Робимо минуле доступним: як українські дослідники повернули вивезені документи енкаведистів

Влітку нинішнього року Центр досліджень визвольного руху розпочав оприлюднювати онлайн документи з архіву внутрішніх військ НКВД Українського округу і вже до кінця жовтня обіцяє зробити доступними близько 3,5 тисячі документів.

Тут можна знайти плани криївок ОУН та УПА, звіти про збройні сутички енкаведистів із повстанцями, директиви й розпорядження вищого керівництва внутрішніх військ НКВД, спущені низовій ланці, та рапорти у зворотному напрямку.

Розповідаємо детективну історію про те, як наприкінці 1980-х з України вивезли понад 400 справ енкаведистів про боротьбу з українськими повстанцями і кому та як ці документи вдається повертати назад.

Що таке внутрішні війська НКВД, та про що вони писали в архівах

Радянський Союз вів боротьбу не лише на лінії фронту, а й у тилу, намагаючись відшукати і знищити так званого внутрішнього ворога. За минуле століття доля бути ворогом країни рад випала мільйонам: від політичних опонентів комуністів до представників національних рухів опору, і навіть їхнім старим батькам та маленьким дітям. Обов’язок виявляти й ліквідовувати внутрішніх противників у різний період радянська влада покладала на різні репресивні органи.

На межі 1943–1944 років, під час Другої світової війни, коли фронт просунувся на Захід і Червона армія вдруге зайшла на терени заходу України, радянська влада зіштовхнулася з потужним опором ― Організацією українських націоналістів та Українською повстанською армією.

«Для знищення цього руху регулярні частини Червоної армії не завжди були ефективні, ― коментує історик, дослідник українського визвольного руху Іван Патриляк. ― Вони були неповороткими для протипартизанських операцій. Нерідко солдати просто не бажали їх проводити, адже досить легко піддавалися повстанській агітації».

Відтак боротися з українськими повстанцями окупанти доручили бійцям внутрішніх військ НКВД ― підрозділам, що воювали не на фронті, а в тилу. У березні 1944 року в Рівному створили штаб ВВ НКВД Українського округу, і так розпочалася історія архіву, який зараз з’являється у відкритому доступі.

Обкладинка архівної справи першого оперативного відділу

Центр досліджень визвольного руху

Оприлюднений масив охоплює період від 1943-го по 1952 рік, але більшість документів датовані 1944–1945 роками. В архіві йдеться про події на Волині, Рівненщині, Тернопільщині, Львівщині та Івано-Франківщині. Рідше ― Житомирщині, Хмельниччині, Вінниччині, а також — на території сучасних Румунії та Польщі.

«З боку Радянського Союзу основною збройною силою, яка вступала в сутички проти УПА, були внутрішні війська НКВД. Тож ми говоримо про документи безпосередньо тих мілітарних підрозділів, які влаштовували засідки, проводили рейди, робили блокади міст і сіл ― вели військові дії проти української партизанки», ― коментує директор архіву СБУ й експерт проєкту Андрій Когут.

Серед 3,5 тисяч архівних документів ― креслення криївок, протоколи допитів повстанців, звіти про проведені операції, їх аналіз, статистичні дані. Все це ― безумовно, важливе історичне джерело.

План-схема криївки

Центр досліджень визвольного руху

«Коли документи внутрішніх військ будуть оцифровані й опубліковані, а дослідники та всі охочі зможуть ознайомитися з ними, це допоможе порівняти і проаналізувати, як виглядала ця «війна після війни» з обох сторін ― з повстанської та з радянської», ― пояснює Андрій Когут.

Російський слід

«Коли 30 років тому Україна стала незалежною, на всіх мітингах і демонстраціях лунало, що з України в Росію вивезено документи з архівів, спецфонди. Частково це було правдою», ― згадує історик, колишній молодший співробітник Інституту української археографії та джерелознавства Олександр Вовк.

Факт масового вивезення архівів з України перед розпадом Радянського Союзу поки що документально не підтверджений. Проте архів внутрішніх військ НКВД таки був вивезений з України.

Про його місцезнаходження свідчить інформація на цифрових копіях документів. Оригінали, з яких їх було знято, нібито зберігалися в архіві внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ СРСР. Що логічно ― саме в підпорядкуванні цього відомства перебували внутрішні війська НКВД. Тобто можна припустити, що паперовий оригінал архіву перебуває в Москві.

За словами Олександра Вовка, як і всі документи центрального підпорядкування, справи з архіву юридично не належали Україні. У Києві вони зберігалися для використання спецслужбами. «З 1950-х років вони перебували в Києві, і ніхто з Москви їх не вимагав, ― пояснює історик. ― Оскільки тут боротьба з визвольним рухом ще тривала, то документи містилися в Києві для оперативного використання. А за інструкцією їх мали передати в Москву».

Дослідники припускають, що архів перебував в Україні до кінця 1980-х років. Як і коли саме документи вивезли ― достеменно невідомо. Жодних документальних згадок про цю подію в Україні немає. Принаймні їх не виявили ні в Центральному державному архіві вищих органів влади, ні в архіві Міністерства внутрішніх справ. «Схоже, що раптово якийсь функціонер в органах, очевидно якийсь «совєтській чєловєк», виконав свій обов’язок і віддав ці документи. Хоча коли Україна стала незалежною, можна було просто за фактом їх не віддати», ― припускає Вовк.

Про те, що оригінали архіву перебувають у Москві, свідчить лише інформація з титульних сторінок справ на копіях, знятих дослідниками. «Наразі ці документи не перебувають у відкритому доступі. Я пробував знайти інформацію, де вони взагалі зберігаються. Проте таких відомостей знайти не вдалося», ― зазначає Андрій Когут.

Тож хтозна, чи отримали б ми колись доступ до важливої інформації з-під замка російських законів, якби не загадкова операція з копіювання та повернення архіву в Україну.

Операція «Повернення»

Попри всі шанси на багато десятиліть залишитися під грифом «Секретно», 400 справ із архіву внутрішніх військ НКВД про боротьбу чекістів проти українських повстанців таки повернулися до України — у вигляді копій на плівці. Утім, як і в ситуації зі зникненням, історія про те, як саме вдалося зробити ці копії, документально не підтверджена.

Схема бойових дій

Центр досліджень визвольного руху

Щоб відновити хронологію подій і дізнатися імена дослідників, які повернули архів до України, ми зробили запити до основних відомств, котрі могли б володіти зазначеною інформацією: Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ та Кабінету міністрів. У кожному разі нам відповіли: документів про запитувані події в архівах немає.

Наразі достеменно відомо, що ініціатором повернення і, власне, виконавцем був дослідник українського визвольного руху й архівіст Анатолій Кентій. На початку 1990-х років він працював в апараті Головного архівного управління України. Історик Олександр Вовк пізніше працював із Кентієм у Центральному архіві громадських об’єднань, і саме від нього почув історію про масив документів, вивезених до Росії.

За його словами, Анатолій Кентій мав дозвіл працювати з документами ще у 1980-х роках: «Партії потрібні були люди, котрі б могли компетентно щось написати. Тому йому одному з перших у 1980-х роках дали невеликий допуск до документів. Власне, він знав про цей фонд, бо бачив його краєм ока. І до нього надійшла інформація, що ці документи передали в Москву».

Анатолій Кентій

Центр досліджень визвольного руху

Розуміючи, де міститься архів, Анатолій Кентій заручився підтримкою тогочасного керівництва Головного архівного управління. А там, своєю чергою, підготували запит до Кабінету міністрів. Як результат, із підтримкою українського уряду архівісту вдалося поїхати у відрядження до Москви й отримати дозвіл на опрацювання архіву. «Тоді в Москві був бардак, і вони давали дозвіл куди завгодно», ― пояснює таке вікно можливостей від Росії Вовк.

Згодом між урядами двох країн було укладено угоду. Відповідно до неї, Кентію дозволили скопіювати інформацію про боротьбу енкаведистів з УПА, при цьому особиста інформація про службовців внутрішніх військ, наприклад поіменні списки бійців, мала залишитися в Росії. «Уряд України за ці документи виплатив, здається, 30 мільйонів рублів (цифра може бути помилковою. — Прим. ред.)», — каже Олександр Вовк.

Таким чином, Анатолій Кентій зробив копії близько 400 справ на мікрофільмах. В Україну вони прибули саме у вигляді плівок.

А що далі?

Історія поверненого архіву внутрішніх військ НКВД на цьому не обривається. Нині існує три копії зазначеного масиву документів.

Зроблену в Москві копію Анатолій Кентій привіз до Головного архівного управління України. Згодом вона потрапила до Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і перебуває там понині.

Проте, крім цього, дослідники зробили ще два дублікати плівок. «До України з Канади приїхали представники видавництва «Літопис УПА». Тоді між ними й Інститутом археографії було укладено угоду про спільне дослідження та пошук документів, пов’язаних із визвольним рухом, ― згадує Олександр Вовк. ― Закінчилося тим, що «Літопис УПА» виділив кошти для Головного архівного управління на умові, що з дублікату архіву ВВ НКВД зроблять копії».

Професор Петро Потічний у 1990-х був редактором видавництва і добре пам’ятає ті події. «Ми запитали, як можна дістати копію цих документів, і отримали відповідь, що коли робитимуть копії для України, спробують дістати копії і для нас», ― згадує історик.

Видавництво знайшло донора, щоб заплатити за створення копій, і після цього отримало дозвіл на перевезення дублікату архіву до Канади. «Добре, що я заручився підтримкою канадського посла, ― згадує професор. ― Бо коли проходив митний контроль із цими документами, митники казали: може, ви залиште ці документи тут, вам потрібні ще спеціальні дозволи, які отримаєте з нашою допомогою». Зрештою, плівки таки вдалося перевезти до Канади.

Петро Потічний згадує: спершу в Канаді ніхто не хотів приймати документи, привезені з України. Адже їх треба було опрацьовувати і фахово описувати. Архів погодилися прийняти в Торонтському університеті, оскільки історик був співробітником навчального закладу і зміг довести легальність привезених плівок. Зараз вони все ще перебувають в університеті у збірці «The Peter J. Potichnyj Collection on Insurgency and Counter-Insurgency in Ukraine», втім з очевидних причин практично недоступні українським дослідникам. Адже з документами слід працювати безпосередньо в Торонто.

За словами професора, частково з ними вже працювали дослідники з Європи та США, а «Літопис УПА» використовував їх у кількох своїх книжках, і зокрема ― про криївки та бункери українських повстанців.

Згодом виявилася ще одна копія масиву на плівках, яку передали Центру досліджень визвольного руху. «Завдяки популярній тепер «силі Фейсбуку» організація зібрала кошти на відповідне обладнання — спеціальний сканер, який може оцифрувати зображення з цих плівок», ― пригадує історик Руслан Забілий.

Продовжити роботу над систематизацією та описуванням архівних документів вдалося завдяки підтримці Українського культурного фонду. В рамках співпраці з УКФ буде викладено онлайн на сайті Електронного архіву понад 3000 документів з детальними описами до кожного. Уже невдовзі величезний масив документів стане доступним для будь-кого в кілька кліків.

«Ці документи — унікальне джерело, яке створює можливість для дуже ретельної реконструкції подій 1940–1950 років у Західній Україні. Зафіксовані тут активні та масштабні дії ВВ НКВД — каральних органів комуністичного режиму — не залишають жодних сумнівів у масовості українського визвольного руху, який йому протистояв, жертовності українських повстанців та завзятій підтримці місцевим населенням боротьби за свободу», — підкреслює дослідник Другої світової війни та УПА історик Володимир В’ятрович.

Перспективний план використання ВВ НКВД

Центр досліджень визвольного руху

Перспективний план використання ВВ НКВД

Центр досліджень визвольного руху

Невідомо, чи вдасться коли-небудь Україні повернути паперовий оригінал вивезеного архіву. Так само невідомо, чи вийде скласти пазл історії «зникнення-повернення» чіткіше, ніж можемо зробити зараз. А проте наявність цього архіву у вільному доступі онлайн ― уже успішний приклад повернення Україні того, що доповнює сторінки її історії.

Колекцію документів підготовлено та опубліковано в межах проєкту «Робимо минуле доступним: цифрове повернення вивезених архівів про боротьбу СРСР із визвольним рухом», який реалізує Центр досліджень визвольного руху за підтримки Українського культурного фонду.

Усі статті авторки читайте тут.