Кременчуцька ГЕС: море українського горя

Ми вже досить повно й чітко проартикулювали основні національні трагедії минулого століття: втрата Української народної республіки, голодомори, жахливі репресії комуністичного режиму, Друга світова війна, участь у Афганській війні, Чорнобиль... На цьому кривавому тлі будови соціалізму мають для багатьох наших співвітчизників досить привабливий вигляд - як періоди конструктиву і творення.

Але будівництво Кременчуцької ГЕС стало просто іншою формою знищення потенціалу нації, стиранням цілого пласту, одного з найпотужніших і найдавніших, її культури, історичної пам'яті, одвічних природних зв'язків.

Можна сказати, вперше в Україні (роман Феодосія Рогового "Свято останнього млива" через тодішні цензурні обмеження тільки частково подавав художнє осмислення життєвої катастрофи, що впала на плечі придніпровців), ця драматична сторінка нашого минулого чітко показана у книжці "Нове наше море. Сторінками історії будівництва Кременчуцького гідровузла" Івана Петренка та Олега Бабенка, виданій поліграфічно-видавничим центром ТОВ "Імекс ЛТД" (м. Кропивницький).

Поштовхом до появи цієї книжки стала етнографічна виставка із запасників Захарівського сільського музею Кіровоградської області, організована кілька років томув Національному музеї народної архітектури і побуту з ініціативи тодішнього керівника науково-дослідного відділу народного мистецтва та фольклору Олександра Босого. Там була виставлена невеличка частина з 18 тис. предметів народного побуту, збережених жителями 25 населених пунктів Новогеоргіївського району, затоплених під час будівництва водосховища Кременчуцької гідроелектростанції.

Автори - працівники обласного архіву - підготували наукове видання, побудоване виключно на документальному матеріалі з використанням десятків архівних документів, фотографій, спогадів очевидців. Тим більше батьки одного з авторів - Олега Бабенка - брали участь у цій будові століття. А це був справді грандіозний геростратівський проект, подібного якому історія України чи Радянського Союзу, та й усього світу доти не знала! Затоплено 186 населених пунктів, майже 200 тис. га родючого чорнозему, 47 тис. га вікових лісів, майже тисячу кілометрів автомобільних доріг та близько 4 тис. різноманітних будівель. Збитки становили не одну сотню мільйонів радянських рублів.

Сьогодні мало хто згадує (у книжці це показано документально), що існувало кілька початкових проектів. Від абсолютно руйнівних - 8 електростанцій аж до верхів'я Дніпра, що перетворило б головну річку України на суцільне водосховище протяжністю майже 2 тис. км і загрожувало б заболоченням величезної території. До набагато раціональнішого проекту: збудувати ГЕС вище міста Черкаси. У такому разі втрати від затоплення земель були б мінімальними, крім того залишалися б доступними для видобутку 248 млн т розвіданих запасів бурого вугілля, що могли б стати не зайвими для енергетики країни.

Але для тодішнього радянського уряду пріоритетною була більша маса води у водосховищі, а отже вагоміша кількість виробленої електроенергії. На вугілля махнули рукою, а втрати сіл, майна людей, моральні страждання від знищення їхнього одвічного життєвого простору і способу життя тоді взагалі верхівку держави не хвилювали .

До такої грандіозної будови ні країна загалом, ні організації, задіяні в ній безпосередньо, фактично не були готові. Катастрофічно не вистачало техніки, доводилося виконувати вручну багато тяжкої фізичної роботи. Не було відповідного житла та інфраструктури для учасників будівництва. Люди жили насправді в жахливих умовах: наметах, тимчасових бараках, десятками в одній кімнаті, буквально на головах одне одного в хатах довколишніх сіл.

Будова притягла до себе велику кількість робочої сили. Це була переважно сільська молодь із Кіровоградської, Черкаської та Полтавської областей. Для неї регулярна заробітна плата, хоч і з тяжкими умовами праці та проживання, на тлі безпаспортного, безперспективного села, вже стала певним досягненням. Тим більше коли в новому селищі Микита Хрущов (пізніше Кремгес, нині - місто Світловодськ) постали перші багатоквартирні будинки і люди почали отримувати окреме житло. Звідси теж усталений міф про високу соціальну захищеність людини в СРСР та невпинну турботу КПРС і тодішнього уряду про просту радянську людину. Міф, якого ми з різних причин і досі не можемо подолати, хоча про рівень побуту будівельників яскраво свідчить той факт, що останній барак тут було знесено тільки у 1986 (!) р. І навіть коли Кременчуцьку ГЕС збудували й струм було подано, мешканці ближнього Подніпров'я не отримали його. Основна маса електрики пішла на промислово-оборонний комплекс, і лише через 9 років "лампочка Ілліча" з'явилася в оселях українців.

Та ті, кого торкнулися, фактично, насильницьке переселення, руйнація дідівського житла, навряд чи вірили комуністичним міфам. Їм було важко осягнути - як можна затопити те, що тільки-тільки відбудували після війни, землю, яка щедро родить, поля, сади, ліси, все, що становило основу їхнього життя впродовж багатьох століть (на берегах Дніпра люди жили, як мінімум, 10 тис. років). Тож не дивно, що переселення проводилося зі значним відставанням, багато будівель, які не встигали зруйнувати, так і затоплювали цілими. Особливо впертих, буквально, вивозили силоміць із допомогою міліції. Документальних даних немає, але є перекази, що кілька десятків людей таки пішли під воду, не бажаючи покидати рідне дворище.

Онук однієї з таких переселенок розповідав, що бабуся до смерті жалкувала за тим краєм і казала, що готова відром вичерпувати те водосховище, аби повернути рідне село та свою хату.

Але організованого масового спротиву, фактично, не було. Відомий тільки колективний опір села Ревівка, яке категорично не хотіло переселятися на визначені для них землі, бо там не було води (людей, які звикли до щедрот Дніпра, виселяли часто у безводний степ), і таки добилося зміни місця розташування свого нового поселення.

Якщо влада не рахувалася з людьми, їхніми почуттями та інтересами, то що говорити про пам'ятки, археологічні й палеонтологічні знахідки. "Назви багатьох населених пунктів, - пишуть автори книжки, - через будівництво ГЕС та водосховищ на Дніпрі назавжди зникли не тільки фізично, а й з ужитку - як побутового, так і офіційного. Тільки вузьке коло дослідників та небагатьох нинішніх громадян, чиє життя було пов'язане з Новогеоргіївськом, згадують про нього як про затишне невелике місто і центр району. Велику журбу викликають зниклі назавжди славні своєю багатою історією козацькі міста Крилів, Бужин, колишні міста-фортеці козацької доби Жовнине (Желдь), Воїнь.

І роблять автори невтішний висновок: "Виникає стійке переконання, що радянська влада знищила у ХХ ст. українських сіл і міст більше, ніж усі інші зовнішні вороги, разом узяті, за попередні етапи історії".

Ніхто не заперечує - електроенергія таки була потрібна. Але тодішнє керівництво держави обрало найзатратніший, найбільш неефективний шлях для її виробітку. Тим більше встановлювалося стільки турбін, скільки ніколи повністю не використовувалось, тобто масштаби будови, а отже й знищеного, могли б бути на порядок меншими. Але гігантоманія, кар'єрні амбіції вищого керівництва призвели до колосальних і невиправданих моральних та матеріальних втрат. До того ж ніякі матеріальні потреби не можуть слугувати виправданням для знищення цілих пластів культурних національних надбань.

Під воду пішло, як мінімум, 100 українських шкіл, більшість же дітей переселених змушені були навчатись у школах з російською мовою викладання. Знищено безліч артефактів козацьких часів. Ці процеси можна назвати потужним ламанням хребта українського духу на Подніпров'ї.

- Ми маємо справу з дивним явищем, - розповідає Іван Петренко, - у музеях, які розміщені поблизу Кременчуцької ГЕС, практично немає живих свідчень про переселення та події тих років. Офіційні до уваги брати не можна, - вони всуціль неправдиві, наповнені фальшивим пафосом. І тільки у Чигиринському краєзнавчому музеї збереглися спогади простих людей, які пережили ту свою життєву катастрофу.

Як зазначив краєзнавець Федір Шепель, очевидно це тільки перший том дослідження на цю тему, бо матеріалу ще дуже й дуже багато. І найсвіжіший підкидає життя: довколишні села, у тому числі й переселені, зокрема Велику Андрусівку, Подорожнє, знову підтоплює вода, вона підступає вже до осель. Береги терміново потребують укріплення, а коштів у місцевих бюджетах на це немає. Дає про себе знати, особливо в теплу пору року, також інша біда - зелені водорості, які отруюють усе навколо. Світловодськ уже можна перейменувати на Зеленоводськ. Усе це потребує нових і нових величезних затрат. Природа мстить за дурість і невміння рахуватися з її законами.

Чи засвоїли ми ці уроки?