Юрій Поляченко: «Здоров’я людей має стати національною ідеєю України» - Здоров’я - dt.ua

Юрій Поляченко: «Здоров’я людей має стати національною ідеєю України»

19 червня, 2009, 14:02 Роздрукувати Випуск №22, 19 червня-26 червня

Про права лікарів і пацієнтів, про чутливі точки української охорони здоров’я наше інтерв’ю з Юрієм Володимировичем Поляченком, директором Інституту хірургії і трансплантології АМН України ім...

У шестирічної доньки моєї знайомої під час пожежі сильно обгоріли обличчя і ноги. Грошей на пластичні операції в матері, яка сама виховує дитину і працює вихователькою в дитячому садку, звісно, не було. З власної ініціативи лікарі з місцевої сільської амбулаторії протягом кількох місяців закидали листами різні фонди. Мама була на межі розпачу — дитина майже перестала ходити. Операції погодився оплатити доброчинний фонд, що його таки знайшов медичний колектив. Ці самі лікарі зібрали гроші й на поїздку до Ізраїлю. А ось інша історія. Нещодавно мій колега повертався із Західної України в Київ на своїй машині. За кермом прихопило серце. Коли дістався найближчої лікарні, знепритомнів. Оговтався в коридорі поліклініки — виявляється, сидів навпочіпки біля стіни. Повз нього спокійно ходив медперсонал. Лише після того, як заплатив медсестрі, його оглянули.

І перший, і другий випадок показові. Безкорисливе подвижництво і професійна малодушність співіснують у сучасній медицині як день і ніч, заповнюючи собою добу і не залишаючи місця для нормальної професійної роботи. Лікар і пацієнт не можуть жити один без одного. Але сьогодні в їхніх стосунках назріває неприпустимо небезпечний світоглядний конфлікт. Кивати на слабку державу, відсутність ефективної системи управління, бюрократизм і корупцію можна. Власне, увесь час незалежності цим і займаємося! Це не вирішить проблеми. Потрібні ідеї і бажання їх реалізувати. Під час роботи на посаді міністра охорони здоров’я Юрій Поляченко виступив із нестандартною пропозицією — «Бери, але декларуй!». Адресовано це було лікарям, котрим пропонувалося показувати державі всі отримані від пацієнтів подяки і сплачувати з них податки. Лікар в очах суспільства переставав бути хабарником, бюджет отримував би додаткові кошти, а пацієнт на законних підставах висловлював вдячність лікареві. Але не склалося... Про те, чому не вдалося реалізувати цю ініціативу, про права лікарів і пацієнтів, про чутливі точки української охорони здоров’я наше інтерв’ю з Юрієм Володимировичем ПОЛЯЧЕНКОМ, директором Інституту хірургії і трансплантології АМН України ім. Олександра Шалімова, головою президії Української медичної спілки — єдиної громадської організації, що об’єднує медиків усіх рівнів.

«Ті, хто лобіює медичне страхування як основне джерело фінансування охорони здоров’я, не розкривають до кінця, що це означатиме для кожної людини»

— Юрію Володимировичу, то чому ж не пройшла ідея із декларуванням гонорарів?

— До цієї ідеї по-різному поставилися в політичному світі. Як наслідок — політичної волі керівництва країни не вистачило, щоб це починання реалізувати. Але питання залишається актуальним і сьогодні, і я думаю, ми до нього обов’язково повернемося.

— Колеги розповіли мені історію про те, як на зустрічі президента В.Ющенка з урядовою делегацією Польщі один із міністрів сказав йому: «Якщо ви думаєте, що мафія — це «Нафтогаз», ви помиляєтеся. Мафія — це медицина». Я зараз із позиції пацієнта кажу. Сьогодні правильно поставити діагноз, а потім призначити грамотне лікування вкрай складно. Хороший лікар стає не даністю, а великою рідкістю. Як можна захиститися від помилки? Де той орган, який би контролював, мав системну інформацію про діяльність лікарів, медичних установ, про стан пацієнтів?

— Немає системного підходу в оцінюванні ефективності роботи галузі. І найближчим часом, гадаю, не буде. Коли я був міністром охорони здоров’я, ми планували створити спеціальну дер­жавну медичну інспекцію, яка б контролювала процес ефективності надання медичної допомоги. Ця проблема сьогодні актуальна практично для всіх країн. Іде пошук орієнтованої на результат і економічно виправданої системи охорони здоров’я. Багато труднощів — є питання моралі, етики, лікарських помилок, ступеня кваліфікації спеціалістів.

— Але чому в Україні ця проблема постала так гостро?

— Тому що за 18 років система зруйнувалася повністю! І зібрати її буде дуже складно. Для цього самих адміністративних рішень замало. Розумієте, здоров’я людей має стати національною ідеєю України. Все інше можна добудовувати... Буде потрібна велика роз’яснювальна робота у вигляді соціальної реклами. Населення мусить поміняти принцип ставлення до свого здоров’я, до свого організму.

— З одного боку, радянська безплатна система охорони здоров’я в сучасних реаліях не працює. З іншого — альтернатива «усе зруйнувати» малоприваблива. Ось хоча б грузинський досвід — знищено радянську модель, а платна ніяк не може прижитися...

— Тому я завжди казав, що нашу систему потрібно адаптувати до сучасних економічних умов. І до нашої ментальності. Побудова абсолютно нової системи потребує розвитку цивілізованих ринкових відносин у суспільстві і сфері охорони здоров’я зокрема. Якщо говорити про майбутнє, ідеальна модель для України — це бюджетно-страхова медицина. Що це означає? Наприклад, онкологію, СНІД, невідкладну медичну допомогу, допомогу при пологах, охорону материнства і дитинства фінансує державний бюджет, а решта йде з Фонду обов’язкового медичного соціального страхування. Як ми говорили, багатий платить за бідного, здоровий за хворого. Фонд наповнюється з податків від роботодавців, Пенсійного фонду та інших структур. Таким чином покриваються витрати на надання медичної допомоги. Це потрібно, щоб принцип «гроші йдуть за пацієнтом» запрацював. У кожної людини буде медичний поліс або картка соціального страхування.

— Існує думка, що медичне страхування врятує націю...

— Гасло «Медичне страхування врятує націю» — хибне. У нинішній економічній ситуації це неможливо. Всі ті, хто лобіює медичне страхування як основне джерело фінансування системи охорони здоров’я, не розкривають до кінця, що це означатиме для кожної людини — пацієнта, лікаря, роботодавця, прем’єр-міністра — на практиці. Наприклад, коли саме пацієнти отримають віддачу від тих внесків, які, як передбачається, вони повинні сплачувати у фонд медичного страхування? Через скільки років лікарі побачать гонорари від страхових фондів? Адже відповідно до законопроектів це очікується не раніше ніж через три роки після початку збирання внесків. І це лише найпростіший приклад. Крім того, це просто ілюзія, що впровадження страхування поліпшить фінансування охорони здоров’я. На сьогодні єдиний вихід — правильний перерозподіл фінансових потоків. Потрібно зробити більш раціональним використання бюджетних коштів, щоб основні ресурси концентрувалися на місцевому рівні — там, де надається первинна медична допомога, і чітко контролювати критерії ефективності виконання цільових програм.

«Величезна проблема полягає в тому, що фахівці в будь-якій професії стали у нас рідкістю»

— Бюджет охорони здоров’я в Україні щороку становить плюс-мінус 3% від ВВП. А які обсяги грошей обертаються в тіньовому секторі?

— За оцінками фахівців, стільки ж. Ті самі 25—30 мільярдів гривень.

— Це ж у сумі 6—7%! Хороший європейський показник за витратами на охорону здоров’я. Як повернути ці гроші в законне річище?

— Медицина не повинна бути бізнесом. Це однозначно! Але нам потрібно легалізувати ці потоки. Визначитися чітко із законодавчою термінологією — що таке медична допомога, а що таке медична послуга. Дуже тонка межа. Тут є багато міфів і помилок, і зрештою потрібно припинити сперечатися із цього приводу. Необхідні зміни в законодавстві. Про що ми говоримо, якщо проект зводу законів, який називається «медичною конституцією», у парламенті блукає вже років три або чотири.

— У 2001 році бюджет на медицину становив 5,4 млрд. грн., у 2008-му — вже 32,1 млрд. У цей самий час пацієнтів, тобто населення України, стало менше на кілька мільйонів. Навіть з урахуванням інфляції якість нашої медицини за цей час мала істотно поліпшитися...

— Не забувайте, у нас дуже стрімке старіння населення. Люди похилого віку — постійні пацієнти лікарень, на яких іде велика частина ресурсів галузі. Працездатне населення, на жаль, страждає від зростання захворюваності, втрати працездатності. Страшна реальність України — допенсійна смертність, особливо серед чоловіків. Крім того, молодь, тобто переважно здорові люди, масово їдуть на заробітки за кордон.

— Європа теж старіє, проте, рівень послуг підвищується...

— Усі країни Європи несуть дедалі більший тягар старіння населення, але вони компенсують це витратами на модернізацію системи охорони здоров’я. Медицину я порівнюю з ракетобудуванням, оскільки туди потрібно постійно вкладати великі гроші для того, щоб галузь функціонувала.

— Але от запитання — кому, навіть якби були гроші, займатися інноваціями в українській медицині? Адже ні для кого не секрет, що ситуація з освітою катастрофічна. Лікарі-практики кажуть, що якщо з курсу випускається двоє грамотних спеціалістів — це вже добре! Адже в медвиші діють чіткі розцінки — знаєш, не знаєш, а за залік заплати 50 доларів...

— Чому ви говорите зараз тільки про охорону здоров’я? Це біда практично всіх галузей.

— Від лікаря, як ні від кого іншого, безпосередньо залежить життя людини...

— Так, але якщо, скажімо, недбалий інженер неправильно побудує будинок — він розвалиться. Це теж життя. Для України величезна проблема полягає в тому, що фахівці в будь-якій професії стали рідкістю. До речі, сповна ми відчуємо це трохи пізніше. Коли з обойми підуть люди з радянською освітньою базою. Реформа медицини повинна відбуватися в комплексі з реформою освіти. Хоча ми зараз і перебуваємо в процесі реформування останньої. У Болонському процесі. Знаєте, можливо, це мало кому сподобається, але я процитую московських лідерів, котрі сказали, що «у нас свій, російський, Болонський процес». Вони його адаптували до своїх реалій. А в нас? Двома-трьома наказами освітню машину не змусиш працювати інакше. Це ж ціла філософія!

«У медицині не корупція, а соціальний договір, який, звісно ж, є порочним»

— Показова ситуація. Пацієнт приходить до лікаря, щоб той його вилікував від грипу, а лікар призначає безліч лабораторних аналізів, виписує цілий мішок ліків, тому що в нього є домовленість і з лабораторією, і з фармкомпанією. Як усунути таке явище?

— Із цим упоратися важко, але можливо. Необхідно впровадити клінічні протоколи і формуляри, які закріплюють стандарти лікування. Плюс рецептурний продаж ліків.

— Бувши міністром, ви самі призупинили наказ про перехід на рецептурні стосунки в аптеках.

— Тоді система не була готова, щоб перейти на 70 або 100-відсоткове відпускання ліків за рецептами. Спочатку треба затвердити стандарти лікування. І це навіть не питання сильного фармацевтичного лобі, яке може цього не хотіти. Просто зараз є дуже багато проблем, які розсіюють увагу Мінздоров’я, — пташиний грип, свинячий, вакцинація...

— До фармацевтичної теми. Експерти вважають, що у світі після наркотиків і зброї торгівля підробленими ліками за прибутковістю стоїть на третьому місці. В Україні, за різними оцінками, це близько 20 відсотків фармринку.

— Є один надійний засіб припинити спекуляції на цю тему — організувати стовідсотковий контроль якості всіх лікарських препаратів на українському ринку. Незалежно від країни виробника. Для цього держава має виділити гроші на достатню кількість лабораторій і здійснення тотального контролю. І тоді ми знатимемо, скільки насправді фальсифікату на фармринку — один чи 80%.

— Більшість опитувань, зокрема й світових, свідчать про те, що медицина є однією з найбільш корумпованих сфер життя. Як любить повторювати екс-глава СБУ Ігор Дріжчаний: «Корупція — це не порок, це система спілкування між людьми». Але я зараз хочу захистити лікарів. Приклад з однієї міської лікарні — пацієнту буквально за кожен крок доводиться платити, але це не жадоба наживи медперсоналу, а необхідність, яку їм диктують згори. Фінансування немає, але ти зароби не тільки на медикаменти, а так, щоб і ще й поділитися... Ще один приклад із регіону — фельдшер кожного місяця віддає зі своєї зарплати головному лікареві 200—300 гривень, просто щоб не втратити роботу.

— Про корупцію в медицині не говорить тільки лінивий. Але ми маємо розуміти природу цього явища. Хворі платять лікарям не для того, щоб оминути державу, а щоб отримати хоча б якусь допомогу. Адже держава нині не дає нічого, не надає жодних гарантій і захисту. Тому в медицині це не корупція. Це соціальний договір, котрий, звісно ж, є порочним. Це треба змінити. Інша річ, що особливо в останні роки з’явилося ще одне явище — хабарництво. Адміністративними, політичними чи іншими засобами, простіше кажучи погрозами, лікарів «поставили на лічильник». На жаль, ми змушені тепер застосовувати до медичної практики такі терміни, як здирництво, «кришування», рекет, рейдерське захоплення. Поки що це не стало таким резонансним явищем, щоб привернути увагу правоохоронних органів. Можливо, тому, що ці органи працюють так само «ефективно», як і сама система охорони здоров’я. От за ці речі потрібно не просто саджати! Це особливо тяжкий злочин проти хворих і немічних, і такі процеси мають бути публічними.

— Немає ніяких публічних процесів. Ви ж самі знаєте, що люди бояться втратити роботу, а тому мовчать і терплять. Ви можете пригадати хоч один судовий розгляд, коли медик позивався із системою і тим більше виграв справу?

— Доки лікарі не відчують корпоративної солідарності, не знайдуть у собі сили приймати рішення і відповідати за них, ситуація не зміниться. Можна було б звернутися до медичних профспілок, але вони щодо цього абсолютно інертні. Потрібна організація, яка може надати медикам захист, упевненість, що завтра їх не звільнять незаконно, що вони зможуть рости професійно. В інших країнах — це серйозні медичні асоціації, без схвалення яких жоден політик, жоден уряд не приймає рішень щодо реформи медицини. Якщо хочете, це потужне медичне лобі в системі охорони здоров’я. Для захисту прав медиків і захисту пацієнтів (бо і лікар буває пацієнтом) ми створили Українську медичну спілку. Півроку тому провели перший з’їзд. Знаєте, що ми відразу почули? Це політичний проект, під когось, під щось, ми комусь підіграємо! Спочатку сказали, що це проект президента, потім — проект опозиції, тепер ще когось приписують! Але ж просто об’єдналися самодостатні, професійні люди. Їм важливо, щоб людина, прийшовши на прийом до лікаря, отримала своєчасну якісну допомогу. Я переконаний, що консолідація суспільства може відбутися в цій країні саме через усвідомлення цінності життя і здоров’я. Не може бути щасливою сім’я, в якій страждають діти чи старі.

— Іноді складається враження, що лікарі в плані свободи слова живуть реаліями Радянського Союзу. Коли настає час постояти за себе, захиститися від системи, вони відмовляються від допомоги ЗМІ і підкоряються бюрократичній машині...

— Ні, лікарі скоріше живуть реаліями 95—96-х років. Усе розвалилося, нічого нового не запропоновано, вони в підвішеному стані. Їх поставили в умови виживання. Кричущих випадків тис­ку, про які ви кажете, багато, це правда! Я хочу це змінити! Шкода, що цього не можна було зроби­ти в міністерстві раніше, хоча я дуже прагнув. Але середній строк перебування на посаді українського міністра півтора року. Протягом цього часу відбувається безліч політичних подій, а міністр охорони здоров’я, крім своєї роботи, втягнутий іще й у політичні чвари. Це все накопичується і дуже заважає працювати.

«Вірити в те, що всі медики дружно стануть під чиїсь прапори, наївно»

— Коли ви були міністром, вам надходили прохання або вказівки згори щодо того, скільки й кому треба дати грошей від міністерства?

— Щодо грошей сказати не можу. Не було такого. А от рекомендації взяти участь у передвиборній кампанії і медикам і мені персонально були неодноразово.

— Хороше електоральне поле — понад мільйон людей...

— Так, плюс члени їхніх сімей. Але лідери партій настільки неспроможні в усіх своїх обіцянках, що вірити в те, що всі медики дружно стануть під чиїсь прапори, наївно. Ми, Українська медична спілка, хочемо, щоб медики пішли з прапорами боротися за своє право на професію. А отже, за право на життя для кожної людини.

— Юрію Володимировичу, ви знаєте багатьох українських політиків, які лікуються в Ук­раїні? Адже навіть із дріб’яз­кових приводів вони або виїжджають за кордон, або запрошують фахівців сюди...

— Ну будьмо справедливими, наші політики не тільки за кордоном лікуються. Вони виїжджають у Феофанію, звертаються в наші інститути. Знаєте, якби зараз у мене запитали, де б я лікувався, сказав би, що в нас. А раніше... Батька повіз на операцію за кордон. І вважаю, що вчинив неправильно. Бо в нас у будь-якій галузі медицини є фахівці не гірші за західних. Правда, нам бракує їхніх новітніх технологій, устаткування. Але наші уми і школи, особливо хірургічні, одні з найкращих. Наприклад, у Науково-практичному медичному центрі дитячої кардіології і кардіохірургії Іллі Ємця медичні показники вищі, ніж у західних клініках! Та це одиниці. От подивіться, що зробила Росія. Вона розгорнула програму «Здоров’я», і в усіх регіональних центрах забезпечила лікарні необхідною технічною базою. Причому вони посилають медиків за кордон учитися на цьому устаткуванні, щоб воно не лежало купою металу. Така сама ситуація і на Кубі, у країні, де медицина є національним пріоритетом, задекларованим керівницт­вом держави. У нас такої програми підготовки фахівців немає.

— У вашій професійній біографії є щонайменше три форс-мажорні епізоди: закінчуючи медичний інститут, ви поїхали лікарем-добровольцем у Чорнобильську 30-кілометрову зону відразу після вибуху. 1987-го були серед тих, хто займався наслідками землетрусу у Вірменії, а з
95-го очолювали на Кубі лікувально-оздоровчий центр імені Хосе Марті, де кубинці лікували наших чорнобильських дітей...

— Ну що таке для молодого лікаря-початківця поїхати в Чорнобильську зону і зануритися в проблеми не просто локальні, а глобальні? Це колосальна практика!

Спітак — те саме. Це ж травматологія в умовах землетрусу. У Вірменії ми чергували в госпіталях, робили операції. Пам’ятаю, нам привезли чоловіка, якому ампутували ноги і руки, щоб він не помер від інтоксикації. Ми почали його рятувати, а він сказав, що не хоче жити. Був притомний, це дія краш-синдрому. Цей випадок усіх просто шокував. Та найкритичніші, найемоційніші історії — це Куба. Дитяча онкологія... Уявіть, дівчатка, в яких три роки тому не було волосся після хіміотерапії, потім перемагали на конкурсах краси. Мені тоді, на етапі зламу всього того, чого нас навчали, Куба дала дуже багато, бо ми побачили людяність і професіоналізм. Це найсерйозніша школа життя, яку я пройшов. Ставлення кубинських колег до наших дітей, напевно, було краще, ніж до своїх рідних. Якби зараз у мене запитали, як ти хочеш прожити своє життя, я б сказав: так само. Ні про що не шкодую!

— Віртуальне питання. От якби вся країна взяла і скинулася гривень по п’ять у спеціальний фонд здоров’я. Припустімо, вийшло б мільйонів двісті доларів. Що б ви на ці гроші купили?

— Вклав би їх у дитячу лікарню «Охматдит», щоб побудувати там Центр пересадки кісткового мозку для дітей. Діти в Україні помирають від того, що немає такого центру. А одна операція за кордоном коштує приблизно 200 тисяч євро.

— Як ви думаєте, яке місце займатиме медицина в програмах кандидатів на найближчих виборах?

— Соціально-медичні блоки є в передвиборних програмах усіх кандидатів на будь-яких виборах. На жаль, жодної з програм не було реалізовано. Можна сподіватися, що кандидати на майбутніх виборах виявляться більш послідовними у своїх обіцянках, але доки медики не повірять у себе й самі не запропонують варіанта виходу з кризи в українській охороні здоров’я, реальних зрушень на краще не буде. Справжні зміни мають відбутися не в чиновницьких кабінетах і не на папері, а в серцях і головах усіх українців, і особливо тих, хто щодня рятує людські життя. Можливо, я романтик... Але вірю, що так буде.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво