ЗАТАВРОВАНА «БАСТИЛІЯ» - Здоров’я - dt.ua

ЗАТАВРОВАНА «БАСТИЛІЯ»

1 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 1 серпня-8 серпня

Про пацієнтів цих лікарень, як, утім, і про самі лікарні, не дуже люблять говорити. При згадці про не...

Про пацієнтів цих лікарень, як, утім, і про самі лікарні, не дуже люблять говорити. При згадці про неї ми зупиняємося, важко зітхаємо і, ледь чутно пробубонівши «так-так, є таке явище», намагаємося якнайшвидше пройти повз. Чому? Адже здоров’я населення — найкращий показник добробуту всієї країни. І якщо держава недостатньо піклується про психічнохворих людей, то хіба можна тоді вимагати від її громадян здорового й адекватного ставлення до них?

Щорічно в стінах київської психоневрологічної лікарні № 1 (ПНЛ №1) на стаціонарному лікуванні перебувають близько 9 тис. чоловік із різними формами психічного розладу. Сьогодні суспільство почало ставитися до таких людей із великим розумінням, але, попри зовнішню доброзичливість, лише 11% населення вважають психічнохворих рівноправними громадянами. Лікарня імені І.Павлова змінила свою назву, але для суспільства вона так і залишилася своєрідною «Бастилією» з тавром на стіні.

Що відомо про неї пересічній людині? У нашій країні практично всі розмови про ПНЛ №1 зводяться до своєрідних «оповідей із жовтого дому», в яких психічний стан пацієнта вдало «забувається», а його хвороба перетворюється на захоплюючу історію нового «Наполеона» чи чергового «Ейнштейна». Мало хто згадує про те, що психіатрична лікарня — як мініатюрна держава: там є і громадяни, і закони, і уряд. Якщо в радянський час її намагалися вивчати винятково за чутками, то сьогодні «днем відчинених дверей» або публічною лекцією вже практично нікого не здивуєш. Останні проводяться щомісяця, і теми для обговорень пропонують найрізноманітніші — від загального стану психіатричної лікарні до прав її пацієнтів. Головними учасниками таких лекторіїв стають хворі та їхні родичі. Переважно приходять ті, хто сам лежить не вперше, або близькі тих, хто по 5—10 років проводять у стінах цього закладу.

1996 року штат працівників ПНЛ №1 скоротили на 400 (!) робочих місць. Наслідки такої «реформи» даються взнаки досі, бо на посаду санітара, молодшої медсестри чи лікаря в психіатричну лікарню ніхто особливо не рветься: мало того, що психологічне навантаження, так ще й оплата праці мізерна.

Обсяги державного фінансування в галузі психіатрії також залишають бажати кращого. Практично в усіх європейських державах оснащені апаратурою (!) палати для душевнохворих розраховані на трьох-чотирьох чоловік. А в нас в одній палаті може знаходитися до 12 пацієнтів, не кажучи вже про те, що на відділення, а це майже сімдесят ліжок, нерідко лише один туалет.

Один пацієнт «обходиться» лікарні в 30 грн. на добу. Водночас, приміром, у польській спеціалізованій лікарні ця сума вища приблизно вдесятеро, а в Німеччині досягає 150 євро. Якщо взяти до уваги ще й адекватне громадське сприйняття психічнохворих, то Україні, на жаль, залишається лише розвести руками.

Відповідно до низки досліджень, більшість пацієнтів, котрі не втратили логічне мислення, вважають за необхідне приховувати від оточуючих свою психічну хворобу, оскільки панічно бояться «ярлика». Наше суспільство досі не змогло зрозуміти, що звертатися до психіатра не соромно, що, зрештою, людський мозок — такий самий орган, як серце, трахея чи шлунок. Можливо, суспільство з такою завзятістю вішає тавра на хворих людей для того, аби зберегти певну дистанцію між собою й ними? Чи розгадка цього явища криється в елементарному страху перед людьми з психічними розладами?.. Хай там як, але факт залишається фактом — родичі, друзі або знайомі хворих звертаються по психіатричну допомогу лише в крайніх випадках. На фазу, яка передує гострому періоду, вони просто заплющують очі, не бажаючи бачити й розуміти очевидного.

Ось результати соціологічного дослідження, проведеного на початку 90-х років. 13,5% населення ставилися до психічнохворих людей із великою настороженістю; 14,1% вважали, що суспільство взагалі має бути позбавлене від їхньої присутності; 2,4% говорили про каральні акції проти таких людей; половина навіть не знала про види допомоги, які надавалися цій категорії населення, і лише 22% опитаних висловлювалися за поліпшення ставлення суспільства до психічнохворих і підвищення рівня медичної допомоги, що надається їм. Сьогодні, через десять років, ситуація змінилася. Ми вже не кажемо про каральні акції чи «позбавлення» від таких людей. Ми почали з великим розумінням і гуманністю ставитися до психічнохворих, проте на запитання: «Як ви ставитеся до шизофреніка?» — 43% із нас відповідають, що він є загрозою для оточуючих; 40% важко відповісти; 9% вважають, що такий хворий не небезпечний, а решта 8% зізнаються: погано знаю про те, що таке шизофренія.

У вітчизняній психіатрії осібно стоїть проблема реабілітації хворих. А либонь це питання важливе не менш, ніж початкове купірування стану хворого. На певному етапі лікування пацієнта потрібно повернути до повноцінного життя, він знову має стати соціально адаптованим і максимально пристосованим до життя в соціумі. Хворий, виходячи з клініки, нерідко навіть не знає, як розпорядитися своєю пенсією, тому, прийшовши до магазину, купує не хліб і молоко, а все найяскравіше та найкрасивіше, але в практичному застосуванні абсолютно непотрібне. Саме таким пацієнтам передусім і потрібна кваліфікована реабілітаційна допомога. За кордоном всі існуючі реабілітаційні програми мають практичну спрямованість, а тому ефективні. Наша вітчизняна реабілітація споконвіку грунтувалася на трудотерапії, тому не дивно, що сьогодні в нас із відновним процесом серйозні проблеми.

На території кирилівської лікарні існують два реабілітаційні центри, але один із них займається фактично трудовою, а другий — медико-соціальною реабілітацією, хоча незрозуміло, чому єдиний процес відновлення в людині людського роздрібнено. Більше того, у центрі медико-соціальної реабілітації, приміром, існує низка обмежень прийому психічнохворих. Так, відповідно до показань для направлення та прийому вік клієнта чітко обмежено (18—55 років), хворий повинен мати «базові навики самообслуговування, спілкування, навчання», крім того, у нього не повинно бути спостережного режиму, гострого психопатологічного розладу тощо. Безумовно, цей центр виконує серйозну й потрібну роботу, але його можливості обмежені програмою, умовами направлення, протипоказаннями. Реально в ньому можуть приймати не більш як 50—60 пацієнтів на день, і це тоді, коли кількість лікарняних пацієнтів перевищує сьогодні 1200 чоловік (із котрих нехай навіть лише половина відповідає умовам направлення), а до них направляють ще й пацієнтів із шести київських диспансерів.

Реабілітація — необхідний для завершення лікування процес, і поки він присутній лише частково, у жодному разі не можна говорити про комплексну психіатричну допомогу, потрібну хворому. Передусім допомога потрібна гострим «протипоказаним» хворим, у котрих яскраво виражене зниження рівня соціального функціонування й помітний розпад особистості. Її мають надавати не лише медичні установи, а й громадські організації, фонди, спонсори, представники різних конфесій. Кирилівська церква, розташована на території лікарні, надає посильну допомогу, і медперсонал їй за це дуже вдячний. Але якщо говорити про представників інших конфесій, то їхня допомога скоріш не приймається, оскільки навіть у стіни цього богоугодного закладу проникли церковні міжусобиці.

А спонсори, почувши, що допомоги потребує психіатрична лікарня, реагують негативно. Кажуть, мовляв, «коли б це був дитячий будинок або інтернат — тоді інша річ». Допомагають непрестижному «жовтому дому» рідко, і він досі залишається практично без серйозної фінансової підтримки.

* * *

Чіткої межі між психічним здоров’ям і хворобою немає. У законі про психіатричну допомогу написано: «Кожна особистість вважається такою, що не має психічного розладу, поки наявність такого розладу не буде встановлено на умовах і в порядку, передбачених цим законом та іншими законами України». Тому державі й суспільству слід пам’ятати: здоров’я може перетворитися на важку недугу, яка, крім самого хворого, зачепить всіх оточуючих його близьких людей.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво