Пристрасть і мета Миколи Біляшівського - Історія - dt.ua

Пристрасть і мета Миколи Біляшівського

2 березня, 17:39 Роздрукувати

Наукова праця може і навіть має бути суспільною.

Краєвид Канівських гір. 1950-ті рр.

150-річчя академіка Миколи Федотовича Біляшівського, широко відзначене торік як ювілей одного з будителів національної свідомості, вже вкотре нагадало, якою працею заробляли свої відзнаки і почесні звання українські вчені на початку минулого століття. 

І ще — гірка іронія: Біляшівському "пощастило" не дожити до репресій 1930-х; пішов до Вічності у 58 років і навіть, на відміну від багатьох друзів та дослідників його творчості, зокрема — академіка Сергія Єфремова, потрапив до I т. Української радянської енциклопедії (1960 р.) як "археолог, етнограф, мистецтвознавець". Сьогодні маємо всі підстави додати "видатний". Бо знахідки і колекції Миколи Федотовича займають почесні місця в музеях, а його дослідження вражають глибиною ерудиції та вичерпністю висновків.

Починав з гусячого пера

Син викладача Уманського духовного училища, Микола Біляшівський сформував свої погляди й переконання, як і чимало його сучасників, шляхом освіти. Спочатку був гурток аматорів історії у київській гімназії; згодом — правничий факультет Університету Св. Володимира. Там, значною мірою під впливом професорів В.Антоновича і А.Прахова, він присвятив свої знання та енергію справі відродження України. Починав навчання у 1870-х, ще пишучи гусячим пером, що викликало глузування "модернізованих" гімназистів-городян. Хоч і читав, за власним визнанням, "без певної системи", але швидко визначився у наукових пріоритетах; облишив юнацьке захоплення нумізматикою, зосередився на археології та етнографії. Попри поширені тоді серед професури і студентів атеїстичні погляди, особливу увагу приділяв творам сакрального мистецтва. Першим його внеском до музейних фондів була народна ікона "Христос — лоза виноградна".

1890 р. під час експедиції правим берегом Дніпра молодий учений звернув увагу на Княжу гору біля села Пекарі, що під Каневом, де було знайдено безліч старовинних речей. Так він відкрив для науки місцезнаходження літописного давньоруського міста Родень і розпочав його системні дослідження. Вони велися за всіма правилами тодішньої археологічної техніки, щоб, як писав про це академік Дмитро Багалій, "не знищити жодного дріб'язку". Цей-таки автор відзначав, що тільки за одне літо тут було здобуто 1,5 тисячі предметів матеріальної і духовної культури, від часів неоліту до Київської великокняжої доби Х—XIII ст. Предмети побуту і знаряддя праці (хліборобської й ремісничої), що нагадували сучасні, скарби з художніми оздобами, обручки та люстра, образки Богородиці та Івана Богослова, срібні гривні, повний набір насіння зернових культур (жито, пшениця, гречка, овес)… Був засвідчений високий рівень матеріальної культури і мистецтв, господарського та духовного розвитку на Київщині, і взагалі в давній Україні. Що й справило відповідне враження в суспільстві.

Цікавим документом того періоду є "Оповіді селян с. Пекарі про Т.Г. Шевченка", зібрані й записані М.Біляшівським із притаманною йому винятковою докладністю. Сьогодні можна навіть визначити, звідки селянин Галушківський приносив кухоль джерельної води Шевченкові, чий мольберт стояв "на шпильочку" Княжої гори.

М.Біляшівський закохається в цю історичну місцину і придбає тут ділянку землі, реалізовуючи таким чином свою історичну спадкоємність. Його будинок на схилі гори Малого Городища зберігся (реставрований) до нашого часу. Нині в ньому — музей Канівського заповідника. А засновником заповідника справедливо вважається М.Біляшівський. Є тут і відділ, присвячений видатному вченому. Неподалік похований сам Микола Федотович.

Биляшивский_3
Музей природи Канівського заповідника (будинок М.Ф.Біляшівського). Сучасне фото

З його іменем пов'язані уроки поваги до історичної спадщини, зокрема — природного довкілля, засвоєні автором цих рядків ще в дитинстві, у 1950-му, від свого батька, який багато років керував практикою студентів КДУ ім. Т. Шевченка у Канівському заповіднику. Він вірив, що Канівські узвишшя, ліси, польові луки і заплава Дніпра мають бути недоторканними і вважаються священними хоча б тому, що ними ходили і тут знайшли вічний спокій Тарас Шевченко і Микола Біляшівський. До речі, крім О.Топачевського, на цих заповідних берегах виховували студентів О.Кістяківський, Д.Кришталь, Д.Зеров, Л.Смогоржевський, чиї імена стали легендарними не тільки в науковому світі. За програмою літньої практики здійснювалися не лише природознавчі екскурсії. Майбутні біологи, геологи, географи, історики неодмінно відвідували Музей і могилу Великого Кобзаря та хутір Михайлова Гора, де жив і працював шевченків друг, видатний історик і ботанік М.Максимович.

Від бібліотекаря до академіка

Працюючи бібліотекарем у Київському політехнічному інституті, мріяв про музей історії. Нарешті у 1902 р, 35-річного Миколу Біляшівського обирають директором Київського музею старожитностей і мистецтв. Саме там і тоді, у розквіті творчих сил, він проявив себе талановитим організатором і далекоглядним лідером, якому вдалося переконливо, логічно пов'язати між собою у межах науки етнографії різні види предметного фольклору, систематизувавши їх з погляду мистецтвознавця.

Що ж до організаційного хисту, то план "Виставки прикладного мистецтва і кустарних виробів" у 1905 р. заздалегідь було розіслано по всій Україні. Повернулися тисячі відгуків у листах із сіл, маєтків, артільних громад разом зі зливою експонатів. Навіть неповний перелік напрямів та ділянок експозиції нині викликає подив і захоплення: гончарство, плетіння, ткання, вишивка, вибійка, шкіряні вироби (лимарство, кожухарство), хатнє малювання та писанкарство, різьблення по дереву, кістці й каменю; скло, металеві вироби. Більшість експонатів лишилося в музеї, але не тільки з метою поповнення його фондів; невдовзі вони були використані народними майстрами як зразки для відтворення і примноження кращих творів… До речі, саме М.Біляшівський відкрив для широкого загалу Межигірські фаянсові вироби і навіть започаткував своєрідну моду на їх колекціонування.

Величезний етнографічний матеріал, представлений на виставці, викликав жвавий відгук у місцевих та закордонних часописах. Значення цієї події для української культури неоціненне: попит на народне мистецтво істотно підвищився, як і розуміння його ролі в суспільстві. Зросла й цікавість до вивчення та збирання творів предметного фольклору, з'явилося розуміння його зв'язків з іншими видами народної творчості. Провінційні музеї також заходилися придбавати твори народних майстрів. У 1911 р. виставка з успіхом повторилася. Того ж року, завдяки невтомній енергії Біляшівського, відбувся широкий показ Шевченкових живопису і графіки. А вже у 1913-му — експозиція "Старий Київ". Ця подія, без перебільшення, започаткувала розуміння Києва не як великого губернського міста, а як столиці всієї України.

З лютого 1917 р., в часі кількох революційних змін, Біляшівського як видатного ученого чинна влада не оминала увагою. Спочатку Тимчасовий уряд призначив його комісаром з охорони пам'яток старовини в Києві. У найтяжчих 1919–
1923-х, голодних й холодних роках він, як відзначав А.Винницький, уживає всіх можливих заходів для порятунку Андріївської церкви, якій уже тоді "загрожувала небезпека сповзти на Поділ". При тому "багато сил відбирало здобуття шматка хліба", але разом з іншими ентузіастами він рятує численні київські пам'ятки, зберігши всі музейні фонди. У квітні 1917-го був делегований до Центральної Ради; за рік, у 1918-му, Миколу Федотовича обрали до Академії мистецтв; згодом разом з Володимиром Вернадським його запрошено до Української Академії наук, дійсним членом якої Микола Біляшівський став у травні 1919 р. Обох задовго до цього обрали до Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, що, як і участь в уряді УНР, не могло подобатися більшовикам.

За життя М.Біляшівського вийшло друком понад 70 його наукових праць і статей, а також близько 300 заміток і повідомлень у часописі "Киевская старина" (та заснованому ним же щорічному додатку до нього, "Археологічному літопису"), часописах "Літературно-науковий вістник", "Сяйво", "Нова Рада", англомовному "Студіо" (стаття "Народна творчість України", Лондон, 1912 р.). Ця публікація мала помітний міжнародний резонанс; як згадував Д.Багалій, автор "характеризує український народ з боку його мистецької вдачі та дуже розвиненого художнього смаку, дає огляд тих важких умов, що в них доводилося жити народові і що гальмували розвиток його творчості, а тоді зупиняється на різних галузях народного мистецтва, даючи характеристику кожної зокрема. Огляд пояснюють численні, дуже гарно виконані ілюстрації".

Після 1919 р. наукових публікацій Миколи Біляшівського на етнографічні та мистецькі теми не спостерігаємо, і то не лише через його недуги чи внаслідок браку коштів. Ерудиція і погляди цього академіка не вкладалися у рамки пролетарської ідеології, а брати участь у демагогічній пропаганді він не бажав. Праці, оприлюднені у 1925—1926 рр., майже всі стосувалися археології, зокрема — трипільської культури, зрозумілої радянським функціонерам, на відміну від культури сучасної.

Биляшивский_2
Академік М.Ф. Біляшівський.

"Цінності ваги непропащої"

Його пристрасті не просто змінюються, як це бувало в колекціонерів, а продовжують одна одну на вищому рівні; при цьому велика мета лишається попереду, успадковується іншими. І якби не підступне знищення Українського Відродження, задуми Миколи Федотовича здійснилися б: культурні та мистецькі досягнення мали відродитися в часі й просторі, посівши гідне місце у свідомості всього суспільства — не тимчасовою модою, а необхідною рисою самоідентифікації. Власне, цього злякалися скажені українофоби, убиваючи або примушуючи до самогубства патріотичних учених (академік С.Єфремов) і урядовців (голова Раднаркому М.Скрипник).

Історія мистецтва для нього починається з археології, проходить крізь етнографію, різні види фольклору; нарешті, реалізується у промислах — гончарстві, гутному склі, килимарстві, писанкарстві, народних картинах та ін. Збирання етнографічних матеріалів було шляхом до широких висновків та узагальнень, можливих за умови великої кількості і різноманітності музейних предметів, тобто експонатів… Художньо-промисловий відділ у Київському музеї, створений ним, якнайкраще це ілюстрував. Біляшівський віддавав перевагу зразкам промисловим (кустарним), а не штучним. Кожна річ, потрапляючи до музею, ставала духовним набутком широкого кола людності.

Чому на цього, здавалося б, далекого від політики ученого чекала доля Сергія Єфремова, стає зрозуміло навіть із побіжної оцінки його життєвої позиції, надто — з національного питання. У статті "М.Ф.Біляшівський на громадській роботі" (1926 р.) Єфремов порівняв дві категорії вчених. Одні все життя вивчають наукові проблеми, добираючи факти, складають їх у систему, й вибудовують теорії. Але все це — "в затишку своїх кабінетів, немов тільки для себе, не цікавлячись тим, як прийме їхні будування світ…" Інші ж "невсипуще працюють на своїй ділянці, збираючи наукові фонди, — але зараз-же й пускають їх на виміну за життєві вартості… Мало того — в критичні моменти громадського життя такі вчені й зовсім одкладають на бік свій мікроскоп чи скальпель чи перо й кидаються в самий шум боротьби, немов там на практиці вивіряючи та випробовуючи і самих себе, свої власні сили і цінність тих теорій, що на них досі силу свою покладали". Власне, до таких вчених належить М.Біляшівський, далекий від "кабінетних" діячів. Адже відгукувався на вимоги сучасності ще у "Киевской старине", де "саму науку українознавства клав лиш за підвалину до всебічного визволення українського народу". Після цього громадського гарту Микола Біляшівський одержує мандат від Київщини до першої Державної Думи Російської імперії (1906 р.), щоб обстоювати там українську школу, науку, суд, тобто тодішню програму-мінімум українства, яка вимагала "політичних і національних вольностей". По розгону Думи він вертається до музеїв, археологічних, мистецьких і етнографічних експедицій, залишаючись у вирі громадського життя. Зокрема, тривалий час був уповноваженим Союзу міст, під час Першої світової війни допомагаючи потерпілим на Галичині й Буковині, тим самим, як влучно відзначив С.Єфремов, захищаючи й охороняючи тогочасні мистецькі пам'ятки. "Серед запеклої боротьби й ворожнечі, — завершує він свою думку, — дійсно культурні діячі все-ж умудрилися робити своє ніби неголосне діло, яке кінець-кінцем виявило себе дужчим за голосні гармати, бо дало цінності ваги непропащої".

Наукова праця може і навіть має бути суспільною. Це на власному прикладі довів академік Микола Федотович Біляшівський.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18-19, 19 травня-25 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво