральної розвідувальної групи США (28 листопада 1947 р.): "1 … з Москви до Зондерхаузена прибула група підготовки конвою Фарбаре пересувної метеорологічної станції (створена німцями для транспортування і запуску балістичних ракет Фау-2). Для цього прибули також десять автопричепів, що зможуть перевезти все необхідне обладнання. Наказ підписано Чертоком. До кінця серпня 1947 р. роботи ще не розпочалися. 2. Поїзди, що виїхали з Берки до Зондерхаузена між 12 і 18 липня 1947 р., ще не дісталися Москви, де на них чекають із нетерпінням. Труднощі виникли з тим, як таємно перевезти їх через територію Польщі. 3. Математика Хаммера, який раніше працював у Бляйхароде на виробництві керованих ракет, переправили до СРСР у 1946 р. Тепер він та 60 інших німецьких родин живуть на озері Селігер на Валдаї, куди їх перевезли з Москви".

(Відразу ж згадала вивезення в Росію військових заводів з окупованого Донбасу в 2014 році. — А.В.)

27 січня 1949 р. ЦРУ представляє конфіденційний звіт про початок випуску в Калінінграді (з 1996 р. — м. Корольов) керованих балістичних ракет — аналогів німецьких Фау-2.

"1. Згідно з інформацією німецьких військовополонених, які повернулися з Радянського Союзу, в підмосковному Калінінграді розпочато виробництво керованих балістичних ракет.

2. Зброю почали виготовляти взимку 1947 р.

3. На заводі існує табір німецьких військовополонених, де розміщуються приблизно 1500 осіб, а російських робітників— від 4 до 6 тис.

4. На заводі працюють майже 50 німецьких інженерів. Розробки проводять головно німці. Схоже, тут також працюють 40–70 радянських інженерів і техніків.

5. Станом на зиму 1947–1948 рр., на заводі створено всього кілька частин для Фау-2, а не цілої ракети. Було складено в ракету частини, привезені з Німеччини, а готову ракету перевезли в інше місце. Згідно з іншим донесенням, готові ракети перевезли на випробувальний полігон у лісах біля Калінінграда. Платформа, на якій було змонтовано ракету Фау, перед тим довго стояла на території заводу без використання".

Німецькі вчені на полігоні Капустин Яр
Архів нацбезпеки США
П’ять німецьких учених на полігоні Капустин Яр під час радянських випробувань ракет Фау-2. Осінь 1947 р.

Звідсіль погрожуватимемо…

А за кілька років, 12 лютого 1955 р., радянський уряд спільною з ЦК КПРС постановою "Про новий полігон для Міністерства оборони СРСР" затверджує рішення про створення нового полігону для випробування балістичних ракет і зобов'язує, серед інших посадовців і міністра оборони, маршала Г. Жукова негайно забезпечити його зведення.

Олександр Болтенко
Голова Центральної ради ветеранів космодрому Байконур України, підполковник О.Болтенко

— У середині 1950-х ніхто не чув слова "космодром", — розповідає безпосередній учасник тих подій підполковник запасу, голова Центральної ради ветеранів космодрому Байконур України Олександр Сергійович Болтенко. — У казахських степах починали будувати полігон для запуску балістичних ядерних ракет. У 1946 р. за 180 км від Сталінграда було створено військовий полігон Капустин Яр, на якому проводилися випробування перших балістичних ракет. Їхня дальність становила до 600 км, а були потрібні такі ракети, які б могли досягнути території іншої країни. І оскільки США вважали основним противником СРСР, то йшлося про відстань 13 тис. км. З Капустиного Яру ракети на такі відстані літати не могли, та й траєкторія польоту мала проходити над безлюдними районами, — у дво- й триступінчастих ракет частини від'єднуються в польоті. Комісія під керівництвом маршала Жукова і начальника полігону В.Вознюка розглядала кілька місць: Кавказ, територію біля Каспійського моря, але зупинилися на Казахстані: малозаселені землі, напівпустеля, звідки траєкторія ракети могла проходити через такі ж незаселені райони, а далі Сибір, сопки, тундра...

І вже за місяць на залізничний роз'їзд Тюратам прибув перший загін військових будівельників та геодезистів із завданням розпланувати територію майбутнього полігону під будівництво стартових споруд, житлового містечка, технічної бази. Очолював цю групу старший лейтенант 130-го управління інженерних робіт МО Ігор Дєнєжкін, а керував будівництвом досвідчений військовий будівельник, полковник, а згодом генерал — Георгій Шубников.

— Потрібно було вирити котлован на мільйон кубометрів завглибшки 60 м, щоб струмені газу від ракети могли відходити в різні боки, — продовжує Болтенко. — До речі, коли копали котлован, натрапили на підземні води, які почали в нього стікати. Відразу ж зібрали комісію, запросили вчених, будівельників: як зупинити воду? Будівельники запропонували вибухом перекрити її потік, а тим часом цю частину забетонувати, — так і зробили: провели вибух, перекрили воду, відкачали її, забетонували те місце і продовжили роботу.

Через три місяці будівельники рапортують про готовність об'єкта, який 2 червня 1955 р. директивою генштабу отримує назву "5-й Науково-дослідний випробувальний полігон Міністерства оборони". Його очолив генерал-лейтенант О.Нестеренко, а штат офіційно налічував 1900 військовиків та 664 вільнонайманих працівників (хоча подейкували, що неофіційно було вдесятеро більше).

Повна таємниця?

Як ви думаєте, американцям було відомо про ці роботи?

— Думаю, що ні. Там мали бути проведені залізнична гілка, шосе й вода, але так, щоб об'єкт залишався непомітним для тих, хто їхав у поїздах і машинах. Крім того, стояло завдання паралельно створити інший, цілком правдоподібний полігон — із різними приміщеннями, ракетами, — щоб дезорієнтувати американську розвідку.

Біля Джезказгана в 1904 р. англійці видобували залізну руду, а неподалік, в аулі Байконир (по-казахськи — багате на залізо місце), брали руду для її обробки, для чого туди в 1917 р. навіть проклали залізницю Але коли в Росії почалася революція, англійці звідти пішли… А коли стали зводити полігон, вже його назвали Байконур. Одночасно в цьому регіоні збудували й місто Ленінськ — у низині річки Сирдар'я, за 5 км від станції Тюратам. (З 1995 р. — місто Байконур.)

У Радянському Союзі відповідні органи знали, що американці літають і фотографують стратегічні об'єкти з літаків. У 1960 р. У-2 пролітав над полігоном, фотографував його. Але було посталено завдання не збивати розвідника над Байконуром, а вести далі. Наші літаки-винищувачі не змогли його дістати, лише ракети ППО збили літак над Свердловськом (нині — Єкатеринбург). Пілот Пауерс устиг катапультуватися, спустився на парашуті.

…Архів національної безпеки США на початку 2020 р. надав доступ до деяких у минулому секретних документів щодо радянської ракетної програми 1950-х років.

У 1955 р. COMINT (розвідка засобами зв'язку) зафіксувала початок будівельних робіт Міністерства оборони для ракетної програми на території Казахської РСР (встановлено населений пункт — Тюратам) та в Ключах на Камчатці. В Тюратамі використовуються величезні обсяги бетону для зведення стартових майданчиків і сховищ, а також прокладено залізницю, встановлено електронне обладнання, прокладено системи забезпечення електрикою і водою. Встановлено також прізвища деяких учених, які вперше прозвучали в тюратамському проєкті.

Первый колышек на строительстве Байконура
Перший кілок для будівництва Байконура

А ось що розвідка доповідала 11 квітня 1957 р.:

"Все свідчить про те, що протягом року СРСР планує випробування міжконтинентальної балістичної ракети чи запуск у космос штучного супутника Землі. В районі Тюратам-Новоказалінськ-Джусали йдуть інтенсивні будівельні роботи під егідою Міністерства оборони. Цей проєкт передбачає зведення не менше 10 майданчиків та 13 структурних об'єктів, які потребують великої кількості труб, цементу, води та інших надійних матеріалів. Будується також окрема залізнична гілка від лінії Уральськ—Ташкент і бетонні дороги".

Як стверджує історик-дослідник Джеймс Дейвід, для американської розвідки "радянська ядерна зброя становила найвищий інтерес через свою безпрецедентну руйнівну дію", а ракети становили найвищу загрозу через здатність швидко уражати цілі, захисту ж від них на той час не було.

За наполегливою рекомендацією очільників усіх родів військ і спецслужб США, наказом президента Дуайта Ейзенхауера 24 листопада 1954 р. негайно розпочинається програма створення літака-розвідника, оскільки надходить інформація, що СРСР активно починає розробляти балістичні ракети, і невідомо, коли він їх зможе застосувати в геополітичному протистоянні.

Арт Ландал
Архів нацбезпеки США
Арт Ландал, керівник відділу розшифровок фотографій ЦРУ (1953–1961). З 1965 р. цей відділ аналізував усі зроблені У-2 фотографії

Президент США затверджує модель літака-розвідника У-2 корпорації "Локхід", узявши за зразок такого ж типу англійський літак "Канберра", який мав фотографувати розміщення в СРСР авіабаз, ядерних об'єктів, ракетних полігонів. Він має підніматися в небо значно вище, ніж звичайний, і бути недосяжним для радянських систем ППО. Вже невдовзі Ейзенхауеру доповідають про створення такого літака, який і розпочне свою розвідувальну діяльність. З липня 1956 р. по серпень 1957 р. У-2 п'ять разів вилітав з таємною місією над Східною Європою, захоплюючи своїм об'єктивом регіони Чорного і Каспійського морів.

Він летів на висоті 15 тис. м, мав таку сильну оптику, що міг знімати за будь-якої погоди і густоти хмар. Він мав моніторити як уже відомий на той час полігон Капустин Яр, так і можливі нові об'єкти. Тюратам лежав на відстані 950 миль від Капустиного Яру.

"Перші знімки робіт на Тюратамі з У-2 зробили 5 серпня 1957 р. — зафіксували загальне місце й окремі деталі. Трохи пізніше, теж у серпні, У-2 летів прямо над цим об'єктом і зробив уже чіткі знімки. А у вересні такі ж чіткі фото були зроблені над Капустиним Яром і Ключами".

Злітний майданчик у Тюратамі, вид з повітря
Архів нацбезпеки США
Знімок з літака У-2 28 серпня 1957 р. зафіксував стартовий майданчик у Тюратамі. То була перша чітка фотографія цього критично важливого комплексу

У-2 ще кілька років фотографуватиме важливі радянські ракетні об'єкти, аж поки його 1 травня 1960 р не зіб'ють над Уралом. Однак радар у Діярбакир на території Туреччини і далі буде відстежувати запуски балістичних ракет із європейської частини СРСР.

Перший "Супутник"

— Радянський уряд тоді навіть не думав про космос, — розповідає Олександр Болтенко. — Він тиснув на Сергія Корольова з приводу запуску ракет із ядерними боєголовками, які б могли досягти цілі на відстані 12–13 тис. км. Таку ракету Р-7 конструкторське бюро Корольова створило вже в березні 1957 р., тобто за два роки. Перші запуски цієї ракети були невдалі, — продовжує ветеран, — та 12 серпня 1957 р. політ Р-7 виявився успішним. (А ТАРС повідомило про успішне випробування в СРСР міжконтинентальної балістичної ракети. — А.В.). І тоді С.Корольов звертається до уряду зі службовою запискою з проханням використати готові ракети не лише для бойових завдань, а й для освоєння космічного простору, — йшлося про штучні супутники Землі. Йому вдалося переконати в цьому Микиту Хрущова, що було непросто. І вже 4 жовтня 1957 р. у космос на ракеті Р-7, здатній нести ядерні боєзаряди, і стартував перший штучний супутник Землі, який передавав на Землю радіосигнал. (Тими днями в Барселоні відбувався Міжнародний конгрес астронавтики. — А.В.).

До речі, слово "супутник" уперше вжив соратник Корольова — Михайло Клавдійович Тихонравов.

— І коли Хрущов побачив, який великий ажіотаж американці зчинили навколо першого супутника, — продовжує Болтенко, — він натиснув на Корольова, саме натиснув, бо вже за місяць Корольов мусив здивувати світ запуском у космос живої істоти — собаки Лайки. Місяць — це надзвичайно мало, корабель не був готовий до повернення на Землю, песик був приречений. Але Корольов, незважаючи на свій твердий характер, не зміг устояти перед Хрущовим. Довелося дати команду готувати другий супутник — із собакою. Оскільки ракета була бойова, з неї познімали деяке обладнання та частину приладів, а отже зробити її легшою. В результаті, 3 листопада 1957 р. стартувала ракета з Лайкою. Вона літала всього 4 дні, поки собака не загинув, — термозахист був недостатнім. Англійське товариство захисту тварин тоді зчинило галас, мовляв, радянські не жаліють собак, вони їх убивають. На що Корольов відповів: запускаємо і будемо запускати, — нам потрібно, щоб повернулася живою з космосу людина. І тільки через три роки, у серпні 1960-го, запустили двох собак, Білку та Стрілку, вже на кораблі, який успішно повернувся на Землю.

Космос вітає людину

12 квітня 1961 р. стартує космічний корабель "Восток" з Юрієм Гагаріним.

У Гагаріна ж був дублер…

— У Гагаріна було два дублери — Герман Титов (вони з Гагаріним у скафандрах їхали на старт) і Григорій Нелюбов (він був без скафандра). Політ завершився успішно, хоч і не все там було нормально. А у серпні цього ж року стартує добовий політ із Германом Титовим.

Войтенко, Болтенко та космонавт Титов
Олександр Войтенко, Олександр Болтенко і космонавт Герман Титов. Київ, вокзал, 1986 р.

— Якою була мета польоту Гагаріна і Титова? Просто показати, що можна подолати земне тяжіння й полетіти в космос, чи ще щось?

— Ні, такого дорогого і безцільного польоту ніхто б не дозволив. Академія наук, ракетники — конструкторське бюро Корольова, інші інститути, що працювали над цими питаннями, ставили перед собою завдання: перше — проникнення живої людини в космос, вивчення її стану й поведінки в невагомості (казали, що невагомість погано впливає на людський організм, а по собаці цього не визначиш), перевірка впливу невагомості на розумові здібності й психіку людини. Крім того, перевіряли проходження каналів радіозв'язку через атмосферу, особливості харчування. Завдань було багато, зокрема й розповісти, як виглядає Земля з космосу, що вона собою являє. Гагарін зумів за 108 хвилин провести прямий репортаж, показав, як вести записи в бортовому журналі, як їсти з тюбика, — все було записано по секундах. Гагаріну не дозволялося відстібатися від крісла, як не дозволялося й Титову, незважаючи на добовий політ. А перший, кому дозволили в космосі відстебнутися, був Андріан Ніколаєв, 1962 р., а потім — і іншим космонавтам.

Перед польотом Гагаріну дали конверт із кодом на випадок, якщо автоматичній системі корабля не вдасться зорієнтувати корабель для повернення на Землю. Правда, невагомість може так подіяти на людину, що вона знепритомніє й не розкриє той конверт… Але Гагарін успішно впорався із завданням, конверта не розкривав, коду не набирав, — автоматика спрацювала успішно.

На зворотному шляху корабель має пройти під певним кутом в атмосфері Землі. Якщо під гострим кутом, то виникає величезне перевантаження організму, якщо під плоским — то виникає небезпека, що корабель вдариться об атмосферу, ним почне кидати, а потім його може винести й за межі Сонячної системи.

— Коли космонавта відверто попереджають, що його може чекати в космосі, людина може відмовитися від польоту? Мовляв, мені життя дорожче… Чи шансів на відступ не давала військова присяга?

— Такий варіант цілком виключений. Річ у тому, що перед відбором майбутніх космонавтів із числа льотчиків їх запитували: хочете літати на новій техніці — з вищою швидкістю, на дальші відстані? Людині давали час подумати, згодом пілот приходив і казав: я готовий. Так було з Гагаріним, Поповичем, — тобто людина вже була рішуче налаштована на нове.

— Вони не знали, що то буде космічний корабель?

— Ні, це трималося у великій таємниці, — керівники перестраховувалися на випадок, якщо хтось десь проговориться.

— То ні батькам, ні дружинам не казали, що летять у космос?

— Ні. Це вже з роками, коли польоти не були засекреченими, стало традицією: космонавти перед відльотом збиралися в Зірковому містечку, фотографувалися біля пам'ятника Юрію Гагаріну. Там уже були дружини, діти. А першим космонавтам категорично заборонялося бодай словом заїкнутися про польоти, просто казали: їду у відрядження, а коли повернуся — не знаю. Дружини, звісно ж, здогадувались: адже якщо чоловік у групі космонавтів і проходить необхідні тренування, то буде летіти в космос. Але згадувати про все це було за-бо-ро-не-но.

— Кажуть, що через таку секретність кінокадри, на яких С.Корольов дає команди за кілька секунд до польоту Ю.Гагаріна, записували вже після польоту — спеціально для кінохроніки. В реальній ситуації ніхто нічого не записував, бо не знали, чим закінчиться політ.

— Запуск Гагаріна — унікальний випадок. Але зйомку було заборонено. Хоча розмова Корольова з Гагаріним перед стартом, а потім і команда "Пуск!" записувалась на магнітофон, виготовлений, до речі, в Києві. І на кораблі "Восток" Гагарін теж записував свій репортаж із космосу. Перед ним був ілюмінатор "Візир", у який він дивився на Землю. Корабель у космосі повертало туди-сюди, тому він міг бачити різні точки: бачу Чорне море, бачу Сибір, Африку, — все це він передавав. Гагарін був прив'язаний до крісла і передавав лише те, що бачив в ілюмінатор. Він нічого не фотографував, оскільки був у польоті мало часу. Але вже в наступному, добовому, польоті відпрацьовувалося більше завдань.

А коли політ успішно завершився, журналісти й кіношники наполягли, щоб зняти команди знову, — ось тоді й пішла чутка, що запис старту Гагаріна був постановочний. Але перед усіма наступними польотами вже вели зйомку.

— Ви згадували про магнітофон київського виробництва, але в Києві виробляли і багато іншої техніки для космосу?

— Багато. На Київському радіозаводі — систему стиковки, на "Арсеналі" — систему прицілювання. Доки космонавти літали по одному, необхідності у стиковці не було, а вже після польоту Валерія Биковського й Валентини Терешкової почалися групові польоти, там уже були наближення кораблів, переходи, виходи в космос, — програма ставала дедалі складнішою. А згодом відпрацьовувалась і стиковка космічних кораблів. Тому на Землі готувалися до таких експериментів. До підприємств, які працювали на космос, належали й завод реле та автоматики ім. С.Корольова, "Точелектроприлад", — а загалом по Україні було чимало таких підприємств. Хоча завдання розподілялися між багатьма підприємствами й за межами України. Одні розробляли систему стиковки, інші — посадки, парашути, крісла, прилади, з допомогою яких можна дихати в невагомості, подавати повітря, вентилювати цей закритий простір, коли політ триває, скажімо, три доби.

— Наскільки важко було потрапити в космонавти?

— Для роботи на новій техніці переглянули майже три тисячі особових справ льотчиків, з них відібрали 350 претендентів, привезли в Москву, — там у льотно-дослідницькому інституті вони проходили випробування, в результаті залишилось усього 20. Можете собі уявити, які складні були вимоги: ніхто ж не знав, що таке космос і які перевантаження має витримати організм. Із тих 20 під час тренувань відраховано було ще кількох, — не пройшли випробувань. Так, у Валентина Карташова від неймовірних перевантажень тріскали на спині судини.

Адже в польоті маєш бути готовим витримати навантаження в 5g, та на тренуваннях вони зростали до 12g! Тобто вага людини зростала в 12 разів! Одного разу в екіпажу Олег Макаров—Василь Лазарєв під час польоту в космос не спрацював третій ступінь, і вони повернулися на Землю за балістичним варіантом — тобто вертикально вниз. Ось тоді навантаження сягнуло 21g! У такому стані може розірвати внутрішні органи людини. Правда, це тривало всього 3–4 хвилини, то треновані організми космонавтів витримали таке навантаження без тяжких ускладнень. (Політ космічного корабля "Союз-18-1" 5 квітня 1975 р. з космонавтами Василем Лазаревим та Олегом Макаровим — був дуже драматичним: він тривав трохи більше 21 хвилини, а потім корабель почав неконтрольоване падіння з висоти 192 км! — А.В.).

— Олександре Сергійовичу, ви розповідаєте страшні речі…

— Цей політ, взагалі, був дуже складним, — адже вони приземлилися на кордоні з Китаєм. За інструкцією, коли корабель торкнувся землі, командир повинен відстрелити парашут, щоб його не тягло вітром. Лазарев відстрелив лише одну стропу, інша залишилася. Тоді корабель небезпечно зависнув над прірвою, зачепившись рештою строп за дерево, — це їх і врятувало, інакше б загинули. Процес евакуації був непростим — добратися до космонавтів у висячому кораблі й витягти їх було дуже складно.

— А є серед космонавтів чи всіх, причетних до польотів, атеїсти?

— Всі були атеїсти, — в кишені ж лежав партквиток. Хоча в душі кожен вірив у якісь вищі сили.

— Коли космонавт повертається на Землю і починає усвідомлювати, що міг би й не повернутися, він може почати зазирати в чарку? Щоб заглушити свої важкі спогади.

— Я не чув, щоб хтось з космонавтів мав проблеми з оковитою. Ось, наприклад, у Гагаріна була спеціальна вузенька чарочка, наполовину залита склом, і насправді туди вміщалося лише 20 грамів.

— Були часи, коли майже всі радянські хлопчаки хотіли стати космонавтами, — в нас розповідали про політ у космос наче про приємну прогулянку парком. Але ж це надзвичайно складний і небезпечний процес.

— Космос — річ серйозна. По-перше, під час тривалих польотів атрофуються м'язи, — адже людина не використовує жодних фізичних зусиль. Тому, щоб утримувати організм у фізично міцній формі, космонавт щодня по дві години займається фізичною підготовкою, підтримує м'язи в нормальному земному тонусі. Бо потім до земних умов космонавт пристосовується важко, як важко витримує й посадку, оскільки збільшується вага і зростає навантаження на м'язи. А ще — під час польоту з організму вимивається кальцій, і якщо людина не отримує необхідного харчування, щоб відновити втрати, кістки стають рихлими. По-друге, в космосі зменшується серце, відбуваються зміни в шлунку. Лише на розумові здібності космос не впливає.

Піонери Байконуру і де Голль

— Скільки ви пропрацювали на Байконурі?

— Двадцять років. Я приїхав у 1964 р. Перші випробувачі ракет і будівельники жили в землянках. Там же пустеля, — навесні лише перекотиполе та тюльпани. Два тижні цвіту, а потім усе вигоряє, і жовтий степ, спека 50 градусів на сонці, вода лише в Сирдар'ї, вода каламутна: якщо налити в трилітрову банку, третина банки — пісок. Потім почали будувати перші поселення — дерев'яні бараки, куди селили начальство, офіцерів, а солдати жили в наметах. Умови життя були дуже складні. Особливо важко доводилося влітку, але ми були молоді й витривалі. Потім почали будувати очисні споруди, водогін.

— А постачання яке було?

— Постачання було добре — за першою категорією, московське. Не нарікали, та оскільки не було холодильників, переважно робили консервації. Лише згодом з'явилися невеликі холодильники "Саратов".

— А звідки брали електроенергію?

— Спочатку підключились до міжнародної лінії електропередач, яка йшла через Росію й Казахстан, а згодом почали будувати ТЕЦ, яка виробляла тепло і давала струм.

Крім землянок та бараків, розселяли людей і на станції Тюратам, на найближчих станціях Казалінськ і Джусали, що за 100 км від полігону. Родини жили там, а чоловіки приїздили до них на вихідні.

На роботу нас возили автобусами, — кожна частина мала свій транспорт. Нас везли за місто, в степ. А вже там на нас чекали мотовози з вагонами, залізниця вела на стартовий майданчик.

Невдовзі почали будувати дороги, особливо ті, що вели до стартових споруд, звідки планувався перший запуск. Бо спочатку машини возили бетон прямо піщаною дорогою, місили пісок до такої міри, що він ставав як борошно: "пухляк" — казали на цей ґрунт.

А в 1966 р. ми дізналися, що до нас має приїхати президент Франції Шарль де Голль, — ось тоді залізницю провели аж до міста, закупили вагони, мотовози, збудували станцію "деголлівку", — так ми її назвали: то був роз'їзд неподалік станції Тюратам.

— То де Голль приїздив?

— Так. Він їхав таємно, ніде про це не повідомлялося. Коли начальство полігону дізналося, що сюди їде де Голль, вирішили підготувати для нього ліжко, — адже в нього зріст два метри, а в нас немає таких ліжок. Але умільці зробили. Отож приготували йому ліжко й залізницю, — думали, він приїде поїздом. Та він прилетів літаком.

— Де Голль їздив на стартові майданчики? Був на полігоні?

— Так, Брежнєв хотів продемонструвати президентові Франції потужну ракетну техніку Радянського Союзу. Його повезли на майданчик, зробили там два пуски бойових ракет. Він запитав у Брежнєва: "А на Францію ці ракети теж націлені?" — "Звичайно, адже в Парижі міститься штаб-квартира НАТО". Коли де Голль повернувся в Париж, він наполіг, щоб Франція вийшла з військових структур НАТО; а штаб-квартиру наступного року перевели до Брюсселя. На Байконур приїздив і Жорж Помпіду, а 2009 року Франція повернулася до НАТО.

Життя на таємному об'єкті

— Військово-випробувальний полігон Байконур став називатися космодромом уже після польоту Ю.Гагаріна, — розповідає О. Болтенко. — І дотримання військової таємниці було найголовнішим обов'язком усіх відповідних органів. Нам заборонялося фотографувати, практично, все — навіть цілком звичайні сюжети: будинок чи вулицю, на якій ми жили. Якщо патруль побачив, що фотографуєш, підходив і засвічував плівку, — тобто категорично заборонялось, а на робочих місцях — то й поготів. Але ми знаходили, звичайно, моменти для фотографування, то на пляжі, то десь на відпочинку.

Я поїхав звідти з посади начальника комплексу передстартової підготовки космонавтів, на якій прослужив вісім років. На території комплексу розташований відомий готель "Космонавт", у якому космонавти живуть і готуються до польоту, сюди ж повертаються після нього для реадаптації організму до земних умов. Комплекс — це 15 га території: чотири приміщення, спортивні споруди, басейн, їдальня, гараж для автобусів. Коли мене туди призначали, сказали: приїжджі космонавти не повинні почувати різкого перепаду між московським і казахським кліматом. Тому приміщення обладнали кондиціонерами, а на території висадили багато дерев та квітів. Для космонавта це дуже важливо, — він має налаштовувати свій організм для польоту, тому космонавти ізольовані від широкого спілкування, працюють із фахівцями, у спортзалі.

— То ви проводили на орбіту багатьох космонавтів?

— Звичайно. Я брав участь у підготовці до польотів 29 радянських і міжнародних космічних екіпажів. Моїм першим екіпажем у 1976 р. були космонавти В.Жолобов і Б.Волинов, вони літали 49 діб.

— А як жилося у степу вашій родині?

— Після свого приїзду на полігон я пів року жив у гуртожитку на майданчику, — там жили всі холостяки. Потім мені дали кімнату в двокімнатній квартирі. Дві кімнати — дві сім'ї. До мене відразу ж приїхала з Полтавщини моя дружина. Звичайно, звикати до іншого клімату й умов життя було складно, та ми були молоді…

— І ось вона приїхала до вас, побачила пісок, спеку, а взимку — тріскучі морози…

— Вона приїхала восени, коли була хороша погода.

— Дівчина з зеленої Полтавщини їде туди, де немає жодного деревця?

— Вона все витримала. У нас казали: дружини офіцерів — це особлива категорія, і наказ "по вагонах" — це їхня доля. Так і моя дружина Тамара Сергіївна: закінчила університет, вийшла заміж, народила доньку Світлану, приїхала на полігон і, як усі, "тримала родину". Працювала редактором Ленінської студії телебачення та інструктором політвідділу космодрому з керівництва профспілковими колективами.

Українці-байконурівці

За 50 років із Байконуру було запущено понад 100 міжконтинентальних балістичних ракет, випробувано 38 основних типів ракет, понад 80 типів космічних апаратів і їх модифікацій, а також півтори тисячі космічних апаратів різного призначення. У 1994 р. Росія взяла в Казахстану космодром в оренду до 2050 р. На той час багато українців, які там служили, відбули на свою історичну батьківщину.

— Мало хто знає, що в Україні є Рада ветеранів космодрому Байконур.

— Після виходу на пенсію військові переважно виїздили звідти. Багато переїхало в Україну: до Дніпропетровська — 300 сімей, до Чернігова — 320, а ще до Вінниці, Харкова, Сум, Полтави, Кременчука. В Києві створили Раду ветеранів космодрому Байконур і Федерацію космонавтики України, ініціатором яких був колишній перший заступник начальника космодрому, генерал Олександр Михайлович Войтенко — учасник Другої світової війни, дуже розумна людина. Згодом на базі федерації було створено громадську організацію Аерокосмічне агентство України при Національному космічному агентстві. Його очолювали спочатку космонавти В.Жолобов та Л.Каденюк, а нині — перший віцепрезидент НКА Е.Кузнєцов.

— Ви очолюєте дуже цікавий Музей історії авіації і космонавтики при Київській політехніці, експонатами якого міг би пишатися будь-який державний музей.

— Ветерани космодрому Байконур у травні 1991 р. створили в Києві Музей історії космонавтики.

Вирішили представити тут ракети — від найперших до найновіших. Експонати справжні — з Байконуру, з Зоряного містечка. Є багато речей, які побували в космосі. Минуло 30 років, а музей досі викликає великий інтерес у відвідувачів, сюди приїздять різні делегації, музей неодноразово відвідували й космонавти — Герман Титов, Олексій Леонов, Георгій Гречко, Світлана Савицька, Володимир Джанібеков, Леонід Каденюк, німецький космонавт Ульріх Вальтер та американські астронавти, які побували на Місяці.

Усі статті автора читайте тут.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Aleksandra  Lyashenko Aleksandra Lyashenko 12 квітня, 14:54 таки є чим пишатися... але найбільше торкнулося ось це: "...перед відбором майбутніх космонавтів із числа льотчиків їх запитували: хочете літати на новій техніці — з вищою швидкістю, на дальші відстані? Людині давали час подумати, згодом пілот приходив і казав: я готовий" саме зараз кожному треба поставити самому собі таке питання: хочеш швидше і далі? згоден 1 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво