ЦЕ НАЙКРАЩІ, ЧЕСНІ Й ДУЖЕ СИЛЬНІ ЛЮДИ

Поділитися
Українська команда з успіхом виступила на Паралімпійських іграх-2000 у Сіднеї. Вона отримала 37 медалей...

Українська команда з успіхом виступила на Паралімпійських іграх-2000 у Сіднеї. Вона отримала 37 медалей. Це восьмий результат. При цьому ніхто зі спортсменів в особистому заліку не посів місце нижче за восьме. Кожний другий отримав медаль. Дуже ефективна команда! Як же вийшло, що серед інвалідів у країні, яка мало що може їм надати, стільки першо-класних спортсменів? — це запитання кореспондент «ДТ», який побував на Паралімпійських іграх у Сіднеї, поставив керівникам, спортсменам, лікарям, тренерам. Нижче наводимо їхні відповіді.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, віце-прем’єр України:

— Я не випадково поїхав саме на Паралімпійські ігри, оскільки вважаю, що паралімпійський рух набуває особливого значення й динаміки. У світі дедалі більше розуміють: потрібно створити такі умови, щоб інваліди були абсолютно інтегровані в суспільство. Це благотворно впливає, насамперед, на саме суспільство. На жаль, у нас ще занадто голосно звучить нотка безнадійності, розгубленості. А наші інваліди дали всім повчальний урок мужності, таланту, волі. Їхня видатна перемога в Сіднеї показує, що можна домагатися успіху всупереч будь-яким важким обставинам.

Хоча в нас паралімпійський рух фінансується вкрай недостатньо, ця підтримка має характер послідовної державної політики. Ми й надалі культивуватимемо цей спорт, який є променем надії для сотень тисяч людей, прикутих до ліжка. Побачити такі змагання по телебаченню, прочитати про них в газетах — це велика підтримка й психологічний імпульс не лише для інвалідів, а й для здорових людей. Тому успіх ук-раїнських спортсменів на цих змаганнях не можна недооцінювати.

Можу сказати, що паралімпійському руху в нашій країні дуже пощастило, оскільки його очолює така енергійна й цілеспрямована людина, як Валерій Сушкевич, який виконує просто фантастичний обсяг роботи. Це ще один приклад того, що справу можна зрушити з мертвої точки навіть при найнесприятливіших обставинах, якщо за неї візьметься талановитий керівник, менеджер.

Валерій СУШКЕВИЧ, президент Національного комітету спорту інвалідів:

— Уявіть на дистанції плавця без ніг з України, і такого ж плавця з Австралії, Великобританії чи США... Хто переможе, якщо один має прекрасні засоби реабілітації, машину, коляску, чудове харчування й т.п.? Крім того, представник західної країни — інтегрована у суспільство людина, яка має достатню пенсію, гарного тренера, можливість користуватися спортспорядженнями, спеціально обладнаним басейном. Плюс до цього чудове медикаментозне забезпечення, медико-біологічна підготовка.

Український же спортсмен усім цим може скористатися лише в дуже малій мірі, але до фінішу нерідко приходить... першим. Це справді породжує запитання, сповнені здивування. Пояснення, як мені здається, у набагато прозаїчніших причинах, ніж можна припустити: наша людина доведена до такого стану, що розуміє: у неї нічого не залишилося, окрім цього шансу. Вважаю, що морально-вольові якості й твереза оцінка можливості повернутися до нормального життя роблять диво. Спортсмен, який проходить цей шлях і стає чемпіоном, уже не інвалід навіть у нашій країні. Така людина здолає всі перешкоди в боротьбі за робоче місце, освіту. У неї не буде перепон у створенні сім’ї — вона інтегрована у суспільство, знайшла себе, що не так часто спостерігається навіть серед людей, які мають здорові руки, ноги, голову.

Наше суспільство не звикло говорити про спорт високих досягнень серед інвалідів. Однак це справді найвищі рекорди, що у ряді видів спорту не поступаються досягненням здорових людей, а то й перевершують їх. Причому досягнення в спорті інвалідів зростають фантастично. Тут дуже цікаво працювати тренерам, лікарям, психологам.

Взагалі, паралімпійська команда — унікальний колектив. Тут зібралися чудові люди.

Олег ЧИСТЯКОВ, головний лікар паралімпійської збірної:

— Треба все-таки зрозуміти, що інвалідів сьогоднішня медицина вилікувати не може. Сліпий залишиться сліпим, інвалід інвалідом. Проте змінити їхнє життя на краще можна. І ще варто зрозуміти — це кращі, чесні й дуже сильні люди. Вони не пішли просити гроші, вони їх заробляють, повноцінно живуть, не вбиті горем, їхня воля не паралізована. Коли інвалід сам по собі, йому дуже погано. А в спорті він відчуває свою затребуваність. Займаючись спортом, він піднімає свій імунітет, домагається поліпшення здоров’я. Наше завдання — підняти якість життя інвалідів. Вони повинні почувати себе рівними в суспільстві. Я їм кажу банальну фразу: «Зрозумійте, що хворих серед нас немає. Ми повинні перемагати!»

Можна цікаво й повноцінно жити на колясці — це довела Олена Акопян. Вона заслужений майстер спорту, закінчила інститут, освічена, кмітлива. Вона повноцінніша від дуже багатьох так званих здорових, у кого є руки, ноги.

Не можу не сказати про президента Національного комітету спорту інвалідів України Валерія Сушкевича. Це людина разючої енергії й до того ж дуже цілеспрямована. Почав із того, що став чемпіоном Союзу серед інвалідів. Потім зрозумів, що потрібна система, організація. Чимало, що ми сьогодні маємо в інвалідному спорті в Україні, зроблено ним. Дай, Боже, таку енергію й талант нашим здоровим керівникам.

Андрій ДАНИЛОВ, майстер спорту України міжнародного класу:

— Я занедужав ще не народившись — мене уразило вірусне захворювання як ускладнення після грипу, яким занедужала під час вагітності моя мама. Тільки після операції, зробленої в більш зрілому віці, я почав потрохи ходити.

У мене були знайомі, що займалися рукопашним боєм. Я розпочав із ними тренуватися й у мене зміцніли ноги. Звичайно, це були важко — тренування проводилися в підвалах, і ще мій вид спорту був заборонений. Проте дуже вже хотілося відчути себе непереможним. Потихеньку пробував боротися. Коли виконав перший розряд серед здорових, зрозумів, що це стеля, вище якої не стрибну — здорова людина все-таки є здорова людина.

Саме під час моїх душевних сумнівів мені запропонували поїхати до міської адміністрації поговорити там із Валерієм Михайловичем Сушкевичем. Він мені розповів, що організовується інвалідний спорт і можна займатися легкою атлетикою. Я йому якось одразу повірив.

Поступив до Дніпропетровського інституту фізкультури й спорту, де познайомився з Іриною Борисівною Двоскіною. Попросили її нас тренувати. Потихеньку почали по-ліпшуватися результати. Нарешті поїхали вперше на Олімпійські ігри в Атланту. Цього року взяв участь у Паралімпіаді в Сіднеї. Виграв на двох дистанціях у своєму класі інвалідності дві бронзові медалі. На 100 м у мене результат 13,20, а на 200 м — 27, 75 сек.

Спорт мені, звичайно, дав чимало. Коли б я ним не займався, не виключено, що навіть не ходив би.

Роман ДЗЮБА, майстер спорту міжнародного класу:

— Я приїхав до Дніпропетровська навчатися — у мене була мрія отримати вищу освіту. Якось під час прогулянки центральною вулицею помітив, що за мною пильно спостерігають двоє хлопців. Подумав відразу, що хочуть попросити закурити. Вони підійшли до мене і вразили запитанням: «У тебе що — ДЦП (дитячий церебральний параліч)? Ми спортсмени-інваліди. Повернулися з Атланти зі змагань. Не хочеш спробувати себе в якомусь виді спорту?»

Я відповів, що приїхав навчатися й на спорт у мене просто часу не вистачить. Пригадую, коли прощався з хлопцями і хотів потиснути руку, в одного з них не було кисті. Ця зустріч запам’яталася, і я хотів із ними зустрітися ще раз. Мене мучив комплекс неповноцінності, що буває в інвалідів. Може, вони знають, як вийти з цього стану?

Тому дуже зрадів, коли мені якось подзвонила тренер Ірина Борисівна Двоскіна. Вона сказала, що спортсмени-інваліди швидко прогресують — треба тільки займатися. У випадку зі мною так і сталося. Зрештою, я поїхав на чемпіонат України. Виявилося, що можу непогано бігати й обганяти хлопців із такими ж проблемами. 98-го року поїхав на чемпіонат світу і зайняв четверте місце. Від бронзової медалі відокремлювали якісь соті частки секунди! Зрозумів, що тренувався недаремно.

Наступного року на чемпіонат Європи в Ноттінгені серед спортсменів-інвалідів, чиї можливості обмежені ДЦП, я поїхав уже як претендент на медаль. На мене покладали серйозні надії. Виграв із другим результатом півфінал. У фіналі за 20 метрів до фінішу звело ногу. Я впав. Такого кошмару ще не відчував — телебачення навколо, стадіон повний людей, а я лежу й смикаюся...

Після цього випадку цілий рік не навчався — тренувався. І, як бачите, тренер не прорахувався. Я отримав дві довгоочікувані срібні медалі в класі Т-35 на Олімпіаді в Сіднеї. Двісті метрів я пробіг за 28,98 сек, а стометрівку за 13,88 сек.

І ще я хотів сказати ось про що: спорт реабілітує психологічно. Поліпшення стану спортсмена дуже помітно. Тепер приїду в рідний Дніпропетровськ і приступлю до занять. У мене факультет ділової іноземної мови в Академії управління, бізнесу й права. Буду на четвертому курсі. Тепер я готовий навчатися з подвоєною силою.

Ольга КОВАЛЕНКО, лікар збірної:

— 95-го року під час підготовки до Атланти мені доручили в Дніпропетровській медичній академії на кафедрі неврології обстежити спортсменів-інвалідів. Тоді я погано собі уявляла, хоча й була лікарем, яким чином інваліди можуть займатися спортом, особливо спортом високих досягнень. Моїм завданням було вивчити гормональний фон у спортсменів-інвалідів і обстежити гемодинаміку. Крім того, я займалася психологічним тестуванням спортсменів. Отримані результати свідчили про те, що реабілітація йде всебічна: соціальна, психологічна, медична. Доведено, що в спортсменів-інвалідів поліпшується периферична гемодинаміка, тобто кровообіг у судинах, що уражені. В усіх видах спорту отримали позитивні результати, хоча ступінь поліпшення різноманітний. Одним із найефективніших видів є плавання. Працювати з плавцями я почала раніше за все, і там зрозумілі чинники. Приміром, у спинальників у воді стають можливими рухи, що неможливі на суші. Крім того, вода є седативним чинником — заспокоює, викликає позитивні емоції. Не дивно, що плавання — найпопулярніший вид спорту серед інвалідів. Власне кажучи, із нього починався інвалідний спорт. Тут досягли найвищих показників.

Результати роботи з інвалідами мене як медика дуже радують. У хлопців були видимі ураження, а зараз на них дивишся і часом навіть не помічаєш інвалідності. Щоправда, нині починаємо стикатися з тим, що підвищені навантаження дають про себе знати. До якогось моменту заняття спортом — це реабілітація, потім починаються ті ж ускладнення та проблеми, що й у здорових спортсменів- рекордсменів.

Ірина ДВОСКІНА, тренер збірної:

— Розвиток спорту інвалідів почався давно, ще за часів СРСР. Таких великих масштабів, як нині, тоді це не мали, і, звичайно, не були такими високими результати. Коли Україна стала незалежною, організували Український центр інвалідного спорту в Києві. У Дніпропетровську знаходиться Федерація спорту інвалідів із порушеннями опорно-рухового апарату. Її президентом став Валерій Михайлович Сушкевич.

Не дивно, що 94-го року саме в Дніпропетровському інституті фізкультури здійснили перший набір спортсменів-інвалідів. Це були хлопці, які брали участь у чемпіонатах України в різноманітних видах спорту серед інвалідів.

Пам’ятаю, як Валерій Михайлович запросив мене до себе і сказав, що попереду Паралімпійські ігри 96-го року в Атланті, а в нас є спортсмени, які показують високі результати, і хотілося б виставити команду. Я тоді скептично до цього поставилася. Перший спортсмен, що почав у мене тренуватися, — Андрій Данилов. Незабаром я зрозуміла, що недооцінила перспективи, про які мені казав Валерій Михайлович. Коли я побачила результати, які показували інші спортсмени, то зрозуміла, що ми можемо боротися за високі нагороди.

Якщо ж говорити про спорт інвалідів як про реабілітацію — фізичну, соціальну, психологічну, то, на жаль, лише на стадіоні хлопці-інваліди почувають себе рівними серед рівних. Проте тільки-но вони виходять за межі стадіону, відразу руки, що не функціонують, ховають до кишень, одягають куртку з довгими рукавами. Якщо він кульгає, то йде дуже повільно, щоб ніхто кульгавість не помітив. На жаль, люди в нас не сприймають інвалідів як нормальних людей: на них оглядаються, показують пальцем.

З приводу фізичної реабі-літації можу навести приклад. Є медико-технічна класифікація для інвалідів, тобто кожний інвалід виступає у своєму класі. Коли інвалід починає займатися спортом, рухові функції настільки відновлюються, що часом його переводять до іншого класу для тренувань і змагань. Це наочний приклад того, що дає спорт.

У мене тренувалася дівчинка з ДЦП — у неї були уражені рука й нога. Коли вона прийшла до мене, їй було 11 років. Різниця в довжині між однією та іншою ногою на той час була 7 см, а нині... 2 см. Тобто практично кульгавості не видно. Реабілітація сталася завдяки вправам: розтяглися сухожилля, зміцнішали м’язи. Ось вони і стали тримати сухожилля в розтягнутому стані. Таких прикладів чимало. На жаль, багато батьків не знають, що їхнім дітям можна допомогти. Якщо є порушення опорно- рухового апарату, то насамперед потрібно лікувати фізичними вправами.

Вважаю, що результати нашої команди дуже гарні. Проте починати готуватися до наступних Паралімпійських ігор потрібно вже нині, а не за два місяці до від’їзду. Виступи в Сіднеї вдалися лише завдяки тому, що кожний тренер намагався зробити для свого спортсмена якнайбільше на місці: вибивав харчування, збори, залучав можливості, які виділялися для здорових спортсменів (добре, що чимало тренерів працюють із здоровими спортсменами й змогли включати в тренувальний процес двох-трьох інвалідів).

— А якщо порівняти з австралійськими можливостями?

— Вони непорівнянні. На тих стадіонах, на яких ми працюємо, вже немає жодних умов — доріжки ніяким світовим стандартам не відповідають. Ось ми були в Олсбері на зборах — це просте австралійське село. Однак стадіон прекрасний, оснащений найсучаснішим інвентарем: диски, ядра, списи — які завгодно...

У нас же взагалі немає списів зі зміщеним центром ваги, тому займатися метанням спортсмени не можуть. Коли мої хлопці тренуються в тренажерному залі, я вважаю, що вони вершать подвиг, оскільки це приміщення не можна провітрити, дихати неможливо. Не кажучи вже про харчування й про все інше... Ні, нас з австралійцями не можна порівнювати.

Валерій ХАБАРОВ, виконавчий директор Фонду України соціального захисту інвалідів:

— Україна перша з країн колишнього Союзу прийняла в березні 91-го року Закон про со- ціальний захист інвалідів, на підставі якого був створений наш фонд. Ми фінансуємо з бюджету всі програми з соціального захисту інвалідів — забезпечення автомобілями, протезно-ортопедичними виробами, колясками, санітарно-курортним лікуванням, компенсаційні виплати. Вся матеріальна допомога, індивідуальна медична реабілітація також йде через нас, як і фінансування програм реабілітації інвалідів українських товариств глухих і сліпих.

У законі було записано, що всі підприємства, незалежно від форм власності, повинні мати 5% працюючих інвалідів. Якщо інвалідів немає, то суму, рівну середньостатистичній вартості робочого місця, необхідно відраховувати в наш фонд — це позичка на створення додаткових робочих місць для інвалідів. Проте деякі підприємства з високою вартістю робочого місця почали скаржитися. Під їхнім тиском 94-го року через Верховну Раду норму зменшили до 4%. Тобто, в принципі, фонд втратив велику кількість надходжень. Проте наше завдання — не гроші збирати. Головне, щоб працювали інваліди. Приміром, якщо 94-го року в країні працювало 168 тисяч інвалідів, то сьогодні вже 260 тисяч.

Є в Україні футбольна команда «Афган». Це афганці-опорники без верхніх і нижніх кінцівок. Дуже сильна команда. На жаль, її не приймають у паралімпійський рух, оскільки опорники за міжнародними стандартами не повинні займатися футболом — вони нібито можуть завдати собі шкоди. Цю команду не включили в олім-пійську збірну. Проте хлопці не втрачають надії — вони їздять на товариські зустрічі. Центр соціальної реабілітації їм у першу чергу зробив протези за технологією відомої німецької фірми «Отто-Бок».

Проблема з колясками не менш гостра, ніж із протезами. У нас їх випускає лише Львівський протезний завод. Нині цим розпочав займатися й кіровоградський «Друкмаш», завод імені Артема. Втім, наші коляски дуже важкі. Краща львівська коляска важить 45—47 кг. А ми закупили торік пробну партію з 60 німецьких оттобоківських «Старт». Вона коштує 2500 німецьких марок, але нам їх продали по 1200. А коляска, виготовлена в Україні, у середньому коштує 800 гривень. Отже різниця в ціні суттєва, проте й за якістю їх не порівняти. Німецькі важать... 13,6 кг! Вони дуже зручні для використання в квартирі та на вулиці, й інвалідам дуже подобаються.

Зараз ми працюємо з фірмою «Отто-Бок». Налагоджуємо крупновузлове складання колясок силами інвалідів в Україні на кількох підприємствах. У найближчій перспективі — поступовий перехід на виготовлення окремих вузлів у нас, щоб надалі повністю перейти на створення таких колясок в Україні. Львівський протезний завод сьогодні працює з фірмою «Майєр» по створенню спільного підприємства.

За кордоном інвалід сам вибирає собі таку коляску, яку хоче. У нас йому пропонують, що є. З наступного року ми почнемо виготовляти коляски для молодих інвалідів. Вони з ними зможуть активніше брати участь у громадському житті. Два роки тому наш фонд із позабюджетних грошей проплатив проектування активних маленьких колясок. 40 штук виготовило приватне підприємство при заводі ім.Артема. Сьогодні цими виробами займається запорізький завод «Іскра». Сподіваємося, що вони налагодять серійне виробництво.

На жаль, фінансування з кожним роком погіршувалося. На соціальні програми спочатку виділяли 160 мільйонів, потім 120, нарешті, 110 мільйонів гривень. Торік ми отримали 46% запланованого фінансування. Цього року завдяки зусиллям уряду, Міністерства праці та соціальної політики і наполегливості фонду, профінансована вся запланована сума — 130 мільйонів гривень. Разом із міністерством розробили програму (за рахунок наших залишків грошей позабюджетних і цільових коштів) ліквідації заборгованості з соціальних виплат інвалідів до 3 грудня.

І це, мабуть, не менш важлива перемога. Не лише для інвалідів, а й для всього сус- пільства.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі