Із мороку небуття - Історія - dt.ua

Із мороку небуття

23 листопада, 2018, 16:53 Роздрукувати Випуск №45, 24 листопада-30 листопада

Маловідомі сторінки життя поета Василя Мисика.

Будинок на Холодній горі, у якому заарештували Василя Мисика. Фото автора

Неновою є ситуація, коли біографія видатного митця радянської доби відома менше, ніж його літературна діяльність. Особливо шанси допитливих дослідників дістатися істини зменшуються, коли йдеться про долі репресованих.

Сімейні архіви й спомини друзів зупиняються перед порогом невизначеності. Далі — пожовклі сторінки архівних документів кримінальних справ, єдині нині свідки подій, про які після виходу на волю колишні в'язні ГУЛАГу майже не згадували.

Так сталося з українським поетом Василем Мисиком (1907–1983), перекладачем творів світової класики Омара Хайяма, Джона Кітса, Вільяма Шекспіра, Роберта Бернса, Генрі Лонгфелло, Олександра Пушкіна, Рудакі, Фірдоусі...

мисик_1
Василь Мисик

Василь Мисик уникав згадок про батьків і рідних. Небажання розповідати було помітним і в пізніх інтерв'ю, коли, обговорюючи джерела поетичної творчості, упорядники зводили все до селянського походження, тісну пов'язаність з українською землею. Переглядаючи спогади сучасників, не можна стверджувати, що родовід поета нікого не цікавив. Просто він сам, вочевидь, установив правило межі, яке ефективно спрацьовувало в умовах радянської практики недомовок, замовчування, і з цим поступово змирилися. Ось як відповів Василь Мисик, коли початку 1930-х років у Харкові до нього звернувся близький йому Григорій Костюк: "Не питай. Дуже сумна ситуація. І нічого більше не сказав. Між нами ходила чутка, що батько Мисиків чи то помер, чи заарештований, чи втік із села світ за очі. А про матір мені Масенко якось сказав, що у Василя велике нещастя — збожеволіла мати. Скільки це відповідає правді — не знаю. Та й навряд чи хтось у майбутньому скаже про це правду. Сучасні біографи Мисика змушені більше ховати правду про його життя, ніж шукати її".

Мешкали Григорій Костюк і Василь Мисик в одному будинку на Холодній горі за Озерянською церквою на розі вулиць Токової і Свердлова. Сусідами були друзі Сава Божко, Терень Масенко. У різний час там жили Юрій Яновський, Андрій Головко, Володимир Сосюра, Іван Микитенко, Наталя Забіла, Дмитро Бедзик, Антон Шмигельський, Василь Минко, Олекса Кундзіч, Калістрат Анищенко, Прохор Воронін, Іван Момот. Цей будинок — типова для 1920-х років сіра споруда з прохідними парадними і внутрішнім подвір'ям. Зовні він трохи нагадував будинок "Слово" і вирізнявся обрисом, який був подібний до літери "Г". У ньому розміщувалася книгарня, відома рекламою: "В кожній бібліотеці повинна бути найдешевша українська книжка з бібліотеки видавництва "Український робітник". З трамвайної зупинки навпроти сусіднього "Торгзіну" добре було видно ринок і в'язницю, що в 1933-му стали символами часу. Гіркий присмак для мешканців специфічного "трикутника" мав сумний жарт: "Раніше я жив навпроти тюрми, а тепер — навпроти свого дому".

Донині можна почути хибне твердження, що працівники НКВС заарештували Василя Мисика в його квартирі у будинку "Слово" помилково, замість вказаного в ордері на арешт Василя Минка. Арешт і обшук помешкання Василя Олександровича 4 листопада 1934 року відбулися на вимогу секретно-політичного відділу НКВС УСРР, що вів справу "української націоналістичної терористичної організації ОУН, яка готувала замахи на представників партії та уряду — Павла Постишева, Станіслава Косіора, Власа Чубаря, Всеволода Балицького". Невдовзі заарештованого відправили до Києва, де розгорталося слідство. Він власноруч каліграфічно заповнив "анкету". Зовні документ має ідеальний вигляд. І все ж у ньому є ознаки хвилювання: "трійка" в номері будинку двічі написана навиворіт. Навряд чи в цьому був зашифрований таємний зміст чи дався взнаки відчай, коли свята православна трійця відвернулася від в'язня. Василь вірив в істину і, починаючи з заповнення анкети, вирішив не приховувати від слідства очевидного, відкидаючи будь-який натяк на підпільну контрреволюційну складову. "Професія і місце служби — літератор, стан здоров'я слабкий. Батько в минулому незаможний селянин, з 1919 року піп, його адреса і рід занять не відомі".

мисик_3
Анкета заарештованого В. О. Мисика

У ранньому віці він устиг захопитися націоналістичним рухом під впливом "Просвіти" й учителів Аркадія Казки і Бориса Подлявського у школі села Підгородне, що стояла на горі за три кілометри від рідної Новопавлівки на Катеринославщині. Але до петлюрівського загону, який очолював один з учителів на прізвище Таран, він, тринадцятирічний підліток, так і не примкнув. Скромність, індивідуалізм, скептицизм і пасивність у громадських справах завадили будь-яким активним діям. "Пасивність в громадському житті, якою я завжди вирізнявся (частково причиною тому була хвороблива сором'язливість, на яку я завжди страждав) у цей час були моєю характерною рисою", — свідчив Мисик.

Він відвідував письменницькі збори, мав знайомства в літературних колах, проте ні з ким вони не переросли в тісні стосунки. І якщо спочатку на допиті Мисик заявив про дружбу з Теренем Масенком, Василем Минком, Іваном Багмутом, Павлом Тичиною, Миколою Львівським, Левом Квіткою і про знайомства з переважно всіма харківськими письменниками, у подальших відповідях він був обережнішим. Слідство тиснуло звинуваченнями і вимагало показань "про підпільну націоналістичну діяльність". Цей звинувачувальний зворот додавав кожній фразі негативного відтінку.

"Націоналістичні настрої охопили мене знову в 1926–1927 роках, коли я переїхав до Харкова і потрапив під потужний вплив націоналістичної літературної організації "Вапліте". У той же час на мене міцно вплинула група київських буржуазних літераторів (Зеров, Филипович, Рильський), а також група із "Вапліте" — Тичина, в якого тоді були сильні націоналістичні настрої, Любченко, Панч, Сенченко. Я писав тоді націоналістичні, буржуазні "аполітичні" вірші (книжки "Трави", "Чотири Вітри").

У 1930–1931 роках я почав відступати від нац. настроїв, але, як і раніше, був дуже заражений індивідуалізмом, скептицизмом (модним тоді між деяких літераторів), недовірою до політики партії на селі. Я тоді примкнув до націоналістичної літературної організації "Пролітфронт". Але націоналістичні настрої у той період були швидкоплинними, незначними, що було видно й по моїх віршах (книжка "Будівники", яка вийшла в 1934 році)".

Лібералізм як характерна для багатьох українських літераторів хвороба, за визнанням Мисика, вразила і його. Трансформована під впливом політичних чинників природна поведінка "у вільному радянському суспільстві" диктувала помірковану лінію поведінки. "Коли був заарештований Березинський, я недостатньо наполегливо прохав дружину свою (Піаму Андріївну Ґросберг. — І.Ш.) припинити абиякі стосунки із його сім'єю (була з ним знайома, тому що працювала друкаркою у видавництві "Рух"). Коли повернувся із заслання літератор Шиманський (колишній петлюрівець), я двічі приймав його у себе, замість того, щоб рішуче розірвати з ним стосунки і т. д. Я дуже завинився перед радянською владою у цих і багатьох інших гріхах. Але я ніколи не брав участі ні в яких контрреволюційних організаціях. У цьому відношенні моя совість цілком чиста", — писала людина з камери смертників 13 грудня 1934 року напередодні резонансного судового засідання, усвідомлюючи, яким вироком воно мало скінчитися.

мисик_4
Покази В. Мисика від 22 листопада 1934 р.

Для 28 підсудних, серед яких Григорій Косинка, Олекса Влизько, Кость Буревій, Іван і Тарас Крушельницькі, судний день став останнім. Справи Василя Мисика, Антіна Крушельницького, Юліана Бачинського, Василя Левицького, Ганни Скрипи-Козловської, Олександра Фіницького, Левка Ковальова, Петра Гельмер-Дідушка відправили на дослідування. І вже після опублікування 18 грудня 1934 року вироку військової колегії Верховного суду продовжилися тривалі допити, на яких слідчі Хаєт і Проскуряков безуспішно встановлювали зв'язок Мисика з українським націоналістичним підпіллям. До справи навіть долучили показання вже засуджених Всеволода Голубовича й Івана Лизанівського, які 1931 року серед інших згадували Мисика у справі вигаданого "Українського національного центру". Проте підслідний наполягав: "До контрреволюційної організації не належав, всі інші викривальні показання хибні".

У ніч арешту з кабінету літератора вилучили листування, блокнот, теку з авторськими рукописами, в яких слідчі знайшли адресу Михайла Ткачука і номер телефону Олекси Слісаренка — на той час уже "викритих ворогів народу". Серед вилученого був опублікований 1920 року "Просвітою" у Львові збірник "Українські народні думи" засновника українського етнографічного музикознавства академіка Філарета Колесси — перше повне видання з розвідкою, поясненнями, нотами і фото кобзарів. Окраса будь-якої бібліотеки, але за браком доказів — не інакше як речовий доказ у справі націоналістів! Формування націоналістичної складової світогляду Василя Мисика пов'язали з позитивним ставленням до Миколи Хвильового, публікаціями в художньо-літературному часописі "Літературний ярмарок", діяльністю у "Пролітфронті". Григорій Епік на слідстві стверджував, що "само членство в цій націоналістичній організації зближувало людей, об'єднувало, згуртовувало ідеологічно за принципами боротьби проти партії та радянської влади… "Пролітфронт" був легальною формою підготовки особистого складу майбутньої контрреволюційної організації. Мисик був проміж активу". Під тиском такої "аргументації" й шельмування, а скоріше з примусу, у грудні 1934-го Мисик визнав: "Так, це правда. Я справді примикав до правої групи письменників-націоналістів".

Та через брак вичерпних доказів для передачі справи до суду слідство у ній припинили. Однак за зв'язок із "контрреволюційними українськими націоналістичними елементами", як вихідця з попівської сім'ї, його визнали "особою соціально небезпечною, перебування якої в Україні нині небажане", і на п'ять років запроторили до виправно-трудового табору.

мисик_5
Судове рішення у справі «ОУН», надруковане газетою «Вісті ВУЦВК» 18 грудня 1934 р.

Невідомою самому Василеві Мисику, який відбував покарання на сумнозвісних Соловках, залишалася доля його батька, страченого режимом. "Мовчазний, зосереджений на слуханні й спостереженні, неквапливий, з повільними рухами, але завжди уважний і дружньо усміхнений, — він справляв враження вихідця з високої традиційно-інтелігентської родини", — таким постав Василь Мисик у книжці "Зустрічі і прощання" Григорія Костюка. Здається, все краще він перейняв від батька, про життєвий шлях якого донині було мало відомо. 

Народився Олександр Якович Мисик 22 листопада 1871 року в сім'ї хліборобів села Новопавлівка Павлоградського повіту Катеринославської губернії. Закінчив чотири класи павлоградської гімназії. 1913-го став псаломщиком, 1917-го священиком, служив за межами рідного села. Ненадовго повернувся на батьківщину і взявся до родинної справи, але щасливим життя не було. Чутки про репресії, яких він зазнав, мали підстави. Старшого Мисика 5 листопада 1928 року заарештували за те, що "в своєму господарстві переховував і таїв хліб, який у нього вилучили адмінпорядком", за що від нарсуду Межівського району отримав півтора року позбавлення волі, відбувши які, оселився на Харківщині. У селі Щурівка Балаклійського району його поважали як протоієрея православної Архангело-Михайлівської церкви (ось звідки родинна гідність, помічена Костюком).

Служіння Господу в безвірній країні дорівнювало духовному подвигу. З початком суцільної колективізації набула розмаху антирелігійна кампанія. Більшовики не гребували брутальними методами, аж до фізичної розправи. Відтоді церковні організації фактично прирівнювалися до антирадянських. З ініціативи Й.Сталіна у вересні 1932 року проголосили "безбожну п'ятирічку", метою якої була остаточна ліквідація всіх релігійних осередків у країні. На допомогу сільрадам і райвиконкомам були карально-репресивні органи.

Офіційне закриття молитовних будинків у 1930-х роках відбувалося на клопотання мешканців. Мовляв, колгоспний чи радгоспний люд не бажає, щоб у їхньому населеному пункті був релігійний осередок. Першочерговому закриттю підлягали храми без постійних настоятелів, які втратили статус парафій. В інших випадках, створюючи видимість законності, влада посилалася на відсутність зацікавленої релігійної громади і небажання вірян доглядати приміщення, що призводило до руйнування церковних споруд. Закриття храму і знищення релігійної громади було остаточним завданням партійно-державного апарату.

Дотримуючись цієї схеми, Балаклійський райвиконком попередив отця Олександра про закриття храму. Врятувати могла офіційна угода з церковною п'ятдесяткою, яку ще треба було організувати. У Великодню ніч
2 травня 1937 року священик дав парафіянам надію: "…якщо організуєтесь, можливо, й відкриєте церкву". Але часу на доброчесну справу вже не було. Голова сільради Йосип Федорченко отримав розпорядження з райвиконкому закрити церкву і вимагав у Мисика ключі. І наступного дня, 16 травня 1937 року, о 18 годині в приміщенні храму священик був змушений віддати ключі.

Тривало протистояння. Керівництво колгоспу імені Любченка терміново зібрало загальні збори і попередило про масовий вихід наступного дня "на прополку". Утім, уранці Ганна Голубнича згуртувала жінок, підбурюючи йти відстоювати церкву. Більшість "колгоспниць-церковниць", як свідчив Федорченко, "не вийшла до роботи, слідкуючи за церквою". О п'ятнадцятій годині в супроводі секретаря сільради і виконавця він оглянув опечатані напередодні церковні двері. Помітивши, що печатку зірвано, обстежив зсередини дах: чи немає пролому? У той час до церкви саме наблизилися дві групи обурених діями влади жінок. За явним перебільшенням Федорченка, їх було зо три десятки з сапками й ломаками. Вимагали повернути ключі, "накинулися на мене й хотіли мене вбити". Намагаючись додати темних тонів, згадав і про місцевого вчителя Григорія Галушкова, якого відчитали за прорадянське виховання учнів. Зіткнулися два світогляди, що також позначилося на розмові. Жінки називали Мисика батюшкою, сільрадівці зневажливо — попом. Силоміць жінки заволоділи ключами.

Лише райвиконкомівцям вдалося вмовити селянок повернути ключі. Як на організатора заворушення Федорченко вказав на Мисика, якого 17 травня заарештували.

мисик_6
Витяг з листа Лідії Рощиної, вилученого у О. Я. Мисика при арешті. 1937 р.

В Олександра Яковича знайшли листи від доньки з Полтавщини. Про репресованого брата Лідія Рощина повідомила: "Від Василя не так давно був лист, пише, що дуже скучає за всіма, дякує за допомогу і просить, щоб не турбувалися за його. Працює в бухгалтерії, пише, що може прийдеться побачитись у цьому році, якщо ні, так в наступному". Також жалілася на ймовірне підвищення цін через прибуття персоналу "Військобуду", на тяжкі умови праці, коли через стахановський рух вимагали вдвічі більшого результату і за найменшу дрібницю знімали з роботи і навіть судили. Оперуповноважений Балаклійського райвідділу НКВС лейтенант держбезпеки П.Коноваленко розцінив сімейне листування як "наклепницькі прояви й свідчення про зв'язок із засудженим за контрреволюційну діяльність братом Василем Олександровичем Мисиком" і відіслав їх до транспортного відділу УДБ залізничної станції Ромодан, у конторі якої працювала Лідія Олександрівна. Чим закінчилося розслідування "злочину" дочки й сестри "ворогів народу", достеменно не відомо.

Не дивно, що, проводячи дізнання, оперуповноважений Коноваленко перекрутив почуте і додав, що нібито Мисик "не погодився з пропозицією сільради оформити договір і церковну п'ятдесятку, відмовився, погрожуючи масовим виступом, і як результат організував масове контрреволюційне заворушення жінок за відкриття церкви". Олександра Мисика розстріляли за рішенням "трійки" в Харкові, після опівночі 13 листопада 1937 року, а зібрані на церкву 1700 карбованців конфіскували. Церковних активісток Соломоніду Лазорку і Ганну Голубничу на десять років позбавили волі.

Час, як відомо, все розставив по місцях. Колишні державні керівники, віддані слуги тоталітарного режиму Павло Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубар, звинувачені згодом як контрреволюціонери, шкідники, диверсанти, шпигуни й терористи, були засуджені й розстріляні в один день (26 лютого 1939 р.) і таємно поховані на Донському кладовищі в Москві. Без втручання потойбічних сил і допомоги з боку діячів української літератури Сталін позбувся ще одного свідка й виконавця політичних репресій — колишнього шефа НКВС УРСР Всеволода Балицького.

мисик_7
В. А. Балицький, С. В. Косіор, П. П. Постишев у президії Харківського обласного зльоту колгоспників. 4 січня 1934 р.

Щурівська церква так і не відновилася, а село занепало. Як склалися долі працівників сільради, нині невідомо. Лише вчителя Григорія Галушкова, який після Другої світової війни викладав у молодших класах Чепільської середньої загальноосвітньої політехнічної школи на Балаклійщині, із вдячністю згадували колишні вихованці… 

Василя Мисика реабілітували 16 жовтня 1956 року, Олександра Мисика, Соломоніду Лазорку і Ганну Голубничу — лише 23 травня 1989-го. Імена репресованих, короткі біографічні довідки включено до мартирологу Другої книги Харківського тому науково-документальної серії "Реабілітовані історією".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво