На межі світів - Історія - dt.ua

На межі світів

13 квітня, 2018, 17:02 Роздрукувати Випуск №14, 14 квітня-20 квітня

Україна: шлях до справжньої незалежності.

© Василь Артюшенко, DT.UA

До 1991 р. Україна була не державою, а етнічно-адміністративним утворенням без ознак суверенності, однією із 15 улусів-республік, зав'язаних на виконання волі Кремля. 

В її надрах копошилася тьма бюрократії, яку контролювала понад тримільйонна (1980-ті рр.) філія КПРС — КПУ, що своїм невсипущим оком пронизувала все: від економіки до життя окремої особи. Право чиновників на керівну посаду забезпечував партійний квиток. Його позбавлення означало кінець кар'єри. 

З крахом комунізму потреба в КПУ відпала. Її кадри, звільнившись від жорсткої опіки Москви й ніскільки не бажаючи залишати владний місток, пристосували старі органи влади та управління до власних потреб, що насамперед звелися до розподілу українського пирога. Місце погонича, яке належало КПУ, зайняла різномаста корупція, що іржею в'їлася в суспільство на всіх поверхах соціуму і править свій ненаситний бал. 

1991 р. на посаді президента України об'єктивно мала з'явитися нова людина, націлена на перспективи майбутнього. Але, за відсутності практики демократії і виборів, завдяки слабкості та пасивності національних сил президентом став секретар ЦК КПУ, який привчився бути справним виконавцем і аж ніяк не ініціатором та генератором нових і сміливих ідей. Та й суспільство виявилося не на висоті. Три першочергових завдання внутрішньої і зовнішньої безпеки — вступ до НАТО, ЄС, створення на півострові Кримськотатарської автономної республіки — слід було негайно вирішувати на хвилі посткомуністичного ентузіазму, що забезпечило б західну орієнтацію, демократизацію, трансформаційні процеси, широко відчинило б двері не тільки в європейський світ. Однак, замість Брюсселя, президент відбув у Біловезьку пущу. 

Як наслідок, трансформаційні заходи в Україні імітувалися прожектами реформ і гальмувалися перефарбованою партійно-радянською номенклатурою. Прикладом може слугувати адміністративно-територіальна реформа, проект якої в 1997 р. був запропонований парламентаріями Р.Безсмертним, В.Стретовичем, І.Юхновським. Реформою пропонувалося об'єднати райони в округи, в рази зменшити кількість чиновників і бюджетні витрати на них. Однак Л.Кучма її заветував. До другої президентської каденції залишалося мало часу й дражнити чиновництво як головного виборця, що забезпечував успіх, було недоречно. 

Нинішня кампанія створення громад нівелює потребу в районному рівні, що цілком зрозуміло. Є випадки, коли, формуючись, громада виходить за межі району (економічне тяжіння до певного центру, транспортні шляхи тощо). На місце 4–6 районів, що й пропонувалося у 1997 р., проситься один округ. У такому разі призначення і функції обласного рівня потребують продуманого реформування та оновлення, оскільки частину його прерогатив переберуть на себе округи. Зокрема, відпадає потреба в обласних відділах культури, освіти, охорони здоров'я. В обласному центрі можуть створюватися паліативні служби для виконання певного роду важливих завдань, обумовлених часом. Бюрократія, яка в багаторівневій системі розвивалася суто вегетативним способом, пройде серйозну школу очищення. Чиновникам, що "виживуть", доведеться змінювати стиль і форми роботи, демократизуватися, ставати доступними для громадян.

Відсутність досвіду державного будівництва, відсталість нових країн створили сприятливі умови для інвазії "русского мира" на пострадянському просторі. Росія, збагатившись на експорті енергоносіїв, вдалася до відновлення імперії. Серед іншого, цьому сприяли непогодженість дій Європи, її поділ на три різні за рівнем розвитку материки: стару, нову, що знайшла себе в членстві ЄС і НАТО, й ту, пострадянську (Білорусь, Молдова, Україна), яка внаслідок попереднього статусу залишилася в зоні особливих інтересів РФ, що невдовзі почали матеріалізуватися. Війни проти Грузії — щоб упокорити Кавказ, України — як головної опори ще досить слабкої конструкції незалежності нових держав, яка стала нечуваним викликом авторитарно-імперській традиції Росії. Підтримка 1 березня 2014 р. Радою Федерації звернення на застосування збройних сил в Україні стала кричущим порушенням міжнародного права й узаконенням війни на теренах СНД. Вдавшись до анексії чужих територій (Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія, Крим, Донбас), Кремль ініціював нову холодну війну як першої фази відновлення втрачених після 1991 р. позицій. 

За таких умов Україна, розшматована клановими усобицями за владні крісла й пострадянську здобич, опинилася в центрі протистояння "русского мира" і західної демократії.Якщо її відносини зі старою Європою більш-менш складаються, то з новою — не все гаразд. Румунія, Угорщина, Болгарія запустили карусель мовного питання. Політики Польщі вдалися до екскурсу в минуле. Президент Чехії Мілош Земан, виступивши за зняття санкцій з Москви, фактично підтримав агресію РФ проти України. Наче не було 1968 р. і 26-річний Мілош не бачив, як його співвітчизники зі сльозами на очах стояли обабіч доріг, з яких за ніч 21 серпня зняли два мільйони дорожніх знаків, і закидали камінням радянські війська, що вторгнулися в Чехословаччину, вина якої була тільки в прагненні "соціалізму з людським обличчям"? 

Чи нерано ЄС і НАТО надали членство посткомуністичним країнам ЦСЄ? Мабуть, ні. Стара Європа співчувала їм. А може, слід було пролонгувати угоди? З Україною чинить суворо й донині. 

В умовах глобалізації, щоб впливати на світ, не конче володіти великими територіями. Свої національні інтереси США просувають з урахуванням запитів партнерів. РФ цього робити не вміє і, як правило, в сенсі розширення "русского мира" вдається до агресії. 

У гібридних війнах із невисокою бойовою активністю, які веде Росія, важливим компонентом стала інформація. Її значущість і вплив на громадську думку засвідчує обурення в РФ виступом у Бундестазі школяра з Нового Уренгоя Десятниченка, який сказав, що полеглі німецькі солдати ні в чому не винні. З погляду моралі, питання делікатне. У поемі "Василий Тёркин" О.Твардовський у фразі "Города сдают солдаты, генералы их берут" закодував глибокий філософський меседж, адресований майбутнім поколінням для роздумів. 

У системіінфократії РФ задіяні численні структури агітпропу: ЗМІ, внутрішні й зовнішні агенції, політичні ток-шоу на ТБ. Усі щедро фінансуються. Чимало професійних ідеологів і теоретиків, керуючись принципом "peсunia non olet", прагнуть потрапити в їх актив. Серед них закордонні агенти впливу, люди з оточення Януковича. Всі разом на замовлення влади готують суспільно-політичну наживку для загалу "русского мира". На цій ниві ледь не щоденно вправляються ток-шоу "Право голоса" та "Право знать". Дискусія на них підмінена кухнею уніфікації умів, на якій будь-яка творчість втрачає сенс. Чесна оцінка політики РФ категорично не приймається , — "хто не з нами, той проти нас". 

Зокрема, "Право голоса" спеціалізується на звеличенні РФ та огульному паплюженні України. Перепадає США й НАТО, що були й залишаються головними опонентами Росії. До 1991 р. — стримували розповзання комунізму, після — перешкоджають відновленню втрачених Москвою позицій наддержави. До того ж "русский мир" завжди кимсь треба лякати, інакше він може переключитися на гострі внутрішні проблеми, розлучитися з любов'ю до влади та збайдужіти до сакральної тріади, сформульованої ще 1833 р. міністром освіти С.Уваровим: "православне, самодержавие, народность". Це наріжні скріпи "русского мира" — сплетіння не залишеного історії минулого, сучасного та майбутнього. 

На ток-шоу й досі переконані, що світ здатний змінюватися лише за лекалами Москви. Зокрема, стверджується, що нібито Росія 1990 р. дала дозвіл на об'єднання Німеччини. А що, ялтинських і потсдамських угод 1945 р. не було? Ба більше. СРСР був єдиною країною, яка їх не виконувала. Інакше вже до кінця 40-х — початку 50 рр. ХХ ст. Німеччина була б єдиною. Кому адресовані такі сентенції?

Усе, що пов'язано з "Кримнашом", агресією та політикою реваншу за 1989–1991 рр., "представники народу", які товпляться за спинами шоуменів, схвалюють оплесками, тоді як несміливі реалістичні погляди на ситуацію, що склалася у світі й на пострадянському просторі, зустрічають гнітючим мовчанням. Воно свідчить про масштабну зараженість суспільства мікробом агресії та ненависті, що вкидається в маси ЗМІ й адептами ідеології ворожнечі. У загальному розгардіяші осуду, адресованому незалежності України, лунають оди московській імперії та нинішній владі. Серед голосів на ток-шоу "Право голоса" помітний політолог і генеральний директор інституту політичних досліджень С.Марков. Цей "вчений", кустарний виріб радянського агітпропу, чиї міркування позбавлені елементарної логіки, захлинаючись від проклять Україні, шаленіє настільки, що навіть однодумці не витримують його фальші. До пари Маркову й ведучий, який безцеремонно затуляє рот кожному, хто виходить за межі дозволеного. Спроби українських політологів (а чи не "засланих козачків"?) подати свою точку зору виглядають анекдотично. Їх перекрикують, засміюють, Донести до слуг імперської ідеології істину — річ безнадійна. Ведучий Бабаян тут-таки нацьковує затятих українофобів. Останнє слово, "єдино вірне", як ленінське вчення, завжди залишається за ним: "Ми їм (американцям, європейцям) говоримо — хлопці, так робити не можна. Але нас не слухають, просто не розуміють". 

В урізаній і ображеній 1991 р. російській імперії простежуються суспільно-політичні явища, характерні для Німеччини після 1918 р.: неприйняття нової політичної карти світу і власного статусу на ній, усунення від вирішення світових проблем, відносин Заходу з країнами, які, на думку Кремля, невідомо для чого з'явилися вздовж кордонів РФ ("що це за географічні новини"). Якщо нацисти наділяли німців "нордичним характером", то в Росії заговорили про особливий "русский характер", що "русского может победить только два русских". Вправи в гіперболізації прилєпінського стилю мають на меті прищепити росіянам відчуття власної переваги над усіма іншими. З цього після 1918 р. починався реваншизм і нацизм в Німеччині.

За таких умов відмова від ідеології й практики комунізму не означала кінець імперської радянщини як плоду комунізму, зачатого більшовиками в "русском мире". Фашизм і комунізм, сказав би сьогодні Маяковський, "близнецы-братья". Їхній спільний корінь — тоталітаризм. Авторитаризму, його першому ступеню, притаманні незаперечна влада вождя, вірність зомбованого інфократією народу, конституція як камуфляж диктатури. Зміст ідеології автократії — звеличення правителя. Так, ведучий ток-шоу "Право знать" Д.Куликов, попорпавшись в історії сонму правителів Росії, знайшов трьох великих і успішних: Леніна, Сталіна, Путіна. Чи варто бентежитися, що перший став "революціонером його величності Вільгельма ІІ" за 50 млн золотих марок на переворот 1917 р., на совісті другого — десятки мільйонів жертв терору й голодомору. Мірилом великості й успішності для обох — збереження і примноження просторів імперії. Їхні імперські справи стали керівництвом до дії для кремлівської влади, яка війни на пострадянському просторі прикриває боротьбою з нацизмом. Хоча жоден знаний історик ніколи не стверджував, що малим і середнім країнам, на відміну від великих, властивий, за певних умов, фашизм із його імперіалістичними цілями. У них їх просто не може бути. Постулати, що в роки війни Болгарія, Румунія, Угорщина були фашистськими державами, позбавлені будь-яких підстав. Тоді перед ними стояла дилема: піти на угоду з Гітлером і зберегти незалежність — чи розділити долю Польщі, Чехословаччини, Югославії. Як колись Одіссей, вони вибрали Сціллу. Чи справедливо клеїти їм фашистські ярлики? А ось Ф.Франко після 1945 р. переможці звинуватили у фашизмі. Правомірно? В.Черчилль з цього приводу писав у 1949 р.: "Неймовірно мати посла в Москві і не мати в Мадриді. Життя окремого іспанця набагато щасливіше й вільніше за життя окремого росіянина, поляка, чеха".

Спроби йти вперед, не звільнившись від ярма негативу минулого, обертаються відкочуванням назад. Росія знову, вкотре в історії, створює собі й світу проблеми. Сьогодні — це зусилля повернути імперію, часи якої закінчилися 100 років тому. Для цього годиться все. Навіть дружба з КНДР, що досі є чи не єдиною неврегульованою спадщиною Другої світової, осколком комуністичного материка, який канув у минуле, виступає в ролі опудала для залякування людства ядерною війною і відвертання уваги світу від гострих проблем. Чи вдасться ситуацію, як вважає президент РФ, "зачистити, загладити, заспокоїти"? Чи схаменеться "грамотний і зрілий політик" Кім Чен Ин і не переступить межу не дозволеного нікому? 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво