Пропаща сила: трагедія Юрія Тютюнника - Історія - dt.ua

Пропаща сила: трагедія Юрія Тютюнника

17 листопада, 2017, 17:36 Роздрукувати Випуск №43-44, 18 листопада-24 листопада

Уклавши угоду з "червоним дияволом", Тютюнник усе ж таки сподівався обдурити своїх кураторів.

Заарештований Юрій Тютюнник. 08.03.1929 р.

Яскравою постаттю українських визвольних змагань 1917–1921 рр. був Юрій Тютюнник. 

Людина справді неординарна, щира в своїх проукраїнських намірах і симпатіях, яку вдалося зламати, але не доламати, яка трагічно закінчила своє життя. Біографія Ю.Тютюнника може стати чудовим сюжетом для роману чи кінофільму. Він, як далекий родич Тараса Шевченка, непогано володів пером, знімався в кіно, дарував сюжети Юрієві Яновському й Олександрові Довженку. 

Ю.Тютюнник народився 20 квітня 1891 р. в незаможній селянській родині в селі Будище на Черкащині. По лінії матері був онуком сестри Тараса Шевченка Ярини. Як на ті часи, здобув добру освіту: закінчив агрошколу в Умані, 1915 року склав іспити за неповний гімназійний курс, а також закінчив школу прапорщиків у місті Горі (Грузія).

Брав участь у Першій світовій війні — в чині унтер-офіцера, а потім офіцера в званні поручника. Був двічі поранений. Після Лютневої революції 1917 р. займався українізацією військових частин на теренах Криму. Завдяки йому та його соратникам було створено 1-й Сімферопольський полк ім. гетьмана Петра Дорошенка. На Другому Всеукраїнському військовому з'їзді Тютюнника обрали членом Центральної Ради. У листопаді–грудні 1917 р. був комендантом військової в'язниці та гауптвахти Київського гарнізону.

У січні 1918-го повернувся в своє село, де очолив місцеву організацію "Вільного козацтва". За його участі виник звенигородський кіш козаків-повстанців, до складу якого входило близько 20 тисяч осіб. Визнаючи підпорядкування уряду Української Народної Республіки (УНР), вів боротьбу з більшовиками. У травні 1918 р. його повстанці контролювали значні терени Київської та Херсонської губерній.

Став одним з керівників Звенигородсько-Таращанського повстання проти німців та гетьманського уряду, яке відбулося влітку 1918 р. 9 листопада 1918-го Тютюнника, як учасника підпільного Революційного штабу Києва, заарештували гетьманці, ув'язнили в Лук'янівській тюрмі і збиралися розстріляти. У ніч проти 14 грудня Тютюнник та інші отамани підняли повстання у в'язниці. Їм вдалося не лише визволитися, а й захопити частину Києва, що дало змогу військам Директорії ввійти до міста. 

Однак Тютюнник відмовився від співробітництва з УНР, орієнтуючись на есерів-боротьбистів, які прагнули порозумітися з більшовиками. У січні 1919 р. Тютюнник помилково потрапив до штабу Правобережної дивізії т. зв. Української Червоної армії, де його хотіли стратити. Однак після агітаційної промови підрозділ "червоних" перейшов на бік УНР.

Та все ж таки Тютюнник опинився в стані червоних. У лютому 1919 р. очолюваний ним військовий підрозділ об'єднався з загонами отамана Матвія Григор'єва. Останній перейшов на бік радянських військ, щоб боротися з денікінцями та військами Антанти. Однак у травні 1919-го Григор'єв і Тютюнник повертають зброю проти більшовиків.

Далі Тютюнник, сформувавши військовий загін, опиняється в стані УНР. Улітку 1919 р. воював проти більшовиків, восени цього ж року — проти денікінців. Обіймав високі посади в українській армії. Був одним з ініціаторів та керівників Першого Зимового походу (6 грудня 1919 р. — 6 травня 1920-го). За участь у ньому його нагородили орденом "Залізний Хрест" за номером два. Цим же орденом нагородили і його дружину Віру, яка під час походу була сестрою-жалібницею. 5 жовтня 1920 р. Тютюнника підвищили до звання генерал-хорунжий.

321_2
Учасники Першого Зимового походу 1919-1920 рр.

Після інтернування українських частин до Польщі Тютюнник зброї не склав. 16 лютого
1921 р. його обрали членом Вищої військової ради УНР із правом вирішального голосу. Симон Петлюра, очільник УНР, доручає йому створити Партизансько-повстанський штаб, який діяв на теренах, контрольованих Польщею, і координував свою діяльність з польськими спецслужбами. Улітку й восени 1921 р. Тютюнник готував Другий Зимовий похід на терени України, який розпочався в листопаді. Проте намір підняти антибільшовицьке повстання не вдався: більшовицькі війська розбили повстанців, які не мали ні доброго обмундирування, ні доброї зброї. Після поразки Тютюнник з невеликим загоном пробився до Польщі.

Він продовжує боротьбу. За його наказами в Україну переходили повстанські загони. Генерал уважно слідкував за тим, що відбувалося в радянській Україні. 

Боровся він і пером. У західноукраїнському часописі "Заграва" і "Літературно-науковому віснику" з'являються його спогади, присвячені визвольним змаганням. Тютюнник стає прихильником Дмитра Донцова — теоретика українського націоналізму. На початку 1923 р. у cтаніславському видавництві "Бистриця" побачила світ праця Тютюнника "Зимовий похід 1919–20 років". 

Його діяльність була небезпечна для радянської влади. Тому більшовицька спецслужба, для того щоб заарештувати Тютюнника, розробила агентурну операцію "Справа №39" (або "Операція "Тютюн"). Було створено фіктивну "Вищу Військову Раду" (ВВР), яка нібито готувала антибільшовицьке повстання. Від імені цієї організації Тютюнникові запропонували прибути на терени радянської України й очолити повстанський рух.

На що був розрахунок? Радянським спецслужбам стало відомо про напружені стосунки між Петлюрою і Тютюнником, про те, що останній ладен відійти від керівництва УНР, яке було пов'язане з польськими спецслужбами, й опертися на іншу, "чисту" антирадянську силу. Такою ніби й поставала ВВР. 

У ніч із 15 на 16 червня 1923 р. Тютюнник у супроводі І.Дуткевича переправився через Дністер, де проходив румунсько-радянський кордон. Обоє були добре озброєні. На радянському боці на них чекали "підпільники ВВР" — знайомі Тютюнника Г.Заярний і П.Стахів, яких завербувало ДПУ, а також група захоплення з шести осіб. Генерала вдалося знешкодити. 

Його переправили до Києва, а звідти — в тодішню столицю радянської України Харків. Поширеною є версія, що московське керівництво наполягало на розстрілі Тютюнника, однак його "відстояло" тодішнє українське радянське керівництво, маючи намір використати. Його й справді використали — і досить успішно.

Тютюнник погодився співпрацювати зі спецслужбами. Можна лише здогадуватися, які на те були причини. Страх смерті? Боявся за дружину й дітей? Психологічний та фізичний тиск? Розчарування у визвольній боротьбі? Адже історія з ВВР показала, що ніякого серйозного повстанського руху в Україні немає. 

Цей вчинок скомпрометував Тютюнника, але подарував йому кілька років життя. Насправді, життя страдника.

Яку мету ставили перед собою працівники радянських спецслужб? По-перше, передбачалося з його допомогою скомпрометувати українську політичну еміграцію. По-друге, спробувати розкласти її. По-третє, через нього перетягнути в Україну деяких видатних українських діячів. 

Багато що з того вдалося. І не без допомоги Тютюнника. 

Зокрема, він, звертаючись листовно до своїх соратників за кордоном, вмовив їх допомогти його дружині й малолітнім дітям перебратися в радянську Україну. Опинившись у руках працівників радянських спецслужб, рідні Тютюнника стали заручниками і додатковою гарантією його лояльності. Генерал також виказав місце зберігання свого особистого архіву. Радянські агенти нелегально проникли на територію Польщі, розшукали документи і переправили їх в радянську Україну. 

20 серпня 1923 р. Тютюнник підписав покаянні листи до відомих більшовицьких діячів В.Затонського і О.Шумського, в яких засуджував свою попередню діяльність, хвалив політику більшовиків, критикував лідерів української політичної еміграції, зокрема Петлюру. Правда, співпраця Тютюнника з радянськими органами трималася тоді в секреті. Уже з кінця червня 1923 р. у Польщу й Румунію починають надходити листи за підписом генерала, який повідомляв соратникам, що перебуває в радянській Україні й бере активну участь у діяльності ВВР.

Тютюнник у листах, написаних під диктовку працівників радянських спецслужб, наказував підтримувати стосунки зі співробітниками дипломатичної місії УНР у Румунії; продовжувати співпрацю і передавати від імені ВВР "розвідувальні матеріали" румунській та французькій контррозвідкам тощо. Також у листах містилася шалена агітація проти Петлюри, який і далі залишався головним ворогом радянської влади. Зокрема, планувалися антипетлюрівські виступи на з'їзді української політичної еміграції, що мав відбутися в січні 1924 р. Є в цих листах і вихваляння більшовизму та заклики переїжджати в радянську Україну.

З допомогою фіктивної ВВР чекісти хотіли заманити Петлюру в радянську Україну й заарештувати. Однак очільник УНР виявився більш далекоглядним, ніж Тютюнник. Це при тому, що фіктивній ВВР вдалося навіть налагодити "співпрацю" з польськими дипломатами, які перебували в Харкові, й отримувати від них гроші для "повстанських" структур. 

Проте в листопаді 1923 р. радянські спецслужби вирішили, що "марка" ВВР уже не дає особливого ефекту. І Тютюнника почали використовувати не в агентурних, а в пропагандистських цілях. Тоді радянські газети опублікували повідомлення про перехід генерала на бік більшовиків. Ця новина, поширившись у середовищі українських політичних емігрантів, викликала справжній шок. Петлюра, намагаючись не допустити морального розкладу й зневіри в еміграційному середовищі, стверджував, що перехід низки відомих українських діячів на бік радянської влади залишився майже непоміченим. Щодо особи Тютюнника, то в інтерв'ю, яке дав очільник УНР у грудні 1923 р., він сказав: "Що стосується генерала Тютюнника, то його політична нестійкість для нашої еміграції не таємниця. Він вже раз переходив до більшовиків, теперішній його перехід до них нікого не дивує, як не здивує нікого і новий крок його в зворотному напрямку, коли ситуація докорінним чином зміниться". 

Але то був лише початок пропагандистської кампанії "від Тютюнника". На початку 1924 р. в українських радянських газетах "Комуніст" і "Більшовик" з'явилися спогади генерала "З поляками проти Вкраїни". Потім їх у вигляді брошури опублікували в Державному видавництві України великим накладом — 50 тис. примірників. Цікаво, що цю книжечку перевидали в часи "перебудови", 1990-го. І теж таким самим накладом. Очевидно, ця брошура для комуністів і в "перебудовні" часи не втратила свого пропагандистського значення.

У письменницькому таланті Тютюнникові не відмовиш. Є в зазначеному творі чимало влучних психологічних характеристик, цікавих спостережень, вправно виписаних сцен. Не бракує і правдивих фактів — про те, як поляки, зокрема Юзеф Пілсудський, використовували українців для боротьби з більшовиками; про розклад української політичної еміграції; про важкі умови, в яких перебували інтерновані вояки УНР на території Польщі; про вкрай незадовільну підготовку Другого Зимового походу.

Але ці дражливі факти подано вкрай тенденційно й однобічно. І все для того, щоб скомпрометувати Петлюру й польську владу, яка допомагала очільникові УНР. 

Жорстку оцінку спогадам Тютюнника дав відомий український діяч і вчений Сергій Єфремов, який 30 липня 1925 р. занотував у своєму щоденнику: "Прочитав книжку Ю.Тютюнника "З поляками проти Вкраїни". Паршивець, що загортається в тогу благородства. Цинік, що удає джентльмена. Дурень, що хвалиться своїм розумом. І часто так, що аж пальці знати. Наприклад, описавши свій рейд на Україну 1921 р. та розчарування поляків од невдачі того рейду, Тютюнник глибокодумно додає: "Не знаю, які мали підстави поляки чекати інших наслідків". Ну, а сам же Тютюнник інших наслідків чекав чи не чекав? Виходить, з його убивчої іронії, що не чекав. Добре, — а навіщо ж він погнав тоді сотні босих і роздягнутих людей на смерть за те, у що сам, виходить, не вірив? Лицемір і брехун! Пророкувати заднім числом дуже легко, а надто, коли цим заробляє собі чоловік на шматок хліба з маслом. А втім, Тютюнник ще на гірше пустився. В Одесі саме оце роблять фільму на тему партизанського повстання на Україні і от Тютюнника гратиме сам Тютюнник, а Котовський (його гратиме сам Котовський) його битиме. Очевидно, з самого сценарія виникає, що Тютюнникові має випасти роля не дуже почесна, і цей хвалений герой удаватиме на втіху публіки цю непочесну ролю. Як низько посідали наші "герої", що так високо неслися! Заробляють на крови своїх загиблих товаришів і на власній честі — нижче впасти вже нікуди…" Попри різкість характеристики, її не назвеш безпідставною.

У щоденнику Єфремов згадує і про зйомки фільму. Справді, брошура "З поляками проти Вкраїни" підштовхнула до створення кінокартини "П.К.П.", тобто "Підсудський купив Петлюру". Тютюнник залишив спогади, в яких стверджує, що взимку 1923–1924 рр. до нього зайшли відомий чекіст Яків Ліфшиц, а також кіносценарист і режисер Георгій Стабовий. Вони вихваляли його роботу "З поляками проти Вкраїни" і висловили бажання на її основі зняти фільм. Просили також надати інформацію про психологічні риси головних дійових осіб з табору УНР. Відмовитися Тютюннику було важко. Згодом йому самому запропонували знятися в фільмі "П.К.П". 

321_1
Афіша фільму «ПКП»

Зйомки кінокартини тривали протягом 1925–1926 рр. на Одеській кіностудії. Тютюнника залучали до підготовки сценарію й добору акторів. Він грав себе самого. Часопис "Культура і побут", додаток до офіціозу "Вістей ВУЦВК", навіть вихваляв акторські здібності колишнього генерала. Справді, як актор він зіграв добре. До речі, в цьому фільмі дебютувала Наталя Ужвій, яка згодом стала відомою акторкою.

Фільм замислювали як грандіозну пропагандистську кінокартину в двох серіях. Щоб досягнути відповідного ефекту, акторів добирали так, щоб усі типажі небільшовицького табору мали вигляд нікчемний і карикатурний, викликаючи в глядачів відразу. На тлі негативних персонажів мали позитивно постати радянські діячі — Х.Раковський, В.Затонський, Ф.Дзержинський, Я.Ліфшиц,
Г.Котовський та інші. При цьому вони, як і Тютюнник, мали зіграти самих себе. Підготовка фільму та зйомки здійснювалися під пильним оком радянських спецслужб. На якомусь етапі роботи, за їхніми ж рекомендаціями, вирішено було відмовитися від грандіозності кінотвору, оскільки це могло "видати" деякі більшовицькі таємниці. 1926 року фільм вийшов на екрани СРСР як односерійний.

321_3
Кадр з фільму «ПКП»

Чи усвідомлював Тютюнник, що став пропагандистським інструментом у руках більшовиків і що його використовують для дискредитації Петлюри й визвольних змагань українців? Щодо цього в генерала не було ілюзій. Про це він писав у своїх нотатках, які, звісно, не передбачалися для публікації за радянських часів. "Треба бути занадто наївним, щоб не знати, що за мету ставили собі "освіти", коли ото взялися фільмувати з історії нашої боротьби проти Росії, — читаємо в них. — Мета була суто політичною: оганьбити саму ідею боротьби за визволення України. Для того й було вибрано відповідний момент, а саме: використання Польщею української армії в боротьбі проти Росії. Зрозуміло, що в "освіт" і на думці не було виявити трагедію активнішої частини української нації, що, завдяки нерозумній політиці Петлюри, своєю кров'ю помагала Польщі завоювати українські землі від Прип'яти до Черемоша і від Острога, де домовина Костянтина Острозького, до високих Карпат з легендарною могилою Юрка Довбуша. Ні, "освіти" ставили собі завданням оганьбити все, що в пам'яти українського народу повинно залишатися стимулом до дальнішої боротьби, — їм потрібно було зганьбити, втоптати в бруд саму ідею визвольної боротьби. Зрадники, кар'єристи, йолопи, інтригани, алкоголіки, злочинці і наркомани — ось хто повинен був з'явитися перед масовим глядачем на екрані, замісць тих, що так чи інакше репрезентували ідею української державности й тих, що власною кров'ю писали історію українського народу". А ще зустрічаємо в Тютюнника такі слова: "Кіно-апарат є зброєю не менше страшною від отруйних газів, бо труїти душі є не легше від труїння легенів".

Уклавши угоду з "червоним дияволом", Тютюнник усе ж таки сподівався обдурити своїх кураторів. Його влаштували на роботу у Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ). Там він і Майк Йогансен пишуть сценарій до фільму "Звенигора", який мав знімати Олександр Довженко. Основні ідеї сценарію належали Тютюнникові. Крім того, він збирався зіграти у фільмі одну з головних ролей.

Це мав бути епічний твір, який охоплював тисячолітню історію України ще зі скіфських часів. Місцем дії фільму є рідні місця Тютюнника, зокрема Звенигора, де нібито закопані українські скарби. Хранителем цих скарбів є дід, який живе сотні літ і ще пам'ятає гайдамацькі часи. Очевидно, первісна ідея фільму полягала в тому, що віднайдення цих скарбів відродить Україну. Тут мимоволі пригадуються Шевченкові рядки з "Розритої могили":

Начетверо розкопана,

Розрита могила.

Чого вони там шукали?

Що там схоронили

Старі батьки? Ех, якби-то,

Якби-то найшли те, що там схоронили,

Не плакали б діти, мати не журилась.

Тютюнник ніби продовжував справу свого великого родича. У фільмі теж "старі батьки" розривають могилу-курган, шукаючи скарбів.

У сценарії фільму, схоже, було закладено чимало "ідеологічних мін". Більшовицькі цензори їх вчасно помітили. Зйомки фільму призупинили. Довженко кардинально переробив сценарій; Тютюнника зняли з головної ролі. 

Навесні 1928 р. фільм "Звенигора" вийшов на екрани СРСР. Це вже була апологія радянської влади, а також карикатурне зображення противників більшовизму (зокрема, карикатуризм чітко простежується в образі петлюрівця Павла). Але дещо від Тютюнникової "Звенигори" таки лишилося. Передусім — ідея "вічності України".

321_2
Кадр з фільму "Звенигора"

Ще однією ідеологічною диверсією Тютюнника став роман Юрія Яновського "Чотири шаблі". Саме генерал підказав молодому письменникові чимало сюжетних ліній цього твору, який був присвячений подіям визвольних змагань. Зрештою, Тютюнник став прообразом одного з героїв роману. "Чотири шаблі" вийшли вже після трагічної смерті Тютюнника — 1931 року. Твір зазнав гострої критики і був заборонений. До теми подій часів визвольних змагань Яновський повернувся в романі "Вершники" (1935), який став класикою української радянської літератури. Цей твір можна вважати кардинальною переробкою "Чотирьох шабель" — як і переробку тютюнниківської "Звенигори" в довженківську. 

Тютюнник, попри співпрацю з більшовицькими спецслужбами, так і не став радянською людиною. У приватних нотатках він розглядав радянську Україну як маріонеткову державу, окуповану росіянами. "Завойовники, — писав він, — завжди спираються на меншість проти більшости тубільного населення. Вони — росіяни — самі живуть у палацах і їздять у м'яких вагонах. Вони посадовили поруч себе євреїв і поляків і інших, аби разом панувати над нами. Поміж себе вони пустили декого з українців — це тих, що вже купили їх ласощами, або гадають купити". 

До цих куплених він зараховував і себе. Але колишній уенерівський генерал не втрачав надії. Він писав: "Іноді становище здається гіршим, ніж воно є. Після перемоги російського червоно підфарбованого імперіалізму, здавалося, що ціла нація на просторах од Припяти ріки до Кавказьких гір і від Дністрового гирла до Вороніжа — лише стогне. Здавалося, що тяжкий чобіт російського ката розчавив націю і вона зґвалтована лежала простоволоса в невимовному розпачі. Здавалося… Я ж відчув, що то не так є. Я певний був, що нація ще буде боротися і перемагати. О, націє моя, — коли б ти знала, яка красуня ти, як станеш до бою! Ти будеш, моя націє, жить і перемагати…"

321_1
Афіша фільму "Звенигора"

Іноді Тютюнник навіть на людях демонстрував свої "небільшовицькі погляди". Одного разу, спілкуючись із чиновниками, він із сарказмом висловився про радянську політику українізації: "Я проти українізації… Справді, на якого чорта українізувати не українців, коли справедливіше і простіше замінити їх українцями". 

Тютюнник також дозволив собі висловитися під час обговорення 1928 року роману Юрія Смолича "Фальшива Мельпомена" в харківському клубі Робмису (профспілки робітників мистецтв). Антигероями твору були члени націоналістичного підпілля. Щодо їх зображення генерал сказав таке: "Тут розійшлися думки з приводу визначення ідейного сенсу роману… (…) Можливо, аудиторії буде цікаво почути й мою думку? Вважаю себе дещо компетентним у цьому питанні. (…) Я був не тільки лідером націоналізму, а й командиром армії націоналістів та керівником націоналістичного підпілля. Отже, маю певний досвід у цій справі. (…) Заявляю, коли б отакою, як описано в романі, виявилася у своїй підпільній діяльності боївка націоналістів, яких я посилав у підпілля на Україну, то я б наказав тих нікчем розстріляти!" 

Наприкінці 1920-х рр. Тютюнник фактично вже був "відпрацьованим матеріалом". До того ж цей "матеріал" не особливо крився зі своїми антирадянськими поглядами. 12 лютого 1929 р. Тютюнника заарештували за звинуваченням у контрреволюційній діяльності й належності до петлюрівського підпілля. Почалися допити, під час яких генерал демонстрував невдоволення національною політикою радянської влади, говорив про необхідність будувати Українську незалежну державу. Судячи з документів справи, він нібито казав: "Що до національної політики Радвлади, то я вважаю, що національне питання остаточно не вирішене, але тенденції до вирішення маються. Практична політика Радвлади сприяє розвитку укр[аїнської] національної культури, але інтереси нації не обмежуються культурним розвитком… Незалежна Українська держава може бути тільки буржуазною, бо Радянська концепція усовує принцип незалежної державності. Керуюча роля повинна належать селянству. Промисловість повинна бути державною, що виключає диктатуру великого капіталу. Коротко формулюючи мою політичну платформу, повинен сказати: 1) пригноблена нація — визволяючись, перш за все мусить встановити національну диктатуру; 2) оскільки на Україні більшістю національною є селянство, йому як клясі належить керуюча роля в державі". Ймовірно, ці записи відносно адекватно передають погляди Тютюнника. 

Знайти свідчення "контрреволюційної діяльності" генерала було нескладно. Йому приписали як справжні, так і вигадані "антирадянські гріхи". У березні 1929 р. Тютюнника перевели з харківської в'язниці до Москви — на Луб'янку. 3 грудня 1929 р. Колегія ОДПУ винесла вирок: розстріляти. Щоправда, виписка з протоколу містила припис — "не виконувати до особливого розпорядження". Можливо, радянські спецслужби збиралися якось іще використати Тютюнника. Але чи то не змогли з ним домовитися, чи то вирішили, що він справді є "відпрацьованим матеріалом", і 30 жовтня 1930 р. його розстріляли.

Трагічною була й доля дружини Тютюнника, яка після смерті чоловіка залишилася з дітьми без засобів для існування. Вона зверталася до українських письменників, які мешкали в харківському будинку "Слово", просила допомоги. Але їй відмовляли, бо всі боялися репресій і провокацій.
Є свідчення, що жінка збожеволіла. Невідомою залишається і доля дітей генерала.

Певно, Тютюнника не варто виставляти героєм, як це нині дехто робить. Але не варто робити з нього й злочинця. Це була трагічна особистість, яка гірко спокутувала свої гріхи. 

Чи маємо звертати увагу на таких осіб? Звісно, маємо — хоча б для того, щоб не повторювати їхніх помилок.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1277, 11 січня-17 січня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво