ЗАПИСКИ З «ЖОВТОГО» БУДИНКУ - Здоров’я - dt.ua

ЗАПИСКИ З «ЖОВТОГО» БУДИНКУ

11 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 11 жовтня-18 жовтня

У Києві — Павлівка, у Москві — Кащенка, у Черкасах — Шевченка. Тиха вуличка, хвилеподібний із заго...

У Києві — Павлівка, у Москві — Кащенка, у Черкасах — Шевченка. Тиха вуличка, хвилеподібний із загостреної арматури паркан, крізь який продираються яблуневі гілки; потужна арка; навстіж розчинені фігурні ворота — зварені, із важкої сталі. На колоні арки блакитнувата табличка. За воротами лікарня імені академіка Івана Павлова.

«Не дай мне Бог сойти с ума», якось тихо попросив Пушкін, і кожен із нас хоч один раз та повторив за ним: «уж лучше посох и сума...»

Щорічно в Україні лави психічно хворих людей поповнюються 70 тисячами «новобранців». А всього їх, за даними кінця 2001 року, понад 1 мільйон 201 тисячу.

1946 року поблизу станції ім. Шевченка в Смілі організували колонію для душевнохворих. Їх тоді тут не лікували, лише зібрали разом, ізолювавши від суспільства. Так, до речі, чинили в ті часи і з іншими групами інвалідів, про яких нікому було подбати. Безногих-безруких, приміром, відіслали на острів Валаам, щоб вони своїм жахливим виглядом не травмували решту співгромадян, які пережили страшну війну.

1950 року колонію перетворили на лікарню. Нині у Черкаській обласній психіатричній лікарні (у просторіччі — Шевченка) 1100 ліжок. А ще років п’ять-шість тому було 1650. Настільки радикальне (на третину) скорочення відбулося не тому, що хворих в області стало менше, саме навпаки — через брак коштів.

У лікарні 18 відділень, понад тисячу чоловік персоналу. Територія клініки 25 гектарів.

Анатолій Кухар, головний лікар лікарні:

— Недофінансування вже стало своєрідною традицією. У першому півріччі ми отримали лише 78% від передбаченої бюджетом суми. Проте необхідну кількість хворих приймаємо. А за низкою показників, порівняно з минулим роком, є й поліпшення. Зменшилася кількість тих, хто прибув на лікування до нас повторно, скорочений на 1,5 дня оборот ліжко-місць. У масштабах лікарні це не так уже й мало. Поліпшення, вважаю, стали можливими завдяки підвищенню ефективності лікування.

Ірина Косенкова, заступник головного лікаря:

— Люди, як правило, дуже неохоче звертаються до психіатра, бояться неприязного до себе ставлення з боку навколишніх. У суспільстві сформувався стереотип: якщо людина побувала в психлікарні, на ній ставиться хрест. Тому дехто вважає за краще піти до якихось знахарів, екстрасенсів і при цьому марнує час, запускає хворобу. А коли бачать, що допомоги від нетрадиційників немає, приходять до нас. Інколи й преса відлякує, неправильно висвітлюючи тему: смакуючи, пишуть про «Наполеонів», про барвисті маячні галюцинації...

Не можна сказати, що абсолютно всіх лікарня виліковує. Та пацієнти після стаціонару повертаються до нормального життя, можуть працювати. До речі, наша лікарня була відома на весь Радянський Союз курсами реадаптації хворих. Пацієнти, які зазнали нападів душевних захворювань, частково втративши працездатність, могли працювати якщо вже й не інженерами, то слюсарями; курси перекваліфікації готували кролівників, доярок, швачок... Та нині методи, які розроблялися десятиріччями, не можуть підготувати пацієнта до умов життя за стінами лікарні. Тисячі виписаних із лікарні людей фактично відразу опиняються на узбіччі життя, стають ізгоями.

Отже, в сучасних умовах, при масовому безробітті й панівному принципі «кожен виживає, як може», з’явилася нагальна потреба у зміні методів реабілітації. Роль соціальних служб у допомозі психічно хворим людям нині обмежена. Перспективним напрямом є підвищення самосвідомості пацієнта, підготовка його до самостійного життя. У цьому велика роль відводиться близькому оточенню пацієнта та його рідним. У лікарні, використовуючи величезний досвід, розпочато роботу зі створення нових методів реадаптацій. При лікарні створено так званий Центр взаємодії з користувачами та громадськістю, до якого ввійшли лікарі-психіатри, патопсихолог, працівники соціальних служб.

Провели анкетування рідних психічно хворих, низку акцій, День відчинених дверей, семінари, кілька виставок художніх творів пацієнтів. На останній з них (вона називалася «Перетинаючи узбіччя») було представлено твори пацієнтів із багатьох регіонів України.

Нині у всіх районах нашої області створено громадські об’єднання, в які входять пацієнти та їхні рідні. Ці об’єднання певною мірою альтернативні традиційним соціальним службам психічного здоров’я. Ми готові стати членами Всеукраїнського товариства інвалідів психічно хворих (який створено за аналогією до товариства глухонімих та тих, хто має слабкий зір тощо). Вступимо, щойно вирішаться організаційні питання.

До нових форм роботи варто зарахувати й те, що лікарні надають допомогу церкви різних конфесій. До лікарні приходить православний священик Покровського собору о.Петро. Допомагає своїм пацієнтам єврейська громада. Надають допомогу громадські організації, приміром Червоний Хрест, а також приватні особи, чиї родичі побували в лікарні. Активно діє реабілітаційний центр, де відбуваються заняття різноманітних секцій, вечори запитань і відповідей.

За законом «Про психіатричну допомогу», кожен хворий має право вирішувати сам, лікуватися йому чи ні. Лікувати насильно заборонено законом. Навіть якщо людина перебуває в нетямі, лише суд може ухвалити рішення про примусове лікування. У Дніпропетровську є спеціалізована лікарня, куди за рішенням суду поміщають психічно хворих, які скоїли тяжкі діяння.

Василь Шевчук, заступник головлікаря з експертизи:

— Колись у нашій лікарні було спеціальне відділення, де стаціонарно проводили обстеження, експертизи. Нині для проведення судово-психіатричних експертиз людей привозять зі слідчих ізоляторів, ми їх обстежуємо амбулаторно, і їх везуть назад. Та слід сказати, що відсоток злочинів, які скоюють наші пацієнти, досить малий. Трапляються й різні курйози. Одна людина, яка хворіє на олігофренією (розумову відсталість), бомжувала. Десь на смітнику знайшла пару патронів, засунула до кишені, так і носила. Її затримали. Ну й послали на примусове лікування.

Серйозні випадки, які закінчуються смертю, у нас досить рідкісні. Проте бувають. Скажімо, молодий чоловік Ф. відслужив в армії. Через два чи три роки після цього з маячних мотивів вирішив, що йому там були довірені великі секрети, що в нього є відповідні повноваження від КДБ (не СБУ й не ФСБ); є звання. І розпочав «розвіддіяльність». Одного наркомана так у себе в квартирі «допитав», викриваючи в шпигунстві, що той помер. «Допитавши», пішов доповідати в міліцію. Як з’ясувалося, правоохоронні органи знали, що він уже кілька місяців декларує свою особливу роль у суспільстві, але не надали цьому значення. Проводячи експертизу, ми дійшли висновку: у Ф. психічний розлад, йому потрібне стаціонарне лікування. Висновок наш має рекомендаційний характер. Подальшу його долю повинен вирішити суд.

— Ось ще один приклад неуважності оточення, у тому числі й професіоналів, — слово бере Ірина Косенкова. — Жінка перестала виходити на роботу, пішла з сім’ї, залишила чоловіка з трьома дітьми, жила поперемінно то в матері, то в сестри, час від часу десь підпрацьовуючи. Чоловік нарешті подав заяву в суд на стягнення аліментів. Призначили експертизу. Експертиза визначила: жінка хвора на одну з форм шизофренії. Суд виніс рішення про примусове лікування. На жінку тривалий час ніхто не звертав уваги. І в поліклініці в тому числі. Там її посилали (вона скаржилася: то те болить, то те) до різних фахівців, до кого завгодно, тільки не до психіатра. Так хворобу й запустили. А на початковій стадії, коли виникають депресії, безсоння, буває, що й лікування не потрібно, достатньо лише консультації. Психіатра не слід боятися — він допоможе. Закон гарантує конфіденційність. А суспільству не треба боятися й цуратися людей, які пройшли курс лікування. Вже говорено, що відсоток злочинів, які скоюють наші пацієнти, невеликий. Ось показники по Черкаській області, думаю, вони характерні для всієї України. Усього в області протягом 2001 р. було скоєно 12978 всіх видів злочинів. З них лише 44 злочини скоїли наші пацієнти. Три з них визнані судом як особливо небезпечні. Нинішнього року було два таких випадки. Перед цим протягом кількох років — жодного.

У лікарні я побував у кількох відділеннях. У чоловічому (для хворих на епілептичну хворобу та психози, що знову загострилися) розповіли про арт-терапію, показали живописні роботи пацієнтів — пейзажі, фрески в коридорах і холах. У відділенні для жінок похилого віку є гарні квіткові насадження і закладка саду каменів у дворику перед їхнім корпусом. Попутно, але з вдячністю, розповіли про роботу соціального працівника, який займається оформленням пенсій, житловими проблемами.

А мені весь час хотілося почути якусь яскраву історію, як хворого вилікували або полегшили страждання. Адже процес процесом, та призначення лікарні — лікувати. На щастя, таких історій лікарня знає безліч. Лікар Олександр Кульбицький розповів про пацієнтку Р., яка у стінах лікарні перебуває вже не перший рік.

Р., акуратно одягнена інтелігентна жінка (яка побувала як перекладач у 98 країнах світу), ще рік тому всім бажаючим розповідала, як 1974 року в Австралії один телепат обрав її контактером. Тоді вона говорила про Мессінга, про контакти з позаземними цивілізаціями й про небезпеку для землян, показала зошит з листами, продиктованими їй, і пунктирними малюнками схем інопланетних кораблів — НЛО. Та нещодавно вона отримала повідомлення, що її місія завершена, що контакти з нею припиняються. Після чого Р. попросила, щоб усі її зошити з записами та схемами, які назбиралися за багато років, спалили. Лікар вважає: ефекту досягнуто завдяки лікуванню. Тепер Р. хвилюють інші проблеми: чому пенсію затримують або чому знайомі вчасно не відвідали. Вона багато читає, переважно це детективи англійською мовою; її тепер хвилюють книжкові сюжети.

А деякі історії, свідками яких стали лікарняні стіни, згодяться для моторошнуватих вітчизняних детективів. Одного разу до лікарні потрапив чоловік. Побитий, у порваному одязі. Він нічого про себе не пам’ятав. Люди знайшли його в скирті, поблизу залізниці. Виявилося, це бізнесмен, який повертався з Сімферополя до Києва. У потягу його чимось напоїли, пограбували, побили й викинули з вагона. Родичі його шукали по маршруту Сімферополь — Київ, зателефонували до нас, приїхали. Вони його впізнали, а він їх — ні. Та згодом у цього пацієнта почало поліпшуватися здоров’я.

У дитячому відділенні я познайомився з хлопчиком, який у Шполі вкрав у міліціонера коня і доїхав на ньому до Сміли. Хлопчиська впіймали, він знову втік, украв велосипед. Потрапив до притулку, звідти до психлікарні. Побачивши мене, пустив сльозу, про всяк випадок припустивши, що я начальник; сльоза докотилася до середини його худенької шиї:

— Не хочу тут бути! Хочу в тюрму!

Я здивувався: — Чому?!

— Тут курити не дозволяють...

У дитячому відділенні, як і в дорослих, вікна узорчасто загратовані, на дверях грати, замок.

— Та все одно тікають, — каже завідуюча Лідія Діденко. — Серед дітей є токсикомани, такі, хто дуже рано став вживати алкоголь, курити травичку; є діти сексуально розбещені. А лаються як! Проживши життя, ми такого й не чули! Дітей ми лікуємо. Та вони виходять із лікарні і знову потрапляють у старе середовище...

Серед стереотипів, що існують у постсоціалістичному суспільстві, найбільш сталим, мабуть, є негативне ставлення до психічно хворих людей. В дореволюційні часи суспільство ставилося до душевнохворого зі співчуттям. Кожна інтелігентна людина вважала за свій обов’язок у дні свят якщо не особисто відвідати притулок скорботи й залишити там милостиню (це стосується й в’язниць), то хоча б передати гроші з кимось. Чому ж сьогодні ми забули про ту хитку умовну межу між мудрістю та божевіллям?..

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво