Регіони в історії Старої України - Історія - dt.ua

Регіони в історії Старої України

6 вересня, 18:26 Роздрукувати Випуск №33, 7 вересня-13 вересня

Полотно нашої історії досі має ознаки фрагментарності.

Карта «Україна або козацька земля з прилеглими провінціями Валахії, Молдавії і Малої Татарії» (1712) нюрнберзького картографа Йоганна Баптиста Гомана (1664–1724). Основою послужили карти України Гійома Левассера де Боплана середини XVII ст.

Ще не рідкість — бачення минулого України суто крізь призму "героя і натовпу" (коли за постаттю князя-гетьмана-президента, власне, нічого й не видно) або як хроніки уряду (коли події відбуваються лише в "урядовому кварталі"). Творення повноцінної картини історії країни — з усіма регіональними барвами — наразі ще "невиконане домашнє завдання" українців як нації.

Цей огляд внутрішньоукраїнських регіонально-обласних поділів доби раннього Модерну — ХVI–XVIII ст., коли, за свіжим висловом британського історика Н.Фергюсона, йшлося про формування західної цивілізації 2.0 (1.0 — то античність), вважаю, на часі. Власне, більшість історичних регіонів України у той період і народилися; причому переважно під егідою "річпосполитського світу", до якого тоді належали майже всі українські землі. Це не дивно, бо на той час саме регіон-провінція-область визначали панівну ідентичність населення всієї Європи (національна ідентичність лише формувалася й цікавила здебільшого елітні групи суспільства).

карта 2
Знаменита карта Гійома Лавассера де Боплана. «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна. З суміжними провінціями» («Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina. Cum adjacentibus Provinciis»)

Огляд почнемо з заходу на схід, — бо, зрештою, "культурне ядро" України ще в попередній період зсунулося в західному напрямку. І лише з кінця ХVI ст. воно почало повертатися до давнього наддніпрянського центру. Огляд не обіймає Криму — бо весь цей час то був не регіон, а повноцінна сусідня держава.

Власне, гірські зони — по всьому світу — "заповідники" реліктових традицій, і українські Карпати тут цілком органічні як "сховок Русі". Ось і одна з найпопулярніших на той час назв цього важливого для України регіону — Підгір'я — відбиває ключове значення гір. Книжна традиція любила ще означення "Червона Русь", — я не переповідатиму тут усі численні смислові витлумачення тієї "червоності", але то таки "колір крові" й життєвої енергії. І регулярне "червоноруське донорство" відчутне на всьому українському просторі (зрештою, у XVI — першій половині XVII ст. знані кілька спроб поширити концепт "Червоної Русі" на всю Україну). 

З цим регіоном була пов'язана й історико-правова спадщина "руської корони", — король Данило та його син Лев стали культовими героями місцевого соціуму (у XVI ст. навіть фальсифікати давніх документів пишуться від їх імені). Причому Данило в'язав докупи й сусідні землі (Галичину—Руське воєводство, Холмщину, Волинь, Підляшшя). Не дарма у ХVI ст. генеалогічна легенда вивела від цього руського першокороля і претендентів на статус "перших серед рівних" у всій Україні — князів Острозьких.

Взагалі, через "пограничний стан" — сусідство-межовість із етнічно польськими землями (причому навіть зі "столично-університетським" краківським регіоном) — ідентичнісна проблематика стала тут принциповою раніше, ніж на інших українських землях (саме тут із замилуванням почали писати: як чудово, що польські королі — перші Ягелони — розмовляли руською мовою, й заперечувати тим, хто хоче, аби "Русі в Русі не було"). Ба навіть врахування "руської опції" в загальнорічпосполитському проекті починалося саме з цієї "Русі". Зрештою, і як столиця-мегаполіс Львів тривалий час вивищувався над Києвом. Коли 1594 р. постало питання відкриття університету "для Русі", природним місцем для нього називали саме Львів, і лише "корупція" (бажання державного канцлера Я.Замойського) віддала пріоритет холмському Замостю.

Інші крайньозахідні українські регіони — релікти впливів Молдовського воєводства (Покуття, Буковина і Придністров'я) та Угорського королівства/Трансильванського князівства (Закарпаття). Без цього зазначені історичні області навряд чи виокремилися б із масивів Підгір'я та Поділля. Зрештою, навіть тепер наявність закордонних фрагментів Буковини і Закарпаття підсилює ідентичність їх українських "шматків", а ось цілком українське Покуття, фактично, вже мало вирізняється з Підгір'я-Прикарпаття-Галичини, ідентичність же сучасного "острова"-Придністров'я — попри "український потенціал" — справа темна й фрагментаризована.

Пік впливу Угорщини на українських теренах, як уже мовилося, пройшов ще у ХIV ст. (коли угорці сягали подільських степів), а Молдови — в середині ХV — першій третині ХVI ст. (коли навіть Львів ледь не став молдовським), але надалі обидві країни опинилися під значним річпосполитським "випроміненням". Ці три державні осередки єднав виклик антитурецької боротьби, не дивно, що й відповіді тут були типологічно близькі (будь-яка успішна "технологія" активно калькувалася сусідами). Породичання династій (із претензіями на закордонну спадщину), спільний ринок воїнів-найманців (який так полюбився українським козакам), притулок для політемігрантів (аж із мазепинцями й Задунайською Січчю включно) і колоністів (згадаймо, що подільський Тульчин спочатку звався на угорський манір Нестерваром, а чабанські громади на "волоському праві" годі полічити на Прикарпатті), а також інтенсивні культурні контакти (не дивно, що навіть сарматизм тут пускав паростки), — все це риси місцевого регіонального досвіду.

Поділля первісно було золотоординською спадщиною. Як політично — утворене в результаті Синьоводської битви 1362 р., коли татарську зверхність замінила литовська. Так і в сенсі специфічного життєвого простору: лісостепова зона від Дністра до Дніпра, зі значною частиною тюркського населення (давні прикордонники-федерати Русі + підкорені половці та північнокавказькі алани-черкеси), після монгольського завоювання 1240 р. вилучена з-під влади руських князів як терен прямого правління Орди та її баскаків з підлеглими їм місцевими отаманами (перша наша Отаманщина — історичне Поділля). То був взірцевий край-простір контакту кочового і землеробського населення — у чомусь зразок "українної" сутності-екзистенції, протилежність охоронному консерватизмові країв лісів і гір. Останній рятував "вершини й нетрі" та допомагав вижити загалом, але "повноти життя" і волі низовиків-подолян не знав (згодом неодноразово писали, що український національний характер викувався саме в Степу).

Утім, цей "протоукраїнський проект" надірвався швидко. Відтак, і широкий подільський простір — від Кам'янця-Подільського до Черкас і з виходом до Чорного моря — вже на межі XIV і XV ст. втратив свою династію (Коріатовичів) і зібгався в кутки Західного та Східного Поділля, себто кам'янець-подільсько-теребовлянський і брацлавсько-винницький анклави (під владою Польської Корони та ВКЛ, відповідно). Плюс ще уламки старого-великого Поділля, що вибрали потатарення (білгородські й очаківські татари) та молдовізацію (Придністров'я). Свою "подільську спадщину" отримало й Закарпаття (маю на увазі вихід сюди Федора Коріатовича з групою підданих). Зрештою, хоча подоляни та їхня сонцегербова подільська "мрія-ідеал" втрачають надалі статус "ядра" українського проекту, вони багато зробили для пізнішої Козацької України. Про те, що сучасники були "під враженням" від проекту Поділля, свідчить і постання по його свіжих слідах історіографічної пам'ятки (на той час справа ще нечаста) — "Повість про Подільську землю" (1430-ті роки).

Далі доречно оглянути український регіон, що наразі вже привид, — Дике Поле (його найбільшим спадкоємцем є модерна Південна Україна, де "Дике Поле" — це досі "всепояснюючий" мем, але й цілком обірваних ліній співпричастя тут не бракує). Власне, невдача подільського проекту Коріатовичів, як і його великолитовських наступників — чорноморської "програми" Вітовта (кінець 1390-х — 1430-ті рр.) та Київського удільного князівства Гольшанських-Олельковичів (середина ХV ст.), а також перетворення Сіверщини на межі ХV–XVI ст. на зону перманентного протистояння з Росією та послаблення в середині ХVI ст. Кримського ханату як претендента на гегемонію в Степу і дали поштовх перетворенню квітучого золотоординського Степу-Поля на Дике (пустельне) Поле. І вже через сто років — у середині ХVII ст. — українська колонізація цю пустку-бар'єр переполовинює, і далі до кінця ХVIII ст. вона зникає як цілість (реліктові анклави тривали трохи довше). Зазвичай у представленні Дикого Поля демонізують кочовиків — татар-кримців і ногайців, але початки Кримського ханату та й чимало інших пізніших епізодів свідчать, що порозуміння з ними на українських теренах було можливе. Лише поява 1475 р. нового геополітичного "ісламського гравця" — Османської імперії — зробила зі степової України простір вічного протистояння — оту "землю не мою, не твою, а Божу" (вислів початку
XVI ст. — з листа хана Менглі-Гірея до Великого князя Литовського Олександра).

Природні умови степової зони України були доволі суворі для життя (вистачає відгуків спостерігачів про "вижити тут неможливо"), тому й населення не вирізнялося чисельністю. Утім, простір то зовсім неоднорідний, — не бракує в ньому і своїх оаз: Чорного лісу Потясминня і Синюхи, Самарської Товщі, Святогір'я Сіверського Дінця та "жовтого очерету" лівобережного Великого Лугу Запорожжя (плюс мікрозапорожжям на Південному Бузі був район від порогів Мигії/Гарду до Балаклія в гирлі р. Чичиклія), а також Молочних Вод Надазов'я. Різні сезони впродовж року давали різні можливості для життя і господарювання (не бракує і звісток про степові "багатства").

Трансрегіональні магістралі — ще одна родзинка Дикого Поля. На Правобережжі це славне тридоріжжя — Кучманський, Чорний і Волоський шляхи. Якщо брати від Таванської переправи на Дніпрі, то перший — найкоротший — шлях на підгірський Львів і далі до Кракова; другий — до Чорного лісу, а далі розгалуженнями на поліські Київ, на Волинь і далі на Львів; третій — обхід з іншого боку, вздовж моря за Дністер, а далі Молдовою на Покуття і Львів; на Лівобережжі — Муравський шлях (траса Крим — Путивль і далі на Москву) з відгалуженням уздовж Азовського моря на Дон і Волгу. Життя в дорозі й дорогою — жива прикмета місцевого буття.

Крім карпатського Підгір'я, ще однією архімедовою точкою опертя для ранньомодерних українців було Полісся — (Волинь +Київщина-Наддніпрянщина + Сіверщина). Воно має риси транснаціонального регіону (має свої частки у Польщі, Білорусі й Росії). Природа його завжди двояка — останній сховок у хащах і джерело-витік. Двома кінцями однієї палиці є й недалекість-недалекоглядність поліщука як обмеженість лісового обрію, і ювелірна зацікавленість деталлю (густою щільністю картини).

На початку "річпосполитського періоду" на цьому просторі домінувала Волинь, яка зберігала спомини державної традиції Галицько-Волинського князівства і Любартового уділу ХІІІ–XIV ст. Вона лишалася справжнім заповідником руської аристократії (потуга якої відчувалася й за межами регіону). 

Ця панівна позиція позначилася навіть на географічних термінах, — є звістки, що в першій половині ХVII ст. Волинське воєводство називають "Верхньою Волинню", а Київське (аж до Запоріжжя і виходу в Чорне море) — "Нижньою/Далекою Волинню". Характерна й ситуація з Люблінською унією 1569 р., — коли волинці перестали опиратися, вони ж наполягли на тому, щоб із ними до Корони включили й Київщину (власне, в ідеалі, волинці претендували й на білоруське Полісся — Брест, Пінськ, Кобрин та ін., за старим кордоном Галицько-Волинського князівства, — але ця пропозиція не пройшла).

На початку Козацької революції середини ХVII ст. дуже підозрілим є майже синхронне видання (на Бопланових матеріалах) двох окремих мап — України (як землі козаків) і Полісся. Можливо, це була спроба розмежувати український простір на дві альтернативні частини — козацьку та шляхетську. 

У чомусь ця альтернативність пролягла і між річпосполитськими Волинню та Київщиною: якщо перша була готова задовольнитися лише експортом Шляхетської революції, друга стала серцем Козацької. Взагалі, киянам-наддніпрянцям — як тим полянам серед древлян — було тісніше на Поліссі. Їхня доля-світ — не Ліс, а Поле. Попрямувати за течію Дніпра — то їхня природа. Охочим до економічного детермінізму можна нагадати, що Волинь — найдальший на схід український регіон, який ще мав свій вихід до басейну Вісли і включався до системи польського хлібного експорту, а Київщина — край Дніпра та пріоритету Чорного, а не Балтійського моря.

Сіверщина цікава тим, що це перший український проект "не Росії". Вона не сприймала "царства" й наполегливо чіплялася за свої уділи-"князівства". Якщо прийняти тлумачення, що сіврюки — нащадки києворуських сіверян, то це єдиний приклад тривання східнослов'янської племінної назви до доби раннього Модерну, такий собі підставовий історичний консерватизм. Утім, навіть якщо ранньомодерна "сівера" — то новий шар-накладка, від татарської "цілина-дичина", — потенціал альтернативності "свійському" тут також просто променить.

"Партизанка" — це те, в чому на Сіверщині ніколи не бракувало майстрів. Причому вони легко переключалися з далеких рейдів у степ (чи то на його лісові острівці) на відступи до оборони фортець (ситуація, як узимку, коли ліс і болота стають проїжджими, місцеві повністю залишають села і тримаються лише в укріплених містах, описана спостерігачами).

Утім, така "вічна війна" не сприяла процвітанню і навіть цілісності. Цікаво, що в цього регіону немає й виразної столиці, — на її роль місцеві не проти були призначати сусідський Київ (так, про історичну роль Чернігова пам'ятали, але де-факто повноцінною регіональною столицею він тоді не був). 

Київщина була також природним прихистком вигнанців (згадаймо вихід путивльців до Канева 1500 р.). Зрештою, сейми 1633-го і 1635-го років постановили про приєднання "до київського права і статуту" відвойованої в Московії Чернігівщини. Київські амбіції на Лівобережжі, — вони, взагалі, більше "сіверська спадщина". Врешті-решт, українська Сіверщина — лише фрагмент-недогарок первісного і потенційного сіверського простору, який неодноразово переходив із рук у руки, обрізався, і де річпосполитські практики проіснували значно менше, ніж на західніших землях України.

Слобожанщина (Слобідська Україна) — пізно оформлений — остаточно лише як результат Козацької революції — наш історичний регіон. В основі його давня сіверянсько-тмутараканська дуга, яку — за пасмами води й лісу — добре видно навіть на гугл-мап. Згодом це був колоніальний простір Сіверщини, — втім, через небезпечне сусідство Муравського шляху осілих поселень тут не створювали, обмежувалися уходами (згадаймо, як у добу Руїни було кілька планів козацько-татарського союзу, які передбачали переселення слобідських козаків на Гетьманщину, щоб відкрити вільний прохід татарам на Москву). З опануванням Путивля росіянами 1500 р., в умовах постійних литовсько-московських воєн, тут стали активними "воровські черкаси" — рухливі українці-прикордонники, які козакували-полювали на царських гінців до Криму та інших проїжджих, а також конкурували за уходи з московськими підданими. Мала значення Слобожанщина і в контексті комунікації двох козацьких Військ — Запорозького та Донського (власне, історичний дебют слобідського козацтва припав на славну акцію української і російської козаччин — Азовське сидіння 1637–1642 рр.). У річпосполитському контексті, цікаво, що Слобідська Україна стала межею, до якої сягнула культура сарматизму (див. панегірик І.Орновського від 1705 р. харківському полковнику).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво