Переписи населення. Київ - Історія - dt.ua

Переписи населення. Київ

4 жовтня, 17:42 Роздрукувати Випуск №37, 5 жовтня-11 жовтня

Перепис — це "фотографія" населення міста або всієї країни. Такий моментальний знімок роблять періодично. У багатьох країнах — один раз на 10 років. Інколи частіше (в Канаді — раз на п'ять років).

Перепис в СРСР в 1937 р. Обробка даних.

Перепис дає змогу дізнатися, скільки  населення живе в місті чи країні, які  його склад і умови життя, а також оцінити, як змінилися ці показники за час, що минув від попереднього перепису. Нарешті, перепис — це літопис країни, її історія. 

Київ — місто з багатовіковою історією. Зупинюся на найцікавіших моментах переписів киян, які відкривають маловідомі факти й, можливо, розвінчують історичні міфи. 

Скільки ж людей жило в Києві в різні роки? До татарської навали  чисельність населення міста в XI–XIII ст.  сягала 50 тис. осіб. На початку XIV ст. — 5 тис., а під кінець — 7 тис. На середину XVII ст. у Києві вже жило  до 10 тис. чоловік. У 1652 р. кияни дуже постраждали від епідемії чуми. В 1666 р. їх було всього 8 тис. На початку XVIII ст. — 25 тис., а під кінець  — 30 тис. Чисельність населення Києва перевищувала кількість жителів решти міст України. У1861 р. його чисельність становила 65 тис., а 1894-го киян було вже 184 тис. чоловік.

Перепись_1
Переписувачі. Всеросійський перепис 1897 р.

1897-й, 1917-й і 1919 роки

"Перший загальний всеросійський перепис населення" 1897 р. визнаний фахівцями як проведений за найвищими стандартами. Його програма включала такі запитання як ставлення до глави сім'ї, вік, стать, сімейний стан, суспільний пост або звання, віросповідання, рідна мова, грамотність або навчання, ремесло, промисел, посада або служба, психофізіологічні вади (сліпий на одне око, німий, глухонімий, божевільний) тощо. Питання про рідну мову звучало так: "Какими наречиями вы пользуетесь (разговариваете) дома, в кругу семьи? Великорусским или малорусским наречием?". І залежно від відповіді громадянина записували росіянином або малоросом (українцем).

Які ж  підсумки перепису 1897 р.? У Києві проживало 247 723 людей, у тому числі чоловіків 135 123 і жінок 112 600. А кияни (за мовою) розподілялися так: українців було 55,1 тис. або 22,22%; росіян — 134,3 тис. або 54,2%; євреїв — 30 тис. або 12,08%; поляків — 16,6 тис. або 6,69%. Українців — лише трохи більше п'ятої частини населення міста.

Київ продовжував зростати. На 1907 р. чисельність містян сягнула  404 тис., а вже через рік — 450,9 тис. У 1912 р. населення Києва становило 594,4 тис. чоловік, тобто за 15 років після перепису 1897 р. населення міста збільшувалося на 7,5% на рік! Передусім за рахунок припливу з села робочих рук у промисловість, на транспорт і в інші галузі господарства. 

16 вересня 1917 р. Київське міське статистичне бюро провело "для вияснення  соціального складу міського населення" перепис усіх киян. Виявилося, що в Києві проживає 467 591 людей  (із них жінок 258 505). Таке співвідношення було викликане війною, — багато чоловіків пішли на фронт. Українців — 56 217 чоловік або 12%; малоросів — 20 567 або 4,4%; росіян — 231 379 або 49,5%; поляків — 42 819 або 9,2%; євреїв — 87 237 або 18,7%, інших національностей — 22 144 або 4,7%; тих, хто не визначився з національністю, — 7228 чоловік або 1,5%. В українському місті українців — лише одна шоста частина... 

І ще один перепис киян — уже 18 березня 1919 р. Усього жителів — 544 369 чоловік. Серед них: українців — 128 664 або 23,6%; малоросів — 8259 або 1,5%; росіян  — 232 148, або 42,6%; поляків — 36 828 або 6,8%; інших  національностей — 20 228 або 3,7%; з невизначеною національністю  — 3718 або 0,7% Результат: тільки кожен четвертий киянин записав себе українцем… 

Спробуємо проаналізувати три ці переписи.

Перепись_2
Переписний лист. Форма А. Всеросійський перепис 1897 р.

Поляки… євреї… росіяни…

Поляки жили в Києві ще з часів Речі Посполитої. 1812 р. в Києві налічувалося понад 4300 польських шляхтичів. Вплив польської громади на київське життя був величезним. Довго тривала полеміка,  якою мовою вести викладання в Першій київській гімназії — російською чи польською. Навіть після першого Польського повстання влада в Києві не могла вплинути на національний склад викладачів і студентів. У відкритому 1834 г. університеті св. Володимира понад половину професорів — поляки. 

В аристократичних кварталах київських Липок звучала переважно  польська мова. В 1869 г. молодий іще композитор Микола Лисенко, вперше з Лейпцига приїхавши до  Києва, був здивований засиллям у місті поляків. Він писав матері, що в харчевні обслуга зверталася до нього виключно польською. 

Цими роками  в Києві було чимало шкіл із польською мовою навчання. Варшавські заводи й польські магазини мали філії в Києві. Обрусілий поляк Йосип Завадський, засновник фондової біржі в Києві, був міським головою в 1860–1863 рр. Київські поляки дружньо ставилися до українського національного руху, а дехто  навіть брав у ньому участь. Багато бідних польських шляхтичів  українізувалося; вони чимало посприяли зростанню  національного руху.

Після приходу більшовиків поляки, які  залишилися, записувалися переважно  росіянами або українцями… 

У царські часи євреї могли жити виключно в "межі осілості". Територію "межі осілості" указ Катерини II від 1791 р. визначав як місцевість, на якій дозволялося селитися й торгувати євреям. Вона охоплювала спеціально обумовлені містечка (у селі проживання теж не дозволялося) значної частини Царства Польського, Литви, Білорусі  і південних губерній Російської імперії.

У Києві мешкало  багато євреїв. Адже укази від 1825-го, 1827-го, 1879 рр. знімали низку обмежень для проживання євреїв у місті. Право на проживання надавалося  євреям, які закінчили курс вищих навчальних закладів, зокрема й медичних, аптекарським помічникам, дантистам, фельдшерам і  повитухам, які вивчають фармацію, фельдшерське й повивальне мистецтво, рекрутам, що відслужили, ремісникам, приписаним до ремісничих цехів. Ну й, звісно, купцям першої гільдії, яких у Києві в 1900-х налічувалося 18!

Способи вирватися з "межі осілості" — отримати освіту й приписку до ремісничого цеху — були пов'язані зі своїми складнощами. У вищих навчальних закладах із 1880 р. діяла процентна норма — допустимий максимум студентів-євреїв. Для Києва вона становила 3% (для інших міст — до 10%). 

Перепись_3
Римо-католицький собор в Києві. Велика частина прихожан - місцеві поляки. Листівка кінця XIX в.

У 1881 й 1905 рр. погроми в місті призвели до загибелі близько ста євреїв. Прикладом політики антисемітизму також є "справа Бейліса" — судовий процес за обвинуваченням Менделя Бейліса в убивстві учня духовного училища Андрія Ющинського. Процес супроводжувався масштабними громадськими протестами. Обвинувачуваного виправдали.

"Межа осілості" — це антисемітизм на державному рівні. Він ґрунтувався на релігійній нетерпимості й не поширювався на хрещених євреїв. Заборона займатися сільським господарством, обмеження при зарахуванні  в гімназії та університети, погроми — все це вело, з одного боку, до зростання міграції євреїв у США, сільськогосподарської колонізації ними Аргентини й Палестини, з іншого — до радикалізації людей, які підживлювали революційні організації та партії. Багато українських громадських діячів, письменників, публіцистів, учених критикували політику заборони на вільне проживання євреїв. "Сором і ганьба, що серед усіх наших народів є пасинки Росії — євреї!" — писав Володимир Короленко. Із 1905-го по 1914-й із Києва емігрувало до 70 тис. євреїв.

Київ був найбільшим осередком російського населення як у губернії, так і на всьому Правобережжі. І це зрозуміло. Саме Київ став центром політичного, економічного, соціального й культурно-релігійного життя регіону. У місті велося інтенсивне будівництво із залученням майстрів та  робочих рук із інших губерній імперії.

На початку XX в. у Києві загострилося житлове питання. В 1909 р. губернська влада затвердила перший в імперії статут "Київського товариства квартировласників". Було побудовано безліч будинків за кооперативним принципом, що стало зручним і легким вирішенням житлової проблеми для середнього класу. 

У результаті урбанізації та швидкого економічного розвитку росіяни змогли зміцнити своє становище серед місцевого населення. Урядова політика щодо проживання в Києві неросійських національностей була досить  жорсткою, особливо це стосувалося великих етносів — українців і євреїв, які становили певну конкуренцію росіянам. На початок XX ст. росіяни почувалися в Києві як удома; політичний, економічний і культурний контроль над містом опинився повністю в їхніх руках.

Перепись_4
Хоральна синагога. Листівка початку XX ст.

Про киян-українців…

Мій великий друг і дослідник київської старовини Анатолій Макаров на початку 1990-х розповідав мені, що в середині
XIX ст., після тривалої європеїзації й русифікації, Київ перетворився на типовий губернський центр — маленький закуток  Росії. У місті не було жодної української громадської організації, яка б сприяла   розвиткові національної думки. Повністю русифікували Києво-Могилянську академію, — всіх викладачів, котрі  читали лекції "малоросійською говіркою", вигнали, а на їхнє місце надіслали випускників Петербурзької духовної академії. Ліквідували всю систему київського міського самоврядування, завдяки якій на початку XIX ст. серед містян  зберігалися ще стародавні традиції, українська мова, національний патріотизм і навіть невелике напівкозацьке міське військо. Українці в Києві не могли не тільки створювати свої навчальні заклади, а й узагалі писати українською. 

На відміну від національних рухів Європи, де місцева еліта впевнено перемагала спершу в містах, а потім і на периферії, українці в Києві не могли й мріяти про такі досягнення. У другій половині XIX ст. чехи культурно витіснили зі своєї Праги німців, Краків так ніколи й не став австрійським містом… А Київ, навпаки, — дедалі більше набирав російських рис. Жодна з  22 чоловічих і жіночих гімназій не була  українською! Три українські гімназії з'явилися в місті тільки за Центральної Ради в 1917 р. Української мови не викладали. Більшість відомих київських діячів українського національного руху другої половини XIX ст. були російськомовними й писали російською. Учений і фольклорист Михайло Драгоманов тільки в еміграції почав писати українською. Театральний діяч Марко Кропивницький з акторами на репетиціях спілкувався російською. Видний український вчений і письменник Пантелеймон Куліш у своїх спогадах скаржився, що під час роботи над перекладами українською мовою Біблії — П'ятикнижжя, Псалтиря та Євангелія він мусив  з острахом озиратися, боячись, що  "…приїдуть іроди й жбурнуть мої святі листи у вогонь. Бо їм наша мова — ворог лютий!". Ішов 1872 рік. 

Дуже важко було заповнити вакуум у сфері культурного життя Києва, який утворився внаслідок  багатолітньої  русифікації. Безжалісно вирвана з київського ґрунту українська культурна традиція   відроджувалася важко. Ну, а київська влада нерідко вдавалися до політики компрометації українофільських кіл в очах містян. Наприклад, 1870 р. київський поліцмейстер Гюббенет велів повіям з'являтися на вулицях тільки в українських національних костюмах…

Зусилля офіційної пропаганди давали свої плоди, і спроби українців відродити свої традиції багато вірнопіддано налаштованих киян часто сприймали  насторожено, а то й вороже. Донька засновника українського театру Михайла Старицького Людмила, яка у квітні 1917 р. стала членом Центральної Ради, писала 1926-го: "Наше покоління — виняткове: ми в місті були по-справжньому першими українськими дітьми. Не тими дітьми, які виростають у селі, в рідній стихії. Ми були дітьми міськими, яких батьки виховували серед ворожих обставин свідомими українцями. Таких українських родин було небагато. Решта дітей, із якими нам доводилося зустрічатися, були русифікованими паничами. Тоді серед російської інтелігенції Києва утвердилося недоброзичливе ставлення до всього українського, й особливо до "українофілів"; у кращому  разі, до них ставилися іронічно, як до "блаженненьких". Ми ж говорили українською мовою, і батьки всюди зверталися до нас українською; часто нас вдягали в український одяг. І, звісно, і тим і іншим ми привертали до себе загальну увагу. О  як багато довелося зазнати нашим маленьким серцям гірких образ… Пам'ятаю, як із сестрою гуляли ми в Ботанічному саду, звісно, в українському одязі й говорили поміж собою українською. Над нами стали   сміятися, вийшла бридка сцена: діти, а заодно й такі самі  бонни та няньки стали  знущатися з нас,  нашого одягу,  нашої "мужицької" мови"…"

Проте  саме цьому поколінню "міських українців" судилося  боротися за ідентифікацію Києва як центру, як столиці українських земель.

Величезну роль у національному відродженні відіграла київська українська преса. Емський указ 1876 р. заборонив видання наукових і навчальних книжок, газет малоросійською "говіркою" на всій території імперії. Обмеження діяли  до травня 1907 р., але й потім до українських газет цензура була особливо вимогливою та безжальною. 

17 жовтня 1905 р. Микола II у Маніфесті пообіцяв "дарувати" своїм підданим усі політичні права, у  тому числі  й свободу слова. А вже через три тижні брати Шемети випустили в Лубнах перший номер газети українською мовою "Хлібороб". Не тільки в Лубнах читали цю газету. У Києві її розхапували прямо на вокзалі! Газета українською? Це було щось фантастичне! Але вже через місяць газету закрили. 

Наприкінці 1905 р. у Києві вийшло  перше число  щоденної української газети "Громадська думка". Її видавали на кошти землевласника й мецената Євгена Чикаленка, письменника і землевласника Володимира Леонтовича та  цукропромисловця і вченого Василя Симиренка. "Громадська думка" проіснувала сім місяців, і її теж закрили. 

"Гідним українцям треба вчитися боротися за гідну Україну. Наша нова газета "Рада" рідною українською мовою була тільки  маленькою ластівкою в цьому напрямі", — писав один із засновників Центральної Ради Володимир Леонтович. Щоденна газета "Рада" почала виходити 15 вересня 1906 р. Її видавав і фінансував Є.Чикаленко. Першим редактором газети був Федір Матушевський, але вже через вісім місяців його заарештували й відправили в Лук'янівську в'язницю. Цікаве коло авторів спочатку "Громадської думки", а потім і "Ради", — це  Михайло Грушевський, В'ячеслав Липинський, Дмитро Дорошенко, Іван Франко, Борис Грінченко, Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський... Секретарем редакції був соціал-демократ Симон Петлюра, а коректором — молодий поет Павло Тичина. 

Перепись_5
Демонстрація чорносотенців у Києві. Фото початку XX ст.

Через відсутність  української школи, після майже чотирьох десятиліть повної заборони української преси та  книгодрукування  редакція "Ради" змушена була публікувати не тільки інформації й аналітичні матеріали, а й просвітницькі статті, навіть вела на своїх шпальтах уроки української літературної мови.

"Рада" виступала проти показних українських патріотів, терпляче пояснюючи читачам, що патріотична бравада зовсім не сприяє популярності українських звичаїв у місті й навіть компрометує їх в очах громадян. "Рада" висвітлювала події українського життя на всіх українських землях і незабаром стала одним із головних осередків українського руху в тодішній Україні", — писав про газету автор "Словаря української мови" Борис Грінченко. 

Однак через постійні переслідування владою та "фінансові покарання" наклад "Ради" заледве  сягав 3–5 тис. примірників (кількість передплатників 1–3 тис.). Усі збитки покривав Є.Чикаленко. 

Ну, а російськомовні газети, що виходили в Києві, мали наклади в багато-багато разів більші. Так, наклад кадетської газети "Речь" становив 75 тис. примірників.

Українська преса не могла існувати без національно свідомих читачів. Але їх могла виховати саме українська преса. Замкнене коло! Видавця "Ради" 12 разів судили, сім разів штрафували, цензор постійно викреслював неугодні владі статті, а одного разу дев'ять номерів підряд взагалі вилучили. Ось чому передплата на "Раду", та й саме читання її,  були сміливим громадським учинком, який потребував мужності. 

Газету закрили 2 серпня 1914 р. — на третій день після вступу Росії в Першу світову війну, з формулюванням: "малороси — приховані німецькі прихвосні". Цікаво, що низку газет і журналів, які виходили в поволзьких містах німецькою мовою (в місцях, де компактно проживали німці, нащадки тих, кого Катерина II запросила в Росію), влада закрила тільки  28 серпня 1914 року. Газету "Рада" відновили в Києві під  назвою "Нова Рада"
25 березня 1917 р. — уже при владі був  Тимчасовий уряд. 

Але  повернімося в Київ 1907 р. Величезним досягненням стало створення в місті Українського наукового товариства, яким керував професор Михайло Грушевський. На побутовому рівні велику роль відігравали "Український клуб" і Троїцький народний дім Київського товариства грамотності. Вони сприяли вростанню українства в повсякденне міське життя. Саме тут вироблялися такі форми виховання, відпочинку й спілкування, які дозволяли вчорашнім "українофілам" почуватися "кровними киянами" і зберігати культурну самобутність, не виряджаючись у вишиванки й шаровари. 

Перепись_6
Український театр. Трупа Панаса Саксаганського та Івана Карпенко-Карого. Фото початку XX ст.

Тим часом  М.Грушевський отримує  можливість видати в Києві свою знамениту "Історію України-Руси". Цією працею вченому вдається закріпити у свідомості російської культурної та наукової еліти думку про належність Києва   українській  історії. Певним чином  вплинули  на процес українізації міста  "Літературно-науковий вісник", газети "Село" та  "Засів", журнал "Україна", які видавалися  в Києві за участі М.Грушевського…

На жаль, українцям так і не довелося повністю оволодіти  Києвом до початку Першої світової війни і впродовж  усіх воєнних  років. Це, мені бачиться, фатальним чином позначилося на результатах Української революції 1917–1921 рр.

Київ був епіцентром революції. Створена в місті в лютому 1917 р. Українська Центральна Рада на чолі з М.Грушевським сформувала перший у XX ст. український національний уряд. У цей нетривалий період незалежності спостерігалося швидке зростання культурного й політичного статусу Києва. 20 листопада 1917 р. проголошено Українську Народну Республіку. Більшовики, що наступали на Київ, спиралися на підтримку значної частини київських робітників, які організували повстання проти Центральної Ради, придушене військами Петлюри… Вигнана з Києва УЦР попросила допомоги в країн Четверного союзу, і 1 березня 1918 р. в місто ввійшли німецькі та австро-угорські війська, яких супроводжували петлюрівці. 29 квітня на Всеукраїнському з'їзді хліборобів у Київському цирку було проголошено гетьманат,  і гетьманом обрано генерала Павла Скоропадського, військові формування УНР у Києві роззброїли… В середині грудня 1918 р. німці залишили  Київ, гетьмана було повалено, і 14 грудня в Київ увійшли війська Петлюри, які відновили УНР…

Від  Лютневої революції 1917 р. до середини 1920 р. (з міста пішли  поляки) в Києві влада змінювалася  15 разів! До речі, з 1917 р. по 1920 р. чисельність населення Києва зменшилася  на 28%. У 1920 р. в місті було лише 366 тис. жителів.

Дмитро Дорошенко — історик і публіцист (із травня по листопад 1918 р. — міністр закордонних справ Української держави) писав у книжці "Історія України. 1917–1923": "Як же багато сил пішло в нас на те, щоб російський, польський, єврейський Київ став українським. Скільки українських сердець (українських по крові, по суті) вдалося нам запалити! А скільки не вдалося… І цей тяжкий шлях від губернського центру до столиці всього нашого народу Києву ще треба буде пройти. Всупереч усім нашим ворогам і недругам! І тоді Україна наша відродиться!"

Перепись_7
Перепис 1926 р. в СРСР. Плакат

Висновок

 Як відомо, в 1922 р. було утворено СРСР, до якого  увійшла й Українська РСР. І українці вже могли не почуватися ізгоями. Могли називати себе й підписуватися гордим словом "українець". Це й засвідчив перепис киян 1926 р. Усього жителів — 512 146 чоловік. Із них: українців — 216 528 чоловік або 42,28%; росіян — 125 548 або 24,51%; євреїв — 140 332 або 27,40%; поляків — 13 727 або 2,68%.

Попереду були тяжкі роки непосильної праці й Голодомор… Наступний перепис киян відбувся 1937-го. Виявилося, населення Києва поменшало (порівняно з переписом 1926 р.) на 96 850 людей… Сталін оголосив результати перепису
1937 р. сфальсифікованими, а більшість спеціалістів, які проводили минулий перепис,   розстріляли. Історики пояснюють це двома причинами: 1) надзвичайно високий відсоток "віруючих" (58,2%), що показувало провал атеїстичної політики; 2) надзвичайно низький показник українського населення, що свідчило про людські втрати під час голоду 1932–1933 рр.

Далі були переписи населення Києва 1939-го, 1959-го, 1970-го, 1979-го й 1989-го. І останній перепис киян уже в незалежній Україні — 2001-го. На території міста проживали представники понад 130 національностей і народностей. А українці?

У 2001 р. українців у Києві проживало — 2 110 826 чоловік (82,2%); росіян — 337 340 (13,1%); євреїв — 17 919 (0,7%); білорусів — 16 546 (0,6%); поляків — 3 646  (0,1%)… Києву судилося  зазнати багато випробувань і лих, але в результаті стати центром українського національного відродження.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Микола Тищенко Микола Тищенко 11 жовтня, 08:55 А найбільше вражає, що у розпал революції і світової війни у 1917-му та на піку громадянської у 1919-му влада спромоглася провести переписи. А ось уже скоро два десятиліття (у 21-му столітті!) цього зробити - нема ресурсів... Насправді - нема влади... згоден 0 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво