Чого вчить наша історія, або Нотатки про московські порядки - Історія - dt.ua

Чого вчить наша історія, або Нотатки про московські порядки

30 листопада, 17:43 Роздрукувати Випуск №46, 1 грудня-7 грудня

"То під якого пана ви хочете!?" — Ні, не просто запитував, а достукувався, докрикувався на Переяславській раді до серця кожного козака, кожного українця гетьман Богдан Хмельницький, жадаючи зовсім протилежної відповіді.

Гетьман Богдан Хмельницький, боярин Василь Бутурлін і козаки на Переяславській раді

І отримав її. "Годі, досить мати над собою будь-якого поневолювача чи зверхника, видихнула своє бажання громада, будемо вільними й незалежними. Бо ж не для того піднялися всім миром, щоби знову засунути шию в чиєсь ярмо. Згодом Богдан Хмельницький нагадав московському послові Василю Бутурліну, що він зносився з царем "не для того, щоб робити те, що скажеш… Я з польським королем перед тим бився, щоб вернути свободу собі і козакам".

махун_6
Постанова Земського собору від 1 жовтня 1653 р. про «об’єднання» України з Московським царством

Але гетьман чітко усвідомлював, що без союзників здобути перемогу буде нелегко. А варіанти були такі: король польський, султан турецький, хан кримський, цар московський. З кожним із них Україну пов'язували сусідські відносини, щоправда, не завжди приємні. Та треба використовувати будь-які можливості для спільних дій, якщо вони наближають до очікуваної мети. І відповідні угоди укладали з Кримом, Туреччиною, Трансільванією, Польщею, Швецією, Московією… Саме домовленості з останньою і мали смертельні наслідки для всієї подальшої української історії.

Як саме чинила Росія з Україною після 1654 року, відверто й цинічно сформулював імперський очільник уряду Петро Столипін. У рапорті Сенату з приводу заснування в Москві товариства "Українська хата" він наголошував: "Така мета для української громади, з погляду російської державної влади, здається вкрай небажаною і суперечить усім починанням, які уряд здійснює щодо колишньої України". Отже, прем'єр визнає, що Україна таки була. Але що з нею слід робити? І сам дає відповідь: "Наш уряд, починаючи з ХVII століття, постійно боровся проти руху, відомого в наш час під назвою українського, що уособлює ідею відродження колишньої України та облаштування малоросійського краю на автономних національно-територіальних засадах". 

махун_7
Петро Столипін – голова Ради міністрів Російської імперії (1906-1911). Саме за його головування в уряді посилилася боротьба з національно-визвольними рухами інших народів – українців, поляків, фінів, латишів та ін. Так, у березні 1911 р. в Україні було заборонено відзначення 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка.

Але, зауважить дехто, це ж Столипін, відомий організатор чорносотенних погромів, ініціатор звірячих розправ зі страйкарями та бунтівливими селянами. Зовсім ні, така позиція не була чимось винятковим чи дивним: антиукраїнські настрої домінували не лише у владних структурах, вони були притаманні всьому політичному бомонду імперії. Для прикладу згадаймо лишень тодішнього лідера кадетської фракції в Думі Петра Струве, який добре знався на ліберальних ідеях. Так от, пан Струве в журналі "Русская мысль" (1912) просто-таки волав, що української культури "не было, нет, и быть не может". 

Отже, в українському питанні всі політичні росіяни, будь-якого партійного забарвлення, завжди були одностайні. Згадуючи тодішні події в Держдумі Росії, видатний ідеолог сіонізму Володимир (Зеєв) Жаботинський зазначав: "Щойно дійшло до української мови, вони відкинули і блазнювання і хитромудрі розрахунки і просто піднесли руки вгору".Звісно ж — "проти". До болю знайома картина роботи вищих законодавчих органів Росії, правда ж? Достатньо згадати бодай їхні голосування з "кримського" питання…

Постає закономірне запитання: чому ж позиція Росії щодо України є завжди незмінною в стратегічних вимірах і завжди негативною? Відповідь можна отримати зрозумівши саму сутність такого геополітичного феномену, яким є Росія.

Його початки ще в тому часі, коли на територію північних угро-фінських племен поширилося християнство. Проте християнізація відбулася переважно на рівні владних та управлінських структур: княжого двору, війська, діловодства, міського люду тощо. Абсолютна ж більшість населення зберегла свій первісний родоплемінний устрій та світогляд. Та коли настали часи татаро-монгольської навали, княжі міста-залоги були практично стерті з лиця землі, а їхні захисники героїчно загинули. Місцеве ж населення, практично не відаючи, що таке народоправство, зокрема вічове самоуправління, практично без спротиву призвичаїлося до життя в новій державі.

Ба більше, увесь свій політичний устрій місцеві князівства почали перебудовувати на східний лад, і це їм цілком вдалося. Відтак новий московський улус розпочав уперту боротьбу — ні, не за звільнення, а за паритетність і, зрештою, за зверхність у Золотій Орді. І після перемог над Астраханським, Казанським і Кримським ханствами, він таки досяг поставленої мети, поширивши свою владу на всю її територію. Відтепер колишня імперія Чингісхана називатиметься Московським царством.

махун_8
Іван Лютий після взяття Казані. «И высекоша всех татар во граде до 20000, а прочих поплениша; а город весь выгоре от зелиа» (Псковские летописи, М., Л., 1955)

Уже 1243 року Володимирський князь Ярослав Всеволодович отримав від Бату-хана (Батия) ярлик на князювання і право наглядати за сусідніми князями. А вже його син Олександр Невський став названим братом сина Батия. З історії він відомий як переможець над Тевтонським орденом у "льодовому побоїщі". Але ось що зауважив з цього приводу філософ Микола Бердяєв: князь мав можливість подовжити Європу в бік Азії, натомість зробив навпаки — подовжив Азію у бік Європи.

Зовсім не випадково, в Європі Московію називали Татарією. "Наклеп", — скажуть у відповідь поборники "єдиної і неділимої". Але ось як наприкінці XIX століття яскраво описав російське минуле відомий історик-сходознавець професор Санкт-Петербурзького університету Василь Григор'єв: "И не по внешности только, по одежде, по приемам, по обстановке быта походили на татар русские князья и бояре, русские служилые и торговые люди: все, и чувства и понятия, и стремления их в области практической жизни, все это сильнейшим образом отзывалось татарщиной… Но татарщиной продолжала выглядеть Русь и по падении Золотой Орды, до самого Петра Великого. Вполне татарскими за весь период этот продолжали оставаться в особенности государственные идеи и политические приемы царей и сановников русских, так что без знакомства с истою татарщиною невозможно понять и оценить правильно многих явлений в отечественной истории XV—XVII веков".

махун_9
Московіти й татарин. Мініатюра, «Записки про московитські справи» Зигмунда Герберштейна

До речі, коли Петро I вихвалявся, що він, мовляв, "прорубав вікно" в Європу, то, безумовно, чітко усвідомлював, що доти він і його держава таки були в Азії. Власне нею й були. Та перевдягання "з кафтанів у сюртуки" анітрохи не змінило самої сутності деспотичної Росії.

А тим часом країни й народи Східної Європи вперто боролися за очищення від татаро-монгольської пошесті, і їм таки це вдалося. Об'єднане литовсько-білорусько-українське військо 1362 року в битві на Синіх Водах (Поділля) ущент розгромило золотоординців і поклало край їхньому пануванню на своїх землях. Порівнюючи подальші долі різних давньоруських князівств, бачимо, що відбувся чіткий історичний цивілізаційний вибір, і сталося це в умовах тотального тиску східного завойовника. Власне Русь-Україна, тобто сама метрополія, зберегла свій європейський вектор розвитку, а її північно-східні провінції трансформувалися спочатку в одну з частин, а згодом і в нову іпостась Золотої Орди — Московію, християнську за ідеологією, деспотичну за політикою. 

Зокрема, російська держава набула і зберегла моноцентричну форму правління з різною мірою авторитарності: від повного абсолютизму до формально обмеженого єдиновладдя, незалежно від того, який саме титул мав зверхник. В історичній проекції йдеться про ланцюжок "хан—цар—імператор—генсек—президент", спільним для яких є безмежна влада над людьми. 

махун_10
Кривава суперечка руських князів у Золотій Орді. Художник Борис Чоріков

У Москві підвладні ханові князі отримували відповідний ярлик на служіння, а на престол їх урочисто "садив" ханський посол. Для нових підданих верховний хан був подібний до божества, та й самі монгольські правителі вважали себе "інструментом" Бога для наведення порядку на землі. І, згідно з тодішнім зводом законів, усі народи вважалися їхніми підданими, а непокірні визнавалися бунтівниками і підлягали нещадному покаранню. Так вони закріпили за собою "право" втручатися у будь-чиї справи, а Москва з превеликою охотою підхопила це знамено.

У договірних грамотах північноруських князів уживаються терміни "орда", "татари", "цар", згадуються всі "царі Великої Орди". Згодом московітам самим закортіло іменуватися царями, перейнявши таким чином після захоплення політичного лідерства і титул верховного правителя Орди.

Із часом апетити московських володарів зростали, і в одному з татарських літописів XVII століття Борис Годунов уже іменується "Государем — Царем всех христиан, Великим князем и Белым ханом". Використовуючи екстраполяцію щодо змісту згаданих титулів, досить легко вгадуються Візантія, Русь і Орда, в яких ці посади були інституалізовані і які (ці країни) тепер, начебто, вже "підвладні" Москві. На той час остання вже справді панувала в Орді, але Київ і Константинополь іще не були підкорені. Лише після сепаратного Андрусівського договору (1667) між Росією і Польщею Москва почне накладати свою лапу на Київ. І цьому ганебно посприяв гетьман Іван Брюховецький (1663–1668), який 1665 року поїхав до Москви, став боярином, одружився з московською княжною Долгорукою і зрікся на користь Росії прав України. А за Константинополь, аби видати бажане за дійсне, Росія вела невпинні війни аж до новітніх часів, завдаючи народам Східної Європи й Балкан неймовірних страждань.

махун_11
«Підкорення Сибіру Єрмаком Тимофійовичем». Художник Василь Суриков, 1895 р. Похід Єрмака став початком жорстокої колонізації народів Сибіру і Далекого Сходу

Окупанта доля захопленої землі та її мешканців-автохтонів цікавить лише зі споживацького погляду. Негативні наслідки для підкореної сторони очевидні: людність приречена або на вимирання, або на манкуртизацію, а довкілля — на екосистемну деградацію і незворотні зміни. У цьому неважко переконатися, пригадавши нещасливу історію — не життя, а животіння сотень народів на території Росії, їх вимирання й зникнення; набуття тими, що вціліли, принизливого статусу "малих" народів Сибіру, Далекого Сходу й Півночі. Втім, і сам загарбник зазнає в стратегічній перспективі поразки, оскільки постійне паразитування відбиває будь-який стимул для власної суспільно-економічної еволюції.

Але ж грабіжник, злодій, ґвалтівник не хоче і не бажає, щоб його називали правдивими іменами. Навпаки, він вишукує всіляке виправдання своїм діям і вчинкам, жадає слави, почестей, визнання, поклоніння за свої начебто неймовірні благодіяння людям. Для цього використовується класичний метод подвоєння реальності: існуючу дійсність, з усіма її вадами і чорними плямами, намагаються замінити в головах людей на ефемерну міфологізовану картину світу: добробут, досконалість існуючого порядку, щасливе майбуття. І зрозуміло, кому саме люди повсюдно мають дякувати за це.

Центральне місце в цій утопії посідає ідея месіанства, високого історичного, вселюдського, вселенського призначення Росії. Для привабливого обрамлення пропонованого "дороговказу" не шкодують барв: божественне провидіння, загадкова російська душа, унікальна євразійська цивілізація, історична місія, порятунок світу, осяйне майбутнє... Головне — створити в людей відчуття соціальної ейфорії, а для цього, крім доктрин і догматів смисловизначального, "канонічного" ряду, годяться будь-який привід і подія, подані й інтерпретовані для широкого вжитку в апофеозному тлумаченні. А реальні людські проблеми в цьому контексті видаються настільки мізерними й вторинними, що нагадування про них для Кремля є щонайменше ознакою поганого тону. Як влучно зауважив політолог Борис Парахонський, у Росії "стан постійної шизофренії та перманентної параної став буденним для життя суспільства". А з людьми, що перебувають у стані своєрідної штучної коми, коли тіло живе, а свідомість не працює, можна витворяти що завгодно, виправдовуючи високими цілями будь-який злочин.

махун_12
«Вічна Росія», (1988). Художник Ілля Глазунов. Яскравий зразок кітчу, що. викликав широкий резонанс у СРСР в роки перебудови. Художник був великодержавним шовіністом, сповідував ідею «соборності» «російських» земель

"Владнавши" свої справи на сході, тобто запанувавши в Орді, Москва звертає свій погляд на захід. Дуже ж бо кортіло зробити те, чого не вдалося зробити ні Чингісхану, ні його роду, — підкорити Європу. Отоді й запускається в ужиток грандіозна міфологема про Москву як третій Рим. І для цього дуже знадобилися і християнство, і нехай і дотична, але ж якась причетність до Київської Русі.

Для підтвердження своїх зазіхань на світове лідерство для початку треба було утвердити себе як християнський центр. З 1328 року митрополит, поки що з титулом "Київський", отримує свій осідок в Москві і робить це зовсім не з власного бажання. 1589 року неканонічно проголошується Московський патріархат. Для обґрунтування своїх зазіхань на світове лідерство проголошується що завгодно, починаючи від гасел про "Святую Русь" та "истинно православную веру" і закінчуючи найрізноманітнішими варіаціями про "богообраність" влади. Усе це подавали як найвищі цінності людського життя, що давало право на сакралізацію будь-яких злочинних діянь влади. 

Як відомо, українські ієрархи не підтримали Переяславських угод. І за якихось тридцять років по тому Московська патріархія за хабар турецькому візирю ("три сорока соболей и двести червонных") перепідпорядкувала собі Київську митрополію. Саме відтоді й почалося викорінення, нищення Української церкви і насадження натомість імперського сурогату віри. Так материнська київська церква опинилася в залізних лещатах і цупких шорах своєї зарозумілої північної дочки-приймачки й не може з них вирватися досі.

Вирішальну крапку в злитті політики східного деспотизму й ідеології богообраності влади поставив Петро I, ліквідувавши зверхність над церквою патріарха і передоручивши управління нею Синоду. Так відбулося повне одержавлення церкви.

Здавалося, було знайдено ідеологеми й механізми підтримання та забезпечення вічного існування Росії, але на заваді стали нові творці ідеї месіанства. "Третій Рим" був ущент розтрощений і розтоптаний більшовиками "от Москвы до самых до окраин". І розпочалося катастрофічна хода жахливої утопічної "примари комунізму".

Нова месіанська ідея знову регламентувала й визначала сенс усього життя людей. Тоталітарне суспільство, з його абсолютною зневагою до прав і свобод людини, явило світові зразок того, як не слід організовувати суспільний лад. На жаль, можливість необмеженого права на експропріацію та грабунок однієї частини громадян іншими зробила запропоновані ідеї досить популярними не лише в Росії, а й у багатьох країнах світу. Цьому сприяли принадливі обіцянки й гасла від нових правителів. Водночас система пильнувала, щоб у країні не було інакодумців, щоб ніхто не мав і найменшої можливості бути поза межами комуністичних ідей та символів. Прості ж люди отримували в користування ідею про комунізм як про сенс і мету життя, якій треба служити попри будь-які труднощі, до останнього подиху. Щоправда, "благоденствіє" було обіцяно в далекому майбутньому, а доти всі мали мобілізуватися, служити й терпіти, і щастя, мовляв, неминуче прийде. Самі ж собі нові владики та їхня номенклатурна челядь не відмовляли ні в чому: земний рай вони хотіли мати — і мали, тут і зараз. 

У часи Михайла Горбачова гласність істотно деміфологізувала жар-птицю комунізму і відкрила очі на жахіття й злочини тоталітаризму. СРСР розпався, а колишні союзні республіки стали незалежними. У самій Росії, яка завжди асоціювала себе з цією країною і стала її узаконеною правонаступницею, запанували розчарування й безлад, розгулявся криміналітет, наростало відчуття її геополітичного приниження та екзистенційного колапсу. І, боячись катастрофічних наслідків розпаду супер'ядерної держави, Росія досить швидко реанімувала свої традиційні засоби зміцнення й розширення імперії.

Знову у вжиток було впроваджено заяложені, але психологічно дієві гасла: світова змова, зрада, приниження, занепад цивілізації, вселенська катастрофа, історичне призначення Росії тощо. А навкруги — самі вороги, які тільки те й роблять що точать зуби на рятівника світу Росію: США, НАТО, ісламські терористи і найгрізніші з них — "жидобандерівці". А тому, щоб твердо протистояти "міжнародній змові", слід терміново озброюватися. Лише так можна дати належну відповідь і відсіч усім недоброзичливцям і захистити національні інтереси Росії.

махун_13
Карикатура зі статті Дмитра Губіна «Третья волна против осажденной крепости».

Визначальною ідеологемою нового агресивного політичного курсу Росії стала доктрина "русского мира". У викладі патріарха Кірілла, путінського натхненника, "русский мир" — це насамперед цивілізація, до якої належать люди, котрі тепер називають себе різними іменами, — і росіяни, і українці, і білоруси ("Слово пастиря", 2014). Так, одним "божим словом", зітерто з лиця землі два європейські народи. Але до "русского мира" віднесено ще три категорії людей: 1) етнічних росіян, незалежно від місця їхнього проживання, 2) російськомовне населення інших країн, незалежно від національності 3) співвітчизників за кордоном (вихідців з Російської імперії й СРСР) та їхніх нащадків. Помахом кремлівської руки, яка дуже нагадує апокаліптичну "длань", накладено "печатку" на силу-силенну людей, які й не відають про таке своє "щастя". На жаль, ця своєрідна "п'ята колона" Росії за її межами нерідко стає призвідцем і каталізатором внутрішнього неспокою у власних країнах, зокрема й в Україні.

Насправді, "русский мир" — це лише фантомне прикриття агресивної експансіоністської політики Кремля. Все це до болю нагадує Третій Рейх з його арійцями, утисками й приниженням етнічних німців за кордоном, засиллям "унтерменшів" і, як наслідок, потребою нового "життєвого простору" для нації. Для Росії ж обрані нові політичні дороговкази — це не тільки повсюдне втручання в чужі справи, а й своєрідний варіант комуністичної ідеї, за якою усім "русскомирным" людям гарантовано процвітання. Звісно ж, коштом аборигенів. Таким чином імперська влада сама собі забезпечує своєрідну індульгенцію на виправдання своїх злочинів проти людяності.

Отже, на експорт — агресія, причому в найрізноманітніших формах: прямого військового втручання, гібридної війни, інформаційного зомбування, економічного шантажу, кібератак, фізичного усунення "зрадників" тощо. Ось якими яскравими фарбами змалювала образ сучасної світової сарани Лінор Горалік, талановита ізраїльська письменниця, колишня дніпрянка: "Психопат с постоянной потребностью в гиперкомпенсации, с примитивной подростковой нуждой в мелком бандитском самоутверждении". Але весь трагізм сьогодення полягає в тому, що за миршавою постаттю зверхника Росії, як і за всіма його попередниками, стоїть жахлива імперська машина, ненаситні амбіції якої у самоствердженні аж ніяк не обмежуються вуличними бійками. Вона, мов той молох, щоб жити, має пожирати все навколо. І, нагадаємо, найближча її пожива — Європа.

махун_3
Бійці Української повстанської армії. Для російської пропаганди вони завжди були колабораціоністами і пособниками окупантів

Але на шляху до Європи завжди була і є Україна. Ні, не тому, що це аж настільки потужна перепона, щоб її не можна було здолати чи обійти. В історії було і те й інше. Ні, Україна існує як постійне нагадування Росії про її азійську сутність, про її архетипну неєвропейськість. А для зміни цієї парадигми на протилежну потрібно, щоб її, України, ніколи не існувало ні в минулому, ні нині, щоб її не було ні в просторі, ні в часі. Наша історія є — але нас немає, наші здобутки є — але це не наша заслуга. Усе це належить "единому русскому народу", тобто росіянам. А за таких вихідних цивілізаційних передумов сама Росія стає "відвічною європейською державою", а її історичне минуле — "органічним складником європейського вектора розвитку світової цивілізації".

Нас постійно позбавляли власного імені. Яких лише покручів не вигадували: "Малороссия", "Новороссия", "Южная Россия", "Юго-Западный край" тощо. Але мета завжди була одна — будь-яким чином узаконити в усіх суспільних і наукових сферах думку про те, що ми лише історична частина Росії, причому досить мізерна. І якщо й знаходився якийсь сміливець-самогубця, який наважувався вести мову саме про Україну, посилаючись, зокрема, на літописні джерела, то його тут-таки зверхньо-іронічно виправляли, мовляв, це наша "окраина", далека периферія.

Постійно зазнавала і зазнає збиткувань наша мова — інакше як "наречием" її ніколи й не називали. А з якою наполегливістю вони її забороняли! Достатньо згадати бодай укази Петра I про переслідування українськомовних видань; грамоту імператриці Анни про навчання на "собственном российском языке"; інструкцію Катерини II про те, що треба зробити, "чтоб они обрусели"; горезвісний циркуляр міністра Валуєва та Емський указ, аби зрозуміти, що політика знищення української мови була постійною, впертою і послідовною, завжди перебувала в полі зору вінценосних осіб. Цю ганебну практику русифікації України продовжила й поглибила радянська влада. Її непокоїло навіть те, що українці хочуть бути українськомовними й за межами Батьківщини. На Кубані досі заборонено згадувати про свою українськомовність — місцеві мешканці, мовляв, розмовляють на "кубанской балачке". І в окупованому Криму нині вже немає жодної української школи, жодного українського храму. Чи не в цьому й полягало основне завдання анексії півострова?

махун_2
Валуєвський циркуляр 1863 року. Петро Валуєв. - Мирослав Попович. Культура: ілюстрована енциклопедія України. Київ: Балтія-Друк, 2009

Чи існує українська ідентичність? Ні, це ж абсурд! — лунає кремлівське стоголосся. Їхній зверхник невпинно твердить про "единый народ", про те, що Україна — "это даже не государство", "это часть русского мира". Штатні ідеологи, наприклад головний редактор журналу "Имперское возрождение" Михайло Смолін, добазікалися про "украинскую болезнь русской нации", нарекли козацтво "абреческим бандитизмом", а Галичину обізвали "отсталыми задворками Польши и Австро-Венгрии". Образ українця завжди супроводжується заяложеними, принизливими для людської гідності, штампами: "человек второго сорта", "хитрый малорос", "салоед", "моя хата с краю", "хохлацкие галушки", "говори на человеческом языке"...

Але, якщо не вдається повністю ігнорувати українство, то можна принизити, зневажити, спотворити, зганьбити національні цінності й інтереси, смисли і символи, постаті й діяння. Мазепинці, петлюрівці, бандерівці — в московських очах це найлютіші зрадники й відступники, а не борці за незалежність. Визвольний рух УПА кваліфікується як профашистський, "скромно" замовчуючи при цьому, що кожен десятий (!) солдат вермахту належав до російських легіонів. Та й мовлячи про самовизначення України, кепкують на всі лади, свідомо й глумливо, не перекладаючи, іронізують: "самостійна", "незалежна", даючи тим самим знати слухачеві й глядачеві начебто про несправжність, неповноцінність, оперетковість змістового навантаження цих понять. 

Зневажаючи героїв, серед широкого загалу масово тиражують глузливі образи "типових" українців. Кого тут тільки не надибуємо: хитруватого Шельменка-денщика, зледащілого запорожця за Дунаєм, наввипередки "русеющих" Проньки з Голохвастовим, простецького (порівняно з мудрим Штепселем) Тарапуньки, олігофренічно "гумористичний" дует "кроликів" і нарешті карикатурної Вєрки Сердючки. Але і їй, баламутній провідниці, не дозволено навіть натякнути на "раша, гудбай". Запеклу "сепаратистку" треба негайно заклювати, затоптати, розтерти й за вітром розвіяти.

Нескінченними потоками бруду, брехні й лайки на адресу України переповнений нинішній російський інформаційний простір, який, як відомо, не має географічних меж. "Переворот", "хунта", "фашисти", "карателі", "терористи" — це й подібне лайно щедро й безперестанку виливається на голову країни, жертви власної агресії. Злочинець припасовує жертві власну оскаженілу мармизу. Як тут не згадати Михайла Салтикова-Щедріна, який свого часу неабияк допікав владі своєю сатирою: "А программа наша вот какова: чтобы мы, мерзавцы, говорили, а прочие чтоб молчали, чтобы нам, мерзавцам, жить было повадно, а прочим чтоб ни дна ни покрышки не было. Чтобы нас, мерзавцев, содержали в холе и неженьи, а прочих всех в кандалах". А тому про нинішніх "мерзавцев" маємо говорити правду, твердо сподіваючись на те, що людство таки знайде ефективні ліки супроти цієї саркоми.

махун_4
Михайло Салтиков-Щедрін. Портрет художника Івана Крамського, 1876 р.

Зрештою, усі кремлівські заклинання й прокляття спрямовані на формування почуття ненависті до України як до історичного непорозуміння й абсолютного зла, що загрожують національним інтересам Росії та процвітанню "русского мира".Ненависть стає категорією політичною, яка вживляється у свідомість і підсвідомість росіян та їхніх симпатиків як мотиваційний стимул для "приборкання" України. Втім, усіх їх одним великим загалом вчать не любити і зневажати все західне — культуру, спосіб життя, демократію тощо, хоча особисто для себе владний люд жодних обмежень і заборон не визнає і є ненаситним споживачем тих самих західних спокус.

Ідеологічна доктрина про "единый русский народ" слугує підставою для Кремля вести мову не про загарбання (їх же "там нет") України чи утиски українського народу, а про "наведення порядку власній території". Цьому ж принципу беззастережно служить і московське попівство, яке відносить обшири України до свого "канонічного" простору, де не повинно бути й натяку на Українську церкву. А тому — це, мовляв, "внутрішня" проблема Росії, місцеві сепаратистські, подібні до чеченських, заворушення, з якими "центральна" влада в Москві й сама спроможна дати собі раду. Так, саме "сепаратизмом" називають відвічне прагнення України до незалежності. Так діє Путін, і цьому ж навчає свій "путін'юґенд". Своєрідним маркером у цьому питанні можуть слугувати регулярні засідання патронованого ним молодіжного клубу "Валдай", на якому антиукраїнська тематика є постійною наскрізною темою.

Цьому безумству маємо покласти край. На своїй рідній українській землі це може, це повинна робити кожна людина зокрема і всі громадяни разом. І річ не в наступних виборах глави держави й найвищого законодавчого органу. Хоча й у цьому теж. Набагато важливішим є внутрішній, особистісний вибір людини, який має спиратися не лише на власні бажання й хотіння, а й на досвід попередніх поколінь. Історія, як ми в цьому переконалися, дає нам гіркий урок того, хто є нашими друзями, а хто — ворогами. І нехай велеречивість і щедрий популізм претендентів не потьмарять нам пам'ять — будьмо завжди насторожі: чи не штовхають нас знову назад, у темну російську минувшину? А це і є особистий вибір — між добром і злом, правдою і кривдою, честю і зрадою.

Роблячи свій вибір, ми не маємо права забувати про паплюження нашого народу в минулому, грубе й цинічне зазіхання на саме наше існування сьогодні. Завжди пам'ятаймо, чиї злочинні руки хочуть накинути й затягнути зашморг на нашій шиї. Так, ніхто з нас не хоче мати над собою пана. Тож зробімо свій вибір на користь достойників, людей чесних, мудрих і досвідчених, безмежно відданих Україні.

махун_5
Відкриття погруддя Йосипу Сталіну в Пензі, 2015 г. Це обличчя нової путінської Росії, де повним ходом йде реабілітація Сталіна, кривавих репресій ЧК-ОГПУ-НКВД-КГБ. По всій країні відкрито вже багато десятків пам’ятників і бюстів диктатору.

Нацизм дістав справедливу правову оцінку своїх злочинів проти людяності на Нюрнберзькому процесі, і відтоді Німеччина спокутує провину, зокрема й публічно вибачившись перед жертвами та їхніми нащадками. Російський імпер-комунізм поки що уникнув відповідальності — то на тлі тріумфу СРСР як учасника коаліції країн-переможниць у Другій світовій війні, то ейфорії від його саморозпаду. Але моральний осуд уже відбувся — істину науково встановлено. Наша власна історична пам'ять не дає нам права на забуття: ні заморених голодом на родючій землі, ні закатованих у тюрмах, ні замучених у таборах, ні зневажених і обмежених в елементарних людських правах. Чорний морок призвідця всіх цих бід, який знову хоче бачити нас на колінах, і нині витає над Україною.

Наш вибір — це вибір майбутнього України, і ніхто інший не має права зробити це за нас. І нехай пустобрехи не задурять нам розум і не зваблять спокусливими обіцянками, а вороги — не залякають погрозами і не похитнуть нашої волі до свободи.

Зробімо свій вибір на користь і на благо України.

Україна переможе!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 4
  • Харитон Харитон 5 грудня, 14:37 «Правителям, государственным людям и народам с важностью советуют извлекать поучения из опыта истории. Но опыт и история учат, что народы и правительства никогда ничему не научились из истории и не действовали согласно поучениям, которые можно было бы извлечь из нее. В каждую эпоху оказываются такие особые обстоятельства, каждая эпоха является настолько индивидуальным состоянием, что в эту эпоху необходимо и возможно принимать лишь такие решения, которые вытекают из самого этого состояния. В сутолоке мировых событий не помогает общий принцип или воспоминание о сходных обстоятельствах, потому что бледное воспоминание прошлого не имеет никакой силы по сравнению с жизненностью и свободой настоящего. В этом отношении нет ничего более нелепого, как столь часто повторяемые ссылки на греческие и римские примеры в эпоху Французской революции» (Георг Гегель) згоден 1 не згоден 1 Відповісти Цитувати ДякуємоПоскаржитись
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво