Виробничий травматизм: фатальні обставини чи суб’єктивна закономірність? - Здоров’я - dt.ua

Виробничий травматизм: фатальні обставини чи суб’єктивна закономірність?

15 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 15 квітня-22 квітня

Травматизм на виробництві в Україні чимось нагадує ситуацію зі СНІДом. Про постраждалих намагают...

Травматизм на виробництві в Україні чимось нагадує ситуацію зі СНІДом. Про постраждалих намагаються якомога менше говорити, причини трагедій галузевими відомствами всебічно не аналізуються та не узагальнюються, а в дні державних скорбот, коли приспускаються прапори, все зводиться до непередбаченої ситуації, некерованих стихійних процесів, де пошук винних — непотрібна й марна справа.

Як наслідок рівень виробничого травматизму стабільно залишається в кілька разів вищим, ніж в економічно розвинених країнах. Коли до цього додати ще й чималу кількість травм, зокрема і смертельних, які під час розслідувань не беруться до уваги як такі, що пов’язані з виробництвом, і де значною мірою спрацьовує суб’єктивний фактор, то достеменно окреслити загальну щорічну картину стає досить складно.

Візьмемо дані за 2003 рік. Коли подумки вишикувати в одну шеренгу всіх травмованих, то вона буде завдовжки 25 кілометрів (близько 25 тисяч травмованих). Це населення одного з невеликих сільських районів. До них доведеться додати ще 1285 домовин смертельно травмованих, яких під час розслідування було взято на облік. Отак в загальних рисах виглядає картина цього конвеєра, який методично продукує інвалідів та осиротілі сім’ї — в середньому на кожні 5 хвилин один травмований, а на кожні 100 — один смертельно. Сумний пріоритет, який продовжує утримувати наша держава в європейській спільноті.

Трохи історії

За довгу історію своєї діяльності Комітет пережив різне до себе ставлення: від глибокого розуміння і всебічної підтримки до повного нерозуміння значення цієї структури для стабільного економічного розвитку держави, а відтак і абсолютного її несприйняття. І, звичайно, можна наводити чимало конкретних прикладів, коли катастрофічне зростання травмованих на виробництві знову і знову на гіркому досвіді доводило необхідність цієї інституції.

Після розпаду Союзу та ліквідації єдиного спрямовуючого центру систему було поспіхом реорганізовано. Держгіртехнагляд, який здійснював контроль за об’єктами підвищеної небезпеки, було об’єднано з технічною інспекцією профспілок, яка стежила за станом безпеки виробництва у всіх інших галузях. Суперечливість цього рішення в період стрімкого спаду обсягів виробництва та розвалу провідних підприємств і навіть цілих галузей не відразу стала помітною. Того часу на державному рівні ця проблема не була серед першочергових. Справа дійшла навіть до того, що в 2000 році, під час чергової адміністративної реформи, Держнаглядохоронпраці став взагалі таким собі департаментом в складі Міністерства праці та соціальної політики. Його голос з нагальними проблемами важко було почути і в самому Міністерстві, не кажучи вже про урядовий чи парламентський рівень.

І лише резонансні трагедії на шахтах, де гинули 80, 55, 50, 35 гірників змусили знову повернути Державному комітету України з нагляду за охороною праці статус центрального органу виконавчої влади. Однак на шляху до цього було втрачено не лише значну частину досвідчених фахівців, а й колишній авторитет самої служби. Особливо це стало помітним безпосередньо в регіонах.

В цей же час в Києві більше опікувалися збереженням нового, досить хиткого статусу Комітету, який несподівано опинився в зоні підвищеної зацікавленості деяких провідних міністерств. Залучення такої структури до свого складу відкривало чиновникам міністерств досить далекоглядні перспективи. Адже при вмілому використанні можливостей можна долучитися до важелів не лише економічних, а й політичних. Це і стало основною причиною того, що Комітет, окрім ряду показових заходів, так і не запропонував дієвих нововведень, які радикально змінили б ситуацію на місцях і змусили власників підприємств по-справжньому рахуватися з новим «Законом про охорону праці».

Дещо про «потьомкінські краєвиди»

Сьогодні в регіонах продовжує діяти принцип, коли пріоритетом залишається не чинне законодавство, а особиста домовленість. За чотири роки роботи керівником інформаційного центру Комітету не можу навести бодай одного приклада, коли б після розслідування нещасного випадку підприємству видавався дозвіл на поновлення робіт лише за умов виконання в повному обсязі розроблених заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків аварії. Як правило, кілька найбільш кричущих пунктів терміново виконуються, решта залишається на відкуп часу. Іншими словами — роботи поновлюються, коли небезпечні для працівників фактори в повному обсязі так і не усунуті.

Не став виключенням навіть особливий вид нагляду — шахти, який в Комітеті має незаперечний пріоритет. Після аварії на шахті ім. Баракова, де загинуло 80 гірників, було прийнято рішення закріпити персонально за кожною шахтою інспектора, а за найнебезпечнішими з викиду метану — навіть двох. Такі радикальні заходи покращили ситуацію, однак не внесли суттєвого зламу в наведення порядку.

Міністерство палива та енергетики з великими потугами який вже рік поспіль продовжує роботи зі створення власного галузевого органу, що повинен здійснювати контроль за безпечним веденням робіт під землею, де ситуація продовжує залишатися складною і недостатньо керованою. Інженерні служби переважної більшості шахт втратили кваліфікованих фахівців. Саме тих, хто не з чужих розповідей знає, до яких наслідків призводить ігнорування роками вистражданих правил. Натомість першочерговою турботою гірників продовжують залишатися лише тонни добутого вугілля, тому що тут це фактично єдина форма заробітку. Головного свого ворога — метан — намагаються просто не помічати, а коли бути відвертим — то й приховати його аварійну наявність в забої.

Аби не зупиняти подачу вугілля на-гора, найчутливіші прилади, які сигналізують про наявність небезпечної концентрації суміші, просто закривають всіма підручними засобами або опускають датчики до підлоги: відволікають від роботи.

Саме тому більшість порушень норм пилогазового режиму продовжують фіксувати інспектори Держнаглядохоронпраці, а не інженерні служби шахт, яким належить відслідковувати цей процес. Ще один «головний біль» – шахтні контейнерні стрічки, які донедавна палали, немов смолоскипи, і ставали причинами багатьох трагедій. І лише нова методика вхідного контролю, розроблена Київським експертно-технічним центром, приборкала стихію підземних пожеж. Однак з року в рік продовжують залишатися проблеми із «персональними саморятувальниками», яких постійно не вистачає, зношеність застарілого обладнання. Комітету вони достеменно відомі, однак вимагати не формального, а реального виконання прописаних нормативів означає щонайменше міжвідомчу конфронтацію. Ну а останнім аргументом цього діалогу завжди залишалася теза про своєчасність наповнення державного бюджету.

Ось між такою Сциллою та Харибдою і доводиться балансувати у вирішенні щоденних проблем. Бо як відреагують на законну зупинку підприємств всевладні міністерства в Комітеті знають і тому не бажають «псувати стосунків». Собі ж виходило гірше. Тому завершується все, як правило, зважено-спокійним рішенням, яке езопівською мовою має традиційний напрям «розробити спільні заходи з поетапного усунення виявлених недоліків», де зазвичай розв’язання нагальних проблем відкладається на віддалено-невизначений термін.

В цьому плані не можна не згадати про шестирічну співпрацю Держнаглядохоронпраці зі своїми колегами із США. Це, можна сказати, єдине з вагомих досягнень, яке неодмінно фігурує в звітах і на кворумах. Завдяки спонсорській допомозі на 30 найбільш небезпечних щодо викиду метану українських шахтах встановлені осланцювателі, які приборкують стихію вугільного пилу. Передбачається передача досвіду та обладнання для буріння дегазаційних свердловин.

Звичайно, матеріально-технічна допомога більш сучасними технологіями має вагоме значення, однак при цьому якось на другому плані залишився організаційний досвід колег із США, які впродовж останніх десятиліть зуміли зробити на своїх копальнях найнижчий в світі рівень смертельного.

Однак набутий досвід колег чомусь впроваджувати у нас не поспішають. Залишається без відповіді і резонне запитання — чому Комітет впродовж стількох років вперто не бажає більш активно залучити до цього процесу Міністерство палива та енергетики, з подальшою передачею йому того, що стосується технічного напряму допомоги. Адже безпосередній напрям діяльності Держнаглядохоронпраці полягає не в технологічному переоснащенні діючих шахт, а в безпосередньому здійсненні наглядових функцій.

Знакова деталь. Під час однієї із зустрічей в Комітеті члени американської делегації довго не могли зрозуміти суть поставленого українцями запитання: «Якими критеріями керується інспектор, коли визначає величину штрафу за виявлене порушення правил безпечного ведення робіт?» Виявляється, в США інспектор лише відповідним чином фіксує факт, а величину грошового стягнення визначено в затвердженому переліку порушень.

Складно сказати, з яких причин у нашого наглядового інспектора більш широкі можливості повноважень і чому не проводиться моніторинг ефективності використання цього діапазону. Не маю наміру кинути тінь на щоденну, вкрай нелегку роботу сотень сумлінних працівників, але на місцях безпосередньо саме від їх рішень залежить чи буде підприємство зупинено і на який термін, чи все обійдеться звичайним приписом.

Така ситуація пов’язана ще й з тим, що Комітет до цього часу так остаточно і не визначився з критеріями оцінки ефективності роботи наглядового інспектора. Ті показники, якими звітують регіональні територіальні управління, галузеві інспекції та безпосередньо інспектори, вже суттєво не впливають на рівень травматизму в регіонах. Процес став малокерованим. Те, про що лише стиха говорили в коридорах, нарешті вголос було сказано на вересневому засіданні колегії Держнаглядохоронпраці. «На місцях регіональні управління фактично не впливають на рівень виробничого травматизму». Керівництвом Комітету така оцінка видається за спробу представити лише чиюсь приватну думку. Однак бажане і дійсне — це зовсім різні речі.

Камо грядеше?

Коли в простих ситуаціях чомусь не заводиться автомобіль, то не потрібно з видом професіонала рекомендувати підкачати шини або протерти скло. Причин може бути лише дві — відсутність палива та іскри. Стільки ж основних причин і виробничого травматизму — незнання працівниками правил безпеки та недостатній контроль з боку власника за їх виконанням. Решта — все похідне.

Особливо загрозливою виглядає ситуація, коли власник отримує ліцензію, навіть не маючи найменшого уявлення про особливості технології виробничого процесу. Минулого року, скажімо, суттєво зріс травматизм в будівництві, що й стало причиною розгляду ситуації на спільній колегії Держбуду та Держнаглядохоронпраці. Як виявилося, ліцензії видавалися і таким фахівцям, як співаки, літератори, працівники торгівлі, хто з роботою будівельників знайомий хіба що з вікна власного авто.

Однак спільне рішення колегії поки що не додало якихось проблем власникам будівельної індустрії, а в підсумку кількість смертельних нещасних випадків в минулому році збільшилася на п’ять і становила 138 потерпілих. Галузь з цього показника утримує третє місці після АПК та вугільників.

Дуже прикро, але у нас ніщо так дешево не цінується, як життя та здоров’я постраждалих на виробництві. Особливо після квітня 2001 року, коли оплата недолугості власника підприємства, де працівник отримав травму, стала консолідованою. Тобто виплати компенсації постраждалим здійснює вже не саме підприємство, а Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Свого першочергового завдання, через що Фонд, власне, і було створено — профілактики травматизму та зниження його рівня у всіх галузях, — так і не було досягнуто. Натомість зусилля були спрямовані лише на регресні виплати потерпілим та нарощення чисельності самої структури. Діючий принцип, коли Фонд не має законодавчої можливості підвищувати тарифи консолідованої відповідальності тим підприємствам, де безпека ведення робіт знаходилася на недостатньому рівні, і знижувати відрахування тим, хто цією проблемою опікується, — призвів до загальної зрівнялівки та незацікавленості власника в їх розв’язанні. В підсумку — наприкінці минулого року Фонду ледь вистачало коштів на поточні виплати. Де вже там вести мову про профілактику. А загальний рівень травматизму продовжує залишатися на критично високому рівні. Тому диференційовані тарифи для всіх галузей в залежності від рівня травматизму на кожному підприємстві мають стати не добрим побажанням, а законом. І не десь, колись, у віддаленій перспективі.

Тим паче що ми навчилися робити рішучі кроки. Не так давно депутати терміново прийняли рішення про вивід українських миротворців з Іраку, де загальні втрати контингенту вже сягнули другого десятка. Тому хочеться вірити, що не залишиться поза увагою парламенту і стан виробничого травматизму в державі, де за тиждень в середньому смертельно травмується більше, ніж за всю іракську кампанію. Зволікання тут в прямому розумінні — смертельно небезпечне. Прийняті із запізненням необхідні вже сьогодні зміни до діючих законів не повернуть нашим громадянам втрачені здоров’я та життя. Навіть якщо ці зміни і будуть вчасно підписані гарантом нашої Конституції.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво