Стріляли впритул - Здоров’я - dt.ua

Стріляли впритул

9 вересня, 2011, 12:42 Роздрукувати Випуск №32, 9 вересня-16 вересня

Що далі від фатального дня, то рідше думаю про те, а що ж насправді це було?

© i2.guns.ru

Закінчення.
Початок у DT.UA, №30, 2011 р.

Опритомнів на операційному столі

Лікарі потім дивувалися, звідки в мене взялися сили дійти до міського телефона, який лежав у шухляді стола мого кабінету. Мобілку бандити витягли з кишені, телефон у великій кімнаті розбили. Навпомацки набрав номер міліції. Довго чекати не змусили, приїхали, викликали «швидку». Лікарі зупинили кровотечу, надали першу допомогу.

Можливо, усвідомлення власної безпорадності й підкосило мене, поки везли в Олександ­рівську лікарню. Опритомнів на операційному столі. Наді мною схилилися нейрохірурги. Їхнє ввічливо-наполегливе «Потерпіть, докторе, потерпіть…», яке так контрастує з бандитським зухвальством, заспокоїло.

Лікарі витягли кулю, що застрягла в лобовій кістці, і передали мене отоларингологам. Ті знешкодили й витягли другу кулю, вона зачепила вухо й пройшла впритул до зовнішнього слухового проходу. О першій годині ночі наді мною вже працювали офтальмологи.

Завідувач відділення Наталія Михайлівна Разумій цілком могла довіритися своїм підлеглим. Але приїхала з дому й оперувала кілька годин. Патріарх київської офтальмології, засновник офтальмологічного відділення Олександрівської лікарні і його науковий керівник, професор Лідія Іванівна Українець вважає дії своїх колег єдино можливими. Куля зачепила очне яблуко й контузила його. Усередину орбіти потрапили осколки пластмасового окуляра. Офтальмологи врятували око й зір.

Наступного дня — знову операція. Її провели завідувач нейрохірургічного відділення Олег Олексійович Ничепорук і хірург цього відділення, згодом мій лікар — Дмитро Миколайович Сьомушкін. Обстеження показало, що четверта куля (контрольний постріл) застрягла в основі черепа, роздробивши все, що було на її шляху. При таких переломах кров тече з носа, вух, і зупинити її досить важко.

Кожен з чотирьох пострілів міг виявитися смертельним. Розходження навіть не в міліметрах — у мікронах. Третя куля пошкодила пірамідку скроневої кістки, можливо, найскладнішу за будовою кісткову структуру людини… Це я до того, що якби не виявилося в лікарні фахівців своєї справи, нападники досягли б своєї мети — викреслили б мене зі списку живих.

Не можу не згадати добрим словом і лікарів моїх клінік. День і ніч вони по черзі чергували біля ліжка. А найголовніше — від і до працювали на своїх робочих місцях, надаючи допомогу пацієнтам.

Словом, позитивні емоції, кожна окремо і разом узяті, добре позначилися на моєму стані. Хіба є ліки кращі й дієвіші, ніж співчуття та увага? Ніж плече друга? Сили поверталися з кожним прожитим під крапельницею днем. І, якщо хочете, з кожним відвідуванням спеціалізованих медичних інститутів. Лікарі направили мене на консультацію в Центр мікрохірургії ока. Керівник центру професор Сергій Олександрович Риков, його колеги, доктори Андрій Миколайович Рубан і Святослав Анатолійович Сук, звернули увагу на відшарування сітківки ока. Порекомендували лазерну операцію. За кілька днів приїхав здаватися. Як заведено перед такого роду серйозним втручанням — ретельний огляд і підготовка. Раптом чую:

— Де це вас прооперували? Помітні сліди впливу лазером. Досить грамотні...

— Що ви, крім крапельниць, примочок і крапель нічого не робив.

— Доведеться повірити, що поки ви спали, око прооперував сам Господь Бог. Іншого пояснення у нас немає…

В НДІ отоларингології, де було моє перше робоче місце після приїзду в Київ, прийняли як рідного. Хоча колег, з ким знайомий, майже не залишилося — адже тридцять років минуло. Тепло людських стосунків ефективніше за будь-які запатентовані засоби. На собі відчув і готовий підтвердити справедливість цієї істини. Недарма ж перші результати лікування офтальмологів стали помітні не через шість місяців, як прогнозували, а через шість днів. Невдовзі окуляри дозволили надіти. І слух теж поступово повертається.

Страшніше за пістолет

Що далі від фатального дня, то рідше думаю про те, а що ж насправді це було? Шрами від ран поступово заживають, розсмокталися синці й садна на тілі. В мене не тільки стріляли, ногами били по розпластаному на підлозі. А деякі запитання все одно застрягли скалками й не відпускають.

Якщо вбивці стежили за мною, то не могли не знати, що ні дачі за непроникним парканом, ні машини в гаражі — цих престижних символів заможності — в мене немає. І ніколи не було. Усе свідоме життя присвятив науці. Моє багатство — знання й уміння. Їх здобув завдяки серйозній освіті, наполегливості і, скажімо так, природним здібностям. Але в гаманець цих дивідендів не сховаєш, у банк на поточний рахунок не покладеш. На відсотки з них також жити неможливо — тільки постійно вдосконалюючись у роботі й одночасно навчаючись.

А може, це відгомін моєї давньої наукової суперечки з опонентами?..

Погляди на впровадження в медичну практику тих тем, які мій відділ розробляв, у нас із керівниками НДІ розійшлися. І аргументи ми наводили абсолютно різні. Я намагався переконати, що з трьохсот операцій на хребті гостра потреба була в найкращому разі в одній. Захворювання тазостегнового суглоба може бути значно небезпечнішим, ніж усі 76, а точніше кілька сотень, синдромів остеохондрозу хребта. Бо позбавляє людину можливості самостійно пересуватися й приковує до ліжка. І це при тому, що налагодити регулярні обстеження людей, схильних до захворювань опорно-рухового апарата, нескладно. Після чого залишиться попередити, як поводитися й чого остерігатися. Лише цей захід убереже пацієнтів від інвалідності й безпорадності. Але мої опоненти сповідували тільки операції та імплантації штучних суглобів. А що від болю людей не рятували, стовідсоткового успіху не гарантували, їх не стосувалося.

Втім, можливо, я даремно грішу на давніх опонентів. Ще двадцять років тому вони мені довели, хто в господі хазяїн. Щойно горбачовська перебудова розладнала стосунки із замовниками наукових розробок, вони видворили зі стін інституту весь мій відділ, а це, ні багато ні мало, 120 співробітників. З усіма нашими напрацюваннями щодо приборкання болю й відновлення нервових зв’язків в організмі людини.

Аналогічно вчинили й керівники другого НДІ, які погодилися дати нам прихисток. Як з’ясувалося, їх цікавили не стільки наші наукові переконання, скільки наше унікальне обладнання. Його швидко прибрали до рук.

Тож які ми тепер конкуренти? Очолюю невелику приватну установу. А обидва НДІ, як і раніше, ссуть кошти з бюджету й тому особливо не зацікавлені в якихось новаціях. Так само і досі на самих операціях вони спокійно й безбідно живуть. Тому підозрювати своїх войовничих гонителів, вважати їх замовниками нападу в мене начебто немає підстав. Два десятиліття минуло… Щоправда, у заздрості немає строку давності. Як не має строку давності матеріальний інтерес. І тут уже від суспільного устрою мало що залежить.

Заздрість — зброя, порівнянна за нищівною силою з вогнепальною. Коли на початку буремних дев’яностих років мої опоненти викорчовували методики метамірних, без хірургічного втручання, способів боротьби з болем, коли більше думав про те, як забезпечити зарплатою співробітників, як знайти їм роботу, нервове напруження спровокувало дуже серйозну виразку шлунка. Кілька тижнів провів у реанімації, у лікарні вчених. Назавжди усвідомив, що порівняння «злі язики страшніші за пістолет» — не пустий звук.

Невже дійшла черга й до пістолета в буквальному значенні? Хто ж його вклав у руки вбивць? І що це за люди, яким вистрілити в людину — все одно що затягтися сигаретою?

Психічні інфекції

Ще Л.Толстой у «Війні і мирі» писав про збудників низьких інстинктів — психічні інфекції. Якщо їм дати волю, вони уразять будь-яке суспільство, спустошать сильніше за епідемії чуму чи холеру. Про те, що психічні інфекції, не вимисел великого художника, писав такий авторитет у науці, як академік
В.Бехтерєв.

У школі, на уроках біології, нас учили, що інфекції, у тому числі хвороботворні, постійно витають у повітрі. Живуть у тілі людини. Однак природна система стримувань і противаг плюс гігієна й спосіб життя не дають розгулятися мікробам та вірусам. Але достатньо виникнути відповідним умовам, як вони перестають зустрічати перешкоди на своєму шляху. І відразу показують себе у всій своїй сутності.

Століттями світові релігії (чиї постулати — у більшості квінтесенція мудрості народів) забороняють молодим брати в рота спиртне, а вже напередодні першої шлюбної ночі — поготів. Особливо багато заборон стосується жінок. Не в сенсі «до заручин не цілуй», а на предмет спиртного та інших інтоксикацій-отруєнь. Жіночому організму з народження відпускається певна кількість яйцеклітин, вони визрівають по черзі, але, на відміну від інших структур організму, не можуть звільнитися від отрути, привнесеної алкоголем, тютюном або дустом. Жінці, поки вона не народить і не виростить дітей, слід уникати інтоксикацій.

Про це докладно і з прикладами я розповів якось у прямому ефірі на радіо. Вертаюся додому Хрещатиком. Назустріч дівчата явно шкільного віку. Але із сигаретою в одній руці і пляшкою пива в іншій. Майбутні матері! Кого вони народять? Не хочу бути похмурим провидцем, але в дев’яти випадках з десяти (саме в такій пропорції в Києві та Севастополі фіксуються патологічні пологи) вони народять на світ носіїв психічних інфекцій, готових на будь-що. Через розумову відсталість.

А якщо врахувати постійні смакування вбивств, грабежів, зґвалтувань, аварій, катастроф (з них починаються всі радіо- і телепередачі, їх виносять на першу шпальту газети), то не чим іншим, як психічною атакою на незміцнілу свідомість, ці «крики» й «шапки» не можна назвати. Як тепер знаємо, в радянські часи засоби масової інформації займалися виключно пропагандою та агітацією. А хіба нинішній ухил у бік насильства, і ще раз насильства, не пропаганда? Не агітація? Тут навченим життєвим досвідом людям не встояти. А що казати про незміцнілу молодь? Та ще й з ураженою нервовою системою.

Мене обурюють розчулені репортажі журналістів про операцію на серці немовляти на другий день після народження. Або про пересадку доньці печінки матері. Медики фактично змушені латати діри, які з недомислу допустили батьки (і суспільство в цілому) до зачаття, під час зачаття і в утробному періоді розвит­ку. Якби мама дитини на п’ятому тижні вагітності, коли закладається серце, не дозволила собі сигарети, пива або уникла сварки з чоловіком, дитина народилася б із здоровішим серцем. Те саме стосується й печінки — тут організм матері піддався отруєнню на дванадцятому тижні вагітності, під час закладання внутрішніх органів. (Як на мене, то частину декретної відпустки я б переніс на початок вагітності.)

* * *

Якби не сталося лиха, ніколи не подумав би, що стільки людей мене знають і співпереживають. У наших клініках, а вони продовжували, як уже казав, працювати за графіком, різко зросла кількість відвідувачів. Не лікуватися приходили — з готовністю допомогти й підтримати. Не відома мені фірма надіслала машину фруктів і ягід з метою підкріпити сили співробітників.

Багато листів і малюнків надіслали діти. Ті, які наздогнали здоровіших однолітків, закінчили школи й інститути. І нинішні пацієнти. Писати вони здебільшого ще не можуть, а малювати виходить.

Найбільше мене вразив лист матері з Білорусі. Вона привезла до нас на лікування свою чотирирічну доньку. Дитина не могла говорити. Інших ознак неврологічного захворювання теж було достатньо. Що ж, пізненько, треба б таких дітей починати лікувати до року. Але взялися. В нашого лікаря, коли робить ін’єкцію, звичка приказувати: «Потерпи, доцю, потерпи!».

Після лікування дівчинку забрали. Начебто ніяких зрушень. А днями мама надіслала телеграму-співчуття й повідомила: дів­чинка заговорила! Поки що тільки одне слово вимовляє — «до­ця». Але виразно і з почуттям.

Скажіть, як після цього не видужати лікарю? Це я про себе кажу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво