Повернення Кобзаря - Історія - dt.ua

Повернення Кобзаря

1 березня, 16:25 Роздрукувати Випуск №8, 2 березня-6 березня

Тарас Шевченко мріяв працювати в Університеті Святого Володимира. Здійснення омріяного було вже так близько...

© Василь Артюшенко, DT.UA

У березні 1847 року міністр народної освіти імперії Сергій Уваров писав до київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова про призначення Тараса Шевченка на посаду вчителя малювання. Однак почалося слідство у справі Кирило-Мефодіївського братства, й у квітні Шевченка заарештували на дніпровій переправі біля Києва. Вирок зруйнував мрію, та в стіни університету Шевченко таки повернеться, але вже тільки своїм ім'ям — 1939-го, 80 років тому.

Ця подія нерозривно пов'язана з науково-ідеологічними тенденціями тогочасного шевченкознавства, тобто формуванням суспільно-політичного ґрунту, який мав підтвердити й аргументувати правомірність вибору. Традиційно визначають лише один аспект цього процесу — політичний вибір керівництва СРСР.

Проте постать Шевченка по-своєму і своєрідно "лобіювали" й проукраїнські кола, використовуючи всі можливості для того, щоб українізувати університет. Ідея продовжувала жити в середовищі патріотично налаштованої інтелігенції Києва. Це був невидимий фронт людей, які, ризикуючи власним життям, за часів всевладдя тоталітарної системи доклали зусиль для того, щоб "переконати" керівництво у виборі постаті саме Шевченка.

Першу спробу дослідити історію присвоєння університету імені Кобзаря зроблено 1959 року у виданні "Історія Київського Університету". Авторський колектив праці очолював тогочасний проректор із наукової роботи професор О.Жмудський — очевидець тих подій, один з перших студентів і аспірантів відновленого КДУ. Серед нових публікацій варто виокремити внесок К.Довганя з його кандидатською дисертацією "Київський університет в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму (1933–1941 рр.)" (2008), видання "Ректори Київського Університету (1834–2006)" (2006) та "Історія Київського Університету: монографія" (автор відповідного розділу М.Казьмирчук) (2014). Окремо слід сказати про роль філологів-шевченкознавців, які формували ідеологічне забезпечення цього процесу. Хтось старанно виконував наказ ВКП(б) й творив "нове" радянське шевченкознавство, а хтось, ризикуючи не тільки роботою, а й життям, намагався "впорскувати" в ідеологічну машину СРСР живу і вільну думку Кобзаря.

1934 року столицю УРСР перенесли з Харкова до Києва. Увага влади зосереджується на КДУ як провідному ЗВО республіки; постає питання про надання університету імені видатного українця. У цьому процесі головним мотивуючим чинником для влади було прагнення відхреститися від традицій Університету Святого Володимира. Університетська багатотиражна газета "За комуністичні кадри" (1939, №8) писала: "Яка глибока прірва лежить між колишнім Університетом св. Володимира і сучасним Київським державним університетом". 

Першим іменем, яке виникло в цьому контексті, було ім'я учасника експедиції челюскінців — випускника університету Отто Шмідта. З кінця 1934-го і до середини 1935 року газета "За комуністичні кадри" навіть виходила вже як видання Київського державного університету імені О.Шмідта. І того ж таки 1935 року це ім'я так само раптово, як і з'явилося, зникає. 

Про колосальну увагу радянської влади до КДУ свідчать документи. 16 грудня 1935 року вийшла постанова Президії НВК УРСР "Про відзначення сторічного ювілею КДУ та 135-річного ювілею ХДУ". К.Довгань у згадуваній вище праці зазначає: "Посилена увага до КДУ мала й зворотній бік. КДУ як ідеологічний центр та провідний навчальний заклад республіки, був важливою ділянкою "ідеологічного фронту", тому зовсім не дивно, що в 1933–1941 роках КДУ став об'єктом жорсткої репресивної політики влади". Все було спрямовано проти вільнодумства й інакодумства.

Яскравим прикладом є доля університетського професора, вченого і поета-неокласика Миколи Зерова, автора шевченкознавчих праць "Шевченко і Аскоченський" (вперше надрукована 1989 р.) і загальних оглядів про Кобзаря в його історико-літературних курсах. Зерова заарештували 1935 року, звинувативши в тому, що не перебудувався на новий радянський лад, не використовував у лекціях праць класиків марксизму-ленінізму. Парадоксальним є закид, що професор у лекціях про барокових письменників Мелетія і Герасима Смотрицьких, Памву Беринду, Лаврентія Зизанія не цитував висловлювань про них "класиків". На партзборах Зеров не покаявся, викликавши чесним виступом шквал оплесків. Такого радянська влада не прощала. Особливо відзначився у знищенні Зерова тоді ще студент і майбутня "зірка" радянського літературознавства Л.Новиченко. Останнього залучали як свідка і в інших справах, зокрема націоналістичної групи за нібито участі його однокурсників — студентів літфаку. Після розстрілу Миколи Зерова 1937 року Новиченко протягом десятиліть продовжував його критикувати. К.Довгань припускає, що "можливі причини такої "активності" Новиченка Л.М. криються в існуванні компрометуючих його відомостей, які були в розпорядженні НКВС, а згодом МДБ і КДБ".

Разом із М.Зеровим був засуджений його ідейний соратник Павло Филипович. Будучи студентом університету і вже як викладач Филипович репрезентував своєю спадщиною прагнення в часи радянського режиму творити справжнє наукове шевченкознавство. Ось його праці: "Коцюбинський і Шевченко", "Європейські письменники в Шевченковій лектурі", "Шевченкова Марія", "Щоголів і Шевченко", "Шевченко і декабристи", "Шевченко і Платон Симиренко"… Звісно, розплата за наукове шевченкознавство була жорстокою — арешт за належність до "шпигунсько-терористичної організації", ув'язнення на Соловках і розстріл 1937 року. 

Увага радянської влади до вишу виявлялася й у розробці ідеологічного шевченкознавства. Це був тривалий процес, із максимальною увагою до інтерпретації творчості поета з метою її інтеграції у радянський ідейний контекст. Із творчої спадщини вільнолюбного Кобзаря намагалися зліпити "провісника" комуністичних ідей. Було визначено відповідне політичне спрямування відзначення 120-річчя від дня народження митця, організовано видання на рівні СРСР "Кобзаря" в Росії, Україні, Грузії, Білорусії, ініційовано шевченкознавчі наукові розробки в університетах Москви і Ленінграда, видання творів мовами народів СРСР та іноземними. У Харкові швидкими темпами почали споруджувати пам'ятник Шевченкові, аби подати його образ як "борця за соціальне і національне визволення українського народу". 1930-ті роки були позначені низкою суто ідеологічних публікацій: "До проблеми класовості Шевченка" Є.Кирилюка, "Великий поет революційної демократії" і "Шевченко і російська революційна демократія" Ю.Шабліовського. Їхнім завданням було сформувати ідеологічну базу радянського шевченкознавства із центром в університеті.

Відкрито ідею про надання КДУ імені Тараса Шевченка починають обговорювати 1937 року. Активно формується радянське шевченкознавство, переписується відповідно до радянських постулатів біографія Кобзаря. Поета позиціюють як надбання "української радянської нації", народного будителя, марксиста, революціонера, поборника дружби народів тощо. У квітні 1938-го, після того як упродовж 1934–1938 років в університеті змінилося п'ять ректорів (Р.Левік став жертвою політичного процесу над "Всеукраїнським троцькістським центром", М.Кушнарьова перевели до Москви, Ф.Зюльков в І.Давидов стали жертвами репресій, М.Чупіс звільнився сам, щоб уникнути репресій), новим ректором став хімік за освітою, педагог, вихованець Київського університету Олексій Русько. Він обійматиме цю посаду до 1944 року, до призначення на посаду заступника міністра народної освіти УРСР. Саме за ректорства Руська, якому вдавалося лавірувати між радянським режимом і національно налаштованими представниками вишу, університет став носити ім'я Шевченка й отримав власний статут. Було збудовано новий навчальний корпус для гуманітарних факультетів, відкрито механіко-математичний і фізичний факультети на базі фізико-математичного факультету. У часи Другої Світової війни О.Русько поїде з університетом в евакуацію, боротиметься за збереження його фондів. Помер він 1964 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.

1938 рік ознаменувався появою низки шевченкознавчих публікацій. Зокрема, суто ідеологічними були статті П.Колесника "Гоголь і Шевченко", "Пушкін, Шевченко і Куліш", "Шевченко і російська література". Прагнення відстояти саме постать Шевченка для університету бачимо в публікації М.Перепелиці і М.Шестопала "Гідно зустріти 125-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка". Майбутній декан факультету журналістики кінця 1950-х Матвій Шестопал — випускник КУ, вчитель Василя Симоненка, В'ячеслава Чорновола, Миколи Сома, Вадима Крищенка, Бориса Олійника та ін., який 1965 року буде засуджений за статтею "український буржуазний націоналізм", уже тоді наголосив: Шевченко — наш, український митець. Обережно, прикриваючись радянськими гаслами, сказав про це у статті "Гідно підготуватися до ювілею великого поета" й М.Русанівський. 

Уперше ім'я Шевченка і Київський університет поєдналися в статті Д.Савченка "Шевченко і Київський університет" ("Пролетарська правда", № 268 — 1938 р.), де було коротко описано історію про те, як Кобзар мріяв про посаду вчителя малювання в університеті. Побачили світ і порівняльні шевченкознавчі студії, зокрема "Слово о полку Ігоревім" і Шевченко" П.Попова, "Т.Г. Шевченко й М.В. Гоголь" М.Пивоварова. Звісно, на першому плані — ідеологічний концепт, проте він тісно поєднується з прагненням бодай приховано сказати про українську національну сутність Шевченкового слова та його зв'язок з літературою Київської Русі.

Завершальним акордом ідеологічної роботи стало рішення Компартії перетворити Київський державний університет на центр відзначення 125-річчя від дня народження поета. Свідомі українські вчені всіляко сприяло цьому процесу, розуміючи, що присвоєння імені Шевченка в часи культу особи Сталіна є найкращим виходом для університету і навіть бажаним. Попри ідеологічний тиск і політичні репресії, для українців-патріотів Шевченко був тим, "хто пер проти рожна". У листопаді 1938 року в університеті створили Шевченківський комітет на чолі з ректором О.Руськом і секретарем-філологом М.Русанівським. Останній проявив колосальну силу волі, наукову активність і політичну дипломатію для того, щоб університет у Києві благословили саме іменем Кобзаря. Його активними сподвижниками стали професори С.Маслов і П.Попов. Данину радянській владі було віддано сповна, але постать Кобзаря стала тим феноменом, який українофіли прагнули міцно прив'язати до університету. Саме на шевченківську тематику активізувалася співпраця з ученими Білорусії і Грузії. В університеті було створено кабінетШевченка, відкрито виставку "Шевченко і соціалістична культура", поширювалися плакати з висловлюваннями Леніна про Шевченка. М.Русанівський опублікував програмну статтю "У Шевченківському комітеті університету" в газеті "За комуністичні кадри" (1939 р., 2 березня), в якій визначив головні вектори відзначення ювілею. 

У березні 1939-го, з нагоди відзначення 125-річного ювілею Т.Шевченка, колектив Київського державного університету офіційно порушив перед радянським урядом клопотання про присвоєння вишу імені Т.Г.Шевченка. 5 березня 1939 року вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР: "у зв'язку з 125-річчям з дня народження Т.Г.Шевченка для увічнення пам'яті поета: 1. Присвоїти ім'я Т.Г.Шевченка державному ордена Леніна Київському театру опери та балету. 2. Присвоїти ім'я Т.Г.Шевченка державному Київському університету...". 

6 березня відкрили пам'ятник Тарасові Шевченку навпроти університету. У Київському оперному театрі провели урочисте засідання, де з програмною доповіддю "Життя і творчість Т.Г.Шевченка" виступив громадський діяч і драматург О.Корнійчук. Цього ж року вийшов перший власний статут університету.

Стаття М.Русанівського "Т.Г.Шевченко і М.Ю.Лермонтов" (1939) хоч і є ідеологічною, та все ж таки містить цікаві вкраплення європейського культурного контексту. Цією ідеєю перейняті й розвідки С.Савченка "Шевченко і світова література", "Іронія і гнів (Шевченко і Гейне)". Даниною радянській владі й водночас прагненням дати зразки об'єктивного наукового шевченкознавства позначені публікації М.Бернштейна "Літературно-текстологічний аналіз поеми "Гайдамаки", А.Кримського "Висловлювання про Т.Шевченка", О.Оглоблина "Шевченко і його епоха". Видано перший том 5-томного видання творів, до складу редколегії якого увійшли С.Маслов, П.Попов, О.Білецький, О.Назаревський. Це були найкращі шевченкознавчі наукові сили, що в складних умовах тоталітаризму намагалися донести слово Поета у справжніх наукових вимірах, хоча подекуди й прикриваючись радянськими гаслами.

1939 року видано ювілейний збірник філологічного факультету КДУ "Пам'яті Т.Г.Шевченка: Наукові записки Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка". До університетського збірника увійшли знакові статті "Шевченко й організація Кирило-Мефодіївського братства" А.Бортнікова, "Шевченко й українська література першої половини ХІХ сторіччя" М.Русанівського, "Шевченко і світова література" С.Савченка, "Шевченко і Сковорода" П.Попова та ін.

М.Русанівський вказав на романтичне спрямування поезії Шевченка, наголосив на спільності учасника Кирило-Мефодіївського братства М.Костомарова і Т.Шевченка у зверненні до національної історії саме української, визначивши її як основу їхніх творів. Звісно, прикриттям такої уваги до української історії були ідеологічні тези про Кобзаря як революційного романтика, а про його стиль — як критичний реалізм. П.Попов писав про впливи феномену Г.Сковороди на творчість Шевченка, апелюючи до радянської ідеології, проте в суті своїй наголошуючи на неперервності української літературної традиції від епохи Бароко до романтизму. А.Бортніков трактує діяльність Кирило-Мефодіївського братства відповідно до тогочасного політичного контексту, Шевченка і М.Гулака називає найбільш революційно налаштованими братчиками. Визначає діяльність братства як частину загальноросійського революційного руху, проте, визнаючи його українську специфіку, говорить і про університет як про центр виникнення братства. У статті С.Савченка "Шевченко і світова література" зарубіжна лектура Т.Шевченка репрезентує широкий діапазон його ерудиції і начитаності: коло інтересів Шевченка — це філософи, античні мислителі, представники англійської, французької, німецької літератури, що свідчить про його інтегрованість у світовий контекст.

Таким нелегким і тернистим був шлях до присвоєння КДУ імені Тараса Шевченка. Попри сталінський терор і політичні репресії, столичний університет пов'язаний з іменами двох наших великих співвітчизників — Святого Володимира і Тараса Шевченка. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво