Політичні партії: український варіант на тлі світового історичного досвіду - Історія - dt.ua

Політичні партії: український варіант на тлі світового історичного досвіду

29 вересня, 2017, 17:09 Роздрукувати Випуск №36, 30 вересня-6 жовтня

Наскільки великий запит на партії в Україні?

Слово "партія" походить від латинського pars — частина. Партії — один з найважливіших безальтернативних інститутів демократичної системи, що активно впливає на суспільство, стратегію і тактику змагань (боротьби) за владу, відкрито забезпечуючи її зміну шляхом виборів. 

Партія представляє коло однодумців, об'єднаних спільною програмою та ідеологією, шукає підтримки електорату задля входження у владу з метою реалізації поставлених цілей.Але не забуваймо знаменитих слів видатного іспанського філософа і письменника, громадського діяча Мігеля де Унамуно: "Я не партія — я ціле". Тому цілком доречно буде нагадати нашим сучасникам і слова відомого українського філософа Сергія Кримського: "Розуміння логіки цілого, яке стає над боротьбою крайнощів, — це шлях до третьої правди".

…Політичні партії з'явилися ще в найдавніші часи. Назагал у державі як організованому суспільстві не буває "і всі як один". Вирує змагання думок, ідей, проектів у сфері політики, економіки. В Афінах точилася боротьба аристократії і народу. До речі, поняття "олігархія" прийшло зі Стародавньої Греції — "влада небагатьох". У Римській імперії суперничали популяри (плебеї) й оптимати (патриції). 

Прототипи сучасних партій сформувалися у період революцій XVIII–XIX століть. Спочатку як елітарні клуби, де збиралися однодумці: фельяни, якобінці, жирондисти у Франції; угруповання "вігів" і "торі" у Великій Британії. Подібне явище мало місце й в інших країнах. Ці групи не були оформлені організаційно, не мали членства, але виборювали демократію і парламентаризм. Формувалися вони в основному за класово-соціальною належністю. Своїми ідеями впливали на громадян і знаходили підтримку в суспільстві. 

Ідеальною у правовій державі бачиться партія, в якій інтереси керівництва тотожні запитам її рядових членів, а вона сама керується національними пріоритетами, що є спільним для переважної більшості політичних партій. Водночас їм притаманні певні відмінності, особливості, специфіка й уподобання. За типологією партії поділяються на масові, кадрові й електоральні. Перші — структуровані як мережа партійних організацій, з членством, внесками, дисципліною, відданістю певного роду ідеології — найбільш властиві Європі. Так одна з двох народних численних партій Німеччини ХДС–ХСС свою масовість базує на християнській вірі. Її опонент, а деколи й союзник СДПН — на тезі соціальної справедливості. Тій і іншій віддають голоси мільйони громадян. Віра й справедливість — надійний місток порозуміння між ними.Для європейських партій характерні також рухливість, регулярна зміна лідерів, часте оновлення програм, зміна назви, яка повинна не тільки відображати завдання моменту, а й привертати увагу виборців, що найбільш характерно для таких держав, як Італія, Франція, ФРН, Іспанія, Португалія, з їхніми багатопартійними системами й загальною політизацією населення. Колись чи не найвидатніший француз XX століття Шарль де Голль напівжартома сказав: "Як можна керувати державою, в якій близько 400 сортів сиру, а кожен француз сам по собі політична партія".

У США — кадрові партії: з вільним членством, відсутністю регулярних внесків і зобов'язальних партійних організацій, які, на думку американців, обмежують свободу і суперечать демократії. Їхнє керівне ядро складається з досить невеликої групи знаних і шанованих у суспільстві політиків та громадських діячів, які постійно співпрацюють з політтехнологами, фінансистами, популярними особистостями, конкретними політиками. Обидві партії, Демократична й Республіканська, з категорії загальнонаціональних, авторитетні, користуються довірою громадян. Чи є в США інші партії? Так. Але хто й що про них знає? Хіба тільки те, що генсек компартії США Гес Холл мав супутниковий зв'язок з Москвою й особистого водія. Цей факт ділові американці сприймали з іронією. І демократи, і республіканці вербують своїх адептів на одному й тому самому електоральному полі. Хто демократ, а хто республіканець — це визначається скоріше традицією, і аж ніяк не партійним вибором. Особливої різниці практично немає. Але американці кажуть, що коли виникають внутрішні проблеми, їх краще вирішують демократи, а коли зовнішні — то республіканці. Вибирай залежно від ситуації. 

Для нинішніх посткомуністичних країн характерні також електоральні партії, які не заангажовані ідеологією (якоюсь мірою винятком є керівні партії в Польщі й Угорщині), і їхньою головною турботою є участь у виборах.

Важливою рисою партії є вміння швидко реагувати на події, зміну обставин і, виходячи з національних інтересів, ухвалювати виважені рішення, на які відгукнеться не тільки вірний їй електорат, а й уся нація. Партійній системі притаманне й таке явище, як об'єднання зусиль двох і навіть більше ідеологічно близьких партій для реалізації певного кола важливих проблем, що постають перед суспільством: таких як національна безпека, захист країни від агресії, трансформаційні процеси тощо. Гарантією успіху буде досягнення балансу інтересів не тільки партіями, а й соціальними верствами, інтереси яких вони представляють. Не врахувавши цього, партії приречені на животіння й навіть завершення свого шляху. Відомими стають тільки ті партії, які здобули авторитет і яким довіряють громадяни. 

Після 1989–1991 рр. у партійній системі країн Західної Європи відбулися значні зміни. Зникли або опинилися на периферії політики крайні право- і ліворадикальні партії. У першій половині 1990-х повністю оновилася партійна мапа Італії. Розкололася вісь італійського політичного життя ХДП, що одноособово або в коаліції була представлена в усіх повоєнних урядах і бачила своє завдання у протистоянні комуністам (найпотужнішій лівій партії в усій Західній Європі). Тепер нема проти кого боротися. Як ідеал консенсусного суспільного ладу в європейській практиці партійної діяльності закріпилися два напрями — лівоцентризм і правоцентризм, що нагадують американську двопартійну систему (але особливого багатопартійного типу), характерну для сучасного стабільного демократичного режиму. Інколи трапляються винятки. Так, у Греції на тлі економічного колапсу й утрати віри населення в дієвість і правоцентристів, і лівоцентристів до влади прийшов рух "Сіріза" — крайня ліва партія. Але й вона нині змушена грати за правилами демократичної держави.

Потреба в політичних партіях викликана потребою в інструменті реалізації назрілих проблем окремих верств населення і навіть цілої нації. Партія повинна постійно представляти себе в прийнятному вигляді тим, чиї інтереси збирається захищати, перебуваючи при владі. Такою є формула існування й утвердження партійного іміджу. При цьому не обійтися без ресурсів. І тут використовуються не тільки партійні внески, а й державне фінансування, забезпечене проходженням партії до парламенту, спонсорство фінансово-промислових груп, окремих багатих людей тощо. 

Однак такий шлях партійного будівництва через відсутність історичної практики й досвіду виявився сучасній Україні не до снаги. Партії як невід'ємний атрибут політичного життя в нашій державі не створювалися, а з'являлися як гриби після дощу. Після краху СРСР 1991 року на пострадянських теренах, зокрема й в Україні, партії фактично були "кишеньковими" для відомого політика, кланово-олігархічної групи на період виборчої кампанії. Широко маніпулюючи програмними обіцянками й популістськими гаслами (з використанням потужного медійного ресурсу), вони мінялися як у калейдоскопі, множачи формат партійно-політичної системи.

З'явився новий різновид партії — іменні: БЮТ, БПП, Радикальна партія Олега Ляшка; і водночас місцеві — районного або обласного масштабу: "Мій край", "Рідне місто" тощо. І це абсолютно не випадково. В Україні більшість партій не з'являлася знизу в ролі адвокатів специфічних інтересів тієї чи іншої соціальної групи населення, а створювалася буквально на голому місці зверху політиками задля реалізації їхніх особистих ідей і планів. А тому програма партії залишалася даниною звичці, а реалізація цілей і прагнень лідера, коштом якого її створено, нагадує і досі не подоланий стиль ухвалення рішень Політбюро ЦК КПРС.

Проте були й такі партії, які піднімалися до рівня загальнонаціонального статусу. Враження такої справляв Народний рух України, з яким пов'язували надію на прискорену демократизацію і швидкий демонтаж тоталітарної системи, здійснення трансформаційних перетворень в усіх сферах суспільства. Руху (в керівництві якого було чимало "засланих козачків") опонувала КПУ. Їй, на жаль, вдалося надовго загальмувати процес реформ і перетворень. У цій боротьбі важковаговиків перемога була на боці комуністів. Навіть не перефарбувавшись, вони, залишені на державних посадах, використали їх, щоб знівелювати процес зламу старої державної машини (не читали рухівці Леніна, і це факт), пристосувати її до нових умов і по-своєму розпорядитися національним багатством. І це їм вдалося на всі сто.

Навколо політичного протистояння КПУ і НРУ вже наприкінці 1980-х завирувала в пошуках свого місця під сонцем безліч дрібних і найдрібніших "кишенькових" партій, які плодилися під фінансовою парасолькою владних і багатих мужів і діяли виключно в їхніх інтересах. Величаючи себе партіями і не обтяжуючи звичним членством, партійними внесками, дисципліною, суспільним визнанням, вони виникали-зникали, змінювали назви, лідерів, але так і залишилися інфантильними. Множаться вони й до сьогодні. Головне — знайти гучну назву, команду активістів, "засвітитися" в ЗМІ й зареєструвати в Мін'юсті як продукт партійного творення. Їхня функція — утвердити свого лідера в ранзі політика й здобути крісла у владі…

Та що про маленькі партії. У круговерті боротьби всіх проти всіх зів'яв і кудись подівся Народний рух України (перед тим почалося його клонування, яке й призвело до політичної смерті колись найпотужнішої націонал-демократичної сили в державі).Лідери НРУ, заколисані проголошенням незалежності й визнанням світом державності України, певно, вирішили, що тим їхня партійна місія завершилася. Перебіг подій показав, що вона мала би лише розпочатися. 

Процесзаборони КПУ, як реакція на Резолюцію ПАРЄ від 27 червня 1996 р. про заборону партій комуністичного і фашистського (нацистського) спрямування, розпочавшись іще 1991-го, триває й донині. Формування партійно-політичної системи як придатка олігархізму, що розвивався в Україні, не принесло суспільству нічого, крім розчарування після стагнації в розбудові держави в умовах кризи світової цивілізації (зокрема в умовах війни з Росією та її найманцями на Сході України, що триває вже понад три роки). Партії жили і живуть в летаргії як заморожені проекти своїх творців іпроявляють активність знову ж таки лише під час виборів, що нагадує боротьбу за шматок хліба і право на існування в політиці, а їхніх проводирів — за владу й багатство, хоча у своїх програмах запевняють громадян, що представлятимуть інтереси всього народу. 

Після виборів більшість з партій просто зникає. Але місце не залишається порожнім. З появою на суспільному видноколі нового "політика", з'являється партія, готова надавати йому послуги. На сьогодні їхня кількість, якщо вірити статистиці, коливається між 300 і 400. Однак партійна система й досі перебуває на стадії ембріонального розвитку, бо держава ще далека від норм права і не відповідає європейським стандартам. Звідси проблеми з фракціями у Верховній Раді, метушня й чвари між партіями і в них самих. Традиційний наслідок усього цього — масове перебігання з однієї в іншу у пошуках могутнього патрона й матеріальних благ. У цьому нічого дивного. Надто повільне й невиразне формування партійно-політичної системи адекватне такому самому процесу становлення державного організму.

Наскільки великий запит на партії в Україні? Гадається, що повинні бути загальнонаціональні партії в ролі модераторів реалізації ідей правого й лівого центризму (від двох до чотирьох) як основи сучасного європейського парламентаризму. 

Партіяв Україні бачиться засобом досягнення влади. Навіть особа, що раптом здобула за випадкових обставин популярність (а такі випадки не рідкість), а потім бездарно розтринькала її, рекламуючи свій домашній погляд на все, що всередині й за межами країни, на правах політика затіває створення партії, яка будуватиметься на її баченні. І не менше. 

Тривалий колоніальний стан розколов українське суспільство на адептів Заходу й "Русского мира", чому сприяла п'ята колона й імперська політика Російської Федерації, спрямована на знищення незалежної України. Як наслідок, у нашій державі позиціювали себе дві групи партій: проукраїнські й проросійські з протилежними поглядами на майбутнє країни, що завдає великої шкоди формуванню цілісної партійної системи. 

У роботі всіхпартій переважає стиль, оздоблений пафосом гучних заяв. За приклад може слугувати політика Аграрної партії, бо земельна реформа в Україні одна з найбільш невідкладних. Своїм електоратом партія аграрників вважає 6,5 млн осіб, пов'язаних з сільським господарством. Створена 1996 року, вона претендує на статус національної і подає себе як партію європейського типу… Однак таке її позиціювання — під великим знаком питання. До цього часу невизначеними залишаються об'єкти її інтересів: фермерство, неперсоніфіковані агрохолдинги, дрібне натуральне господарство, кооперативи, між якими істотна різниця і мало спільного. Чи можна говорити про "європейськість" без орієнтації на фермерство? Бояться, що люди продаватимуть землю, на яку немає повної власності. А чия земля зараз насправді? Чи є якийсь закон-договір, що стимулює землероба плекати її, окультурювати, щоб не втрачала родючості? А якщо вона нічия, то на кому лежить відповідальність за стан землі? А яким той стан має бути за відсутності справжнього господаря на землі? Чи можна в такому разі говорити про якісь дотації, коли немає законного власника землі?

Аграрники виступають за продовження мораторію на продаж землі і тим самим черговий раз заперечують свою європейськість. Закликають боротися проти податків, але як без них може існувати держава? Найлегше проти них організувати страйки і поставити стандартну з радянських часів галочку: "захід проведено". Незрозуміле й гасло "не дамо вкрасти землю" без конкретного визначення, хто ж є тим злодієм. Дивують кліше "нагодуємо народ", "нагодуємо країну", скопійовані з часів ВКП(б)–КПРС, якими оперує ця партія. Хіба радянські партійні чиновники не знали, хто і кого годує? Водночас аграрники закликають долати бідність. Але як — не кажуть. Отже, в цій партії багато політичних гасел, але зовсім мало тих, що стосуються аграрного сектора економіки. 

Очевидно, Аграрна партія, з огляду на деградацію села, допоможе йому тоді, коли його нарешті не стане. А можливо, знайде в собі сили, наснагу й уміння прості ідеї матеріалізувати в практику життя. Для цього відкриті всі можливості: європейський, американський і загалом світовий досвід. А село чекає. Проте винаходити велосипед жодної потреби немає. Вилучена з товарного обігу земля сповільнює, гальмує процес розвитку економіки. Понад 100 років тому американський письменник Марк Твен закликав: "Купіть землю, товар, який більше не виробляється".

Питання такого ж порядку, лише і в інших сферах проблем та інтересів, постають і щодо багатьох молодих партій нашої держави. Якщо йдеться про прискорення трансформаційних реформ, то чи не в першу чергу це стосується політичних партій. Вони розпочнуть, гадається, з себе.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Ternarous Ternarous 3 жовтня, 12:03 Важлива функція партій -- слідкувати, чи не корумповані її члени й політики, яких вона підтримує. Найближчий приклад -- Розенблат. Його, ніби-то, виключили з БПП, але якось це не афішується. Голосує він повністю як треба БПП. Балакає на ток-шоу і роздає інтерв'ю так, ніби нічого не було, ніби не чула вся країна "в этой дебильной стране по-другому нельзя" і не бачила власними очима, як він домовляється про оплату його послуг. А де партія? Чому БПП поводиться так, ніби й справді нічого не було? Виникає підозра, що БПП тримає його на гачку, бо зараз у ВР кожний голос на вагу золота. Як писав Шевченко, "...кайданами міняються, правдою торгують". Щодо Аграрної партії, то вона заслуговує на окрему статтю. Мені здається, вона представляє інтереси 1) агрохолдингів, яким ринок землі невигідний, бо доведеться платити за землю справжню ціну, а не мізерну орендну плату 2) сільських п'яниць і ледарів, які фермерами ніколи не були й не будуть, і яких, на жаль, набагато більше ніж фермерів; втім, Аграрна партія, радше, представляє не їх справжні інтереси, а їх соціалістичні забобони і заздрісність. згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво