Колаборація по-польськи

В українсько-польських суперечках про Другу світову війну українській стороні часто закидають співробітництво з ІІІ Рейхом. Однак міністр закордонних справ України Павло Клімкін у своїй недавній статті "Україна і Польща. Випробовування історією" нагадав, що й сусіди не були винятком.

У Польщі про це написано серйозні історичні дослідження. Видаються мемуари й фронтові щоденники колишніх колаборантів. Але в основній масі ні вони, ні їхні рідні не прагнуть афішувати цих сторінок родинної біографії…

Що про це писали

Перші наукові публікації на цю тему з'явилися ще в соціалістичній Польщі, у 1960-х рр. (Serwański E. Hitlerowska polityka narodowościowa na Górnym Śląsku. - PAX, Warszawa, 1963).

А перші колаборантські мемуари видав 1976 року колишній солдат вермахту, а згодом історик і журналіст, депутат сейму соціалістичної Польщі Ришард Гайдук (Hajduk R. Pogmatwane drogi. - Wydawnictwo MON. Warszawa, 1976). У його книжці йдеться про долю взятих до гітлерівського війська молодих уродженців Опольської Сілезії, яка до війни була частиною ІІІ Рейху.

Серед тих, хто з різних причин опинився в німецькій армії, були популярні за "народної Польщі" люди. Наприклад, засновник Національного фестивалю польської пісні в Ополе Кароль Мусьол (1905-1983), легендарний польський футболіст Герард Цеслік (1927-2013).

Зняття ідеологічного контролю сприяло в 1990-х рр. виданню мемуарів і щоденників польських за походженням солдатів гітлерівської армії. Однією з таких стала книжка спогадів Луціана Весоловського "З нами Бог?" (Wesołowski Ł. Gott mit uns? - Warszawa, 1997). У 2000-х рр. тема отримала розвиток. Польський автор Богдан Крушона описав долю Романа Кауффмана - уродженця Помор'я, охоронця в таборі для військовополонених (Kruszona B. Wachman Stalagu XI A Altengrabow. - Pelplin, 2008).

2011 року колишній солдат люфтваффе, а потім спостережної авіації польських збройних сил на Заході Антоній Ельснер видав свій польовий щоденник "Метаморфози" (Elsner A. Metamorfozy. - ChorzЧw, 2011). Окрім детального опису пережитих подій, книжка містить рефлексії автора над своєю фронтовою долею, а також переосмислення своїх тодішніх способу мислення й системи цінностей.

2014 року у Варшаві опублікували мемуари Йоахіма Церафіцького "Вассерполякен" (Ceraficki J. Wasserpolacken. - Arta, Warszawa, 2014). Так називали жителів Сілезії і всього польсько-німецького прикордоння, які становили більшість польського контингенту вермахту. Автор подає картини щоденного солдатського побуту і стосунків в армії між німцями і поляками.

Обкладинка кники спогадів Йоахима Церафіцького «Вассерполякен»

Серед наукових праць на цю тему найвідомішою є книжка "Поляки у вермахті" (Kaczmarek R. Polacy w Wehrmachcie. - Wydawnictwo Literackie, KrakЧw, 2010). Її автор - доктор історії, колишній директор Інституту історії Шльонського університету професор Ришард Качмарек.

Не зайвим буде згадати і книжку "Дідусь у вермахті" журналістки Барбари Щепули (Szczepuła B. Dziadek w Wehrmachcie. - Słowo/Obraz Terytoria, Gdańsk, 2007). Її центральний персонаж - Юзеф Туск, дідусь нинішнього голови Ради Європи Дональда Туска. Книжка вийшла через два роки після президентських виборів у Польщі, які запам'яталися величезним скандалом.

Справа "дідуся у вермахті"

Головними суперниками на виборах 2005 р. були Дональд Туск (на той час прем'єр-міністр Польщі) й очільник партії "Право і справедливість" Лех Качинський. Під час виборів діяч ПіС Яцек Курський (нині гендиректор Польського телебачення - TVP) заявив, що Юзеф Туск пішов у вермахт добровільно. Насправді ж спочатку він був висланий на примусові роботи, потім два роки відсидів у концтаборі Штуттгоф, а в серпні 1944-го був призваний до вермахту, звідки втік до Польських збройних сил на Заході. Коли все з'ясувалося, Курського виключили і з передвиборної команди Качинського, і з партії (щоправда, після перемоги Качинського був поновлений у ПіС).

Доктор історії, професор Інституту історії Варшавського університету Єжи Кохановський вважає, що це "напевно вплинуло на те, що Туск не став президентом Польщі". Втім, на думку вченого, скандал навколо Тускового дідуся спричинився до збільшення кількості мемуарів і наукових праць на тему колаборації поляків із ІІІ Рейхом.

Скільки їх було і кого брали на службу

Точна кількість польських військових колаборантів невідома. Войцех Змисьльоний, автор тематичного сайту "У ненависному мундирі" , називає цифру 375 тисяч. З них близько 60% (приблизно 200-250 тис.) - громадяни міжвоєнної Польщі (за даними Інституту національної пам'яті України, приблизно стільки ж українців воювало на боці нацистської Німеччини). Решту 40% становили поляки з "етнічних" польських територій, які до війни належали
ІІІ Рейху.

Професор Інституту історії Варшавського університету доктор Єжи Кохановський наводить значно більшу кількість - "між 400 тисячами і 0,5 млн". При цьому він додає:
"…йдеться не про поляків як таких, а про громадян міжвоєнної Польщі, бо це не зовсім те саме". Але, на його думку більшість із них почувала себе поляками.

З ним погоджується й Ришард Качмарек: "…з території всієї окупованої Польщі в 1940-1945 роках було призвано до німецької армії правдоподібно близько 450-500 тисяч осіб". Історик уточнює, що йдеться про вписаних до третьої групи так званих фолькслістів (Deutsche Volksliste - DVL) - документів про належність жителів окупованих територій до "німецької національної спільноти".

"Фолькслісти" ділили населення окупованої Польщі на чотири групи, залежно від ступеня їх германізації. Перші дві складали громадяни Польщі німецького походження, які проживали на "східних землях, приєднаних до Рейху" (eingegliederte Ostgebieten), тобто в Сілезькому, Познанському і Поморському воєводствах, а також почасти в Білостоцькому, Келецькому, Краківському, Лодзькому і Варшавському; решта земель міжвоєнної Польщі, разом із західноукраїнськими землями, - це було так зване генерал-губернаторство.

Особи першої і другої груп вважалися повноправними німцями. Вони різнилися лише рівнем пронімецької політичної активності в довоєнній Польщі, але мали всі громадянські права.

Переважну більшість поляків на "приєднаних" землях записали в "німці" третьої і четвертої груп. Третя група - переважно сілезці, кашуби, мазури, вихідці з польсько-німецьких родин - й була основним "постачальником" поляків до вермахту. Їм надавалося "пробне громадянство" на десять років. Повне громадянство треба було заслужити своєю діяльністю і політичною позицією. Четверту групу складали "полонізовані німці", які до війни активно діяли в польських політичних і громадських організаціях. Пробне громадянство їм надавалося лише в індивідуальному порядку після "расових досліджень".

Солдатська книжка (зольдбух) обер-єфрейтора Болєслава Ціхоцького. Джерело: сайт «У ненависному мундирі» («W znienawidzonym mundurze» http://www.wehrmacht-polacy.pl/album_pomorze.html

Військовий обов'язок поширювався на перші три групи. Але після поразки Німеччини під Сталінградом і відкриття союзниками фронтів в Італії і Нормандії поляків із "включених" земель почали масово вписувати до третьої групи "фолькслістів". Потім уже призивали до війська і вписаних до четвертої групи. Війна на три фронти змушувала нацистів крізь пальці дивитися на "расові теорії".

На відміну від Змисльоного, ані Качмарек, ані Кохановський не згадують про етнічних поляків, які до 1 вересня 1939 р. жили в ІІІ Рейху. Якщо врахувати ще й їх (а це 125-175 тис.), то число польських колаборантів може коливатися в межах 525-675 тисяч.

Це без урахування інших силових структур ІІІ Рейху, де служили поляки: внутрішньої поліції в Генерал-губернаторстві ("гранатової поліції", званої так через особливий колір мундирів); добровольчої допоміжної поліції (шуцманів) у Правобережній і Центральній Україні ("рейхскомісаріат Україна").

Деякі поляки були забрані або добровільно йшли до військ СС (Waffen-SS). Точна їх кількість невідома, але історики кажуть, що вона не була значною.

Як вони служили

Польських рекрутів вище командування вермахту вважало людьми другого сорту, ненадійними, готовими дезертирувати. Часто так і було. Хоча й не завжди з патріотичних почуттів, а через прояви дискримінації або й з такої прозаїчної причини, як неотримання обов'язкової відпустки.

"Неповні" громадяни Рейху не могли розраховувати на просування по службі вище, ніж звання капрала, не кажучи вже про офіцерський чин. Поляків скеровували здебільшого до піхоти. Доступ до авіації (крім наземних служб), розвідки, танкових військ і артилерії був дуже обмежений.

Але поганими солдатами вони не були. Нарівні з німцями їх часто відзначали бойовими нагородами - зокрема й Залізними Хрестами, золотими Відзнаками за рукопашний бій тощо.

Капітан Ханс Апель, відповідальний за набір рекрутів на окупованих польських землях, зазначав, що на Східному фронті "в цілому верхньосілезький солдат бився добре, чим показував, що поважно трактує свою німецькість". Апель також писав про велику кількість польських добровольців до вермахту з початком східної кампанії і шкодував, що їх збиралися використати не в бою, а в робітничих батальйонах.

Навіть якщо поляки неохоче йшли на призов, вони, пише Ришард Качмарек, "добре виконували свої солдатські обов'язки". Показовими є почуття згаданого вище Йоахіма Церафіцького, котрий, як писав Єжи Кохановський, "іде до вермахту як поляк, почувається в ньому поляком, а під час навчань робить усе, аби довести, що він справжній солдат". Юзеф Столецький з Хелму-Шльонського в листах до матері не без гордості описував свої успіхи в стрільбі й бігу під час навчання.

Якась частина поляків з "приєднаних земель" прагнула знайти себе за німецької влади. "1 вересня 1939 року мене розбудило досить рано ревіння літаків, - розповідав колишній доброволець вермахту, уродженець містечка Янова сілезець Віктор (прізвища у спогадах не вказано. - Ю.Р.), 1922 року народження. - Батько приїхав раніше з роботи, повідомив нам, що відбувається. Я хотів, як деякі мої приятелі, з власної наївності йти воювати з німцями, але батько мене успішно відмовив від цього, за що я йому й до сьогодні вдячний. Наша сусідка почала одразу 1 вересня збирати по сусідах нашого будинку гроші всклад на німецький прапор. Ще того ж самого дня ввечері на нашому будинку висіло велике червоне полотнище з чорним "гакенкройцем". Ці спогади навів у своїй книжці Ришард Качмарек.

1942 року Віктора забрали до вермахту й відправили на Східний фронт. Про перехід на бік совєтів він не думав. Випадки дезертирства поляків були там мінімальними - головним чином тому, зазначає Ришард Качмарек, що стало відомо про Катинський злочин. Після цього радянський більшовизм для польських солдатів вермахту ставав абсолютним злом, особливо коли серед замордованих були їхні рідні й близькі.

А от на Західному фронті потрапити в полон до британців чи американців вважалося великим везінням. І дезертирства там були досить частими.

Саме тому німці не наважувалися на окремі польські формування у вермахті. Поляків розподіляли так, щоб у кожній роті їх було не більше ніж 5-12%. Та все ж у червні 1944-го, перед боями в Нормандії, Гітлер санкціонував створення окремих польських підрозділів із солдатів з третьої групи "фолькслістів". Скінчилося все тим, що поляки або уникали боїв із союзниками, або відкрито переходили на їхній бік.

Ще одна спроба була в жовтні 1944 р. Фюрер хотів створити польські добровільні допоміжні частини (Hi-Wi) при вермахті на правах антипартизанських "Східних легіонів" з уродженців Середньої Азії й Кавказу. Але з планованих 12 тисяч для "Польського легіону" заледве вдалося набрати 471 рекрута.

Чому вони йшли на службу до нацистів

У більшості праць на тему польської військової колаборації переважає думка, що поляки йшли до гітлерівської армії здебільшого під примусом, щоби потім приєднатися до Антигітлерівської коаліції.

Зрештою, небезпідставно. Історик Марк Островський писав, що Польські збройні сили на Заході більш ніж на третину (35,8%, або 89 300 осіб) складалися з поляків, які втекли з німецької армії або були взяті в полон. З них через армію Владислава Андерса (ІІ корпус ПЗСЗ) пройшло 35 тисяч осіб. Інші дезертири йшли до Армії Крайової або до антинацистських партизанських загонів країн, де їм довелося служити. Але деякі молоді люди, пише Єжи Кохановський, "ішли до армії, трактуючи це як пригоду, попри те що вдягали німецький мундир. Частина - вважаю, що абсолютно маргінальний відсоток, - йшла внаслідок переконань".

Ришард Качмарек, посилаючись на спогади польських ветеранів гітлерівських військ, зазначає, що тему "захоплення війною, трактування її як пригоди" дослідники часто оминають. А така мотивація "видається досить природною серед молодих людей, особливо в початковий період німецьких військових успіхів під час "блискавичної війни" 1939-1941 років".

Одним з таких "шукачів пригод" був Альфонс Бялецький. Випускник польської гімназії Хелму-Шльонського, він 1940 року був призваний до саперних військ, але попросився в парашутисти. Дослужився до поручика, отримав Лицарський Залізний Хрест - і вже після цього був вписаний до "фолькслістів", і то лише до третьої групи. Бялецький завжди підкреслював свою верхньосілезьку ідентичність, вдома розмовляв сілезьким діалектом польської мови і навіть використовував свій авторитет для звільнення деяких земляків з Аушвіца. Були й такі, пише Ришард Качмарек, які, будучи призваними до гітлерівської армії примусово, "швидко захоплювалися новим солдатським життям, особливо коли воно проходило в окупованих країнах Західної Європи".

Навіть в останні місяці війни до німецького війська йшли польські добровольці. Історик Ярослав Гданський подає доповідь командування 523-го резервно-навчального полку від 15 січня 1945 р. про кількох таких хлопців 18-23 років. Вони прагнули вступити до вермахту або Waffen SS, бо хотіли битися проти більшовизму, уособлюваного радянськими військами, які наступали.
І така мотивація знаходила розуміння у населення "включених" до
ІІІ Рейху польських земель.

Були й ті, хто тримався свого польського походження і мріяв про вільну Польщу. "Хоча я з самими лише німцями, - писав один з сілезців у 1943 р., - але навіть так німця з мене вони не матимуть. Я це вже давно мовив і інакше не мовитиму, а те, про що думаю, знову повернеться".

Ришард Качмарек простежує три головні групи поведінкової стратегії своїх героїв. Перша - пропольська патріотична, коли поляки у вермахті використовували будь-яку можливість для спротиву - від пасивного опору до дезертирства. Друга - пронімецька. Це поляки, які прийняли націонал-соціалістичну ідеологію, прагнули отримати просування по службі й вирізнялися старанністю у виконанні завдань. Третя, найчисленніша, - опортуністична. Ці поляки не мали пронацистських симпатій, але заради виживання були готові до будь-яких компромісів, зокрема й моральних.

Що було після війни

Ще в другій половині 1940-х рр., задовго до того, як історики спробували підрахувати загальну кількість польських колаборантів, стало ясно, що йдеться про явище масове, незалежно від його причин.

На той час у "народній" Польщі йшла боротьба з "німчизною". Родичам загиблих солдатів вермахту заборонялося ставити написи на їхніх надгробках німецькою мовою, а також згадувати в них про військову службу покійних. Це розпорядження масово ігнорувалося. Тоді видали наказ про знищення тих надгробків. Зрештою, дозволили їх ставити, але написи мали бути польською й обмежуватися лише іменем (причому не німецьким, а його польським еквівалентом: наприклад, Ян замість Йоганн), прізвищем і датами життя похованого.

Кримінальні переслідування "за зраду Батьківщини" торкнулися відносно небагатьох колишніх польських бійців вермахту. В 1960-х рр. деякі з них (Єжи Кохановський наводить цифру 30 тисяч) навіть отримували поштою військові пенсії з Федеративної Республіки Німеччини. Комуністична влада в Польщі заплющувала на це очі. Гроші, які надходили, вливалися у внутрішньопольский обіг, а комуністична економіка потребувала валюти.

Нацисти, однак, залишили по собі таку пам'ять у Польщі, що будь-яка згадка про поляків які служили у вермахті, погано сприймалася суспільством. Навіть якщо хтось потрапив туди з примусу і потім перейшов до Армії Крайової, армії Андерса чи хоч би й до прокомуністичного Народного Війська Польського.

І зараз, коли вже нібито немає причин боятися переслідувань чи осуду, колишні польські солдати вермахту й їхні родичі неохоче оприлюднюють цей епізод з їхнього минулого. Той-таки Дональд Туск спочатку заперечував історію зі своїм дідом, хоча соромитися йому, за великим рахунком, було нічого.

Замість епілогу

"До 1944 року найбільша група поляків, які носили будь-який мундир, носила мундир вермахту", - стверджує Єжи Кохановський.

Ришард Качмарек, своєю чергою, ставить питання про поляків у гітлерівській армії не лише як про жертв нацистської національної політики, а й як про тих, "що розділяли долю німців, які служили у вермахті, зарівно як її трагічні, так і ганебні сторінки".

Однак навряд чи ця тема матиме розвиток у сучасній Польщі. Некритичний погляд на історію свого народу ризикує стати там нормою не лише морально-етичною, а й правовою. Ідеться про нову версію закону про Інститут національної пам'яті Польщі, що очікує на вердикт у Конституційному трибуналі. Питання в тому, чи створить він проблеми історикам, які наважаться ставити питання про співвідповідальність тих поляків, які служили у вермахті, Waffen SS і в шуцманах, за злочини нацистської Німеччини.