Шабля генерала - Історія - dt.ua

Шабля генерала

20 травня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 20 травня-27 травня

2004 р. у Києві на виставці, присвяченій 125-річчю від дня народження Симона Петлюри, демонструвалася світлина одного з соратників головного отамана УНР генерал-хорунжого Бориса Палія-Неїла, а також шабля, яку він заповів передати вже у незалежну Україну.

 

2004 р. у Києві на виставці, присвяченій 125-річчю від дня народження Симона Петлюри, демонструвалася світлина одного з соратників головного отамана УНР генерал-хорунжого Бориса Палія-Неїла, а також шабля, яку він заповів передати вже у незалежну Україну. 

Борис Васильович Палій-Неїло народився 1876 р. у селі Неїлівка Констянтиноградського повіту на Полтавщині у дворянській родині. Його батько Василь Павлович належав до давнього українського роду Неїлів, мати Єлизавета Олександрівна — з козацького роду Паліїв. Батьки віддали десятирічного хлопчика на навчання до Полтавського Петровського кадетського корпусу. Потім юнак закінчив Московське Олександрівське піхотне училище юнкерів і служив у Івангородській фортечній артилерії. Згодом закінчує Миколаївську військову академію. 

З липня 1913 р. Палій-Неїло служить у 12-й артбригаді в місті Кам'янці-Подільському, бере участь у Першій світовій війні — командує полком. За героїзм його удостоєно найвищої бойової відзнаки — Георгіївського хреста та зброї. Перед ним відкриваються нові перспективи кар'єрного зростання. Але в імперії вибухнула революція, фронт розпадається. В цей час Палій-Неїло перебуває в Москві. Більшовики пропонують заслуженому офіцерові посаду інспектора артилерії Московського округу. Але він свідомо вирішує повернутися в Україну і в червні 1917 р. звертається до Українського представництва у Москві з проханням перевестися до українського війська. 

Переїхавши в Україну, Палій-Неїло стає учасником Першого і Другого українських військових з'їздів. Улітку 1917-го його обирають до складу Українського військового генерального комітету на посаду помічника інспектора артилерії, невдовзі призначають комендантом українських військових частин на Полтавщині і начальником військового гарнізону. Тут він зустрічається з В'ячеславом Липинським і Сергієм Панченком, проводить роботу з українізації військових частин, засновує українську військову громаду. Восени 1917 р. Б.Палія-Неїла обирають до Генеральної ради Вільного козацтва. Навесні 1918-го Палій-Неїло стає організатором гарматних частин.

У період правління гетьмана Скоропадського командує 6-м гарматним полком, згодом обіймає посаду помічника генерального писаря і начальника Генеральної канцелярії. Про ставлення Бориса Палія-Неїла до гетьманату свідчив Євген Чикаленко: "Полковник російської служби Неїло, як він себе називає, родом полтавець, бувший придворний гетьмана Скоропадського, типовий російський офіцер, але з рисами запорожця, який доброю українською мовою доповів мені, що він щиро служив гетьманові, а не Скоропадському, якого вважає за щирого, але не дуже розумного і зовсім безвольного чоловіка, який легко піддавався стороннім впливам і не міг вислободитись від впливу тої частини свого оточення, що тягнула до Росії. Неїло дуже жалкує не за Скоропадським, а за гетьманством і шкодує, що Директорія не посадила на гетьманство замість Скоропадського іншу людину".

Палій-Неїло стає одним з організаторів військового параду 22 січня 1919 р. у Києві на честь Злуки УНР і ЗУНР. У березні цього ж року. Борис Палій-Неїло — командир Сірожупанної дивізії, яка входила до північної групи Армії УНР. Роман Коваль у книжці "Тернистий шлях кубанця Проходи" дає таку характеристику Палію-Неїлу: "Штаб групи війська Чернігівщини і Полтавщини: Сіра дивізія і Червоний курінь смерті — командир отаман Палій — сивий уже чоловік зі шляхетними рисами обличчя та, на жаль, не рішучий. Обстановка на фронті була складною. У березні 1919 р. на півдні України замість білих та військ Антанти з'явилися червоні, зокрема війська отамана Григор'єва, який в лютому 1919 перейшов на бік більшовиків. Крім того, червоні війська наступали ще й з півночі — з Білорусії та зі сходу — з району Києва та Черкас. До того ж під час боїв під Житомиром почали ширитися чутки про зраду — до червоних перебігло кілька старшин, серед них — сотник Генштабу Купріянов. За втрату Житомира Сімон Петлюра усунув Палія-Неїла від командування дивізією. Цікаво, що при штабі дивізії випускалася газета "Воля", в якій працював П.Тичина. З липня 1920 р. Палій-Неїло призначається генералом для особливих доручень при Головному Отамані С.Петлюрі, одночасно викладає основи артилерії в Юнацькій школі. В.Андрієвський у своїх спогадах "З минулого" писав: "Це був старий артилерист царської служби, що приймав діяльну участь в організації українського війська ще за часів Центральної Ради. Гетьманові теж служив щиро, як і Центральній Раді і як служив би всякій українській владі".

На початку 1920-х рр. у складі інтернованих вояків армії УНР Палій-Неїло опиняється в еміграції у Польщі в таборі полонених в Пікуличах (Перемишль), що відомий як табір смерті. Вояк Армії УНР П.Шкурат так писав про табір: "Смерть господарила тут як хотіла, і щодня забирала десятки полонених, і щодня навколо виростали свіжі могили". Борис Васильович вижив і незабаром відкрив у Перемишлі іконописну майстерню "Відродження". Маючи хист до малярства, розписує храми й малює образи, багато часу приділяє питанням церкви. Мистецький фах він здобув, іще коли служив у Москві (1917), де навчався в іконографічній школі. В його майстерні працювали колишні вояки.

Іконописна майстерня була відома не лише в Перемишлі, а й у всій Галичині. Під керівництвом Б.Палія-Неїла в Галичині розмальовано близько 40 українських греко-католицьких церков, сімнадцять іконостасів, низку окремих образів. Найкращі його твори — в церквах у Добромилі, Лежанівці, Комарні, Собичеві та інших. 1927 р. Борис Палій-Неїло заснував і очолив у Перемишлі філію Українського центрального комітету, який опікувався колишніми вояками армії УНР.

Після закінчення Другої світової війни генерал-хорунжий Борис Палій-Неїло опинився в Мюнхені — в українському біженському таборі. Там знайшли притулок і кілька генералів УНР та частин Української Національної армії, зокрема генерал-хорунжий М.Капустянський і командувач УНА П.Шандрук. Вояк УНР, наш земляк Антін Кущинський, у своїх спогадах під назвою "У летючій сотні" пише: "У ряди Українського Вільного Козацтва знову зголосився на еміграції в Німеччині 1948 р. в таборі Міттенвальді. В таборі було відновлено козацьку організацію, було створено станцію Українського Вільного Козацтва. Станичним отаманом був генерал Палій- Неїло, а я став його заступником…" У Німеччині генерал також продовжував займатися іконописом. Тут він створив власну малярську школу. Саме в Міттенвальді його найкраща робота — розпис церкви святого Миколая (її іконостас виконано в українському стилі), а також тамтешньої автокефальної церкви.

Після Другої світової війни в історії української еміграції був період, який можна назвати насильницькою репатріацією до СРСР. Він почався з травня 1945-го в англійській, американській і французькій окупаційних зонах Німеччини і характеризувався інтенсивним примусовим вивозом "совєцьких громадян" до СРСР. Процедура тривала до січня 1946 р. 

Вже влітку 1945-го постали так звані ДП-табори для людей, які не бажали повертатися. Вони писали звернення, відозви, петиції, відкриті листи й апеляції, де роз'яснювали причини небажання повертатися до СРСР. Найбільш відоме — звернення письменника Івана Багряного. Але було ще одне, менш відоме широкому загалу, яке в липні 1945 р. написали в таборі Мюнхен-Ляйм київський агроном Олександр Верхівський і генерал-хорунжий Армії УНР Борис Палій-Неїло. Воно мало назву "Чому ми не хочемо повертатись на Батьківщину?" 

Ось уривок із цього звернення: "Ми є представниками двох поколінь: тих, що народилися до захоплення влади більшовиками, та тих, які побачили світ, уже забарвлений червоним кольором совєцької диктатури, але всі ми об'єднані в рішучому протесті проти того, що ми бачили і пережили за довгий час свого перебування в СРСР аж до нашого "визволення" німецьким народом, який, керований системою ганебного фашизму, спас нас новою диктатурою, ворогами якої — в любій формі — ми були, є і завжди будемо".

Наприкінці 1940-х рр. Борис Палій-Неїло перебирається до США. Бере активну участь у діяльності української діаспори. Газета української діаспори "Свобода" писала 1950 р.: "Хто з наших емігрантів не знає цього стрункого ростом із вусами запорізького козарлюги генерала Палія!"

Помер Борис Васильович 1956 р. Він прожив довге й небуденне життя — складне й неоднозначне, сповнене суперечностей. Такою, зрештою, була і доля його батьківщини, з якою тісно переплелася доля Бориса Палія-Неїла і багатьох українських вояків, відомих і поки що досі невідомих …

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво