Хрестовий похід 1938-го Ревіндикація на західноукраїнських землях - Історія - dt.ua

Хрестовий похід 1938-го Ревіндикація на західноукраїнських землях

10 вересня, 2017, 08:30 Роздрукувати

З самого початку міжвоєнного періоду відносини між владою ІІ Речі Посполитої та православною церквою були, м'яко кажучи, не дуже дружніми. 

Зруйнована церква в Крилові. Г.Купріянович. 1938. Акція руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші

З самого початку міжвоєнного періоду відносини між владою ІІ Речі Посполитої та православною церквою були, м'яко кажучи, не дуже дружніми. 

Польська влада розглядала православ'я як одну з перешкод до асиміляції українців і намагалася підпорядкувати цю церкву собі, а за можливості — і зовсім ліквідувати. Кампанія, що дістала назву "ревіндикації" (з польської — "повернення майна"), досягла свого апогею наприкінці 1930-х рр., коли на Холмщині, південному Підляшші й у прикордонних районах Волині почали руйнувати православні храми і примусово навертати православних у католицтво…

Одним з результатів асиміляторської політики Варшави (як і жорстоких "пацифікації" на початку 1930-х років) стало остаточне відчуження українців від Польської держави. Ярослав Грицак писав: "Замість того, щоб наблизити українців до себе, наочно демонструючи їм переваги демократії і спонукати до активної творчої ролі у державному житті, польський уряд застосовував постійні репресії". На думку багатьох українських дослідників причини кривавого протистояння українців та поляків на Волині в 1943–1944 роках треба шукати, в першу чергу, саме в цих акціях урядових кіл II Речі Посполитої у 1930-ті роки. Польський публіцист Збігнєв Залуський писав: "Ніколи міжвоєнна Польща не була інтегрованою країною. Завжди в ній була Польща "А" і Польща "Б".

Два підходи

На початку 1920-х років православне духовенство на західноукраїнських землях у складі Польщі опинилося під подвійним тиском. З одного боку, проросійськи налаштовані ієрархи викликали підозру в державної влади, яка сприймала їх як потенційну "п'яту колону" (перші повоєнні роки православна церква на тих теренах до того ж перебувала у підпорядкуванні Московського патріархату). З іншого, у середовищі самих віруючих почався рух за українізацію православної церкви — запровадження богослужінь українською мовою, допущення мирян до участі в управлінні церквою тощо. Спочатку польська влада пристала на ці вимоги, бо вони давали можливість тримати під контролем проросійську церковну верхівку й відвертати українців від політичної боротьби. Зокрема, таке ставлення було характерне для Волині, де 1928 року воєводою став колишній соратник Симона Петлюри Генрік Юзевський. Завдяки його сприянню рух за українізацію православної церкви досяг певних успіхів: станом на листопад 1935 року у 423 з 678 парафій богослужіння повністю або частково проводилося українською мовою, а в жовтні 1934-го Волинська консисторія визнала українську мовою єпархіального управління.

321
Генрик Юзевський, волинський воєвода у 1928—1938 рр., прихильник поміркованої політики щодо українців

На Холмщині й південному Підляшші, навпаки, домінувала ліквідаційна тенденція — влада намагалася обмежувати кількість православних храмів і не допускати відкриття нових. Крім того, урядовці заплющували очі на претензії римо-католицької церкви, яка під гаслом повернення колишніх уніатських храмів намагалася зміцнити свої позиції в регіоні. До кінця 1930 року в східних повітах Люблінського воєводства, за даними статистики воєводського уряду, що їх наводить дослідник Григорій Купріянович, стали костелами 144 православні храми, з яких 122 перейшли у підпорядкування римо-католицької церкви "в результаті стихійної ревіндикації, здійсненої римо-католицьким населенням або духовенством". А 1929-го польська влада спробувала провести акцію руйнування "зайвих" православних церков. Планувалося знищити 97 храмів, але через опір населення, духовенства та українських парламентарів було зруйновано 23. 

Операція "Полонізація"

У другій половині 1930-х рр., після смерті польського диктатора Юзефа Пілсудського, державна політика щодо православ'я стала ще радикальнішою. Наприкінці 1935 року у Варшаві було створено комітет у справах національностей, який оголосив курс на полонізацію православної церкви. Першим актом на виконання цього завдання стала постанова Синоду Православної церкви в Польщі, ухвалена 17 жовтня 1936 року, що затвердила переклад окремих літургій польською мовою. Наступним кроком стало рішення польської влади про закриття Державної духовної православної семінарії в Кременці, яка була єдиним на Волині закладом для підготовки православних священиків. Натомість планувалося відкрити державний теологічний ліцей у Варшаві. Ці кроки викликали обурення серед українців, проте провідники започаткованої політики на це не зважали.

Активну участь у кампанії ревіндикації взяли польські військові. У липні 1936 року міністр військових справ Польщі Тадеуш Каспжицький під час виступу на нараді вищого командного складу заявив, що польська держава повинна прагнути "до підпорядкування окремих конфесій асиміляційним впливам польської культури", і особливу увагу звернув на "слов'янські меншини". Невдовзі військові перейшли від слів до діла. У грудні того ж року на терені Люблінського й Волинського воєводств створили Координаційний комітет на чолі з генералом Мечиславом Сморавінським, завданням якого стало проведення кампанії з "навернення" православних у католицьку віру. Рішення комітету були обов'язковими для місцевих органів влади.

Наприкінці 1937-го ревіндикаційна кампанія на Волині перейшла в "гарячу" фазу. Вона торкнулася здебільшого прикордонних районів, де "місіонерською" діяльністю займалися підрозділи Корпусу охорони прикордоння (КОП). Вони чинили всілякі перешкоди православному духовенству, про що повідомляв у зверненні від 10 липня 1938 року до голови Ради міністрів Речі Посполитої посол (депутат) до сейму Степан Скрипник: "Як багатий фактами приклад подібного відношення місцевих влад може бути село Козачки Кремянецького повіту. Парох Козачків—Осників уже не раз був арештований і відпроваджуваний, немов якийсь злочинець, під багнетами до віддаленої на 6 клм. стражниці. Православний благочинний (декан) лановецького деканату не дістає дозволу на відвідини десяти підлеглих йому парохій. Парох Сурожу—Ходаків має перешкоди при викладах науки православної релігії в школі в Ходакові. Так, напр., 25-го травня ц.р. патруля КОПу не впустила його до школи, заявляючи, що має наказ не допускати православного законовчителя до школи". Посол повідомляв і про заборону проводити нічні богослужіння, що є традицією Православної церкви — наприклад, під час Страсного тижня або Великодня. При цьому службовцям КОПу влаштовувати нічні гулянки ніхто не забороняв. 

Новітні "хрестоносці"

На Холмщині й південному Підляшші ситуація була ще критичнішою. Тут акцією керував представник згаданого вище комітету генерал Брунон Ольбрихт. 26 жовтня 1937 року він видав директиви, що ними мали керуватися військові під час проведення ревіндикації. Згідно з документом місцеве населення поділялося на три групи: "байдужі до православної церкви", яких можна переконати перейти в католицьку віру; прив'язані до православ'я, які не були свідомими українцями; "національно свідомі українці". До кожної із цих груп мали застосовуватися різні методи (навернення в католицизм, полонізація православного богослужіння, ізолювання мережею польських поселень), але кінцевою метою акції була полонізація населення, яке оголошувалося "зрущеними поляками". Крім того, документом передбачалася підтримка еміграції українського населення. Виконання завдань було розписане на багато років уперед, а до участі в акції, крім військових, мали долучати римо-католицьку церкву, школи, адміністративну владу, а також поляків на місцях.

 

321
Руїни храму в Загорові. Г.Купріянович. 1938. Акція руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші

Ревіндикаційна кампанія в цьому регіоні розпочалася навесні 1938 року. До акції активно готували польську громадську думку, розміщуючи статті у пресі про "українську небезпеку", де православну церкву звинувачували і в українізації, і в русифікації. З подачі військових проводилися також збори польських громадських організацій та віча католицького населення, де ухвалювали резолюції з вимогами "ліквідувати" зачинені храми, усунути православних священиків і полонізувати православну церкву. А під час Великого посту й Великодніх свят почали закривати позаштатні (ті, що їх утримувало саме населення) та неофіційно діючі храми. Доходило й до закриття офіційно діючих парафій. Закриті рішенням влади храми опечатували, а священиків карали за богослужіння в них. Від православного духовенства вимагали вести уроки закону Божого та виголошувати проповіді польською мовою. Паралельно чинили тиск і на населення, яке схиляли переходити в католицизм, погрожуючи навіть виселенням.

У середині травня на Холмщині й Південному Підляшші розпочалася кампанія з руйнування православних храмів, що тривала протягом двох місяців. Офіційно оголошували, що влада прибиратиме "зайві" храми, які нібито розвалюються і стоять у місцях, де немає православних. Насправді ж слово "зайві" трактувалося досить широко. Так, наприклад, у с. Пріорську Томашівського повіту в липні 1938-го зруйнували діючу церкву незважаючи на опір населення. Попри тиск віце-старости й війта гміни, селяни відмовилися переходити в католицизм і не давали зруйнувати храм. Але адміністрація вирішила вчинити по-своєму. Загін поліції оточив хати, не випускаючи людей на вулицю, а робітники в цей час розібрали церкву. Державний вандалізм часом доходив до абсурду. Так, у зверненні посла до сейму Степана Барана від 21 липня 1938 р. повідомлялося, що в містечку Савині Холмського повіту за наказом повітового старости зруйнували муровану православну церкву, яка навесні цього ж таки року була відремонтована, зокрема й за кошти…з державних фондів.

321
Зруйнована церква у Покрівці. Г.Купріянович. 1938. Акція руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші

Читаючи в книжці Григорія Купріяновича "1938. Акція руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші" спогади про руйнування православних церков, дивуєшся тому, наскільки ця акція нагадувала антирелігійну кампанію по інший бік Збруча. Ось, наприклад, як руйнували храм у с. Межиліссі Більського повіту: "Ранком, о 7. год. на 8 тягарових автах у село приїхали поліцаї та робітники-поляки. Поліція почала гумовими кійками розганяти народ й густо оточила церкву. Війт почав шукати священика, який сховався у сусідньому селі. Робітники почали здирати дах, ламати й викидати з церкви образи та іконостас. Біля 12. год. звалили велику баню, потім почали пилками розрізувати зверху донизу стіни церкви й розтягати їх мотузками. Біля 3. год. вночі, скінчивши свою каїнову працю, поліція й робітники від'їхали". Достатньо трохи відредагувати текст, і його нічим не відрізниш від опису руйнування храму комсомольськими активістами десь на Київщині…

Ревіндикаційна кампанія викликала обурення серед широких кіл українського населення. До Варшави надсилали численні звернення з протестами проти руйнування церков — і звичайні віряни, і духовенство. На початку липня 1938 року надзвичайний з'їзд православного духовенства Холмщини ухвалив меморіал до влади з вимогами припинити антиправославну пропаганду та руйнування церков, залишити виселених адміністрацією священиків, скликати Собор Православної церкви, юридично врегулювати відносини між державою та церквою і дозволити виголошувати проповіді в храмах та проводити уроки закону Божого в школах рідною мовою. 16 липня 1938 р. у Варшаві зібрався Собор єпископів Автокефальної Православної церкви у Польщі. Його учасники звернулися до влади з меморандумом, у якому висловили жаль з приводу кампанії, а також ухвалили зворушливе послання до віруючих, у якому закликали до триденного посту у зв'язку з трагічними подіями на Холмщині й Підляшші. Але за адресою послання дійшло не скрізь: документ конфіскувала влада, а священиків, які намагалися зачитувати його в церквах, покарали.

Ревіндикацією обурювалися не лише православні. Вищезгаданий Степан Баран, який був греко-католиком і послом до сейму від Галичини, надіслав до голови кабінету міністрів два звернення в липні 1938 року, підтримавши таким чином аналогічні звернення послів і сенаторів від Волині. У серпні з обуреним посланням виступив митрополит Української Греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Цей документ влада також конфіскувала. Уряд усіляко намагався обмежити публікацію будь-яких матеріалів про ревіндикаційну кампанію у пресі, видавши навіть спеціальне розпорядження, де критика уряду "в цій справі" визнавалася неприпустимою. Втім, опозиційні видання все одно критикували кампанію. І не лише українські. Так, у віленському "Слові" консервативний публіцист Станіслав Цат-Мацкевич зазначав: "Мудрий столяр не робить меблів із мокрих дощок. У справах національної, релігійної асиміляції треба вміти чекати. Нікого не навертають методом руйнування храмів". Із протестами проти кампанії виступали й представники польської інтелігенції. Навіть римо-католицьке духовенство не завжди хотіло співпрацювати з владою, розуміючи, що це вдарить по репутації церкви, а по закінченні акції відхрестилося від неї, заявивши, що вона не була узгоджена урядом з Католицькою церквою. На Волині, де кампанія хоч і не встигла набрати таких обертів, але однаково тривала, з відкритим протестом виступив сам воєвода Генрик Юзевський, назвавши ревіндикацію "замахом на Польщу", за що поплатився своєю посадою.

321
Зруйнована церква в Крилові. Г.Купріянович. 1938. Акція руйнування православних церков на Холмщині та Південному Підляшші

Попри намагання влади обмежити витік інформації, про кампанію таки дізналися за кордоном. Статті про ревіндикацію з'явилися в чужоземній пресі. Проти неї виступили православні спільноти в різних країнах, причому не лише українські й російські. А українська діаспора влаштувала розголос іще й за океаном, провівши у вересні 1938 року два віча у Вінніпезі та Нью-Йорку. 

Плани на майбутнє

Втім, на польську владу подібні демарші вплинули мало. Хоча руйнування церков і було поступово припинене (у підсумку на Холмщині й Південному Підляшші перестали існувати 127 храмів), утиски православних тривали й далі. У липні 1938-го державна адміністрація посилила тиск на священиків, вимагаючи виголошувати проповіді польською мовою. Виконання цього розпорядження контролювала поліція. Також з Холмщини й Підляшшя продовжували прибирати позаштатних священиків, караючи їх за непослух арештами і штрафами. Паралельно адміністрація тиснула на православних вірян, схиляючи їх до переходу в католицизм. Тих, хто не погоджувався змінити віру, могли звільнити з роботи, відібрати концесію, виключити з черги на парцеляцію (розподіл земельних ділянок під час аграрної реформи). За офіційними даними, що їх наводить Г.Купріянович, такому тиску поступилося близько 10% православного населення Холмщини. У лютому 1939 року люблінський воєводський уряд організував так звану національну конференцію, на якій ухвалили програму підтримки національно-релігійної політики держави. Холмщину й Південне Підляшшя очікувала подальша полонізація, причому не лише шляхом асиміляції українців, а й шляхом збільшення частки поляків. Схожий документ ухвалили й щодо Волині за ініціативою місцевого воєводи.

Та планам польської влади не судилося збутися. Вже у вересні 1939 року вибухнула Друга світова війна, і польському урядові було вже не до "східних кресів". А на Волині з'явилися нові "визволителі", від яких невдовзі стало непереливки і полякам, і українцям…

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №23, 16 червня-22 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво