«СУДЬБОЮ НЕСТЬ ДАНЫ НАМ ТЯЖКИЕ ВЕРИГИ?»

А старость ходит осторожно

и подозрительно глядит.

Олександр Пушкін

У Дебальцевому, біля вагона київського поїзда, молодиця, котра вийшла проводжати, кричить дамі, яка вже стала на підніжку: «Мамо! Ти геронтол узяла?!» — «Не пам’ятаю!» — безнадійно ляскає по кишенях з вигляду ще моложава жінка. Затримуючи посадку, вона гарячково нишпорить у пальті, її безпорадність передається дочці. Вскочивши в тамбур, та майже розриває сумочку і знаходить заповітний патрончик із ліками.

— Старість — не радість! — зронює хтось. — Та яка ж це старість? — хочеться мені заперечити. Адже я їду до 96-річної подружки, світлого нашого сонечка, Женечки. Назвати її старою ні в кого язик не повернеться, вона все життя Женечка і Женечка, навіть для правнучатих племінників із Челябінська Саші Маленького і Саші Великого…

Мозаїка її життя

«Людина ж не червінець, щоб її всі любили!» — писав в одному зі своїх листів І.Тургенєв. Згадуючи останню зустріч із ним, знаменитий адвокат і сучасник А.Коні з болем розповідав, якою холодною була старість письменника, котрий «приліпився на краєчку чужого гнізда» у сімействі Віардо. Червінці, звісно, в Івана Сергійовича водилися, а от любові, турботи, ніжності літньому письменнику вже не діставалося.

Людину літню, тобто таку, яка пожила багато, почесний директор Інституту геронтології Академії медичних наук України академік Дмитро Чеботарьов в одному з недавніх інтерв’ю називає «тендітною рослиною, яку треба підтримувати, зрошувати увагою та любов’ю». Чи вистачає багатьом із нас, затурканим і обтяженим, сил створити дендрарій удома єдиній «рослині», яка, звісно ж, залишаючись особистістю, не захоче знати лише свою жердинку? Та й скільки цих «жердинок» у нашої грубки, навколо якої юрбиться іноді два-три покоління старіючих куховарок? Дай Боже, забезпечити старому чай і горщик, все інше якось прийнято вважати примхою.

Варто було б запитати всіх родичів і опікунів, які піклуються про довгожителів (за опублікованими даними, у Києві мешкають 3700 чоловік, які досягли столітнього рубежу), чи відвідує їхніх підопічних геронтологічна медична сестра з районної поліклініки і хто допомагає їм організувати стаціонар удома для доліковування хворого, не приведи Господи старому зламати щось із опорно-рухового? Однак усе це з розряду запитань риторичних, і порятунок стариків давно вже став головним болем рідних і близьких.

В офіційній пресі іноді пролунає (звісно, із часткою фальшивої занепокоєності: старіємо! В усьому світі відзначається тенденція до старіння населення), що своїм тривалим існуванням ми створюємо проблеми економічного, медичного і соціального характеру, вирішення яких вимагає від держави великих витрат (матеріальних, інтелектуальних, організаційних тощо). Старики можуть не комплексувати: витрати ці майже нічим не покриваються і далі декларацій справа не йде.

…«Рослиною тендітною» Женечка була все життя. Вона народилася крихітною, немовля добряче поторсали спочатку акушерка, а потім і батько, щоб оживити. Довгожителів у сім’ї не водилося, і як вдалося Женечці не похитнутися фізично й інтелектуально, вона досі не знає. Може, здоров’я їй дали сосни, природа Старої Гути (тато був лісничим одного з маєтків Кочубея), заведений батьками порядок? До снігу всі троє — Саша, Женя і Славко ходили лише босоніж. Їх загартовували, випускаючи побігати під літнім дощиком. Їм щороку завозили пісок, і вони в ньому валялися, споруджували будиночки — кожне свій. А ще у них був спільний, таємний дім під ялинами, і батько з матір’ю приходили туди в гості.

Годували їх їжею здоровою, навіть за святковим столом — ніяких різносолів. Досі Євгенія Валеріанівна любить печену в духовці картоплю, це з дитинства: тато розстеляв біля печі подаровану йому кимось бурку і вони учотирьох пекли на жару картоплю й відразу їли. А як розповідав Валеріан Петрович (у 50-ті роки — начальник відділу агролісомеліорації в Міністерстві сільського господарства України) синам і доньці про повадки звірів та птахів, про таємниче життя лісу!

А потім маєтки Кочубей продав, устигнувши це зробити до експропріації. Батько змушений був поміняти місце роботи, а потім пішов із сім’ї. І Любочка, друга дружина, і тато живуть фотографіями, чудовим портретом, пам’ятними речами в Жениній кімнаті, вони просто «пішли геть».

Мама, Марія Андріївна, не засудила, не сказала ні слова, — дворянська кров! Далі все було важко, голодно, але й радісно: із дитинства, граючи в маминих домашніх спектаклях, Женечка марила театром, і він прийняв її у своє радісне творче братство. Сім’я переїхала з Новгорода-Сіверського в Харків, дівчина вступила в студію при театрі «Березіль», студію згодом реорганізували в театральний технікум. Збувалися пророчі слова московської акторки Корнакової, котра дивилася її в якомусь із спектаклів ще в Новгороді-Сіверському: «Цей недомірок стане інженю!».

Акторкою Женечка не стала, хоча грала в масовках хлопчаків, іноді — невеличкі ролі. Але театр став сенсом її життя, цьому не перешкоджало навіть нещастя: Женечка втратила голос.

…Через усе своє життя Євгенія Валеріанівна пронесла любов і трепетну пошану до акторів «Березілля» — як до тих, котрі викладали, так і до тих, які грали: Бучми, Ужвій, красуні Чистякової, дружини Леся Курбаса. А як грав Бучма! До залу (вона — у масовці) — спиною, згорбленою і нещасною. До них — підморгуючи, показуючи гримаси. І тут же — перевтілення, знову — трагедія, такі ось миттєві метаморфози. Це теж були уроки.

Лесь Курбас. Вона його і нині страшенно любить, він — учитель, якого більше не було. Його звертання «серденько» — похвала, яку треба було заслужити, найвища нагорода. Євгенія Валеріанівна вдячна, що Історія возвела ім’я Курбаса на п’єдестал, і щаслива, що кілька років на крилах жила в атмосфері генія, котрий створив національний український театр. Іван Мар’яненко підтримав її при вступі в студію, Мар’ян Крушельницький за руку водив її, пояснюючи мізансцени. Вадим Меллер, викладач сценографії та головний художник театру, допоміг їй, коли вона втратила голос, переучитися на художника-декоратора.

Почала працювати: пензлі, як мітли, величезні декорації були їй не під силу. Художники Власюк і Товбін зісватали Женечку в ляльковий театр.

А Курбас... Студенти знали, що Лесь у Москві ставить шекспірівського «Короля Ліра», але щось затримує його повернення. На запитання про улюбленого вчителя студентам сказали: забудьте і ніколи його не згадуйте. 1937-го Леся Курбаса не стало...

Місце біля вікна

Її поїзд життя, що наближається до столітнього рубежу, аж ніяк не гальмує на полустанках і в тунелях вікових патологій. Вона, виживши після невдалої появи на світ, перехворівши всіма дитячими хворобами, а також у дорослості малярією, переживши голод, холод, війну, досі не вичерпала даного їй природою душевного і фізичного здоров’я.

Напевно, в цьому поїзді їй дісталося чудове місце біля вікна, і вона оптимістично дивиться навколо і вдалину, маючи невтомне духовне спілкування з колегами, приятельками, котрі живуть в акторському інтернаті в Пущі-Водиці, відвідуючи всі заходи Спілки театральних діячів, членом якої перебуває з 1953 року.

А ще — Будинок милосердя та здоров’я: не настільки задля благодійного супу й котлети, як для задоволення наряджатися (її чудовий гардероб завжди в порядку), спілкуватися, слухати музику, читати свої вірші й заражати людей випромінюючим оптимізмом.

Вона вдало проскочила решето статистики («серед 80-річних важко знайти здорову людину, у середньому у цієї категорії зустрічається три-чотири, а іноді й більше захворювань» — дані, опубліковані в журналі «Doctor» для практикуючих лікарів), уникнувши атеросклерозу, новоутворень, захворювань опорно-рухового апарату й центральної нервової системи, що загрожують паркінсонізмом і старечим слабоумством. Тим самим наша героїня може вважати себе зарахованою до одиниць роду людського, котрі уникли старечої немічності, утрималися на гребені сталого здоров’я, інтелекту й інтересу до життя. Таких індивідуумів відносять до геронтологічних феноменів, і не дивно, що здебільшого їх продукує творче середовище. Феноменом ще більш рідкісним була і приятелька Євгенії Валеріанівни бандуристка Марія Іванівна Скляренко, котра танцювала на своєму столітті з витонченістю й пластикою юної дівчини.

Запорука тому — здорові нерви й хороший характер? Достатня кісткова та м’язова маса? Невичерпані з віком механізми регуляції процесів обміну?.. Науці неважко відповісти на десятки запитань, якби геронтологічний феномен став об’єктом її уваги. Але в тім-то й річ, що геронтологія нині більше зайнята вивченням патології старіння, а аж ніяк не його фізіологією.

Частка людей похилого віку (це 60—75 років, відповідно до класифікації ООН) у нас у країні складає 20,1% від чисельності населення. І це попри зниження тривалості життя (68,1 у чоловіків і 73,5 — жінок). У старості, як помічено, давно вже «жіноче обличчя», і лише 80-річних жінок у населенні нашої країни 3,2% (чоловіків — 1,1%).

Звідки ця живучість у нас, людей, які кладуть у репродуктивному періоді, подібно матері-землі, усі свої складові на вівтар поповнення генофонду? Що за халепа чатує на жінок уже після сорока, навіть якщо в поспіху ми ще не дожили до стану роденівської натурщиці, названої скульптором «Та, що була прекрасною Ольм’єр»?

Назва цієї халепи, дамоклового меча — менопауза і її наслідок — дефіцит гормону естрогену, порушення гомеостазу і лавиноподібний обвал мислимих і немислимих болячок, перед якими опускаються руки. Потреба літніх людей в амбулаторному реабілітаційному лікуванні в 4,1 разу вище від її реального задоволення (за даними Інституту геронтології). Медицина наша не має навіть повного уявлення про здоров’я літніх, старих (75—90 років) і довгожителів (після 90): така статистика практично не ведеться. Потреба в медичній допомозі, профілактиці хвороб, диспансеризації, реабілітації і так далі п’ятої частини населення країни відбиває спільні тенденції в економіці та соціальній сфері: немає грошей. Вчені не в змозі донести до мас свої унікальні розробки та відкриття, у тому числі з остеопорозу, цього системного захворювання скелета, що характеризується низькою кістковою масою і мікроструктурними ушкодженнями кісткової тканини.

Саме остеопороз, іменований в усьому світі «тихою» епідемією, приводить 40% жінок, які досягли 70 років, і половину населення обох статей старше 75 до тяжких переломів опорно-рухового апарату. Після перелому стегна значна частина пацієнтів уже не може пересуватися без сторонньої допомоги, а третина назавжди втрачає здатність до самообслуговування.

Наша Женечка почала минулий рік Коня першим падінням біля Будинку актора, де читала свої вірші на «кінську» тему. Того дня додому, на вулицю Саксаганського, із Ярославового Валу вона прийшла, як завжди, пішки; потім падала ще, а втретє, впавши, зламала палець на нозі. Восени, заплутавшись у покривалі, отримала черезвертільний перелам шийки стегна без зсуву уламків: пощастило!

Мандрівниця

У Харківському ляльковому театрі Женечка працювала до війни. Потім на запрошення сім’ї брата переїхали в Ізюм, де бідували і голодували. На сімейній раді вирішено було послати Женю в Харків — по речі в залишеній квартирі, їх можна поміняти на продукти. Наївна Женечка і не припускала, що в квартирі знайде лише альбом із фотографіями, а повертатися їй доведеться через села, уже зайняті німцями, які розпорядилися сторонніх у хати не впускати. В обірвану, голодну, схожу на волоцюгу, Женечку стріляли; один раз вона, запорошена в полі снігом, ледь не замерзла, і тільки визирало з кучугури її пальто, на якому й притягли дівчину, схожу на підлітка, до хати. Зігрівшись, вона знову рушила в дорогу.

Ти не дивися по сторонах, коли на дорогу вийдеш, радили їй, але якась сила змусила Женечку повернути голову. Вона побачила шибениці і прямо перед собою молоде прекрасне обличчя. Дощечка на грудях обіцяла: «Так буде з кожним партизаном». Босі ноги повішеного хиталися маятником, це було найстрашніше, що пережила вона і що ще потрібно було пережити за ті 27 діб поневірянь, у які вона тонула і втратила паспорт. Крім того, за темні очі й кучері на неї донесли як на єврейку. Мандрівки Женечки закінчилися в Полтаві, де вона дивом розшукала акторку Тамару Бублій, котра дала їй тимчасовий притулок.

Полтава винагородила дівчину за страждання: голодуючі художники з дозволу влади влаштували майстерню іграшок, де Женя Васильєва познайомилася з Володимиром Савельєвим, його дружиною Наталею і матір’ю дружини Софією Данилівною, праправнучкою Олександра Пушкіна. Сім’я дала їй постійний притулок, Женя змогла покликати до Полтави маму. Якийсь час вони жили у Савельєвих, у сім’ї, де все було перейнято атмосферою любові до великого предка. Тут зберегли крісло поета Апухтіна, макет клодтівських коней, тут шанували поезію і чекали хоч якоїсь звісточки від Олександра Сергійовича, сина Софії Данилівни, котрий перебував на фронті.

Сорок третього до Києва з евакуації повернулися тато і Люба, Марія Андріївна на той час пішла з життя, і Женечка на підніжці вагона приїхала до Києва. Передусім на вокзалі вона запитала, а де ж у столиці знаходиться ляльковий театр?

Життя ще не раз подарує нашій художниці зустрічі та дружбу з людьми цікавими, які давали поживу її відданому мистецтву серцю. У Києві вона стала працювати в ляльковому театрі, що квартирував у Марії Тобілевич, дочки Карпенка-Карого. Артисти, художники, які повернулися з війни та евакуації, знаходили тут не лише майстерню для виготовлення ляльок і декорацій, а й репетиційний зал, і одержували чашку гарячого чаю з рук Софії Миколаївни, матері Марії Іванівни, людини найдобрішої душі. Згодом театру віддали приміщення по вулиці Ярославів Вал, 7, де тепер Будинок актора. Будинок, куди завжди запрошують Євгенію Валеріанівну, де її знають, поважають і шанують.

Ляльковий подарував Женечці дружбу з художником-постановником театру Раїсою Марголіною, котра нині живе в Пущі, у Будинку ветеранів сцени. Їхні рідкісні зустрічі (улітку — частіше), по три-чотири рази на день телефонні дзвінки зв’язують їх міцною дружбою, півстоліття даруючи емоційний резонанс такому потрібному спілкуванню, позбавляючи тієї форми самоти, про яку Фаїна Раневська у своїх щоденниках писала: навіть нікому розповісти сон!

Блискуче зіграні ролі

У день свого 96-річчя Женечка підготувала друзям два сюрпризи: через три місяці після перелому вона... пройшла до святкового столу і сіла на чолі. Потім почула, що цього не можна робити, що вона ризикувала, але як же було інакше? Другий сюрприз — вірші, написані попередньої ночі.

«Вот мне уже 96, я — есть!

И жизнь благодарю

за эту честь.

И вас, прекрасные

мои друзья,

Без вас не выжила бы я.

Друзья мои, я славу вам пою,

Я с вами, я — живу!»

Ми й не сумнівалися, що поставимо Женечку на ноги, хоча лікарі після десятиденного її перебування в лікарні, «нагороджену» пролежнями і гіпсовим чобітком, повертаючи нам хвору, лише розвели руками...

Кажуть, стару людину рятує те, що вона, впавши у дитинство, перестає помічати весь трагізм свого становища, залишаючись задоволеною і вдячною за один лише горезвісний «чай і горщик». Женечка й не випадала зі свого мікросвіту, пронісши крізь час по-дитячому піднесений погляд на весь навколишній світ, не стомлюючись знаходити в оточуючому привід для щасливих одкровень.

Прийнято вважати, що найгрізніша хвороба старості — самота. Щоб не підчепити її, досить (але як це зробити?) зберегти жвавий інтерес до життя, до людей, до подій, що відбуваються за вікном твого помешкання. Цієї проблеми не було і немає у тих, хто до старості застовпив собі ділянку в найширшому полі людської діяльності. Згадаємо письменницю Анастасію Цвєтаєву, котра пішла від нас десять років тому, доживши до 99. На своєму 80-річчі акторка МХАТу Ангеліна Степанова (беззмінний секретар парткому!) вразила всіх не лише фізичною формою, а й роллю, зіграною в бенефісі.

Навіщо далеко ходити? Нинішній почесний директор Інституту геронтології Академії медичних наук України 94-річний Дмитро Чеботарьов являє своїм шанувальникам і колегам приклад «вдалого» старіння, збереженої працездатності й інтелекту, нев’янучого інтересу до життя.

Незалежно від приналежності до акторської братії, названим вище й десяткам інших, які вдало старіють, вдалося найголовніше в житті: блискуче зіграти ту єдину роль, задля котрої і варто з’являтися на світ, — роль Щасливої Людини. Тяжкі вериги долі, що відпустила їм незмірно з іншими більше часу на старість, вони пронесли так, немов це були крила метелика. Вони не тягли їх униз, а піднімали в небо з «бермудських чотирикутників» своїх квартир, де сьогодні старіють на самоті тисячі й тисячі наших одноплемінників.