То як — безоплатна чи доступна? - Здоров’я - dt.ua

То як — безоплатна чи доступна?

4 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 4 березня-11 березня

Уже перші публічні заяви нового міністра охорони здоров’я Миколи Поліщука викликали суспільний резонанс...

Уже перші публічні заяви нового міністра охорони здоров’я Миколи Поліщука викликали суспільний резонанс. Микола Єфремович пообіцяв спочатку безоплатну медичну допомогу (щоправда, згодом уточнив: «за наявності у пацієнта відповідних показань»), потім — гарантований рівень медичної допомоги. Наступний його коментар перед телекамерами був обережніший — «медична допомога повинна стати доступною». То якою ж, зрештою, буде наша медицина — платною, безоплатною чи... доступною?

Провали всіх попередніх планів і спроб реформування охорони здоров’я, як правило, пов’язують з існуванням 49-ї статті Конституції України, котра декларує безоплатність медичної допомоги. Вже давно говориться про необхідність внесення в неї змін відповідно до реалій часу, проте вважається, що тільки «політичний самогубець» може наважитися на такий непопулярний крок. А от популярно розтлумачити цю статтю тим, хто буквально сприймає її зміст, це ніби ні до чого не зобов’язує. Один такий коментар, котрий прозвучав із вуст політика, а тепер і високого посадовця, й наштовхнув на думку провести міні-опитування серед різних фахівців щодо трактування 49-ї статті Конституції.

Більшість опитаних розуміють текст 49-ї статті так, як його пояснив Конституційний суд у своєму відомому рішенні 2002 року, а саме: у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога має бути безоплатною. Тому всі подальші коментарі стосувалися лише того, як вийти з цієї правової колізії.

Микола ПОЛІЩУК, міністр охорони здоров’я, членкор АМН України:

— У 49-й статті дуже чітко визначено: що безоплатне, а що платне. У ній записано: з державного бюджету фінансуються захищені державою програми. А далі — у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога подається безоплатно. Я так розумію: безоплатно відповідно до тих програм, які фінансує держава. Але Конституційний суд трактував це по-своєму.

Сьогодні до гарантованого рівня медичної допомоги зараховують: онкологію, цукровий діабет, туберкульоз, вакцинацію, ВІЛ/СНІД, родопоміч, інфекційні захворювання. Крім того, гарантованою буде невідкладна допомога. Але хочу, щоб усі зрозуміли: невідкладна допомога — це не 20 днів перебування в стаціонарі з переломом гомілки, як сьогодні. За такого підходу коштів на медицину ніколи не вистачить. З переломом стегна пацієнт не повинен три тижні лежати в стаціонарі, його слід прооперувати першої ж доби і, якщо немає показань для госпіталізації, виписати додому. Тільки уникнувши невиправданих витрат, ми зможемо знайти кошти для невідкладної допомоги.

Андрій ГУК, директор проекту технічної допомоги ПОЛІСІ в Україні:

— 49-а стаття суто популістська. Жодна держава у світі не бере на себе такі зобов’язання перед населенням. Як правило, закріплюється пакет послуг, які можуть бути надані за суспільні гроші, а потім визначаються способи доплати з боку населення, щоб ці медичні послуги надавалися всім. На мою думку, стаття вимагає уточнення: медична допомога надається безоплатно «відповідно до бюджету України».

Однак така поправка має визначити, який саме обсяг послуг входить у поняття безоплатної медичної допомоги. В усіх розвинених країнах, де є такі законодавчі норми, обсяг гарантованого пакета медичної допомоги для населення щороку визначає або парламент, або уряд — залежно від можливостей бюджету.

Щоб ця стаття не була суто декларативною, необхідно внести в неї невеликі доповнення і визначити мінімум послуг. До речі, 49-а стаття суперечить 95-й, котра регламентує всі соціальні витрати, у тому числі й на медицину, бюджетом країни. І поки ми чітко не визначимо, що наші гарантії повинні відповідати можливостям бюджету, матимемо такий казус.

Володимир РУДИЙ, директор проекту Європейського Союзу «Фінансування та управління в сфері охорони здоров’я в Україні»:

— 49-а стаття Конституції говорить: кожен громадянин України має право на безоплатну медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я. Це відповідає підходам Європейського Союзу — держава повинна забезпечувати все населення медичною допомогою. На території ЄС ідеться про загальнодоступність лише основних медичних послуг. Жодна найбагатша країна у світі не гарантує всім своїм громадянам повного покриття усіх без винятку медичних послуг. Як правило, надають певний базовий пакет, доступний усім громадянам.

Таким шляхом повинна була б піти й Україна. Власне, вона й почала свого часу рухатися в цьому напрямі, коли 1992 року було прийнято Закон «Основи законодавства України про охорону здоров’я», котрий діє й сьогодні. Однією з його норм і було визначено, що держава повинна гарантувати громадянам певний пакет медичних послуг, які надаються безоплатно, причому цей пакет затверджується Кабінетом міністрів.

Та, на жаль, такий пакет не був розроблений, хоча на початку 1993 року з’явилося відповідне розпорядження уряду. Сьогодні про цей історичний документ мало хто згадує. У ньому йшлося про розробку підзаконних актів, покликаних забезпечити виконання Основ законодавства України про охорону здоров’я. У тому числі була передбачена і розробка гарантованого обсягу безоплатної медичної допомоги.

1996 року було прийнято Конституцію України, яка відповідає світовим стандартам у галузі прав людини. Але в ній, на жаль, не враховано, що гарантії держави не можуть бути безрозмірними. Після цього почалися дискусії, результатом яких стало рішення Конституційного суду 2002 року про те, що вся медична допомога в державних і комунальних закладах охорони здоров’я повинна надаватися безоплатно. Більше того, там навіть було записано: якщо йдеться про обов’язкове медичне страхування, то громадяни не можуть брати участь у формуванні страхового внеску: це покладається або на роботодавців, або на інші організації. Саме це, як мені здається, є сьогодні основним гальмом на шляху реформування системи охорони здоров’я.

Проте вихід із ситуації є. Можна внести невеликі зміни в 49-у статтю: досить записати, що медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я подають безоплатно в порядку, встановленому законом. Після цього потрібно чітко визначити (тобто виконати розпорядження Кабміну від 1993 року), яким усе ж таки цей базовий пакет повинен бути.

Світлана КОМАР, лікар-інфекціоніст:

— Мені важко коментувати статтю Конституції, оскільки я не юрист, але, на мій погляд, певний мінімум медичних послуг держава мусить гарантувати. Кожній людині повинен гарантуватися безоплатно будь-який вид невідкладної допомоги: чи то укол, чи хірургічна операція. Те, від чого залежить життя людини, має бути гарантоване державою незалежно від матеріального становища громадянина. Зробити це цілком реально, а почати можна з кадрової реконструкції в системі охорони здоров’я. У Києві, приміром, на кожного лікаря припадає один чиновник, котрий вчить, як лікувати. Тим часом лікувальні заклади практично не можуть подавати хворим навіть першу допомогу безоплатно. На місяць на медикаменти нашому відділенню виділяють 1500 грн., за які ми повинні лікувати в середньому близько 200 дітей. Тобто на кожного пацієнта припадає 7,5 грн. Тому, звісно, сьогодні на плечі хворих лягає тягар, причому для більшості непосильний.

Микола ПРОДАНЧУК, директор Інституту екогігієни та токсикології ім. Л.Медведя, членкор АМН України:

— Якщо людина має показання для подання їй медичної допомоги, то відмовити їй неможливо. Це її конституційне право. Тому завдання держави — забезпечити доступність медичної допомоги. А це не означає безоплатність. І не означає гарантований обсяг медичної допомоги.

Коли порушується питання лише про безоплатність, то це спрощений підхід. У нашому суспільстві через економічні умови забезпечити всім громадянам безоплатне медичне обслуговування неможливо. До того ж безоплатність не є гарантією доступності.

Як же забезпечити доступність? Існує багато механізмів, як це можна зробити. Приміром, шляхом медичного страхування, збільшення зарплат, реалізації певних соціальних програм, пільг тощо

У статті 49-й чітко записано: в державних і комунальних закладах охорони здоров’я медичну допомогу подають безоплатно. І мережа таких закладів не може бути скорочена. Як же бути в такій ситуації?

Існують два варіанти. Перший, непопулярний і малоймовірний — внести зміни в статтю Конституції. І другий, цілком здійсненний — у конкретних соціально-економічних умовах забезпечити доступну медичну допомогу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво