Пам'ятники: час і ми - Історія - dt.ua

Пам'ятники: час і ми

5 жовтня, 2018, 17:08 Роздрукувати Випуск №37, 6 жовтня-12 жовтня

З кожною зміною володаря гетьманської булави танула самостійність їхніх дій. 

Пам'ятник Марусі Чурай у Полтаві

Мотиви високої поезії й ницої зради тісно переплелися в нашій історії, сповненій героїки й трагізму. Доля пам'ятників несе в собі їх відбиток, переломлюючись у реаліях нашого повсякдення.

7 жовтня 1652 р. гетьман Богдан Хмельницький підписав, напевно, найбільш незвичайний з відомих нам 158 універсалів. У надскладній військово-політичній ситуації тих буремних днів Хмельницький знайшов час, щоб, підтвердивши створення на Лівобережжі цеху музикантів, поставити його під одноособове управління цимбаліста Полтавського полку Грицька Ілляшенка-Макущенка. Причому з правом "неслухняного скарать" іменем самого гетьмана.

Чим він заслужив таку довіру й шану, встановити сьогодні важко. Очевидно, позначилася не тільки професійна майстерність, але й відданість "цехмістра", настільки важлива для гетьмана, чиї дії стали помітно розходитися з народними очікуваннями. Саме кобзарі "озвучили" поширені тоді протестні настрої у словах відомої думи: "А бодай того Хмеля перша куля не минула...", і нагляд за цим непокірливим плем'ям потребував вірної людини.

Але була в цьому призначенні, як можна припустити, і ще одна обставина. Можливо, на зверненні Богдана до "музичної" теми позначився спогад про нещодавню трагедію, смертельну розв'язку якої йому вдалося відвернути в останній момент. 

Ця історія, що ятрила його душу, склалася з переплетіння непростих людських відносин у ту безжалісну епоху. А почалася вона за п'ятнадцять років перед тим, у дні антипольського повстання нереєстрових козаків під проводом Павла Павлюка (Бута). Воно завершилося поразкою, і на початку 1638 р. Павлюка четвертували у Варшаві. Акт про капітуляцію, який прирік отамана на ганебну смерть, підписав військовий писар Богдан Хмельницький. А серед тих, кого тоді стратили разом із Павлюком, був і полтавський осавул Гордій Чурай — мужній і шанований побратимами чоловік. Залишилася після нього кобзарська дума: "Орлику, сизий орлику, молодий Чураю! Ой забили ж тебе ляхи та в своєму краю". Залишилися в Полтаві вдова й донька-підліток на ім'я Маруся…

Козацькі права було значно урізано, вціліла старшина присягла на вірність польському королеві Владиславу IV Ваза. Серед малого десятка "дозволених" сотників — розжалуваний з писарів Богдан і полтавець Федір Вешняк-Якубович, який відтоді пішов з ним пліч-о-пліч дорогами долі. Хоч і були їхні дії вимушеними, у багатьох залишили вони гіркий присмак зради.

Через рік повстання спалахнуло знову, і тепер серед його ватажків був ніжинський полковник Яків Іскра, на прозвання Остряниця. Він мужньо бився з військами польного гетьмана Миколая Потоцького, але невдовзі воєнний талан відвернувся від повстанців, і Остряниця з трьома тисячами козаків утік у московські володіння. Там вони отримали землю, на якій виросло селище, назване потім Чугуєвим. А колишній полковник у травні 1641 р. загинув у якійсь місцевій сутичці між козаками. 

Його син Іван згодом повернувся до Полтави, став тамтешнім полковником і близькою до Хмельницького людиною (Його дочка Євдокія одружилася з пасинком Хмельницького — Данилом). У березні 1652-го важкого року саме його послав гетьман до Москви "з дуже таємною справою, якої, крім гетьмана, писаря…, ніхто не знає, щоб ніхто у війську про це не довідався, і до поляків не дійшло" (за М.Грушевським).

Після поразки під Берестечком 1651 р. авторитет Хмельницького був сильно підірваний принизливим Білоцерківським договором, що робило продовження війни неминучим. Усю зиму в Чигирині й Суботові гетьман і його генеральний писар Іван Виговський таємно обговорювали умови можливої допомоги з боку Московського царства. Нарешті, підготували офіційне звернення до царя. От його й повіз Іван Якович Іскра, який і раніше виконував різні дипломатичні доручення й, за сімейною традицією, був, очевидно, сам схильний до пошуків підтримки у північних сусідів. 

І цього разу в Посольському приказі йшлося, як і за батька його, не про зміну підданства українців, а лише про можливий прихисток якоїсь їх частини у московських межах. Прийняти козаків на свою службу цар був начебто готовий, але втягуватися через них у війну з Річчю Посполитою побоювався, і переговори поки що закінчилися нічим. Ми знаємо, що для їх завершення знадобиться ще півтора року і значні військові й дипломатичні зусилля з боку Богдана Хмельницького. Але після Переяслава вже не доводилося нікуди переселятися — Московія прийшла сама.

А Іскра тоді повернувся у Полтаву, якраз встигнувши до суду над Марусею Чурай, що вразив місто. Згадаймо, що ж з нею сталося.

Залишена без батька, вона з роками виросла у привабливу дівчину, щедро наділену пісенним талантом. Маруся прекрасно співала власні пісні, які потім розходилися по Україні. Прийшло до Марусі й велике кохання до полтавського козака Гриця Бобренка, що не лишилося без взаємності. Але у 1649 р. полтавський полк пішов на підмогу гетьманові Хмелю. І Маруся висловила гіркоту розлуки, як уміла, у пісні:

Засвіт встали козаченьки 

В похід з полуночі,

Заплакала Марусенька

Свої ясні очі...

Розлука тривала три роки, але до Марусі Гриць уже не повернувся — волів одружитися з багатою Галею, до того ж донькою того самого Федора Вешняка-Якубовича, який доклав руку до Марусиного сирітства. І до її жіночої образи, звісно ж, додалося й давнє почуття зради, що лишила її без батька. Тому й помста колишньому коханому виявилася настільки жорстокою: на останньому побаченні вона напоїла його отруйним зіллям. Вона й не заперечувала, і суд цілком справедливо за тодішніми звичаями засудив дівчину до смерті.

маруся чурай_2
Маруся Чурай

От на цей суд, на самий його кінець, примчав Іван Іскра, котрий давно вже таємно й без взаємності любив Марусю. І він знайшов потрібні слова на її захист. Вони не скасували вироку, але дали необхідне відтермінування, яке він використав для звернення до гетьмана. 

Це було лише через два тижні після переможного Батога, і Богдан Хмельницький, досі розпаленілий битвою, не міг не згадати тієї давньої своєї провини перед Гордієм Чураєм. Іван Іскра помчав до Полтави з його наказом, суть якого прекрасно передала рядками свого чудового роману у віршах Ліна Костенко:

За ті пісні, що їх вона складала,

за те страждання,
що вона страждала,

за батька,
що розп'ятий у Варшаві,

а не схилив пред ворогом чола, —

не вистачало б городу Полтаві,

щоб і вона ще страчена була!

Тож відпустити дівчину негайно

і скасувати вирока того. 

Після того й року не минуло, як Маруся все ж таки пішла за своїм Грицем, не переживши душевних мук. Лишилося по ній чи то напівбилиця, чи то напівлегенда. І пам'ятник, що з'явився недавно в її рідному місті. Наче все в ньому нічого, але в просторіччі полтавці говорять про нього, як про "дівчину з мобілкою". Яка вже тут вдячна пам'ять…

Через кілька років після Марусі Чурай загинув й Іван Іскра, котрий виступив проти нового гетьмана — Івана Виговського — за його відступництво від Москви. Невідомий поет відгукнувся на цю смерть у популярному тоді жанрі "епіграми":

Згаснув там Іскра,
імівший світити,

а не хотівший
будучих смотріти...

"Обігравши" прізвище полеглого козака, автор мимохіть сказав пророчі слова про його небажання зазирнути в майбутнє. Майбутнє, що вже підготувало його "іскорці" — синові Івану, настільки ж вірному традиційній сімейній орієнтації, трагічну й ганебну смерть.

У 1657 р. помер старий (всього лиш 62 роки!) гетьман Богдан. За наступні десятиліття, справедливо названі "великою руїною", його старшина перетворилася на досить потайну громаду, у якій тісно переплелися заплутані майнові відносини, збиралися всілякі образи, сімейні сварки накладалися на прикрості від службових негараздів, заздрість до успішніших колег. Виникла складна система вольностей/підпорядкування стосовно московської, польської, турецької влади, на ґрунті якої почастішали доноси, взаємні підсиджування, переходи з одного табору в іншій, криваві чвари. 

І все це переплетіння пристрастей та інтересів на порівняно невеликій території, у постійній тісній взаємодії й під постійною загрозою опали або смерті — у бою або за доносом. Але справа не тільки в особистій долі українських лідерів. Трагедія в тому, що з кожною зміною володаря гетьманської булави, як шагренева шкіра, танула самостійність їхніх дій. Тому весь цей болісний період своєї історії народ припечатав лаконічним вироком: "Від Богдана (Хмельницького) до Івана (Мазепи) не було гетьмана".

Гетьманство Івана Мазепи теж не було зразком високої моральності. Починаючи з самого приходу до влади (завдяки доносу й підкупу) у 1687 р. Але набір особистих якостей вигідно вирізняв його серед старшинського оточення, хоч би в якому таборі він перебував.  Гострий розум і політичне чуття незмінно виводили з-під удару цього майстра інтриги в найкритичніших ситуаціях. Ну й, звичайно, уміння приховувати до часу свої справжні почуття й думки. Двадцять з лишком років блискучий європеєць Іван Мазепа, котрий листувався з багатьма відомими вченими й політичними діячами, насаджував освіту й культуру, у будь-який момент міг очікувати грубого фельдфебельського покрику з Москви або демонстративного нахабства неписьменного царського фаворита Олександра Меншикова. Як він сам казав: "я живу, ніколи не маючи цілковитої надії за свою цілість, завжди в небезпеці, ждучи, як віл обуха!". 

Не випадково його особистість набула настільки драматичного, надламаного відблиску у творах багатьох письменників і поетів. Та й взагалі небагато знайдеться історичних персонажів тієї доби, про яких би писали Байрон і Вольтер, Пушкін і Рилєєв…

Як влучно зауважив Дмитро Яворницький, "усі обставини складалися довкола нього так, що він змушений був кивати то в один, то в інший бік". Тому неважко зрозуміти, яке внутрішнє полегшення відчув гетьман, коли — після довгих десятиліть болісних маневрів — він, нарешті, прийняв драматичне рішення, що припиняло цю провінційну метушню і разом виводило його й Україну на авансцену європейської політики. 

Рішення, звичайно, не було одномоментним. Дотримуючись тодішньої чиновницької практики, він справно інформував царя про всі "неподобства" у довіреному йому краї. Доносили й на нього. Багато разів, поки він не зазнав удару, який ледь не став смертельним. І від кого… Від близького помічника й сусіда, генерального судді Василя Кочубея.

Українець усього в третьому поколінні, нащадок вихідця з ногаїв, він злетів до висот козацької держави. Колись із Мазепою скидав гетьмана Івана Самойловича. Чому б сьогодні не скористатися політичною кон'юнктурою для власної вигоди, застосувавши ту саму випробувану зброю — донос. Або, як він сам його називає: "секретне, вкрай вірне, правдиве підножне донесення".

Для вигоди, звичайно. Нечіткої поки що, але цілком очікуваної. Однак і для помсти — не тільки через заздрість до більш успішного, обласканого царем практично однолітка, яка гризла його всі ці роки. Ну й, може, через те, що той ще наприкінці 1690-х років придушив повстання "ханського гетьмана" Петрика (Іваненка), одруженого з племінницею Василя Кочубея, довго його перед тим переслідуючи. 

Але за десятиліття, що минуло відтоді, на цю образу нашарувалася нова, значно гостріша, що прикрасила канву зрадницької змови романтичним візерунком. Хто сьогодні не знає про нерозважливе кохання 16-річної Мотрі Кочубей до свого старого хрещеного батька? А хто читав листи до неї самого Мазепи, навряд чи засумнівається в щирості його найвищих почуттів. Але у родині Кочубеїв навіть його сватання сприйняли як нестерпну образу, а тут він ще й почав опиратися їхній  спробі якнайшвидше видати заміж доньку, що втратила голову. Причому не менш нерозважливо доводячи її батькові, що от, мовляв, зовсім скоро прийдуть поляки, і ми їй підшукаємо більш гідну пару — багатого шляхтича. 

(Кочубей таки видав Мотрю за свого помічника Василя Чуйкевича, який став генеральним суддею. Але того після Полтави заслали у Сибір, разом з "безсловесною" Мотрею. Говорили, що й сам донос був справою рук дружини Кочубея Любові — з ревнощів до свого колишнього коханця Мазепи. Можна тільки уявити, які сімейні пристрасті вирували там на тлі потужної політичної інтриги!).

А епізод із "шляхтичем" став чи не головним у наборі обвинувачень, висунутих Кочубеєм у його доносі. Донос був переповнений неясними посиланнями на "некую женщину", "некого канцеляриста", "полтавского писаря", зі свідчень яких нібито виходило, що Мазепа "имеет намерение отложиться от великого государя и соединиться со Станиславом (Лещинским), для чего ждет желанного упадка (от чего упаси Господи Боже!) силы его пресветлого царского величества".  

Цікаво, що при цьому Кочубей, сповнений сімейних тривог, звинувачує гетьмана й у тому, що він нібито перешкоджає "крепкой приязни малороссийских людей с великороссийскими", їхнім шлюбним зв'язкам, тоді як ще в Коломацьких статтях сам обіцяв цареві цьому сприяти. (Далеко дивилися московські стратеги!).

До доносу додавалася й "Дума пана гетьмана Мазепи, в якій значне проти держави великого государя виявляється супротивенство". 

…Всі покою щиро прагнуть,

А не в єден гуж [всі] тягнуть…

А ви, панство полковники,

Без жадної політики

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблі маєм права!..

 Палкий заклик патріота до національної єдності України був розцінений донощиком як "доказательство непостоянства в верности". 

От з усім цим і вирушив 13 лютого 1708 р. Іван Іскра за звичним "сімейним" маршрутом — у московські землі, до ахтирського полковника Осипова. Окрім традиції й родинних зв'язків (Кочубей та Іскра були одружені з рідними сестрами) вела його й своя образа — за кілька років доти позбавив його Мазепа полковницької посади за те, що "… с татары ссылаться было почал… и подарки посылал". Прямо звинуватити його в "москвофільських" настроях гетьман, звісно, не міг.

Малопереконливий донос повідомили цареві, але очікуваної реакції він не викликав: Петро і далі довіряв Мазепі. А от Іскру доправили до ставки канцлера Головкіна у Вітебськ; невдовзі за ним пішов і Кочубей. На допиті "с пристрастием" обидва зізналися в наклепі через особисті мотиви, по "домовой злобе, известной многим". За це належала смертна кара, але здійснити її Петро (теж не без відчутної задньої думки — кров'ю пов'язати його вірність!) доручив Мазепі. І двом донощикам 15 липня 1708 р. відрубали голови, їхні тіла віддали родичам, старшинська змова стихла. 

Але перехід Мазепи на бік Карла ХII, що стався через кілька місяців, викликав такий вибух люті обманутого Петра, якого вистачило на кілька століть відповідної великодержавної реакції, що виявилася як у створенні антимазепинського міфу, так і у формуванні з Кочубея та Іскри героїв монархічного "русского мира".

Відповідний пропагандистський текст з'явився одразу ж на їхній монументальній могильній плиті під час перепоховання останків у Києво-Печерської лаврі:

"…И за правду и вѣрность къ Монарсѣ нашу

Страданія и смерти испіймо чашу, 

Злуданьем Мазепы, всевѣчно правы, 

Посѣченны зоставше топоромъ во главы; 

Почиваемъ въ семъ мѣстѣ Матери Владычнѣ, 

Подающія всѣмъ своимъ рабомъ животъ вѣчный…"

 Через два століття вірнопідданський зміст епітафії з ще більшим "патріотичним" захватом було відтворено на гранітному обеліску на місці їхньої страти в селі Борщагівка (нині Погребищенський район на Вінниччині). 200-річчя цієї події додало активності майже 300 великоросійських шовіністичних організацій, які діяли тоді в Україні. Саме їхніми зусиллями не тільки була відтворена в металі стародавня могильна плита й встановлено згаданий обеліск (і те, й інше збереглося до наших днів), але й оформилася ідея спорудження пам'ятника Кочубеєві й Іскрі у Києві. 

Її вдалося реалізувати через шість років (гроші давали переважно нащадки Кочубея) стараннями скульптора-аматора з місцевого гарнізону, який перелив у фігури донощиків, накопичені на складі стріляні гільзи. 

Про художню цінність монумента можна судити за тодішнім відгуком монархічної газети "Киевлянинъ", що порівняла його персонажів з "п'яничками на відпочинку". 

памятники2_2
Німецькі солдати біля пам’ятника Іскрі та Кочубею у Києві 30 березня 1918 року

Пам'ятник відкрили напередодні війни, і стояв він ще після революції, при владі Центральної ради. Свідчення того — фото, зроблене німцями, які увійшли в місто після підписання Брестського миру, датоване 30 березня 1918 р. 

За деякими свідченнями пам'ятник не дозволив знищити Симон Петлюра: "Нехай нащадки дивляться на цих зрадників України, що продали Мазепу в жертву Петру Першому". Поет Володимир Сосюра уродженець Дебальцевого, який перебував тоді в лавах Гайдамацького коша Слобідської України під командуванням Петлюри, цілком поділяв переконання свого вождя:

Нiмiй, одуренiй, забитiй,

Невже не встать тобi вiд ран?

Москвi та Жечi Посполитiй

Колись жбурнув тебе Богдан.

А потiм хтiв тобi Мазепа

Вiд серця щирого добра...

Його ж ти зрадила i степом

Пiшла рабинею Петра…

Фігури Кочубея й Іскри все ж таки знесли пізніше, а на їхнє місце поставили гіпсове зображення Мазепи. Не виключено, що це було зроблено в період правління Павла Скоропадського, у родині якого, судячи з його спогадів, до особистості цього гетьмана "мовчазно ставилися з симпатіями". (До речі, саме Скоропадський і його голова Ради міністрів Федір Лизогуб санкціонували проведення 10 липня 1918 р. на Софійській площі панахиди за гетьманом Мазепою, попри церковну анафему, що ще діяла. Згадаймо при цьому, що під час церемонії присутні прийняли резолюцію про перенесення у Софійський собор останків не тільки Мазепи, але й усіх похованих на чужині національних героїв. Відтоді минуло сторіччя!). 

Гіпсовий гетьман простояв зовсім недовго й був також знесений — чи то денікінцями 1919-го, чи то поляками 1920-го. А ще через три роки більшовики, що утвердилися в Києві, встановили на порожньому постаменті 76-міліметрову гірську гармату французької системи "Дангліз-Шнейдер". Тим самим були відзначені п'ята річниця Жовтневого перевороту й "повстання" на заводі "Арсенал" проти Центральної ради — виступ противників УНР 29 січня 1918 р. з метою відтягнути з фронту її війська, що протистояли під Крутами наступу російських загонів Муравйова. У придушенні заколоту головну роль відіграв Гайдамацький кіш Слобідської України, сформований Симоном Петлюрою.

памятники2_3
Гармата, спрямована на будівлю заводу «Арсенал». Монумент біля метро «Арсенальна» у Києві

Дехто сьогодні вимагає укотре знести монумент. Але варто поглянути на нього ширше. Здається, варто було б включити до його комплексу і поцятковану слідами від куль та осколків стіну самого "Арсеналу", куди сьогодні спрямована гармата. Чи не перенести, наприклад, нинішній пам'ятник на інший бік вулиці (де й розташовувалися "гайдамаки", які штурмували завод), доповнивши таблицею з викладом його довгої й мінливої "біографії"? І тоді б стало зрозуміло, яким непростим, позначеним зрадою, трагедіями й кров'ю, був шлях до нинішньої незалежності, і якою ціною вона нам дісталася. Дивись, у когось і виникне бажання заглибитися у власну історію, дізнатися про свою країну (і про себе!) більше, ніж пам'ятається зі шкільних підручників, які нескінченно редагують. 

памятники2_4
Стіна будинку заводу «Арсенал» якраз навпроти гармати...

…Не ми перші почали зносити пам'ятники. Але, може, залишимося останніми, хто це робив? Ми потребуємо цього, можливо, більше, ніж інші.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 2
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво