Цивілізація Просвітництва: український досвід - Історія - dt.ua

Цивілізація Просвітництва: український досвід

31 травня, 16:42 Роздрукувати Випуск №20, 1 червня-7 червня

Співці "русского мира" подають історичну "Новоросію" (1764—1874) як "нову Росію" — продовження і плід-від-плоду Росії старої.

© Василь Артюшенко, DT.UA

 Утім, парадокс у тому, що фокус історії тут зовсім не на "Росії", а на "Ново-".

Цивілізаційний фронтир, на якому здавна живе наша країна, не давав старому шансу, він кохався на новизні. Зрештою, і з "Росією" не все так просто — на українській землі то була не так Ново(Велико)-, як Ново(Мало)росія — прозахідна Україна під новою "політкоректною" вивіскою.

Тут треба зробити відступ і зауважити, що Малоросія XVIII ст. ще не сприймалася меншовартісно — як менша Росія і як альтернативний щодо Україна термін. То вже інтерпретація доби Модерну (ХІХ–ХХ ст.), яка не терпіла двозначностей. Утім, оголошення нині домодерних термінів (як-от Київська Русь, Малоросія, Новоросія) неукраїнськими я принципово вважаю дурістю і литтям води на млин горезвісного "русского мира" (який охоче підбирає все, що погано лежить і що нема кому обстояти). Імовірно, за такими "збоченнями" громадської свідомості ховаються рештки тоталітарних підходів ХХ століття, які легко обрубували те, що на короткочасну "злобу дня" видавалося зайвим.

Станом на XVIII століття, приставка мало- сприймалася ще в значенні первісна, справжня (тоді існували й добре міжнародно знані аналоги — Мала Греція і Малопольща). Для царської влади український характер проголошеної 1764 року Новоросійської губернії був радше очевидний — адже тут велася губерніальна статистика за національностями (рідкісний випадок для Російської імперії кінця ХVIII ст.). Вона показувала близько 85% мешканців "малоросійської нації" (навіть у сучасній Україні етнічних українців маємо менший відсоток). Від цього імперському уряду було зовсім незатишно, і вже в ХІХ столітті (чи, швидше, після 1789 р., коли французи показали, що нація пахне революцією) він перейшов на комфортніший для себе підрахунок за віросповіданням — зливаючи українців з росіянами під загальною категорією православні.

Утім, назагал історія української Новоросії XVIII століття — то сюжет про торжество цивілізації Просвітництва, яка тоді крокувала із Західної Європи усім світом. Вона тривала століття — з 1680-го до 1780 (у Східній Європі довше — аж до середини ХІХ ст.). 

Її сутністю оголошують множник (множник зростання) — тоді різко, в рази змінюються напрацьовані в попередній час параметри Західної цивілізації. Населення Європи зростає небаченими темпами (удвічі за століття, причому в Україні — ще швидше). Відтак колонізація світу європейцями з точкової стає масовою (українці на Кубані наприкінці XVIII ст. також здобувають перший стійкий анклав розселення поза межами власної країни). Згуртовані державні центри здобувають рішучу перевагу над розосередженою "варварською" периферією. Письменність — головний параметр інтелектуального розвитку цивілізації — зростає в десять разів (а культурні здобутки, що поширювалися в письмовій формі, зросли навіть у 20 разів — тому не слід тлумачити той інтелектуальний розвиток як сферу суто раціонального; освіта-виховання Просвітництва мала функцію пробудження-ініціації не лише розумної, а й "чуттєвої людини"). Це нечуваний доти показник! 

казаки
Великий фронтир грав величезну роль у становленні українського козацтва (в данному разі - кубанських козаків). Картина польського художника Юзефа Брандта "Полонений командир кавказців", кінець XIX cт.

Цивілізація Просвітництва взагалі пориває із циклом (основним образом традиційної культури) і прагне безперервного лінійного розвитку (прогрес — нове, і саме просвітницьке, слово у словнику людства). XVIII століття — це точка неповернення на шляху від традиційного до модерного суспільства, від сталості-застиглості до руху-течії. З іншого боку — це час останнього блиску традиції, її досконалості (майже штучної, бо перш ніж вигадувати нові форми, вже згаданий розширений інтелектуалізм Просвітництва всебічно потренувався на старих). Ось, наприклад, в Україні промислова революція стала відчутною вже в наступному — ХІХ столітті, але раціоналізація сільського господарства (у тому числі й за найпередовішими англійськими взірцями), модернізація будівництва, транспорту і зв'язку — у XVIII столітті вже цілком реальні.

Українська господарка тоді стала в центрі одного з перших вибухових бумів фронтирів Західного світу кінця ХVIII і всього XIX століття (термінологія нашого сучасника новозеландця Джеймса Беліча). Такий бум складався з трьох фаз — вибухове зростання, крах, порятунок експортом

Ось його стандартний алгоритм: 1) період підйому (5–15 років), що як мінімум подвоював за одне десятиліття населення розлогої нової зони освоєння (у випадку України це приблизно відтинок 1775–1790 рр.; перше десятиліття, 1764–1774 рр., Новоросійської губернії — це лише підготовка до того ривка, який міг бути й не новоросійським, а гетьмансько-запорізько-слобожанським, бо козацькі Гетьманщина, Запоріжжя і Слобожанщина реформувалися в тому ж напрямку, ба навіть татарський Крим і шляхетська Річ Посполита рухалися у той-таки бік); ця зона розвитку імпортувала значно більше, ніж експортувала; ринки були динамічними і надзвичайно прибутковими, але локальними: переселенці забезпечували нових переселенців. 

Відтак раптово — 2) крах (у нашому випадку це час приблизно після смерті Потьомкіна 1791 року і Катерини ІІ 1796-го), коли темпи зростання уповільнюються в рази. 

А далі — 3) болісна відбудова на основі масового експорту сировини до центрів західного світу-економіки (у нашому випадку — це чорноморська українська торгівля хлібом з Італією і Францією).

Просвітницька переповненість вихлюпувалась у світ. Відтак — вестернізація, ще одна барва епохи. Тоді відбувається перехід від малої Європи (Англія, Франція, Нідерланди, Рейнська область і північна Італія) до Європи великої, у якій уже є місце й Україні. Це час, коли Великий Кордон (християнської та ісламської цивілізацій) відступає і прикордонна війна перестає визначати основний триб життя українця.

У філософії/політичній теорії просвітницька переповненість дає відмову від ренесансного ідеалу мішаного ладу (компромісу-поєднання, коктейлю всіх античних "добрих" форм правління — монархії/влади одного, аристократії/влади меншості та демократії/влади більшості) на користь чистих форм. І вже на світанку Просвітництва Спінозин "Богословсько-політичний трактат" 1670 року (витвір золотої доби новаторської Голландії) оголошує демократію природною і найкращою формою правління (на іншому полюсі — монархії пробують протиставити цій революційній ідеї свій чистий апгрейд — абсолютизм). 

До речі, аристократія також мала свій чистий апгрейд — інтелігенцію-меритократію, але з просвітницької "битви екстрем" вона випадала. Причому "підігрувала" ця "середня форма" радше демократам. Та ж частина аристократії, яка пов'язала своє майбутнє з монархами, перетворилася на самогубно-штучну дворянську касту. І доба Просвітництва дала перший приклад, що буває в такому разі: від реформ Кольбера 1668–1672 рр. (а Франція Людовіка ХIV — то модель просвітницького абсолютизму), які перетворили французьку аристократію на закриту касту, до Великої Французької революції 1789 року з її гільйотинами — 117–121 рік (якщо додамо ці ж таки цифри до 1785 р. — року "Жалуваної грамоти дворянству", яка звільнила від обов'язкової служби російських дворян, отримаємо 1902–1906 рр. — часи революції 1905 р. в імперії царів, прологу 1917 року).

В Україні успіхи освіченої монархії (яка, до часу, повсюдно звитяжить на європейській периферії; для українців найбільш важливі австрійська і російська версії абсолютизму, в топку яких пішли Козацька Україна, Річ Посполита, Кримський ханат, Молдовське і Трансільванське князівства-воєводства й османські чорноморські форпости) зробили з її побитих і повалених локальних суперників символ альтернативи-демократії. Відтак і стара козаччина осмислювалася як переможена підступом-ґвалтом, а не правдою. Вона ставала головним джерелом і опертям майбутнього модерного національного відродження українців у ХІХ–ХХ століттях.

чумаки
Характерний приклад переповнення часів цивілізації Просвітництва — чумацькі валки кінця ХVIII століття: стара податкова система (податок від возу, а не ваги) тоді спричинила виведення породи найбільших волів (а відтак — перехід з однопарної на дво-, чотири- і шестипарну запряжку), що дало змогу різко наростити вантажопідйомність чумацької мажі — цієї далекобійної фури домодерної доби.

Та ж таки переповненість позначилася у XVIII столітті й на сфері знання. Воно тепер неспроможне "охопити все" (як за часів релігійного світогляду). Наукові дисципліни подрібнюються, створюють нові автономії — із власним саморозвитком і взаємодією. Отже, одне "імперське буття" визначає не одну "свідомість", а вельми різні її варіанти. Для Козацької України, де "школярство" тіснить "вояцтво" — це і час "відтоку мізків" (до Петербурзької та інших діаспорних інтелектуальних громад), і одіссея мандрівної науки в стилі Григорія Сковороди, і спроби заснувати сталі наукові центри (Батурин, Катеринослав). Щодо згаданого українського "відтоку мізків" нагадаю думку французького історика зі славної школи "Анналів" П'єра Шоню, який вважав, що в 1770-х роках Петербург на "дошці пошани" європейських інтелектуалів змінив Берлін 1750-х. Інтелектуальний ривок (=творення культурних запасів західноєвропейського рівня) — необхідна умова подальшої модернізації держави і суспільства — тут відбувся і став найпримітнішим досягненням доби. Просвітницька централізація взагалі сприяла "науці столиць".

Отже, поданий образ просвітницького переповнення — то, власне, ключ до історії української Новоросії XVIII століття. Вона успішна саме на давніх українських шляхах і проектах (вихід до Чорного моря, судноплавство Дніпром, транспортні коридори в степу тощо). А ось незакорінені в місцевих традиціях вигадки (Грецький проект, міста-примари, волюнтаристський адміністративний калейдоскоп тощо) стають або "потьомкінськими селами", або планами на виріст, — реалізованими вже за модерної доби (ХІХ–ХХ ст.). 

Утім, колір вичерпання можливостей "капітального ремонту" старого, "перехідності-пробудження" і "ривків навздогін" — то дуже сучасні для нинішньої України історичні барви. Тим цікавішим сьогоднішнім українцям може стати досвід українського XVIII століття. Останній наразі ще слабко інтегрований у національний гранд-наратив — чи то образ минулого, а, почасти, ще й прихватизований — принаймні на рівні історіописання — сусідами з "історичних націй". Урешті-решт, заради справедливості зауважу, що та "прихватизація" не завжди була навмисною. Державоцентричність Просвітництва, фокусування саме на діях держави (що не раз підкреслював і згаданий Шоню) — тут також радше не сприяла викладу історій "недержавних націй" тієї доби. Утім, нинішнє посттоталітарне суспільство вже не так зачароване державами, його герой — людина. 

Зрештою, треба бути свідомими й того, що молода сучасна держава Україна має свій інтерес до державоцентричності. І нова ситуація пропагандистських війн історичної пам'яті з незичливим і агресивним сусідом, гадаю, змусить державотворців уважніше придивлятися до досвіду українського Просвітництва і до вже нових — постмодерних проблем із тим-таки переповненням на порозі глобальних трансформацій ХХІ століття.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
  • Nikolay Nikolaev Nikolay Nikolaev 8 червня, 10:41 Малая Польша в этом списке лишняя. Первоначальная, настоящая Польша - это как раз Wielkopolska. Ошибка вполне простительная для неспециалиста, но в устах дипломированного историка - это демонстрация непрофессионализма, ну или (выбирать уже читателю) сознательного манипулирования историческими фактами. згоден 1 не згоден 0 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво