Ким вважав себе Тарас Шевченко?

Хто уважно читав твори Тараса Шевченка, вочевидь, звернув увагу на такий цікавий факт, як практично цілковита відсутність у них етнонімічної назви "українці". Слово "Україна" там зустрічається часто, а от "українці" - жодного разу.

То чому ж так? Адже Шевченка навіть вважають "батьком української нації". А от виявляється, що він не вживав терміна "українці". Щоб пояснити цей доволі незрозумілий феномен, маємо звернутися до обставин поетового життя, а також до подій більш віддаленого минулого.

Так от, українське Правобережжя, де народився майбутній Кобзар, до 1793 року входило до складу польських земель Речі Посполитої. І самоназва місцевого українського населення була "русини". Цей етнонім є першою самоназвою українського народу, яку в силу певних обставин, про які ми й поговоримо, народ змінив на "українці". Утвердилася народоназва "русини" на теренах всієї Південної Русі (а саме так тоді звалася Україна) приблизно у період з кінця ХІІ по рубіж ХІІІ/ХІV століть, можливо дещо раніше чи пізніше, але не набагато. Це засвідчують літописи, передусім Київський і Галицько-Волинський, а також інші історичні джерела. Такою залишалася самоназва українського народу до Хмельниччини та входження України до складу Росії. І, скажімо, гетьмани Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький та Іван Виговський вважали себе саме русинами. Ця народоназва аж до початку ХІХ століття звучала як "русин" в однині і "русь" у множині (аналогічно - "мордва", "меря", "весь" тощо).

Проте вже у козацькі часи, наприкінці ХVІ століття, у документах з'являється назва "українці". Поява її була пов'язана з виходом на передній план тодішнього суспільно-політичного життя козацтва й козацького регіону - східноподільсько-середньонаддніпрянських земель, які, власне, й звалися Україною. А слово "україна" означало тоді "кордон", служачи позначенням порубіжжя з Диким Полем, про що детально пише Михайло Грушевський у сьомому томі своєї "України-Руси". Разом із тим термін "українці" не мав тоді етнічно-національного змісту, ним називали взагалі всяке населення означеного порубіжжя - і русинів, і поляків, і татар, які перебували на службі у польсько-литовської влади тощо.

Гійом де Боплан. «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, Україна. З суміжними провінціями» (Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina. Cum adjacentibus Provinciis). 1648 р.

А от виникнення у період Хмельниччини на теренах України козацької держави (Війська Запорозького) спричинило наповнення терміна "українці" етнічним змістом. Перший випадок, який вдалося виявити, уживання цього терміна в значенні етноніма (чи близькому до нього) припадає на 1657 рік - у листі якогось волинського кореспондента Івана Виговського про польські плани щодо України. Проте й тоді назва "українці" ще не стосувалася всього народу, який нині зветься українським. Його представники і надалі називалися "русинами", а назва "українці" вживалася лише як регіональна (як "подоляни", "поліщуки", "гуцули"). А з переміщенням під час Руїни і на початку
XVIII століття козацьких полків на Лівобережжя, туди ж змістилася й ця нова регіональна народоназва. Водночас самоназва "русини" й надалі вживалася стосовно всього українського народу. Зустрічаємо її в драмі "Милость Божія", написаній 1728 року і присвяченій 80-річчю початку Хмельниччини та вступу на гетьманську посаду Данила Апостола. Цей етнонім у формах "русин", "руснак", "русь", "руський народ" є в датованому 1739 роком списку короткої редакції "Літопису" Григорія Грабянки і в "Літописі короткому" списку 1740 року.

Після входження Лівобережної України до складу Росії в офіційному справочинстві термін "русини" починає витіснятися насаджуваною "зверху" назвою "малоросіяни", до виникнення якої, до речі, доклали руку українські книжники. І все ж етнонім "русини" продовжує вживатися й надалі. Так, Михайло Максимович зазначав 1841 року: "Незважаючи на обласні називання їх (українців. - В.Б.): Галичанами, Подолянами, Волинянами, Українцями, Запоріжцями, Слобожанами, Чорноморцями - ім'я Русина залишається загальним, родовим ім'ям…" Ця народоназва зустрічається в записаних у 1850-х роках фольклористами на Полтавщині і Чернігівщині текстах дум, у яких, наприклад, Богдана Хмельницького називають русином (дума "Богдан Хмельницький і Василій Молдавський" та ін.). Етнограф, фольклорист і лексикограф Михайло Левченко наводить різні земельно-крайові назви українського народу в статті "Місця проживання та місцеві назви русинів у наш час", опублікованій 1861 року в журналі "Основа". Тобто для М.Максимовича й М.Левченка цей народ тоді ще весь виступав під назвою "русини". Одним з останніх відлунь уживання етноніма "русини" як назви всього українського народу слід вважати лінгвістичну карту Європи з російського атласу 1907 року, де українці в своїх етнічних межах позначені як "Малорусы или Русины".

Так от, Тарас Шевченко, який народився на Правобережжі 1814 року й прожив там до чотирнадцятирічного віку, судячи з усього, взагалі тоді не міг знати іншої, ніж "русини", самоназви свого народу. Адже "українцями" в той час на Правобережжі нікого не називали. А далі майбутній поет досить довго залишався далеко від України й долучився до українських справ аж у Петербурзі, де познайомився з українською культурною діаспорою тодішньої столиці Російської імперії. Разом із тим, попри те що в першій половині ХІХ століття починається "українське національне відродження" (яке насправді було творенням в Україні модерної нації), етнонім "українці" довго не був тут загальновживаним. Його утвердження пов'язане з тим, що Росія монополізувала давньоруську спадщину, право на яку не визнавала за українцями та білорусами. Тому українська інтелігенція, замість назви Південна Русь, починає дедалі ширше використовувати для позначення країни оповиту романтикою козацьких війн назву Україна, а за цим і етнонімічний термін "українці". Романтизуючи козацьку Україну, українська інтелігенція (Михайло Максимович, Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов та ін.) чимдалі частіше використовує назву Україна для позначення всієї країни, а термін "українці" - як загальноукраїнську народоназву, на противагу етноніму "русь"/ "русин", "русини", майже витісненому на Наддніпрянщині й Лівобережжі російською офіційною владою. У цей час у Харкові видаються "Украинский вестник" і "Украинский журнал". М.Максимович назвав укладені ним збірки народних пісень "Украинские народные песни" та "Сборник украинских песен", а одну зі своїх етнографічних праць - "Дни и месяцы украинского селянина". Він видавав також альманах "Украинец".

Тарас Шевченко ще не вживає у своїх творах терміна "українці", проте широко використовує назву Україна, сприяючи цим її поширенню. Разом із тим термін "українці" йому, без сумніву, був знайомий. Адже, наприклад, основний програмний документ Кирило-Мефодіївського братства, членом якого був і Шевченко, мав назву "Книги буття українського народу". Американський дослідник Бенедикт Андерсон у книзі "Уявлені спільноти", що вважається класикою націології, назвав Кирило-Мефодіївське братство "першою українською націоналістичною організацією", де "на повну силу і в сучасному розумінні зазвучали слова "українці", "український народ". Та й узагалі, в колах української інтелігенції, до якої належав і Шевченко, цей етнонімічний термін, навіть до його заслання, вже починав уживатися.

Але, судячи з усього, Тарас Шевченко так і не сприйняв терміна "українці" як єдину самоназву всього свого народу. Цьому, очевидно, завадило те, що етнонім "українці" на 1840-ві роки ще не утвердився остаточно, а потім поет опинився в солдатах і був надовго відірваний від України та українського життя. Та й узагалі народоназва "українці" поширилася в Україні далеко не відразу. Наприклад, молодший сучасник Шевченка поет Степан Руданський з Поділля паралельно ще вживає в своїх творах назви "русини" й "українці". Про "руський народ" стосовно українців іще писала в листах до Ольги Кобилянської наприкінці ХІХ століття Леся Українка. На Галичині етнонім "українці" остаточно утвердився в ході боротьби ОУН і УПА в середині ХХ століття, а на Закарпатті - аж після його приєднання до України 1944 року. Тарас Шевченко ж, очевидно, хоч і знав про цю народоназву, проте не міг іще надати їй перевагу перед назвою "русини". І вважав себе, очевидно, не лише українцем, а й русином.

З викладеного випливає доволі несподіваний висновок: якщо навіть батько української нації Тарас Шевченко, дуже ймовірно, вважав себе також і русином, то про який окремий русинський народ чи навіть націю на Закарпатті можна говорити? А саме це намагаються доводити представники політичного русинства, яких підтримують (зокрема й фінансово) "доброзичливці" з-за кордонів України. Адже етнонім "русини" є просто попередньою самоназвою всіх українців, яку з якогось дива намагаються приватизувати деякі політикани та їхні прибічники. І нагадаю, що прийшла ця народоназва на Закарпаття саме з Середньої Наддніпрянщини (сучасної Київщини), де в часи Давньої Русі лежала так звана Руська земля у вузькому розумінні й де ця назва найраніше утвердилася.