ВАЖКА ДОРОГА НА ГОРУ - Здоров’я - dt.ua

ВАЖКА ДОРОГА НА ГОРУ

10 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 10 травня-17 травня

Навіть лікарі, які багато чого набачилися у своїй практиці, здивувалися: аорта, легенева артерія т...

Для Іллі Миколайовича та Надії Миколаївни Михайлик Кікоть — не просто бувший пацієнт
Для Іллі Миколайовича та Надії Миколаївни Михайлик Кікоть — не просто бувший пацієнт

Навіть лікарі, які багато чого набачилися у своїй практиці, здивувалися: аорта, легенева артерія та інші судини серця немовляти так були розміщені, наче природа в якийсь момент творення, випадково задрімавши, все переплутала. Тому організмом дитини циркулює лише синя, венозна кров, позбавлена кисню. При такій патології життя в маленькому тільці певний час підтримується лише завдяки невеличкому отвору в передсердній перегородці та баталовій протоці, яка є в усіх новонароджених. Щойно ця протока закривається (це відбувається в перші тижні після народження), летальний кінець неминучий. Єдиний порятунок для місячного малюка — надзвичайно складна операція з приводу транспозиції магістральних судин серця. У перекладі з медичного лексикону це означає, що Михайликове сердечко довелося фактично повністю реконструювати, пересадити артерії, вени, вінцеві судини, щоб відновити нормальний кровообіг. Цю унікальну на той час операцію як за складністю пороку, так і за хірургічною технікою (тільки в найкращих закордонних дитячих кардіоцентрах робили тоді такі операції) провів у Київському інституті серцево-судинної хірургії молодий український кардіохірург Ілля Ємець.

Сьогодні першому з перших крихітних пацієнтів Іллі Миколайовича вже виповнилося десять років. Кругла дата, перший ювілей. Разом із Михайликом Кікотем та його щасливими батьками відзначає його і колектив центру кардіохірургії новонароджених. І хоча офіційно нове відділення в інституті було відкрито у вересні, І.Ємець та його колеги по праву ведуть свою хронологію від того дня, коли вдалося врятувати Мишка.

Мишко-Ураган — співоча натура

Схоже, Мишко уже трохи втомився від ролі «винуватця торжества». Ось тільки від торта з лимонадом не відмовився б... Поки накривають на стіл, він намагається поводитися стримано, як і личить у його дорослому хлоп’ячому віці. Бачачи, що посидіти кілька хвилин у кріслі для цього непосиди (недарма ж за ним закріпилося прізвисько Ураган) майже непосильне завдання, намагаюся придумати, чим би його розважити. Може, погратися в диктофон? Почувши у записі свій голос, хлопчина заусміхався. Загалом, він виявився людиною досить товариською.

— Мишо, ти в якому класі навчаєшся?

— У третьому.

— Чим найбільше полюбляєш займатися?

— Кататися на велосипеді. Грати у футбол.

— У тебе є братик чи сестричка?

— Брат є. Молодший.

— Ви з ним, певне, б’єтеся? У тебе, дивлюся, шрамів — як у справжнього бійця.

Мишко лукаво відводить погляд.

— А хто ще у вас дома живе?

— Папуга Кеша. Він уміє розмовляти.

— І які ж слова він говорить?

— Будь-які. Нещодавно сказав: «Мишо, пиши!»

— Мабуть, нагадував, що треба вчити уроки? А чим тобі ще подобається займатися на дозвіллі?

— Співати люблю.

— Цікаво, які пісні?

— Різні. Які придумаю.

— А ким хочеш стати, коли виростеш?

— Я ще подумаю.

У цю хвилину до нашої розмови приєдналася Михайликова мама, Тетяна Георгіївна. Зрозуміло, Мишко скромно змовчав про решту своїх чеснот. А він же, виявляється, у мами перший помічник, оскільки тато в сім’ї головний годувальник, тож удома буває рідко. Старший син і картоплю вміє чистити, і вареники ліпити, і квартиру прибирати допомагає. Завжди з задоволенням бере участь у сервіруванні столу для гостей. І хоч би як хотілося покуштувати чогось смачненького, терпляче чекає, поки всі зберуться на трапезу. Дається взнаки таткове виховання. Він і зараз, під час нашої розмови, раз у раз позирає у бік тата, який сидить трохи оддалік. Для Михайлика завжди дуже важливо, що скаже Кікоть-старший. Віталію Володимировичу, безперечно, це приємно, і він із теплою батьківською усмішкою дивиться на сина.

Сьогодні Мишко разом із батьками прийшов поздоровити своїх рятівників із ювілеєм. Йому ще рано знати про те, що дата успішно проведеної надскладної операції на серці приреченого немовляти стала для нього другим днем народження. Як і про те, що з його ім’ям пов’язано початок бурхливого розвитку кардіохірургії новонароджених в Україні. Для І.Ємця та його колег Михайло Кікоть — не просто колишній пацієнт, як і багато інших, дорогий вкладеними в його порятунок зусиллями та ночами тривог, він — живе уособлення їхнього успіху.

«Ми втрачали дітей, котрі могли б жити»

Доля виявилася прихильною до Михайлика та багатьох інших дітлахів, які з’явилися на світ зі складними серцевими пороками, уже хоча б тому, що вони народилися в цей час. Донедавна такі патології вважалися несумісними з життям, поповнюючи сухі цифри дитячої смертності.

Перші операції на серці при вроджених патологіях у дітей проводив ще в 60-ті роки тепер уже минулого століття Микола Михайлович Амосов. Проте це були діти, котрі вже пережили критичний період, а народжені зі складнішими пороками помирали ще на першому році, а то й у перші дні життя. Довгий час у кардіохірургів існувало неписане правило: дитину вагою до двадцяти кілограмів не оперувати. Для проведення хірургічних втручань на найменших не було ні відповідної апаратури, ні досвіду.

— Поштовхом до переосмислення підходу до цієї патології послужила науково-дослідна робота, — розповідає директор Інституту серцево-судинної хірургії АМН України, доктор медичних наук, академік АМН України Геннадій Книшов, — яку ми проводили з молодим кардіологом Надією Руденко (це була її кандидатська дисертація). Питання було поставлено так: яка реальна ситуація з уродженими пороками серця (УПС)? Скільки народжується з УПС, скільки діагностується, скільки помирає і при яких пороках, у які терміни це відбувається? Ми взяли дані по Києву за десять років (із 78-го по 88-й). Це досить копітка й трудомістка праця: потрібно було переглянути патолого-анатомічні протоколи всіх померлих дітей за цей період, проаналізувати й узагальнити зібраний матеріал. З’ясувалося, що в цій скорботній статистиці померлих внаслідок УПС близько 10%. І три чверті з них загинули в перший рік життя. Причому багато дітей помирало від пороків, які легко ліквідувати, — приміром, незакрита велика артеріальна протока, дефект міжпередсердної перегородки тощо. Далі ми з’ясували, скільки було прооперовано за десять років, скільки вижило тощо. У результаті проведеної роботи склалася приголомшуюча картина. За нашими підрахунками, за рік в Україні народжується приблизно 6000 дітей із УПС.

— Ми були вражені, що допомагаємо тим дітям, котрі вже пережили найнебезпечніший період, — говорить учений секретар інституту, провідний науковий співробітник відділення кардіохірургії та реанімації новонароджених, кандидат медичних наук Надія Руденко. — У цьому випадку вже не має вирішальної ролі те, в одно- чи в трирічному віці ми прооперуємо таку дитину. Головна проблема — новонароджені з УПС, якщо їм не допомогти в перші дні або місяці життя, вони переважно помирають. Ми втрачаємо дітей, котрі могли б жити. Адже в окремих випадках для ліквідації пороку досить нескладної операції.

— Тоді ми й дійшли висновку, що в інституті потрібно створити відділення для новонароджених, — продовжує Г.Книшов. — Потрібного досвіду в нас, природно, не було. Молодий здібний кардіохірург Ілля Ємець поїхав на півроку в Сідней навчатися діагностики й операцій на найменших пацієнтах. Потім ми організували бригаду лікарів і знову послали на навчання за кордон. На 1992 рік, коли вони повернулися з Австралії й почали проводити в нашому інституті операції на новонароджених, припадають помітні позитивні зрушення в хірургічному лікуванні серцевих патологій у найменших пацієнтів, якими раніше ми не займалися. Наші фахівці постійно вдосконалювали свою майстерність, пройшовши стажування в найкращих зарубіжних клініках — в Америці, Канаді, Франції. Сьогодні, як і в усьому цивілізованому світі, у нас оперуються будь-які пороки. (Їх, відповідно до міжнародної класифікації, нараховується понад 150). І, що особливо втішно, усі три відділення нашого інституту переорієнтувалися на молодший контингент пацієнтів, і тепер діти старшого віку із серцевою патологією зустрічаються дедалі рідше.

Клапан. Від протигаза

У реанімаційній світло та спокійно. Якби не дзижчання апаратури, що займає значну частину простору невеличкого приміщення, на перший погляд, могло б здатися, що ми зазирнули в дитячі ясла-сад у тиху годину. У ліжечках сплять малята, поруч милі турботливі нянечки. Зав. реанімаційною В.Жовнір знайомить нас із черговим лікарем-анестезіологом Оленою Бойченко. Про її високий професіоналізм ми вже чули. Успіх операції при важких серцевих пороках значною мірою залежить від того, як буде проведено наркоз, відключення серця тощо. Сказати, що Олена Миколаївна робить це майстерно, — це нічого не сказати. Днями з відділення кардіохірургії новонароджених виписали півторамісячного пацієнта, який переніс надзвичайно складну операцію. Під час її проведення дитина перебувала в стані гіпотермії (охолодження організму під наркозом, необхідне для виконання деяких складних операцій). Температура його тіла не перевищувала 16 градусів за Цельсієм, серце не билося, АШК (апарат штучного кровообігу) було відключено. І Олена Миколаївна, без перебільшення, змогла провести малюка по межі між життям і смертю так, що вже на десяту добу після операції він поїхав із мамою додому.

Усі пацієнти в реанімаційній, як на підбір, із тяжкими формами пороків. Часто трапляється поєднання кількох УПС. Тут виходжують немовлят після хірургічних операцій. Найстаршому пацієнтові не більше одного року. Наймолодшому — 21-й день від народження. У цього крихітного хлопчика був такий самий порок, як свого часу в Михайлика Кікотя. Без хірургічного втручання при цій патології в 30% випадків новонароджені помирають уже на першому тижні життя. Його привезли сюди просто з пологового будинку в украй тяжкому стані — він задихався й посинів, наче баклажан. Був вихідний, але відкладати операцію на день в жодному разі не можна. Терміново скликали бригаду, й малюку зробили радикальну операцію з переключення магістральних судин серця. Зараз він уже цмулить із пляшечки. Годує мама. (Про це не можна не здогадатися — такий океан любові й ніжності може поміститися лише в маминих очах). Лікар потішив її, сказавши, що можна вже готуватися додому, і тепер вона вчиться у сестричок, як доглядати дитину в післяопераційний період. «Гадаю, через місяць-два цю крихітку вже не впізнаєш — такий молодець виросте», — від цих слів лікаря мама повеселішала. Медсестри теж заусміхалися.

Важкі пацієнти — як важкі діти. Потребують більше уваги й турботи. Буває, вони «прописуються» у відділенні надовго, інколи навіть на кілька місяців. Такі «довгожителі», природно, запам’ятовуються краще за інших. Старша медсестра І.Піддубна, яка працює у відділенні кардіохірургії та реанімації новонароджених із дня його створення, згадує як найприємніші у своєму професійному житті моменти, коли бачить своїх колишніх підопічних здоровими, жвавими, як усі діти. Раз на півроку, а то й частіше, вони приїжджають в інститут на консультацію і зазвичай заходять привітатися з усіма.

— Років зо два тому був у нас пацієнт на прізвище Равнялічев, — із усмішкою розповідає Інна Анатоліївна. — У восьмимісячному віці його прооперували, але хлопчик був дуже слабеньким, і чотири місяці ми його тут виходжували. І як же ми зраділи, коли нещодавно широко відчинилися двері, зайшов наш Равнялічев і відразу почав діловито викручувати коліщатка в ліжечок.

Реанімаційну розраховано на шість місць. Цього, звісно, мало. Зараз тут сім маленьких пацієнтів, хоча буває водночас і дев’ять-десять дітей. Медперсоналові в такому випадку не позаздриш. Навантаження колосальне! Технічне оснащення здебільшого пережило свій експлуатаційний термін. Апаратура ж уся гуманітарна, вже давно відпрацювала свій ресурс. Працівникам відділення доводиться її постійно лагодити, щоб зовсім не вийшла з ладу. Зарубіжні гості відверто дивуються: як усе це могло зберегтися? Їм, ясна річ, багато чого не дано зрозуміти, зокрема що таке «кулібінська стратегія».

Єдине, чим можна було б похвалитися, то це двома новенькими моніторами. Але ця сучасна техніка не є власністю інституту. Відома закордонна фірма «Сіменс» дала її в борг, з надією, що колись гроші за неї буде повернуто. Нещодавно ця фірма передала в безоплатне користування дихальний апарат. Персонал відділення на нього мало не молиться. Старі апарати, в буквальному значенні слова, на ладан дихають: клапан видиху доводиться замінювати клапаном від... протигаза.

Побачивши все це на власні очі, вже не абстрактно сприймаєш почуті колись слова про те, що тут роблять усе можливе й навіть неможливе. Але мене чомусь найбільше вражає, що в цих, скажемо так, далеко не комфортних для праці умовах, дітей купають. Навіть купають.

Команда. Як багато в цьому слові!

Вважається, що високі технології в медицині, зокрема кардіохірургія новонароджених, — це для багатих країн. Як нашій країні в її тяжкому становищі вдалося за останнє десятиліття зробити прорив у цій галузі й утриматися на рівні, по-справжньому знає, мабуть, лише колектив центру кардіохірургії новонароджених (віднедавна так почало називатися відділення). Без належної державної підтримки й фінансування. За злиденну зарплату.

Проте під час світлого свята не хочеться говорити про сумне. Мабуть, у ці дні піднімуть чарки за здоров’я кардіохірургів батьки сотень врятованих малюків, котрі сьогодні вже пішли в школу, як і їхні ровесники, ганяють м’яч у дворі, ходять на бальні танці. З келихами шампанського в руках відзначать ювілей і працівники центру. Після двох планових операцій цього дня. Їм є про що згадати. А зібратися разом за святковим столом — це трапляється так рідко.

За ці роки київський центр кардіохірургії новонароджених здобув визнання не лише в Україні, а й за кордоном, завдяки новим хірургічним методам та модифікаціям операцій при складних серцевих пороках. Нещодавно І.Ємцю надійшов лист зі США: у головному кардіохірургічному часописі «Аннали кардіохірургії» хочуть опублікувати статтю про методики операцій українських кардіохірургів. Це, ясна річ, визнання. Але головне для Іллі Миколайовича усе-таки не це. Він щасливий, що є на світі Михайлик Кікоть та сотні інших хлопчиків і дівчаток, яких могло б і не бути. Його особлива гордість — колектив. Ілля Миколайович недарма порівнює його з хорошим симфонічним оркестром. Єдина відмінність: одна фальшива нота може коштувати життя.

— Часом замислюєшся, що змушує цих людей інколи днями не полишати свій пост? — уголос міркує І.Ємець. — Професійний обов’язок? Чи, можливо, інші суто людські чесноти? Приміром, важкий випадок, помирає дитя. І я кажу: «Друзі, шансів мало, але треба спробувати ЕКМО (тимчасова заміна серця, легенів. — Авт.). Бачу їхні втомлені очі, і мені колег просто жаль. Бо коли це трапляється о другій-третій годині дня, то, в найкращому випадку, вони вийдуть з операційної о восьмій-дев’ятій вечора, у найгіршому — за північ. А наступного дня знову дві операції.

— Знаю, новорічну ніч ви провели за операційним столом. Помирала дитина...

— Мені зателефонували о 10 годині вечора 31 грудня. Але сам я, звичайно, нічого вдіяти б не зміг. Тільки всією командою нам вдалося врятувати дитину.

Сьогодні центр кардіохірургії новонароджених — наймолодше відділення в інституті. Хоча чимало й ветеранів (якщо такими вважати 35—45-річних). З перших днів у відділенні кардіохірургії та реанімації новонароджених спільно з І.Ємцем та Н.Руденко працює Юрій Лисак, перфузіолог. Усі операції зі штучним кровообігом проходять з його участю. Крім уже названих вище В.Жовніра та О.Бойченко, є ще один висококваліфікований лікар-анестезіолог Євген Криштоф. Перші помічники Іллі Миколайовича за операційним столом — хірурги Євген Сигал та Олександр Романюк. Нещодавно закінчили інтернатуру й успішно опановують хірургічну практику Віталій Кравченко, Ірина Назаркевич та Ірина Атаманюк. Нинішнього року прийшли двоє молодих фахівців — лікар-кардіолог Олена Янченко та анестезіолог Руслана Калашнікова. Оце, мабуть, і весь лікарський склад центру. Разом з обслуговуючим персоналом нараховується лише 35 чоловік.

І на Протасовому Яру буде свято?

Променистий весняний ранок. Усе навколо в ажурній зелені. П’янкий аромат весни. Стежинкою біжить малюк. Йому сонячно. Він заплющує очі й дзвінко сміється. Час від часу підбігає до батьків, які сидять на лавочці, і щось розповідає тільки їм зрозумілою мовою. В інститутському дворі людно. На консультацію, мабуть, чи відвідувачі? Поспішають на роботу співробітники. Важко уявити: щодня доводиться вибиратися сюди на гору (а як узимку, коли ожеледь і сльота?) Правда, вулиця називається Протасів Яр. Гарно звучить, поетично. І місцевість просто дивовижна — все тоне в зелені. Пригадуються амосовські рядки: «Дорога веде на гору. Я йду на роботу. Майже щоранку я видираюся на гору. У думках теж». Коротко. Просто. А за серце бере. Перо — як скальпель.

Сьогодні операційний день. Директор інституту Г.Книшов позирає на годинник: скоро йти в операційну. Він у бадьорому настрої.

— Сподіваємося, що нинішнього року дитяча кардіохірургія нарешті одержить належну підтримку, — відповідає Геннадій Васильович на болюче для нього запитання про фінансування. — У бюджеті-2002 заплановано кошти на нове обладнання. Ми поліпшимо умови як для маленьких пацієнтів і їхніх батьків, так і для медперсоналу. Новий статус матиме центр кардіохірургії новонароджених, очолюваний Іллею Ємцем. Відповідно до постанови Кабміну, ми повинні підняти дитячу кардіохірургію в Україні. Йдеться, зокрема, про створення нових центрів. Прості пороки мають оперуватися на місцях, а в нас — складніші. Наш, київський, центр розроблятиме та впроваджуватиме нові види операцій і діагностики. Тобто на нього покладено функції організаційно-методичного й навчального характеру. Нині йде робота з розширення мережі надання допомоги дітям із УПС. Уже оперують найменших пацієнтів у Львові, Херсоні, у Республіці Крим. На завершення хотів би підкреслити ось що. Дитяча кардіохірургія — не лише найпрестижніша галузь хірургії, вона має неоціненну соціальну значимість. Вчасно прооперовані малюки виростають потім цілком здоровими людьми, можуть працювати, служити в армії, мати родину. Інакше кажучи, це дуже вдячна хірургія.

P. S. Нинішнього року на День Києва вдесяте проводитиметься традиційний благодійний «Пробіг під каштанами». Щороку в ньому бере участь лікар-анестезіолог Володимир Жовнір. Організатори марафону вирішили перерахувати зібрані кошти на потреби центру кардіохірургії новонароджених.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво