Рецепт для української медицини - Здоров’я - dt.ua

Рецепт для української медицини

18 вересня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 18 вересня-25 вересня

Яким ми уявляємо ідеальний медичний центр? Як зробити, аби вся медицина в країні була, так би мовити, "пацієнтоорієнтована", прагнула до максимально ефективного результату? Про це ми розмовляємо з генеральним директором Інституту серця Міністерства охорони здоров'я України, членом-кореспондентом НАМНУ Борисом ТОДУРОВИМ.

 

 

Яким ми уявляємо ідеальний медичний центр? Передусім, звісно ж, укомплектованим суперсучасним обладнанням, котре дозволяє робити високотехнологічні операції та складні дослідження. 

Але не тільки. Ми чекаємо, що нас зустрінуть уважні й доброзичливі лікарі, умілі, завжди готові допомогти медсестри, турботливі санітарки. В такому центрі не зустрінеш людину неохайну, недбало вдягнену, з непривітним обличчям. Найпримітніше, що такі медичні установи в Україні є. Як зробити, аби вся медицина в країні була, так би мовити, "пацієнтоорієнтована", прагнула до максимально ефективного результату? Про це ми розмовляємо з генеральним директором Інституту серця Міністерства охорони здоров'я України, членом-кореспондентом НАМНУ Борисом ТОДУРОВИМ.

— Як і 8 років тому, коли ми відкривали центр, на першому місці серед усіх смертельних випадків в Україні залишаються серцево-судинні захворювання. Вони становлять приблизно 66–67% від загальної смертності. На рік це близько 400 тис. людей. Тобто щодня ми втрачаємо від інсультів, інфарктів, клапанних уражень, вроджених пороків, одне слово – від усього, пов'язаного з серцем та судинами, близько 1 тис. людей! Рятуємо лише близько 10%. Щорічно ми мусили б робити близько 25 тис. операцій з аортокоронарного шунтування — робимо заледве 2,5 тис. Мали б виконувати від 200 тис. ендоваскулярних маніпуляцій, а ми ледве набираємо 20 тис. 

— Можливо, проблему могли б частково вирішити вітчизняні генерики? Зокрема, компанії, які випускали препарати за соціальною програмою боротьби з гіпертензією — Борщагівський хімфармзавод, "Фармак", "Юрія-Фарм" та інші?

— Артеріальна гіпертензія — це тільки один із багатьох факторів ризику інсультів та інфарктів. Безперечно, слід підвищити доступність таких препаратів. Якщо вони зможуть, образно кажучи, знизити середній тиск у гіпертоніків хоча б на 20–30 одиниць, то нам доведеться рятувати від інсультів уже не 100, а 50 тис. людей на рік. Однак поки що ця проблема радикально не вирішена. Оскільки ж маємо такий величезний відсоток смертності й інвалідизації від серцево-судинних захворювань, то завдання було — якось зрушити з мертвої точки цю проблему. І, природно, створювалися структури, спрямовані на зменшення смертності. Наша клініка — одна з них. 

— Центр серця був побудований як міський. Чому його перевели в республіканське підпорядкування?

— Так, він був побудований як міський і мав обслуговувати хворих із серцевими захворюваннями м. Києва. Будували його в три зміни, за півтора року весь цей корпус зробили, нафарширували суперновим обладнанням, грошей не шкодували. Щойно ми стали приймати перших хворих, з'ясувалося, що багато операцій робимо ексклюзивно, і до нас почали їхати люди з усіх регіонів. Ми де-факто виявилися республіканським центром. Тромбоемболії, вроджені пороки... 60% хворих були іногородніми, і виникло питання, на якій підставі ми їх оперуємо. Тривалий час були в нас конфлікти на цьому ґрунті з податковою, КРУ. Плюс до всього, місто нас могло фінансувати тільки на 10–15%. Зрештою, я порушив питання про переведення центру в республіканське підпорядкування, і два роки тому ми перейшли у відання Мінздоров'я.

Сьогодні ми робимо майже 5 тис. операцій на рік. Чи вирішує це соціальну проблему? Повністю, звісно, не вирішує. Необхідно ще, як мінімум, 5–6 таких міжрегіональних центрів, аби закрити всі потреби країни в кардіохірургічних операціях. Тому ми приймаємо нині хворих з усіх регіонів, у тому числі з окупованих територій. Є ексклюзивні операції, які робимо тільки ми.

— Наприклад?

— Пересадка серця, тромбоемболії легеневої артерії, багато вроджених пороків оперуємо тільки ми. Операція Батісти (це альтернатива пересадці серця), багато пластичних операцій робимо на клапанах ексклюзивно тощо. Зараз перейшли на мініінвазивні доступи, щоб робити операції з мінімальною травмою для хворого. У нас величезна кількість ендоваскулярних процедур, за якими ми лідируємо в Україні вже кілька років поспіль. Ми першими в країні зробили ендопротезування дуги аорти, перші в СНД поставили стенти, що розсмоктуються. Ось зараз остання новинка, яку я придумав, і вона успішно реалізується, — декальцинація аортального клапана. У людей похилого віку ми не замінюємо клапан, а спеціальним ультразвуком руйнуємо кальцій на стулках. Зробили вже 60 таких операцій. Маємо відмінні віддалені результати. Поки що такого не роблять навіть у Європі. Впроваджуємо і дуже багато діагностичних процедур. Скажімо, радіоізотопна лабораторія серед кардіологічних клінік є тільки в нас. У нас є тритеслова МРТ, яка дозволяє робити різні кардіологічні дослідження, діагностувати міокардити, тобто те, чого ніхто сьогодні не робить. 

— Одна з гострих проблем сучасних бюджетних організацій — кадри. Як удалося зібрати таку хорошу команду?

— З самого початку робив ставку на молодих — не запрошував нікого, кому було за 30. За 8 років вони вже стали більш професійними. Випускники інтернатури стали самостійними хірургами, самі оперують. Але ви навіть не уявляєте, як важко було запустити цю машину! Бо насправді кадрів немає. В Україні дуже серйозний кадровий голод, професіоналів дуже мало. Когось знайшли в інших інститутах, а когось довелося виховувати вже тут. Спочатку прийшли ті, хто раніше зі мною працював в інституті Шалімова і в Амосова. Прийшов такий кістяк — анестезіологи, перфузіологи, хірурги, а навколо них уже організувалася команда тих, хто, як і я, навчався в Німеччині. І потім весь колектив на цих стандартах вчився.

У результаті, ми в досить стислі терміни вийшли на світовий рівень надання медичної допомоги: отримали сертифікати якості найбільших європейських страхових компаній. У нас дуже низький рівень летальності — за окремими пороками нижчий, ніж у деяких німецьких клініках. 

— Змогли подолати внутрілікарняні інфекції?

— Рівень внутрілікарняних інфекцій практично нульовий. Ми впровадили німецький стандарт обробки підлоги, стін, рук. Це було дуже складно. Всі санітарки звикли в лікарнях мити підлоги дерев'яною шваброю та шматком старої ковдри. Це найнадійніший шлях отримати внутрілікарняну інфекцію. Ми миємо німецькими швабрами, у стерильних розчинах: помили одну палату, моп склали в брудне відро і прибрали, на наступну палату береться чистий моп. Те саме в реанімації. В операційній у нас стерильне повітря: там гепафільтри, які не пропускають навіть спор бактерій. Тому, хоч би скільки тривала операція, рана не інфікується. 

Ми вперше впровадили й систему аутсорсингу харчування: всю їжу замовляємо на стороні. У нас немає роздавальних, кухні, ми не зберігаємо в себе гнилу картоплю, миші не бігають по мішках із рисом у підвалі, немає дощок для риби та м'яса. Нічого цього немає. Те саме з пранням. Ми не перемо самі. Це великі витрати. Я полічив витрати на прання, — краще це робитимуть сторонні компанії. Порахували білизну, віддали — нам повернули чисту, випрасувану, стерильну. Навіщо лікарні прати чи готувати їжу? Це не наше завдання. Заплатили й забули. 

Дуже складно було з тими, хто приходив із інших клінік і не розумів, чому, наприклад, потрібно ходити в закритих білих тапочках. Не розуміє людина, що неприємно людям дивитися на твої пляжні тапочки в поєднанні зі шкарпетками.

— Як із цим боролися?

— Дуже просто. Треба помічати й вимагати від персоналу виконання правил носіння уніформи та поведінки.

Те саме халати. Досі в лікарнях ходять професори й навіть академіки у халатах із логотипами фармацевтичних фірм. Халат коштує 120–150 грн, гарний, з італійської тканини. Чому професор не може замовити халат за 150 грн із логотипом клініки? Але ж носять, стаючи довічною живою рекламою фірми за 150 грн. На мою думку, це неповага до себе й до своєї професії. Перше, чим вирізняється наша клініка, — ми помічаємо такі принципові дрібниці. Тапочки, халати. Ви не побачите неохайної людини в нас у клініці — ні санітарки, ні медсестри. Ми працюємо у сфері послуг, до нас люди приходять зі своїм лихом, зі своєю тривогою, у кого болить серце, в того є страх смерті. З ними потрібно розмовляти як із хворими людьми, і неважливо, яка у вас зарплата. Якщо ви працюєте в клініці, ви повинні виконувати правила спілкування з персоналом та з хворими людьми. Звісно, важко примусити санітарку або медсестру за такі гроші всміхатися, тому шлях перший — початковий відбір. Якщо до мене приходить влаштовуватися на роботу людина з недобрим обличчям, то я її стараюся не брати. Бувають такі злі обличчя, з претензією в погляді. Або приходить сільська дівчинка, вона ще не знає, як пігулки розкладати, але вона усмішлива, — це набагато цінніший кадр. Бо усмішливі люди люблять людей. Пігулки розкладати її навчити можна, а ось усміхатися й любити людей — неможливо. Навіть за гроші. 

— Все-таки, який ваш "рецепт" лікування нашої медицини?

— Необхідно змінити ставлення до медицини загалом і до лікарів – зокрема. Як до людей, котрі рятують життя. Причому до всіх лікарів — і до дільничних, і до сімейного. Але насамперед людям потрібно змінити ставлення до свого здоров'я. 86% здоров'я людини залежить від харчування та способу життя, і тільки 14% — від лікарів і клінік. Але коли вже людина занедужала, завдання медицини – надати своєчасну та якісну допомогу. 

Які резерви є сьогодні в нас для швидкої реформи медицини? Законодавча база застаріла, більшість клінік спроектовані й побудовані ще за радянських часів, стандартів лікування практично немає, а найголовніше — середня ланка керівників не бажає щось змінювати. Більшість лікарів не володіють англійською мовою й не можуть читати закордонні наукові журнали і статті. Та й на стажування без знання мови не поїдеш. Серйозні реформи потребують великих матеріальних витрат і організаційних рішень.

Тому на сьогодні ті 3% бюджету, які виділяє на медицину держава (у Польщі – 7%, у Німеччині – 12%, у США – ледь не 25%, на Кубі – 25%), дуже мало. Нам зараз потрібно, як мінімум, 6% із бюджету. Потрібні пристойні зарплати, щоб підняти престиж професії. Потрібна відкрита професійна конкуренція. Наступний крок – потрібно стандартизувати медичні послуги. Сьогодні в Україні практично немає стандартів лікування. Багато їх 5–7-річної давності й не базуються на серйозних дослідженнях. Щойно з'являються стандарти, з'являється й тарифікація цих медичних послуг. До речі, я був у Помпіду-центрі. В них у вартості послуги 74% становить зарплата персоналу. У нас ледве може сягати 10%. У Грузії я оперую — в них 40% вартості операції становить зарплата персоналу, і хірург отримує 1 тис. дол. за кожну зроблену операцію. 

Після того, як ми зрозуміємо, скільки в середньому коштує та чи інша медична маніпуляція, можна впроваджувати госпрозрахунок. Це обов'язкова умова, оскільки сьогодні економічна база в медицині не працює. Річ у тому, що в нас немає тарифів на медпослуги з включеними туди зарплатами медперсоналу. Тобто повноцінну плату за операцію або іншу медичну маніпуляцію ми як медцентр отримати не можемо. Закон про страхову медицину дасть нам можливість перейти на повний нормальний госпрозрахунок, коли, відповідно до стандартів (це захищає хворого), відповідно до тарифів (це вже захищає лікарню), ми надаємо медпослуги й отримуємо за це від страхової компанії, закордонного партнера, підприємства або держави оплату. Як це відбувається тепер? Ми надали послугу хворому. Страхова компанія просить рахунок, а ми можемо тільки дати номер благодійного рахунку, оскільки з громадян України дозволено брати гроші лише за діагностичні й лабораторні послуги. За операцію на серці я не можу пред'явити рахунок страховій компанії. Не маю права. Нонсенс. 

Наступний момент — контроль якості лікування. Хто сьогодні контролює якість? Ніхто. У Європі цю функцію виконують страхові агенти, які стежать за виконанням стандартів лікування та якістю медичних послуг. Відповідно, і страхові гроші платять, коли дотримано стандартів лікування. У клінік з'являється стимул підвищувати якість послуг. І всі усміхатимуться, і всі підвищуватимуть кваліфікацію... Я не кажу, що медицину потрібно зробити комерційною. Хворий нічого не платить — він свої податки вже заплатив. Просто потрібні інші соціальні та економічні платформи функціонування будь-якої лікувальної установи відповідно до європейських стандартів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво