ВСУПЕРЕЧ ФАТУМУ - Здоров’я - dt.ua

ВСУПЕРЕЧ ФАТУМУ

12 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 12 грудня-19 грудня

У світобудові медицини ендокринна хірургія посідає особливе місце. Адже залози внутрішньої секре...

У світобудові медицини ендокринна хірургія посідає особливе місце. Адже залози внутрішньої секреції, ці найчастіше крихітні острівці з властивостями органів, — єдиний ансамбль, і лікаря можна порівняти з ювеліром, котрий має справу з неповторними коштовностями. Саме ця тонка сфера медицини стала викликом і вибором члена-кореспондента АМН України Ігоря Васильовича Комісаренка. Саме його пошуки, по суті, багато в чому зумовили розвиток і злет сповненої драматизму дисципліни в нашій охороні здоров’я.

Початок шляху

Син сподвижника Олександра Олександровича Богомольця, видатного українського ендокринолога академіка Василя Павловича Комісаренка, він ще хлопчиком бував у знаменитій богомольцівській оселі на Печерську, бачив у батьківському домі Миколу Дмитровича Стражеска, Анатолія Матвійовича Зюкова, Івана Миколайовича Іщенка, воістину корифеїв сучасної медицини. Їхні голоси, світло їхніх очей і понині живуть у його душі...

Словом, майбутнє було ніби вирішено. Наставником для студента Київського медичного інституту Комісаренка став у п’ятдесятих роках чудесний хірург Михайло Ісидорович Коломійченко. Клініка його була в Жовтневій, тепер Центральній клінічній лікарні міста, і з третього курсу Ігор присвячував дедалі більше часу цим палатам, перев’язувальним, операційним. Особливо вабили студента-практиканта невідкладні ситуації, характерні для чергувань клініки по швидкій допомозі. У приймальному покої він вдивлявся в нюанси обстеження доставлених хворих, вбирав, запам’ятовуючи індивідуальні деталі, тактику і прийоми досвідчених лікарів, йшов із ними в операційну. На четвертому курсі Ігор робив перев’язки, потім йому довірили асистувати в ході операцій, а потім, у вигляді винятку, виконувати ті чи інші хірургічні втручання — його рука виявилася точною, сильною й умілою. Диплом із відзнакою відкривав ворота в аспірантуру, і саме прізвище, безсумнівно, сприяло б такому швидкому просуванню. Однак Ігор віддав перевагу самостійному шляху, одиночному плаванню за обраним фахом, і попросив призначення на периферію. Так він опинився в невеликому містечку Радомишлі Житомирської області, на посаді хірурга в районній лікарні.

— Тут до мене прийшла хірургічна свобода, — згадує Ігор Васильович. — Потік гнійної хірургії, що вимагав особливої ретельності, був зосереджений, в основному, на мені. Взагалі це була школа життя, із її несподіваними сюжетами, уроками, найбільш необхідними для лікаря, — бути людиною серед людей. Мої старші колеги в Радомишлі — завідувач хірургічним відділенням Михайло Федорович Микульський і лікар Тетяна Йосипівна Басенко виклали мені в цьому плані, можливо, катехізис лікарської та моральної мудрості. Під старий Новий рік, п’ятдесят дев’ятого, поспішаючи до хворої дитини, я провалився в занесену снігом ополонку на річці Тетерев, але вибрався з неї. Одяг наскрізь промок, незабаром мене охопив пекучий холод, однак до маленького пацієнта я все ж добрався і допомогу надав.

Операційна без вікон

Кандидатську дисертацію, присвячену взаємозв’язкам щитовидної і надниркової залоз, Ігор захистив через призначені три роки. Став асистентом на коломійченківській кафедрі, успішно оперував. А головною метою залишалося вдосконалювання в ендокринній хірургії. Розуміючи, як ніхто інший, усю складність такого сходження, молодий лікар, не покидаючи рідної кафедри, обрав для подальшого стажування хірургічну клініку професора Олега Володимировича Ніколаєва у Всесоюзному інституті ендокринології. Протягом кількох років, використовуючи зимові та літні інтервали студентських канікул, Ігор наполегливо опановував секрети, якими професор Ніколаєв щедро ділився з волонтерами.

Тепер Комісаренко з граничною ясністю усвідомлював: розвиток нового для України розділу хірургії, що простирається на всі локалізації ендокринних захворювань, просто неможливий поза біохімічною діагностикою, без сучасної ендокринологічної лабораторії. І ось у тих же старих стінах він її обладнав. На початку шістдесятих років у клініці було вперше виділено п’ятнадцять спеціалізованих ендокринологічних хірургічних ліжок, а 1965-го, коли організували Інститут ендокринології й обміну речовин, підрозділ у Жовтневій став його хірургічним відділом.

Сорок п’ять років в операційній... Ігор Васильович організував Український центр ендокринної хірургії, трансплантації органів і тканин (до речі, Комісаренко першим в Україні почав пересадки культивованих клітин ендокринних органів, із дуже вираженим ефектом), відділення радіоіндукованих уражень ендокринних органів у Центрі радіаційної медицини і міський Центр хірургічної ендокринології в лікарні по вулиці Петра Запорожця, очолювані його учнями. Але є в цій епопеї борні й особливий контрапункт — наступ на хвороби надниркових залоз.

Чотири прошарки цього невеликого, вагою в лічені грами, ендокринного органа — це чотири окремі магістралі гормонального продукування і чотири окремі ложа патологічних станів. Наприклад, так звана «бронзова хвороба» — наслідок збою в цьому незбагненному ендокринному царстві. Але саме його таємниці прагнув збагнути Ігор Комісаренко. Це тепер наявність комп’ютерної і магнітно-резонансної томографії допомагає лікарям безпомилковіше, аніж раніше, орієнтуватися на діагностичних східцях. А тоді, на зламі сімдесятих, щоб розгадати сутність хвороби, знадобилося освоєння найтоншої методики — селективної ангіографії.

Власне кажучи, контрастне рентгенівське дослідження судин уже не було новинкою, але до надниркових залоз, до їхньої судинної карти саме київський дослідник підійшов уперше. Впритул у клінічних умовах найтонша методика, разом із Ю.Югріновим, нині доктором медичних наук, освоювалася вже в новому хірургічному блоці Інституту ендокринології. Завдяки топічній діагностиці деякі хвороби надниркових залоз, передусім пухлини, вперше почали піддаватися лікуванню.

У «святая святих», хірургічному блоці на шостому поверсі клінічного корпусу інституту, операційні не мають вікон. Це не архітектурна примха, а раціональна ідея. Операційне поле, з огляду на територію втручань, необхідність особливого бачення тканин, не терпить змішання кольорів, і хірурги користуються лише «штучним сонцем». Саме в цій своїй державі справжнього співчуття Ігор Васильович уперше застосував хлодитан — чудовий препарат для лікування гіперкортицизму, хвороби Іценка—Кушинга, одного з грізних видів патології кори надниркових залоз, інших захворювань.

Передісторія знахідки досить цікава. Вдосконалюючись у Москві, Ігор Васильович якось звернув увагу, що в клініці дитячої ендокринології професор М.Жуковський застосовує для лікування пухлин надниркових залоз у своїх маленьких пацієнтів якимось чином добутий закордонний препарат. Засіб мав велику токсичність, та все ж щось безсумнівно корисне в ньому було. Можливість синтезування українського медикаментозного блокатора гормональних клітин, які вийшли з-під контролю, захопила працівників двох інститутів — ендокринології та фармакології, і в результаті з’явився хлодитан. За цю розробку І.Комісаренко разом з іншими вченими був визнаний гідним 1976 р. Державної премії Української РСР у галузі науки й техніки. Вдруге таку високу відзнаку йому присудили 1988 року за успіхи в розвитку ендокринної хірургії.

У контексті цього нарису доречно вдатися й до суто наукового формулювання досягнень тих років. У монографії «Академія медичних наук України» про цю сторінку в наукових пошуках І.Комісаренка сказано ось що: «Вперше у світі ним розроблено комбіновані методи лікування пухлин кори надниркових залоз із використанням інгібіторів (уповільнювачів) стереогенезу, емболізації пухлин і метастазів».

Після Чорнобиля

Напевно, лише особиста мужність Ігоря Комісаренка плюс милість Всевишнього та допомога колег зберегли його дар для медицини. Тричі — 1974, 1984 і 1994 років на нього навалювалися найтяжкі хвороби. Ігор Васильович, вочевидь, єдиний хірург на планеті, чиє серце двічі піддавалося аорто-коронарному шунтуванню. Але знову і знову лікар-подвижник повертався до операційного столу. Він і сьогодні, напередодні своїх сімдесяти, виконує протягом тижня 8—10 складних багатогодинних операцій.

— Ігорю Васильовичу, серед конвеєра операцій особливе місце посідає рак щитовидної залози. Очевидно, таке переважання пов’язане з наслідками Чорнобиля?

— Так, протягом останнього десятиріччя такі пухлини — основна моя тривога і турбота, — замислюється професор. — Усе почалося 1989 року, коли, всупереч оптимістичним запевненням, що сплеску цієї грізної патології не спостерігається, я вперше прооперував сім пацієнтів із даною патологією. Зрозуміло, що й раніше не так уже рідко мені доводилося зустрічатися зі злоякісними змінами в даній ендокринній зоні, однак таке наростання було зафіксовано вперше. А головне — це були папілярні форми пухлин, що свідчать про їхню радіоіндукованість.

Звісно ж, спеціальна, вперше застосована технологія операцій, коли, щоб виявити, чи є метастази, треба повністю резектувати уражену щитовидну залозу — лише частина технологій, задіяних в інституті. Було розроблено методику тонкоголкової пункційної біопсії тканини, котра викликає підозру, удосконалено цитологічну службу, налагоджено обстеження дітей і підлітків і відповідний скрінінг у забруднених радіонуклідами регіонах. Тільки мені зі своїми помічниками довелося виконати кілька сотень радикальних операцій із приводу таких пухлин, у тому числі шістсот операцій у дітей і підлітків.

…Я виходжу на вечірню вулицю Городецького з гостинного дому професора і занурююся в ауру рідного міста. Мені раптом спадає на думку, що він живе тут зовсім не випадково. Адже фактично й Ігор Васильович — першобудівник, талановитий творець людського здоров’я всупереч його руйнівним силам.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 15 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво