ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД У ДОКУМЕНТАЛЬНІЙ ФОРМІ УКРАЇНСЬКІ ФАРМАКОЛОГИ ОТРИМАЛИ СЕРТИФІКАТ ВІДПОВІДНОСТІ GLP

Півтора року академіки та професори, завлаби й лаборанти складали суворий іспит міжнародному аудитору. Приїхавши вкотре з перевіркою, він, як зазвичай, багато розпитував, скрупульозно копався в документації, а потім несподівано запитав: «А де ваш директор?». Співробітники перезирнулися: можливо, щось не так?.. «В інституті», — сказав хтось несміливо. «Покличте його до мене», — без тіні емоцій попросив інспектор. Директор інституту, ясна річ, не змусив на себе чекати. «Ви знаєте, я з усією відповідальністю можу заявити зараз... — Найджел Дент, представник Організації гарантії якості досліджень (FRQA), радник ВООЗ із питань впровадження стандартів GLP, зробив на цьому місці невелику паузу, — ...мені тут робити більше нічого. Я підписую документи про те, що створена вами система гарантії якості відповідає міжнародним стандартам належної лабораторної практики».

Інститут фармакології і токсикології АМН України став першою і поки що єдиною не лише в нашій країні, а й на теренах колишнього СРСР науковою установою, яка отримала сертифікат відповідності стандартам GLP. Це й стало приводом для інтерв’ю з директором інституту, професором Олександром СТЕФАНОВИМ.

— Олександре Вікторовичу, поясніть, будь ласка, у доступній формі, що таке GLP?

— Розпочну з того, що ліки як товар мають свою специфіку. Через дуже складні механізми його взаємодії з організмом не можна чітко сформулювати формальні показники якості. Тому для характеристики якості ліків людство виробило та прийняло кілька правил. Це відбулося останніми десятиліттями.

У середині 60-х років, після страшної талідомідної трагедії, до процесу розробки й випробування лікарських препаратів у світі почали ставитися інакше. Фахівці дійшли згоди: якість ліків визначається не вимогами фармакопеї, а їхніми властивостями, які виявляються в клініці. Тобто ліки мають бути ефективними й безпечними для хворого. За радянськими канонами, на яких виховувалася більшість наших учених, ліки можуть мати багато побічних ефектів, але вважатися високоякісними, бо відповідають вимогам фармакопеї. Як приклад можна назвати стрептоміцин, широке застосування якого в минулому зробило багатьох хворих інвалідами, а то й відправило на той світ. Радянський Союз приєднався до згаданої концепції якості ліків лише в квітні 1991 року, незадовго до свого розпаду, а тому зміна парадигми не встигла позначитися на існуючому стані справ. Таким чином, незалежній Україні дісталося в спадщину уявлення про якість ліків, яке відрізнялося від світового й від якого відмовився і сам Союз. Тому перед нашою державою стоїть мінімум два завдання: не лише створити систему гарантії якості ліків, а й водночас переглянути уявлення про ліки та їхню якість.

Відповідно до нової концепції якості ліків у світі розроблено та прийнято низку міжнародних стандартів, які дуже жорстко регламентують роботу з лікарськими засобами (ЛЗ). Ці стандарти об’єднані в чотири основні групи — GLP (у перекладі: надійна лабораторна практика), GCP (надійна клінічна практика), GMP (надійна виробнича практика), а також недавно з’явився стандарт GDP — надійна дистриб’юторська практика. Ці стандарти, а вірніше сказати правила, закладають принципи й вимоги від суб’єкта, котрий працює з ліками, до дрібниць стандартизувати (самому розробити стандартні операційні процедури — СОП) усі етапи проходження ЛЗ — починаючи від пошуку нового цілющого засобу й закінчуючи його випуском і реалізацією. Досить сказати, що кількість документів, які дозволяють впровадити цю систему, перевищила тисячу. Це понад п’ять тисяч сторінок, де до дрібниць розписано процес досліджень.

— Тобто це така система, яка виключає навіть найменші порушення в процесі розробки ліків?

— Ви маєте рацію. Будь-яка дія лаборанта чи дослідника описана в СОП — що і як потрібно робити, якими засобами і т.д. і т.п. Ця система виключає будь-які види порушень у довгому ланцюжку досліджень, застерігає від найменших помилок.

— Цікаво, скільки часу та коштів знадобилося на впровадження цієї системи?

— Це величезна копітка робота. Тривала вона вісімнадцять місяців. За цей час ми пройшли чотири міжнародні аудити. Три роки тому ми капітально відремонтували й докорінно переобладнали інститут.

— Справді, інститут зовсім не схожий на той, який мені доводилося бачити п’ять років тому. Особливо віварій...

— Із тваринами, без котрих неможливо досліджувати нові ліки, також працюємо за стандартами GLP. У віварії — стерильна чистота, контрольовані температура й вологість, вентиляція, спеціальний корм і вода, очищена через фільтри. Наше ноу-хау — ми зуміли «вписати» віварій у типову споруду, у результаті все вийшло компактно, функціонально, зручно.

— Олександре Вікторовичу, ви були ініціатором впровадження в Україні стандартів GLP у доклінічному дослідженні ліків. Відомо, що це тривалий і дуже трудомісткий процес...

— Нині навіть не віриться, що нам удалося пройти цей шлях у максимально стислі строки. Десять років тому нас уперше відвідали зарубіжні фахівці. Інститут, який за часів існування Союзу займався переважно прикладними проблемами, пов’язаними з військовими завданнями, змушений був перебудовувати свою діяльність. Я запросив спеціалістів з американського фармакологічного комітету (Food Drug Administration). Вони приїхали до нас наприкінці 1994-го. Було холодно не лише на вулиці, а й у приміщеннях інституту. Рівень устаткування відповідав тому часу. Американці поставилися до побаченого вельми критично. Тиждень читали нам лекції про надійну лабораторну практику, а коли від’їжджали, пожартували, що, з огляду на умови, в яких знаходиться інститут, для реалізації задуманого роботи мені як директорові вистачить до самісінької пенсії. Сьогодні можу сказати: нам удалося вдвічі скоротити відведений американцями термін.

— Сертифікація на відповідність стандартам GLP, напевно, означає, що результати ваших досліджень визнаватимуть у світі?

— Так, це свідчення того, що проведені в нас доклінічні дослідження медпрепаратів відповідають міжнародним стандартам. Не встигло повідомлення про це з’явитися в Інтернеті, як до нас уже звернулися зарубіжні замовники.

— Цікаво, хто вони?

— Це замовники зі США. Для них, безумовно, вигідно розмістити в нас замовлення. Ми пройшли серйозний міжнародний аудит, отже, довіряти нам можна. Ми ж не можемо висувати якісь вимоги, оскільки є новачками на цьому ринку. До речі, так починають усі, поки не доведуть, що вони надійні партнери та прийшли в цю сферу діяльності всерйоз і надовго. Згодом, коли в нас з’явиться солідна міжнародна практика, ми, звісно, матимемо змогу підвищити вартість своїх робіт.

— Чи зможе Україна в недалекій перспективі пробитися на світовий ринок із оригінальними лікарськими препаратами? Що ще для цього необхідно?

— Потрібні хороші адвокатські контори, бо дуже багато залежить від грамотного юридичного супроводу цих робіт. Україна вже кілька років бере участь у міжнародних, так званих багатоцентрових дослідженнях лікарських засобів. Це засвідчує ступінь довіри до наших клінічних баз із боку провідних інофірм світу. У всіх країнах ці дослідження ведуться однаково, відповідно до стандартних вимог і протоколів, і скрізь визнаються отримані результати. Тобто система GCР в Україні також практично є. Цілу низку фармацевтичних виробництв сертифіковано за стандартами GMP. Фактично в нас уже є весь набір міжнародних стандартів. І за умови правильно оформленого досьє можна реєструвати лікарський препарат у будь-якій країні світу. Звісно, крім усього іншого, за реєстрацію потрібно платити, за нашими мірками, великі гроші.

— Ви могли б назвати розроблені у вашому інституті ліки, в яких є шанс вийти на зарубіжний ринок?

— Це, зокрема, препарати з групи аналгетиків. Вони мають перевагу над тими, що є сьогодні на фармацевтичному ринку. У них ще немає назви — лише шифри. Маємо ефективні протигрибкові засоби. Грибки, як ви знаєте, сьогодні страшне лихо для людства. У нашому інституті розроблено оригінальні протипухлинні ліки. Є непоганий протисудомний препарат. Загалом, маємо кілька лікарських засобів, із якими згодом можемо виходити на зарубіжний ринок.

— Зараз значна частка вітчизняного фармацевтичного ринку припадає на ліки закордонного виробництва. Чи стануть незабаром наші препарати конкурентоспроможними на власному ринку? Сьогодні, не секрет, вони нерідко програють у якості імпортним аналогам.

— Стосовно сегмента ринку ліків, який займають вітчизняні препарати, то, я сказав би, що це — питання політичне.

Ринок ліків можна оцінювати в доларах США й у натуральному вираженні, тобто за кількістю проданих упаковок. Якщо оцінювати в доларах, то частка вітчизняних препаратів становить 40% (тут не слід забувати: ціна вітчизняної продукції нижча від імпортної), а якщо лічити по упаковках, то вийде 73%. Тому залежно від кон’юнктурних міркувань оперують тією або іншою цифрою. Треба зазначити, що такий рівень самозабезпечення вітчизняною продукцією у світі вважається досить високим.

Тепер поговоримо про конкуренцію у фармацевтичній галузі та стратегію її розвитку. Сьогодні спостерігається різка диференціація між вітчизняними фармпідприємствами за рівнем виробництва. Майже 20% підприємств, які дають понад половину вітчизняної продукції, найближчим часом за рівнем технічного й технологічного оснащення не поступатимуться світовим, іншим 80% до цього ще далеченько, але саме останні, забезпечуючи менш як половину обсягу продукції, і є основною загрозою для фармацевтичної галузі України.

— Дивно, але конкуренція на них впливає мало.

— Це пов’язано з тим, що наша галузь зорієнтована на внутрішній ринок, а на ньому головним конкурентом є підприємства з низькими виробничими затратами. Отож, під гаслом захисту вітчизняного виробника саме ця частина підприємств фактично сприятиме консервуванню низького рівня виробництва ліків. У зв’язку з цим принципової гостроти набуває питання якості ліків. Так якого вітчизняного виробника треба підтримувати? Того, котрий лише прикривається вигідним гаслом, чи того, хто прагне до сучасного рівня? Можливо, на часі вже подумати про захист вітчизняного пацієнта?

— Гадаю, із цим погодиться кожен. Аптек у нас уже набагато більше, ніж булочних. І пацієнт часто губиться перед вітриною з десятьма упаковками того самого препарату, але різних виробників, — який із них кращий?

— Те, що очі розбігаються від асортименту, напевно, непогано — це результат роботи фармацевтичного сектора за роки незалежності України. Нині важливо розібратися в системі якості, про що ми вже говорили.

Зрозуміло одне: не можна брати за основу розвитку галузі задоволення лише внутрішніх потреб, головне — вийти на зовнішні ринки. Подивіться на карту — скільки займає Євросоюз, США та Японія? А інші велетенські території?..

І ще — не можна допустити реанімацію подвійних стандартів: для експорту — ліки за світовими вимогами, а те, що не дотягує до них, — на внутрішній ринок.

Для фармацевтики через її асортиментну розмаїтість це питання принципове. У світі прийнято виробляти вузький асортимент, але робити це добре й на багато ринків. У нас поки що протилежна стратегія — продукувати дві тисячі найменувань і лише на внутрішній ринок. Такий універсалізм — випускати будь-які ліки на одному устаткуванні й не намагатися виходити на зовнішні ринки — вже засвідчує рівень доказовості якості препаратів у терапевтичному сенсі.

Ми потрапили в замкнуте коло: з метою підтримки вітчизняного виробника в Україні діє порівняно проста система розробки ліків і впровадження їх у виробництво. У результаті вітчизняний фармацевтичний ринок насичений. «Перший ешелон» підприємств зіп’явся на ноги. Але за ним потягнулися ті, кому ринок ліків із спрощеною схемою їхнього освоєння видався вельми привабливим. І вже непросто здолати опір згаданих 80% підприємств, аби різко підняти планку рівня розробки та впровадження медпрепаратів у виробництво.

— Кожен сучасний фармацевтичний засіб — згусток хімії, у якого є побічні дії. Чи зарубіжні фірми чесно повідомляють про них ВООЗ, а також наші експертні органи? Недавно прочитав в Інтернеті, що деякі відомі фармацевтичні компанії проводять доклінічні дослідження в третіх країнах. Причому дуже жорстко, не інформуючи про це пацієнтів і приховуючи деякі невигідні результати. Як ви оцінюєте ці факти?

— По-перше, будь-які ліки можуть або вилікувати, або заподіяти шкоду. Усе залежить від дози. По-друге, у вашому питанні прихований стереотип, сформований ще радянською пропагандою і деякими художніми фільмами. Річ у тому, що рівень безпеки ліків визначається рівнем їхнього дослідження, а не ідеологією.

Безумовно, сумніви щодо повноти й відкритості досліджень мають місце, і є приклад уже згаданої талідомідної трагедії. Тому людство придумало низку процедур, так званий фармакологічний нагляд, який дозволяє в процесі застосування ліків виявляти та збирати інформацію про побічні ефекти. Створено таку систему і в Україні, до речі, першу на пострадянському просторі. Ми є повноправними членами відповідної структури ВООЗ, тобто до нас надходить інформація про виявлені побічні ефекти ліків у світі, а ми повідомляємо про такі в Україні. Існує проблема подолання звичок приховувати такі явища з боку лікарів.

Якщо ж казати про український ринок ліків, то в нас в основному застосовують давні препарати, добре перевірені на інших ринках. Це пов’язано ще й із ціною. Нові препарати дуже дорогі, а за низьких доходів нашого населення інофірми не вельми поспішають із ними на наш ринок.

— Яка проблема в лікарській політиці, на вашу думку, найскладніша на сьогодні та що потрібно для її розв’язання?

— Немає проблеми створити сучасну матеріальну базу для фармацевтичного сектора. Якщо підприємства бачать серйозність намірів і передбачуваність дій із боку держави, кошти вони знайдуть самі і не з бюджету. Головна проблема — подолання традицій і усталених уявлень.

Приміром, кілька підприємств повірили в наміри держави перейти на міжнародні правила виробництва ліків — GMP і активно зайнялися реконструкцією. 10 підприємств уже впритул підійшли до них і 15 — на підході, і потрібно вже сьогодні створити систему захисту вже вкладених інвестицій. Своє бачення того, як це зробити, ми опублікували в галузевій літературі, нашою концепцією зацікавилася російська асоціація виробників. Нас підтримав один із найстаріших експертів ВООЗ. Сподіваємося, через сусідню країну, можливо, вдасться зацікавити нашою концепцією керівництво української фармацевтичної галузі.

Тобто сьогодні принциповим питанням є не обговорення необхідності переходу на міжнародні стандарти, а стратегія і тактика цього переходу. Аби уникнути нової шокотерапії за принципом хотіли як краще, а вийшло як завжди.

Олександр Вікторович Стефанов — директор Інституту фармакології і токсикології АМН України (з 1992 р.), директор Державного фармакологічного центру МОЗ України, голова проблемної комісії МОЗ та АМН України з фармакології. Доктор медичних наук, професор, академік АМН України.

Народився 1950 року. У 1973 р. закінчив Одеський медичний інститут за фахом «лікарська справа». Працював лікарем-терапевтом районної лікарні, одночасно займаючись дослідницькою роботою. 1975 — 1992 рр. — робота в провідних наукових установах медико-біологічного профілю НАН України — Інституті фізіології ім. О. Богомольця та Інституті біохімії ім. О. Палладіна.

О.Стефанов — автор оригінальної концепції про сполучену та взаємопідсилюючу роль гіпоксії і перекисного окислення ліпідів у патологіях серцево-судинної та дихальної систем, які стали надійною основою для створення антигіпоксично-антиоксидантного препарату ліпін — першого в світі промислово освоєного ліпосомального лікарського засобу.

Академік О. Стефанов є автором 260 наукових праць, у тому числі 21 патенту.

Лауреат Державної премії України.