ЗЕЛЕНКА БЕЗ ГАРАНТІЇ, АБО СЛОВОБЛУДДЯ ЗАМІСТЬ РЕФОРМ

Охорона здоров’я. Що може бути важливішим? Чи мають громадяни України на неї право? Виявляється, що так. Та ще й яке! У липні 1996 р. парламент ухвалив Конституцію України, стаття 49 якої проголошує: «Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя».

Тріумфування тривало недовго. Почалися будні й разом із ними — рутинний процес приведення нормативних актів України у відповідність із Основним Законом. І тут почалося...

Почали виникати запитання: чи не суперечить нічим не обмежена безкоштовність медичної допомоги в державних і комунальних медзакладах елементарній логіці? Повинно ж бути хоч якесь обмеження: бюджет, страховка тощо. Та й табу на скорочення існуючої мережі медзакладів викликає подив, адже в усьому цивілізованому світі єдиним критерієм функціонування таких закладів є ефективність, рентабельність.

Утім, дамо спокій цивілізованому світу й нашим медзакладам. Нехай собі стоять. Шкода, чи що?

Проте що робити з абсолютною безоплатністю? Особливо в медицині! Якщо знання лікаря ще можна якось знецінити, наплодивши неймовірну кількість ескулапів, то пігулку анальгіну — ніяк. Бо вона, рідна, має цілком конкретний грошовий еквівалент. Хто повинен за неї платити? Пацієнт — не зобов’язаний, бюджет — не в змозі. Коло замкнулося на пацієнтові: «Жити хочеш — плати!». Найприкріше те, що оплачувати йому доводиться навіть ті дрібниці, які цілком би міг оплатити держбюджет. Як дійшло до такого?

Аби з’ясувати ситуацію та розірвати це зачароване коло, до трибуни парламенту потягнулися депутати. Абсурдність необмежено безкоштовної медицини розуміють усі, але як її обмежити, не перечепившися при цьому через Конституцію, яка не визнає ніяких меж?

А в чому проблема? Читайте Основний Закон! Там усе написано, правда, між рядками: «Заклади охорони здоров’я державної та комунальної форм власності повинні забезпечити мінімальний гарантований рівень медичної допомоги»... Звучить красиво, але з’явилися навідні запитання: А цього вистачить для видужання? Чи не обмежиться «мінімальний гарантований» — флаконом зеленки й пігулкою від кашлю?

Чергове сходження на трибуну: «Заклади охорони здоров’я державної та комунальної форм власності повинні забезпечити життєрятуючий рівень медичної допомоги»... Отакої! І що означає цей термін для онкохворого або пацієнта з хронічною серцевою недостатністю? Вартість «життєрятуючих» схем лікування лежить у діапазоні від кількох десятків до кількох мільйонів гривень. Де закінчується «рівень смерті» й починається «рівень життя» в грошовому еквіваленті? Знову немає ясності.

«Необхідно дати медицині додаткові джерела фінансування й запровадити в Україні загальнообов’язкове медичне страхування»... Бальзам на душу! Давно б так! Та знову нестикування: безоплатна медична допомога не асоціюється зі страховим полісом, а медичне страхування — святе право наших громадян, але ніяк не обов’язок.

Та дідько з ними, з усіма цими «нестикуваннями»! Якщо загальнообов’язкове медичне страхування (ЗМС) допоможе зробити наших людей здоровими — треба вводити! Багатий платить за бідного, а здоровий за хворого — це так демократично... До того ж, і відповідний законопроект є — «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування», що пройшов два читання в парламенті, грунтовно допрацьований і... провалений у третьому. З чого б це? Хіба народним обранцям не шкода власного народу? Невже «нестикування» дістали і їх?

Певне, дістали!

У названому законопроекті наведено такі терміни та їх трактування: «медична (лікувально-профілактична) допомога — медична послуга чи комплекс медичних послуг, що надаються надавачами медичних послуг з використанням професійних знань, навичок відповідно до вимог державних соціальних стандартів у сфері охорони здоров’я, спрямовані на забезпечення профілактики захворювань, травм та отруєнь, обстеження стану здоров’я людини, діагностики, лікування, догляду і реабілітації у зв’язку з захворюваннями, іншими розладами здоров’я, вагітністю та пологами».

Зі стандартами все нібито зрозуміло — одна й та сама хвороба може мати декілька схем лікування, які відрізняються своєю ефективністю й вартістю. Авжеж, що дорожче — те й краще. Завдання розробників стандартів лікування — обрати найефективнішу схему з тих, які може профінансувати конкретне джерело. Основних джерел три: держбюджет, ЗМС і добровільне страхування. У наш час громадяни як «розвинених», так і «недорозвинених» країн можуть одержувати дороге лікування, обгрунтоване з позицій доказової медицини. Головна відмінність: із якого джерела воно оплачується. У «розвинених» країнах — це держбюджет, у «недорозвинених» — добровільне страхування. ЗМС перебуває десь посередині.

Та хоч який стандарт лікування обери — хоч кращий, хоч гірший, — аж надто він нагадує «комплекс медичних послуг» і «медичну допомогу» зрештою. Знову нестикування! Стандарт лікування — це конкретна сума грошей із конкретного джерела, а медична допомога — необмежена безоплатність, невідомо ким оплачувана. Як узгодити одне з іншим?

Медична допомога була, є та буде сумою медичних послуг. Але існуюча стаття Основного Закону змушує доводити, що це не так. Інакше — як оцінити медичну послугу в грошовому еквіваленті й визначитися з джерелом фінансування, спроможним її оплатити? На які тільки інтелектуальні потуги йдуть наші законотворці, щоб якимось підзаконним актом спустити статтю 49 Конституції на грішну землю. Колишній міністр охорони здоров’я, а нині активний його реформатор Р. Богатирьова внесла на розгляд профільного комітету проект закону України «Про внесення змін та доповнень до статей 3, 7, 18 Основ законодавства України про охорону здоров’я». «Пояснювальна записка» мовить: «Даним проектом закону пропонується приведення Основ законодавства України про охорону здоров’я (1992) у відповідність до чинної Конституції України, Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29.05.2002 р. № 10-рп/2002, а також Указів Президента України «Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» (№ 117/2000 від 24.05.2000 р.), «Про додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню України» (№ 963/2000 від 08.08.2000 р.).

Внесення цих змін і доповнень в Основи законодавства України про охорону здоров’я дозволять законодавчо визначити механізми забезпечення конституційного права громадян на отримання безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я та створять сприятливі умови для подальшого створення ефективнішої правової бази щодо вдосконалення медичної допомоги населенню.

Реалізація цього Закону не потребує додаткових матеріальних та інших витрат».

А тепер давайте подивимося, як Р. Богатирьова приводить «Основи законодавства» у відповідність: «Медична допомога — результат діяльності закладів охорони здоров’я та осіб, які надають медичні послуги, направлений на лікування захворювань, травм, отруєнь, охорону материнства і дитинства, невідкладне протезування, профілактику захворюваності, зменшення смертності, що пов’язана з хворобою».

Пропоную читачам замінити в ст.49 Конституції України термін «медична допомога» визначенням, запропонованим Раїсою Василівною.

І як воно? Поезія, чи не так!?

І доки ми будемо займатися словесною еквілібристикою?

Якщо й можливі в нас серйозні реформи щодо охорони здоров’я, то починати їх логічніше з приведення ст.49 Основного Закону у відповідність зі здоровим глуздом.

Хоч як крути, а підвести ЗМС під нинішню законодавчу базу України — завдання нереальне. До того ж, ми досі не знаємо, який набір медичних послуг може бути гарантовано оплаченим із держбюджету. Скільки загалом грошей виділяє наше Мінздоров’я безпосередньо на лікування громадян? І як вони витрачаються? Де фінансовий звіт? Покажіть цифри, цифри! Як можна вводити ЗМС, якщо ми досі не знаємо, на що спроможний наш держбюджет? Чи населення України повинно оплачувати анальгін двічі: із держбюджету й коштом ЗМС?

Прибічники негайного запровадження ЗМС у таких випадках говорять: «Давайте спочатку ухвалимо закон, потім роз’яснимо всі ці питання в підзаконних актах, залучаючи висококваліфікованих фахівців, котрі все це науково обгрунтують і дадуть чіткі, аргументовані відповіді».

А що заважає зробити це зараз? Закон про ЗМС для цього не потрібен, а без цього — неможливий. Страждає і добровільне страхування. Лікарняні каси, кількість яких в Україні стрімко зростає, змушені оплачувати своїм клієнтам геть усі медичні послуги, оскільки досі не знають, які з них покриваються держбюджетом.

Складається враження, що Закон про ЗМС став заручником ситуації, тією соломинкою, за яку вхопилися нинішні «організатори охорони здоров’я», аби зберегти свої привілеї та заблокувати реальні реформи в галузі. Закон про ЗМС справді потрібен, але чітке розмежування фінансових потоків (що повинно оплачуватися бюджетом, а що страховкою) вперто пропонують провести не до, а після його ухвалення. Схоже, комусь дуже хочеться примусово зібрати з населення величезні гроші, а потім їх... безконтрольно поділити. І ніякого криміналу! Усе за законом — через відповідні «дірки». Інакше як пояснити ту несамовитість, із якою знову проштовхується в нашому парламенті законопроект «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування»?

Подивимося, що з цього вийде. Адже чіткого розмежування фінансових потоків досі немає! На це звертає увагу й Головне науково-експертне управління. У його висновку стосовно законопроекту говориться, що його можна взяти за основу, але робиться застереження:

«Натомість, вважаємо за необхідне звернути увагу на такі обставини:

1. Для ефективного запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування необхідно не лише передбачити додаткове джерело коштів, а й суттєві зміни основних засад фінансування охорони здоров’я. При цьому необхідно провести певне розмежування його бюджетних та страхових джерел ...».

Взяти за основу можна... А чи варто? Адже це дозволить чиновникам галузі розпочати чергове «будівництво століття». Дозволить їм працювати активно, масштабно, довгостроково, із вигодою для себе, але... безрезультатно для суспільства загалом, оскільки саме «зміну основних засад» і «певне розмежування його бюджетних та страхових джерел» знову буде відкладено на невизначений термін. З’являться завдання «важливіші» — організація тисяч філій Фонду медичного страхування, поділ грошово-розподільних посад, створення «експертних комісій» тощо. І все це на тлі невизначеності самого поняття «медична допомога»!

Постає цілком логічне питання: ну то що, відкладемо реформи у сфері охорони здоров’я до кращих часів — коли декларації в ст.49 Конституції України відповідатимуть елементарній логіці? То цього можна довго чекати! Проте почати реальні реформи в нашій охороні здоров’я можна вже сьогодні. Заклик визначитися з переліком медичних послуг, які можуть бути гарантовано оплачені з держбюджету, пролунав не просто так, і ст.49 для цього не перешкода.

Просте й логічне прохання: «Ознайомте громадськість із переліком медичних послуг, які можуть бути гарантовано надані в усіх (!) медзакладах України» — вводить наших чиновників у передінфарктний стан. Хто-хто, а вже вони чудово розуміють: потягнеш за ниточку — а за нею таке потягнеться!.. Й авантюрна кадрова політика, і давно застаріла система до- й післядипломної освіти, і дискредитована ідея сімейної медицини, і немічні асоціації медичних працівників, які досі мають лише право «крику», але не «голосу».

Підніми серйозно цю тему, і раптом виявиться, що тих мільярдів гривень, які наша держава виділяє на охорону здоров’я, не вистачить навіть на те, щоб «гарантовано» протерти спиртом зад стражденного громадянина України перед уколом! Усе — на утримання системи. На конкретного пацієнта в бюджеті грошей, на жаль, немає. І ця стратегія не випадкова, її визначено ст.49 Основного Закону: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена». Усе! Причому тут конкретний пацієнт? Головна мета — утримання закладу. Він повинен стояти! Нехай він буде напівпорожнім, збитковим, але ж він «існує» — отже, повинен стояти, за будь-яку ціну! Чим не рай для наших чиновників?

Ясність і прозорість фінансової діяльності багатьом нинішнім «організаторам охорони здоров’я» ні до чого. Адже в цьому разі вони практично втратять право розпоряджатися бюджетними грішми «на власний розсуд». А чого варті всі їхні посади без такого права? Як інакше повернути матеріальні витрати, вкладені в кар’єрний ріст?

Ось і глушаться прості й логічні запитання в тисячоголосому хорі головлікарів й інших керівників: «Та скільки тих бюджетних грошей! Їх так мало... Даєш ЗМС! — та швидше ж, швидше...».

Чітке розмежування фінансових потоків означає розвал існуючої системи. Чи потрібно її руйнувати?

А як інакше! Адже давати додаткові джерела фінансування (хоч загальнообов’язкове, хоч добровільне страхування) такій системі — це те саме, що вносити добрива під гнилий пень — «джек-пот» знімуть бур’яни й паразити.