"Етногенез" по-московськи, або Звідки й навіщо з'являється "старший брат"

Поділитися
Гірке запитання й одвічна проблема: чому позиція Росії щодо України в стратегічних вимірах є неодмінно негативною?

Відповіді можна отримати, зрозумівши саму сутність такого геополітичного феномену як Росія, що пнеться вирішувати долю всіх і вся, та з'ясувавши походження і єство російського народу.

Термін "етногенез" походить від грецьких слів "етнос" - народ, і "ґенеза" - походження і означає сукупність історичних явищ і процесів, пов'язаних із формуванням сталих людських об'єднань зі спільними ознаками в побуті, мові, культурі, ментальності. Інакше кажучи, дає відповідь на запитання "хто ми і чиї ми діти?".

Найпершу ґрунтовну концепцію походження наших предків виклав печерський чернець Нестор у "Повісті минулих літ". Мислитель виокремив родоплемінну множину людності давньої Русі-України і відобразив місце кожного з давніх етносів на "генеалогічному дереві" людства. Слов'яни (поляни, деревляни, дреговичі, полочани, словени) залюднювали простори басейнів Дніпра, Двіни, Десни, Сейму, Сули та Полоті, жили довкола озера Ільмень. А на землях, де згодом постало Московське царство, сиділи "всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печора, ям, угра" та інші. І літописець наголошує: "Ці мають свою мову, від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях". От саме "ці" і є прямими предками московитів.

Нагадаємо, що Нестор-літописець жив у другій половині XI - на початку XII століття, і довів свою хронологію до 1113 року. Перша ж літописна згадка про Москву належить до 1147-го, а бл. 1156 року, за князювання Юрія Долгорукого, на цьому місці збудували нову фортецю. З новою владою ці землі отримали державну ідеологію - християнство візантійського зразка (викладене до того ж незрозумілою для місцевого населення староболгарською мовою), військову потугу, цивільне управління, церковні структури тощо. І це був своєрідний культурний поштовх, який і справив потужний вплив на політичне життя місцевих земель. Втім, християнізація відбулася переважно на рівні княжого двору, війська, міського люду тощо. Абсолютна ж більшість населення зберегла первісний родоплемінний устрій та світогляд. І коли настали важкі часи татаро-монгольської навали, княжі міста-залоги були практично зтерті з обличчя землі, а їхні захисники героїчно загинули. Місцеве ж населення, не відаючи, що таке народоправство, зокрема вічеве самоуправління, практично без спротиву призвичаїлося до життя в новій деспотичній державі.

Чи відбувалися на території Московщини етногенетичні процеси в класичному розумінні цього слова? Так, безперечно. І саме ці локальні зміни в подальшому істотно вплинули на психоантропологічну своєрідність власне росіян. Перші генно-культурні ін'єкції започаткували монголи ще в часи великого виходу зі своїх степів на Захід. Для управління підкореними землями двадцять тисяч монголів улусу Джучі були розподілені по трьох ордах - Золотій, Білій та Синій. До Золотої, або Великої, де правили нащадки Батия, увійшов Московський улус. Саме він отримав левову пайку з "демографічного дарунка" завойовника.

Потужний струмінь монгольської крові дістався Московщині на початку XIV століття. З 1312 року хан Узбек захопив ординський престол і оголосив іслам державною релігією. Супротивників нової віри жорстоко карали - зокрема, стратили сімдесят царевичів Чингізидів. Активний спротив тривав до 1315 року, а незгодні, які вціліли, кинулися рятуватись втечею, і основний потік переселенців рушив у північно-західному напрямку, у верхів'я Волги й Оки, на тодішню важкодоступну нестепову периферію Орди. Саме біглі монгольські воїни хана Узбека, на думку відомого історика й географа Льва Гумільова, "стали ядром московських ратей, що розгромили Мамая на Куликовому полі". У цій битві змагалися між собою, власне, два монгольські війська: християнізоване, під проводом князя Дмитрія (Донського), та ісламізоване, під проводом темника Мамая. Втім, монгольські "переселенці" стали московитам у добрій пригоді ще й до Куликовської битви. Очевидно, саме з цією прибулою військовою потугою, залучивши також татарське військо з Волги, князь Іван Калита 1327 року жорстоко придушив антиханські заворушення в Тверському князівстві і наступного року отримав від хана Узбека ярлик на велике княжіння Володимирське.

Перебуваючи в Орді, увесь свій власний політичний устрій північні князівства почали перелаштовувати на східний лад. І новий московський улус розпочав запеклу боротьбу - ні, не за звільнення, а за паритетність і, зрештою, за верховенство в Золотій Орді. Після перемог над Казанським (1552), Астраханським (1556), Сибірським (1578-1584) і Кримським (1774-1783) ханствами він досяг поставленої мети, поширивши свою владу на всю її територію. Відтепер колишня імперія Чингісхана називатиметься Московським царством.

Та були ще землі, чи не найласіші для Москви, які ще не стали її здобиччю, - "Господин Великий Новгород" - потужна середньовічна держава з могутніми традиціями народоправства та великою культурою. Був і інший привід, чи не найголовніший, - потреба легітимізувати свою "руськість" і підтвердити своє право на духовно-культурну та політичну спадщину давньої Русі. До Києва дотягнутися ще не було моці, а Новгород - тут, майже "поряд", до того ж внутрішньо розтривожений і ослаблений.

Великий Новгород - одвічна слов'янська земля. На думку науковців (Ю.Шевельов, М.Брайчевський, Ю.Павленко, Л.Залізняк та ін.), на новгородських землях із часом сформувалася своєрідна етнічна спільнота, "четвертий" східнослов'янський етнос, зі своїми виразними мовними особливостями, волелюбний і демократичний. Ідеться про новгородсько-псковський народ, світоглядна ментальність якого напрочуд виразно простежується у поморському фольклорі (піснях, переказах, билинах) і духовну спадщину якого московити, не змигнувши оком, поклали у свою "культурну корзину". Але для цього спочатку треба було знищити самих носіїв цих цінностей - новгородських словенів. І Москва ретельно взялася за справу…

На початку червня 1471 року військо Івана III напало на Новгородську землю. У його складі, крім московської раті, була й татарська кіннота хана Дар'яна. Опір новгородців був придушений, дванадцять тисяч воїнів загинуло, а одна тисяча потрапила в полон і була страчена. Вольності скасували, віче знищили. А вічевий дзвін - символ свободи - вивезли до Москви.

Новий руйнівний напад на Новгород стався наприкінці листопада 1478 року: столичне місто спалили, а мешканців винищили, не пожалівши ні дітей, ні старих. Всю боярську знать числом 150 осіб було страчено, а її майно конфісковано. І всі ці роки свавільний і безжальний окупаційний режим здійснював злочинне своєрідне "етнозаміщення" населення.

Після 1475 року вісім тисяч заможних сімей переселили до Московії, а їхні землі заселили такою ж кількістю московитів. 1478 року п'ятдесят найбагатших купецьких родин перевезли до Володимира. До 1480 року до Московії, в район, який згодом став відомий як Нижній Новгород, примусили виїхати ще майже десять тисяч сімей середнього класу, з відповідним залюдненням завойовниками їхніх земель і володінь.

А до 1500 року було конфісковано практично всі церковні землі Новгорода і роздано "служилим" зайдам. Історик-емігрант Георгій Вернадський, син академіка Володимира Вернадського, засновника і першого президента НАН України, так узагальнив цей етноцид: "Великий князь Иван III двумя последовательными ударами 1470 и 1478 годов с корнем вырвал новгородскую аристократию, оторвал ее от родной почвы, лишив земель и капиталов и переселил в Московскую Русь, где этот могучий социальный слой, руководивший всей государственной и общественной жизнью новгородской общины, обессилел и растворился в общей массе великорусского населения".

Але Новгородська земля щосили боролася проти загарбників, і це тривало ще майже століття. Цар Іван Грозний нацьковує на новгородців опричників - цю спеціальну структуру, створену для власної безпеки та виконання будь-якої монаршої волі. Нова багатотисячна когорта "людей скверных и всякими злостьми исполненных" (князь Курбський) своїми методами і ставленням до людей чимось нагадувала пізнішу ЧК-НКВД і діяла як каральні загони: спустошення, вбивства, ґвалтування, грабунки. Опричники мали й відповідну "уніформу" та розпізнавальні знаки: чорний одяг, чорні коні, до сідла приторочені мітли й собачі голови - символи їхньої влади й злодіянь. І саме цим песиголовцям 1570 року Іван Грозний віддав на розтерзання Новгород: протягом двох років повсюдно тривали масові вбивства та пограбування, масове вигнання новгородців з їхніх предківських земель, нищення і спалення міст, містечок і сіл, церков і монастирів. А на спустошених новгородських землях з'явилися тисячі "боярських дітей" та "служилих" московських людей.

До речі, ще в XVI столітті тамтешні мудреці самі намагалися з'ясувати, якою ж мовою все-таки спілкуються між собою московські люди. З'ясувалося, що церковнослов'янська (адаптована староболгарська) мовна комунікація була притаманна практично всій дворянській, служилій і церковній спільноті Московського царства. Не випадково, відомий богослов-полеміст Максим Грек, навколо якого в Чудовому монастирі збиралися тогочасні освічені люди, казав, що "по книжней речи у нас и обща речь".

Інакше кажучи, практично вся нехолопська частина суспільства спілкувалася в одній лексико-смисловій системі. Вся, але не переважна частина, бо ж уся інша людність продовжувала спілкуватися мовою предків. Цю обставину влучно підмітив послідовник Максима Грека новгородський чернець Зіновій Отенський, який жив у середині XVI століття. І ось як він характеризував автохтонне населення Московщини: "Бессловеснейши свиней суть, токмо змиино шептание имуть… грамотическых не ведяху словес". Тобто простий люд неосвічений, іншомовний, і це угро-фінське мовне "шептание" досі зусібіч оточує Москву, щоправда, від колишнього мовного океану залишилися окремі, ледь тліючі й згасаючі мовні "острівці": вепси, водь, іжорці, мансі, ненці, саами, ханти, удмурти, мордва, башкири, чуваші, перм'яки та ін.

Завжди головною приманою і поживою для ненаситного північного двоголового стерв'ятника був і залишається золотоглавий Київ, і хижі пазурі цього грифона методично рвуть і шматують серце, тіло й душу України. Перелік наруг безмірний, і він особливо цинічний "послідовністю" дій Москви щодо виконання свого стратегічного задуму - повністю стерти з мапи світу Україну і покласти край існуванню самого українського народу.

Після Переяславської угоди 1654 року, яку Москва ніколи й не збиралася виконувати, розпочалася активна "інтервенція" людського ресурсу з Росії в Україну. У столиці та полкових містах з'явилися військові гарнізони, градоправителі, численні чиновники тощо. Звичною практикою стали репресії проти невгодної старшини та церковних ієрархів: їх страчували або висилали на чужину. Вповні справжнє своє хиже єство колишні "союзники" явили під час спроби українців скинути з себе чужоземне ярмо в часи гетьмана Івана Мазепи. Розпочалося втілення в життя "новгородського методу" впокорення незгідливих та створення власної злочинної "ойкумени", з масовими репресіями проти українців і натомість - заселенням захоплених земель покірним Росії служилим людом.

Нечуваними звірствами і тотальними погромами "уславила" російська армія своє вторгнення в Україну. Ще до Полтавської баталії Петро I наказав знищити гетьманську столицю Батурин, де залишалася 23-тисячна залога.

2 листопада 1708 року Олександр Меншиков за допомогою зрадників захопив місто, і все його населення, включно з немовлятами, було винищено. Бо таким був наказ царя: "Батурин… другим на приклад сжечь". Такого ж жахливого спустошення зазнала й Запорозька Січ, після того як кошовий отаман Кость Гордієнко з товариством став під прапор свободи. Історик Дмитро Яворницький відтворив злочинний шлях каральної експедиції, яка після себе залишала безлюдну пустелю. Спочатку 16 квітня напали на містечко Келеберду, спалили його, а захисників разом із цивільним населенням перекололи багнетами. Наступною була Переволочна, біля переправи через Дніпро, "тисячу чоловік перебили на місці, частину людей попалили в хатах і хлівах". "Лють росіян була такою великою, - продовжує історик, - що вони знищили всіх жінок, дітей і старих, спалили всі млини на річках, усі будівлі в містечку, всі судна…" Мужньо оборонялася сама столиця Січі - Кам'яний Затон на острові Базавлук, але, зраджена полковником Гнатом Галаганом, 14 травня 1709 року була захоплена і жорстоко сплюндрована: спалили всі курені й будівлі, зруйнували навколишні зимівники, знищили січову церкву, козацький флот і військовий арсенал. За спогадом одного з очевидців, "мертвых из гробов многих не только из товариства, но и чернецов откапывали, головы им отсекали, шкуры лупили и вешали".
156 старшин і козаків показово стратили і на шибеницях плотами пустили вниз Дніпром на острах усім сущим.

А далі тривала систематична й напружена "робота" із повного знищення Запорозької Січі, звісно ж, з усією її людністю. Із цією метою на українських землях інтенсивно почали споруджувати наглядові фортеці, а населення підлягало "заміщенню" неукраїнцями. 1731 року Київський генерал-губернатор граф Вейсбах, виконуючи монаршу волю, почав будувати на землях Січі "Українську лінію". Було споруджено 18 фортець, серед яких Переволочна, Лівенська, Белявська, Святої Параскеви, Крилов, Новомиргород, Новоархангельськ, Святої Єлизавети та інші.

З 1751 року на українських землях Правобережжя з'являється нова адміністративно-територіальна дивина - Нова Сербія. Під сербські поселення виділили землі від річки Кагарлик до річки Тури, від річки Березівка до Омельника. На цих землях було сформовано піхотний і гусарський полки для "нагляду" за запорожцями. 1753 року створюється інший "балканський анклав" - Слов'яносербія, цього разу вже на Лівобережжі, між Сіверським Дінцем, річками Лозовою, Луганню й Бахмутом. Усі нові "расєянє" мали платню, інші привілеї, а місцеве українське населення розпорядженням Сенату мало бути виселене. А тим, кому вдалося залишилися, наказали "к лучшей выгоде сербов служить". "Так російський уряд, - наголошує Наталя Полонська-Василенко, - визначив ролю української людности супроти привілейованих чужинців: обслуговувати їх, задовольняти помешканнями, постачати їм усе потрібне".

Того ж таки 1753-го було сформовано ще один полк - Новослобідський, переважно з волохів та росіян-старообрядців, "просунутий" ще на 20 кілометрів у бік Січі, південніше від Нової Сербії.

А з 1770 року розпочалося спорудження фортець "Дніпровської лінії" - для того, щоб повністю взяти Січ у цупкі імперські лещата. "Вся історія Нової Січі, - підсумовує Н.Полонська-Василенко, - є історія планомірного захоплення запорозьких земель".

Після повного зруйнування Січі 1775 року відбулося практично повне розпорошення козацтва: частина помандрувала за Дунай і спробувала там відродити власний устрій, частину російський уряд приписав до скарбових селян. Із початком російсько-турецької війни князь Потьомкін організував "Військо вірних чорноморських козаків" (12 тисяч), але це була суто військова структура, бліда тінь колишнього козацтва. З 1790 року вони осіли між Дністром і Південним Бугом, а 1792-го їм було визначено для осідку землі в гирлі річки Кубань і простір від неї і до Азовського моря. Новостворене "Кубанське військо" мало охороняти імперію з півдня, насамперед від завзятих і войовничих кавказців. Козаки намагалися зберегти власну ідентичність, і по прибутті останніх колон зібрали від імені всіх 40 куренів Раду, на якій ухвалили Порядок загальної користі. Увесь зміст цього унікального документа - розбудова на новій землі справжньої старожитньої України. Подальша історія, особливо в радянські часи, засвідчила всю марність таких спроб на чужій землі в тоталітарній державі.

А тим часом питомі козацькі землі і далі заселяли прибульцями, на цей раз - з обширів Кримського ханства. Вихід до Чорного моря завжди був для імперії жаданим, свідченням чого були постійні російсько-турецькі війни.

Після війни 1768-1774 років Османська імперія вже не могла втримати ханство у своєму підданстві, а Росія ще не змогла його повністю підкорити: Кримське ханство формально стало незалежним. Настала хистка рівновага між сторонами, і Росія вирішила завдати удару по економічному потенціалу Криму, а саме - змусила покинути його всіх християн (греків, вірменів та ін.), стараннями яких трималися ремесло, торгівля, виноробство, судноплавство тощо. А переселяли їх, звісно, на землі Запорозької Січі.

1778 року перед переселенням граф Петро Рум'янцев повідомляв Катерині II, що "вывод христиан почесться завоеванием знатной провинции". Безпосередньо керував виселенням полководець Суворов, який у своїх рапортах від 16 вересня - Потьомкіну і від 18 вересня 1778 року - Рум'янцеву доповідав: "Вывод крымских христиан кончен. Обоего пола отправились в Азовскую губернию 31 098 душ". І весь трагізм ситуації полягав у тому, що в абсолютній більшості кримські християни не бажали переселятися, а "визволителі", ледь-ледь вивівши колони з людьми за Перекоп, практично залишили їх у степу без притулку і без припасів, що призвело до голодної смерті майже третини переселенців. Вцілілі християни осіли в районі сучасних Бердянська і Маріуполя.

Зміна етнічного складу населення України, витіснення корінного люду з її території, вигублення українців як нації завжди було пріоритетом російської політики, про що переконливо й беззастережно свідчить статистика. Це той випадок, коли суха мова цифр перевершує і переважує будь-які заяложені й брехливі гасла про "дружбу народів", "старшого" і "молодшого" братів, будь-яку іншу нісенітницю про "віковічну дружбу двох народів".

Звернімося, наприклад, до ревізій, тобто кількісного опису стану справ у Росії, які докладно проаналізував відомий етнолог Володимир Скляр. Так, за ревізією 1719 року чисельність росіян в Україні (в сучасних межах) становила не більше ніж 40 тисяч осіб, ревізія 1858 року фіксує вже 339 тисяч, а перепис 1897-го - два мільйони 80 тисяч росіян. Якщо врахувати, що 1719 року українців проживало чотири мільйони 911 тисяч осіб, то співвідношення в парі "українці - росіяни" становило приблизно 1:120 (!). Із часом співвідношення стрімко змінювалося на користь "прибульців": 1858 року - 1:38, 1897-го - 1:10. Тобто за неповні два століття чисельність росіян в Україні зросла в 52 (!) рази.

XX століття явило світові найзлочинніші дії проти українців з боку Росії. Нас переслідували цілеспрямовано, завжди й повсюдно, або змушуючи до повної покори та манкуртизації, або знищуючи фізично, або розпорошуючи на "етнічні атоми" в таборах на безкрайніх євразійських просторах "единой и неделимой". За радянських часів заміщення українського населення російським також було одним зі стратегічних пріоритетів внутрішньої політики Кремля. Великодержавний тиск проявлявся в цілеспрямованій дискримінації цілих страт і верств населення - селян, інтелігенції, митців, військових, держслужбовців та ін. Знищувалися питомі духовні цінності та їх предметне втілення - храми, пам'ятники, музеї, книгозбірні, освітні заклади тощо. Жахливим апофеозом геноциду українського народу стали голодомори - свідоме, цілеспрямоване й насильницьке доведення конкретного етносу до вимирання шляхом позбавлення його найнеобхідніших засобів для виживання.

Три голодомори - 1921-1922, 1932-1933 і 1947 років - забрали життя близько 15 мільйонів українців, що призвело до непоправних втрат як у генетичному, так і культурному здоров'ї нації і мало на меті зламати волю українського народу до спротиву та боротьби за свободу. Зі спогадів Вінстона Черчилля відомо, наприклад, що Йосип Сталін особисто перед ним вихвалявся, як лише в 1930-х роках він "ліквідував десять мільйонів селян". Італійський консул Серджіо Ґранденіго, який був у Харкові (тодішній українській столиці) свідком тих жахливих подій, дуже точно підмітив цинічну мету кремлівського злочину: "Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна стане фактично частиною Росії".

А імперська "машина" не збавляла обертів у гнобленні українців і знаходила для цього будь-які приводи. Після вересневого - 1939 року - братання двох диктаторів, до 1941-го майже 200 тисяч західноукраїнців було депортовано в Сибір і в райони Крайньої Півночі. А в перші тижні нападу Німеччини на СРСР у галицьких тюрмах було вимордовано ще майже 150 тисяч бранців. Свою чорну справу нові опричники продовжили відразу після того, як лінії фронту пересунулася за межі України. Лише в 1944-1955 роках було заарештовано й відправлено в табори 103 828 "бандерівців", виселено до Сибіру на животіння 65 906 сімей (203 662 особи). Не відставали від Кремля й їхні виученики з Варшави: 29 березня 1947 року на засіданні політбюро Польської робітничої партії було вирішено провести операцію "Вісла". В ухвалі зазначалося: "Основною метою переселення переселенців за акцією "Вісла" є їх асиміляція в новому польському середовищі. Докласти зусиль, щоб цієї мети було досягнуто. Не вживати до цих переселенців назви "українець".

За даними Генштабу Війська Польського, у період акції "Вісла" було виселено 140 575 українців, яких розпорошили на нових територіях, щоб унеможливити контакти між ними. Найактивніша ж частина населення не потрапила навіть до цих "списків": під час проведення масових обшуків та облав було знищено 1837 членів УПА, а ще 2444 активістів - заарештовано й кинуто до в'язниць.

Понад те, кремлівський безумець у своїй маніакальній величі планував повністю деукраїнізувати Україну, використовуючи для цього як привід перебування населення під окупацією. 22 червня 1944 року з'явився наказ №0078/42 "Про ліквідацію саботажу на Україні і про контроль над командирами і червоногвардійцями, мобілізованими зі звільнених областей України", підписаний наркомом внутрішніх справ Л.Берією і заступником наркома оборони Г.Жуковим. У наказі йшлося про те, що українці, мовляв, вороже ставляться до Червоної армії та радянських органів влади, саботують відновлення колгоспів, приховують зерно і худобу. Але… численні деталі його змісту, оформлення і термінологія дають підстави сумніватися в автентичності тексту.

Свого часу Микита Хрущов під час своєї доповіді на XX з'їзді КПРС спробував навіть пояснити причини невиконання наказу: "Українці уникнули цієї долі тільки тому, що їх було надто багато і не було місця, куди б можна було їх переселити". Та лукавив генсек - Москва територій привласнила неміряно, але рабська праця в "житниці Європи" потрібна була тут і тепер - щоб кремлівські засіки не спорожніли. Влада швидко збагнула неминучість такого сценарію, оскільки після злочинної депортації кримських татар у травні того ж таки 1944 року економічне життя на півострові практично повністю згасло.

Почали діяти "тихою сапою": українців спроваджували за межі України під будь-яким приводом - на військову службу, "великі будови комунізму", піднімати цілину, прокладати БАМ тощо, використовуючи при цьому і примус, і бажання молоді в будь-який спосіб вирватися з кріпацького, "безпаспортного" колгоспного життя, і навіть матеріальний інтерес. Росіян же заохочували переїжджати в теплі українські краї високими посадами і винагородами, привілеями та особливим статусом на тлі "аборигенів, які потребують окультурення".

Так, лише за сім років (1959-1966) межі України, переважно за "оргнабором", залишили два з половиною мільйони осіб, а до 1989 року - ще майже три. А кількість росіян з 1959-го по 1989 рік зросла з семи до 11,4 мільйона осіб, тобто на 4,4 мільйона, і сталося це переважно за рахунок переселенців.

Що ж за спільнота витворилася на цій території, яка невситимо жадає вершити долю країн та народів?

Росіяни не є етносом у класичному розумінні цього слова, не є і політичною нацією. Як відомо, етносом називають групу людей, які свідомі свого спільного походження, інтересів і цінностей, вірувань і звичаїв, мають своєрідні архетипи поведінки та мислення. Політичною ж нацією можна вважати спільноту, яка, по-перше, створила державу як інструмент самозахисту та саморозвитку, і, по-друге, досягла в ній повноти народовладдя як механізму виявлення та реалізації волі й інтересів усіх громадян цієї держави. На сьогодні зрілі політичні нації сформувалися в західному світі. Уперто і наполегливо робить кроки на цьому шляху й Україна.

Але ж російська спільнота існує вже багато століть, причому саме її існування є постійною загрозою для навколишнього світу. Виходить, має існувати ще якийсь чинник, окрім примусу, який тримає її вкупі. І така детермінація справді є - це спільні смисли й мета їхньої організованої діяльності. І полягає ця мета в загарбанні, привласненні й наживі на чужому горі з одного боку - і забезпеченні власного процвітання чужим коштом з іншого. Це та живильна сила, яка є джерелом і засобом для існування такої спільноти. І для того щоб стати її частиною, етнічне походження не має ніякого значення. Це і є "етногенез" по-московськи. Треба просто забути про мораль, назватися "старшим братом", увійти без запрошення й дозволу в чужий дім, усе відібрати і поділити, вчинити наругу над ближніми й осісти тут назавжди, не зважаючи на прокльони, страждання і горе мешканців.

Лев Гумільов, син уславлених поетів Ніколая Гумільова і Анни Ахматової, сам сталінський табірник, запропонував називати такі спільноти "етносами-химерами". На його думку, химерний етнос - це негармонійне поєднання певної множини елементарних етносів, які мають різний світоглядний устрій, практику природокористування, моральні цінності тощо. Такий "гібрид" живиться чужим ресурсом - і людським, і природним. А тому доля захопленої землі та її мешканців-автохтонів його цікавить лише зі споживацького погляду. Негативні наслідки для підкореної сторони очевидні: людність приречена або на вимирання, або на манкуртизацію, природне ж довкілля - на системну деградацію і незворотні зміни. У цьому неважко переконатися, згадавши багатостраждальну історію - не життя, а животіння - сотень народів на території Росії: їх вимирання й зникнення та набуття тими, що вціліли, принизливого статусу "малих" народів Сибіру, Далекого Сходу й Півночі. Втім, і сам загарбник зазнає в стратегічній перспективі поразки, оскільки постійне паразитування не стимулює і не спонукає до власної суспільно-економічної еволюції.

Та сила і правда за нами! Великий Микола Костомаров був твердо переконаний: у боротьбі ми неодмінно здобудемо волю і посядемо гідне місце в колі цивілізованих народів. І завершує "Книги битія українського народу" словами: "Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: "От камень, него же не берегоша зиждущії, той бисть во главу угла". Віримо, Україна стане наріжним каменем Європи! Україна переможе!

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі