Реабілітація бійців АТО — дорога між пеклом і раєм - Здоров’я - dt.ua

Реабілітація бійців АТО — дорога між пеклом і раєм

11 червня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 11 червня-18 червня

Вони досі ще там. Не в окопах — а в тому часі, коли їх послали у зону АТО. Повертаючись у наше сьогодні, вони гостро помічають, що, де і як змінилося. Бійцям АТО потрібен не тільки час, а й допомога, щоб із 2014-го вписатися в реальність, дуже відмінну від тієї, яку вони малювали у своїй уяві, перебуваючи на блокпостах і в окопах.

Вони досі ще там. Не в окопах — а в тому часі, коли їх послали у зону АТО. Повертаючись у наше сьогодні, вони гостро помічають, що, де і як змінилося. Бійцям АТО потрібен не тільки час, а й допомога, щоб із 2014-го вписатися в реальність, дуже відмінну від тієї, яку вони малювали у своїй уяві, перебуваючи на блокпостах і в окопах. 

Давно доведено, що з гарячих точок бійців не можна одразу посилати додому, — вони мають пройти курс реабілітації. Навіть ті, кому пощастило повернутися з лінії вогню без ран і каліцтв. 

Систему реабілітації бійців АТО довелося починати з нуля. Процес важкий. Але за останній рік багато що змінилося. І найголовніше — змінилося ставлення до психологічної реабілітації, необхідність якої нарешті визнали. 

Запущено проекти, проводяться тренінги, госпіталі беруть участь у тендерах — пропонують свої програми фізичної та психологічної реабілітації бійців АТО. Серед переможців — Кременчуцький обласний госпіталь ветеранів війни (Полтавська обл.), що зумів за стислий час не тільки сформувати команду психологів, а й підключити весь колектив до виконання цієї місії. 

"Мій перший пацієнт лежав на ліжку пластом, він навіть пальцями не міг поворушити, — розповідає психолог Аліна Базалевська. — Не людина, а голова, що говорить. Точніше — всміхається. У госпіталі його любили всі, бо Толик — це сонячна людина. Він ні на що не скаржився, легко йшов на контакт. Коли йому полегшало, повезли його на іпотерапію. В тій групі був дуже замкнений, потайливий чоловік — ні на що не реагував. Толі якось вдалося його зачепити, розговорити, і процес пішов.

Багато бійців пройшли крізь такі випробування, що біль сприймають як прикре непорозуміння. Вони завжди переводять стрілки: "Я впораюся сам, краще допоможіть моєму другові, — в нього лихо!" Полегшало — просять виписати, рвуться в окопи. Пояснюють — там мої хлопці, я повинен бути з ними.

Ми теж їздили в зону АТО, після чого на багато речей стали дивитися інакше. Процес психологічної реабілітації дуже залежить від того, хто де був. Особливо складно тим, хто пережив Іловайський котел, воював під Дебальцевим, хто втратив багатьох бойових побратимів.

Найскладніше в нашій роботі — знайти контакт, запропонувати допомогу так, щоб її прийняли. Є пацієнти, які відмовляються від психологічного супроводу. Ми намагаємося вивозити їх за межі лікарняної зони. Дуже стає в пригоді допоміжна терапія — іпотерапія, арт-терапія, люди захоплюються, знаходять для себе щось нове. І розкриваються.

Ми не забуваємо тих, хто пройшов курс реабілітації в госпіталі, — телефонуємо, підтримуємо їх, запрошуємо на різні заходи".

Фахівці стверджують, що більшість бійців АТО нікому — навіть собі! — не зізнаються, що їм потрібна психологічна реабілітація. На жаль, досі живі радянські стереотипи, коли психологічна допомога сприймається як якась примха, без якої цілком можна обійтися. Спробуйте знайти чоловіка, тим більше дружного зі зброєю, який скаже вголос, що він відвідує сеанси психолога. 

А що робити, коли без цього ніяк не вдається повернутися до мирного життя? І річ не тільки в моральних і фізичних травмах, отриманих у зоні АТО. Там їм легше, ніж удома. Доки боєць в окопах — його називають героєм, захисником, обіцяють усіляку допомогу й підтримку держави. Приїхав додому — статус різко змінився. У будь-якій конторі — він прохач, із якого вимагають десятки довідок і посилають із кабінету в кабінет. А вдома? Тут уже кому як пощастить. Когось зустрічають як героя й пишаються ним, а комусь день у день нагадують, що він невдаха, який не вміє забезпечити сім'ю. 

"У кожного пацієнта госпіталю — свій характер, свій досвід, є — готові все розтрощити на своєму шляху, — ділиться спостереженнями психолог Валентина Осадча. — Дуже складно й цікаво було працювати, коли до нас потрапили бійці батальйону "Айдар". Ми використовували такі методики, що вони й не помічали, як починали розмовляти, розкриватися. У перший період ми перебували в госпіталі по 12—15 годин на добу, а інколи й більше. Не тільки працювали, а й від них отримували уроки.

На одному з тренінгів хлопець, котрий весь час мовчав, запитав іншого: "Тобі дружина не казала, що ти вбивця?" 

І ти миттєво підключаєшся, ведеш діалог. Усе залежить від того, хто і як потрапив у зону АТО. Якщо це патріот, доброволець, котрий, не чекаючи повістки, все кинув і поїхав захищати Батьківщину, — одна ситуація.

А коли чоловік туди не рвався? Опинився в зоні АТО лише тому, що його призвали? Є такий типаж — підкаблучник, мамій. Йому випав шанс стати самостійним, і він сказав собі — я зможу. І виконав свій громадянський обов'язок, став упевненою в собі людиною. Тут дуже важливо, як зустріне його дружина. Це щастя, коли вона скаже: "Я тобою пишаюся, ти молодець!" Але якщо сім'я напередодні мобілізації була в стані напіврозлучення, то й після демобілізації дружина знайде причини, щоб нагадувати чоловікові, чому він поганий. 

Із зони АТО він повернувся зовсім іншим, але для дружини, а може і для всієї родини, він залишився колишнім, і претензії нікуди не поділися. Десь у душі він собі каже, що прийняв правильне рішення, що на війні став справжнім чоловіком. Йому хочеться отримати підтвердження своєї правоти. А натомість чує: "Та який ти мужик, он кум не пішов, біля дружини весь час був, гроші додому приносив. Хіба ти герой? Ти вбивця!"

Найголовніше для цього чоловіка — знайти відповідь на запитання: то хто ж я?! І, поки він її не отримає, буде мовчки лежати обличчям до стіни або вихлюпувати свою агресію на всіх без розбору.

Я багато років працювала сімейним психологом. Завжди дивлюся не тільки на людину, а й на все її оточення. Щоб подолати проблеми, необхідна взаємодія з дружиною, дітьми, батьками, друзями, з усіма, з ким чоловік тісно спілкувався до АТО. Я тестую — з якого кінця цей клубочок розмотувати? Адже це травма, яку переживає вся його родина.

У нас сформувалася дружна команда, ми старанно готувалися — розписали всі заняття й тренінги, діагностику й тестування. Для кожної групи — свій план і програма. Усе начебто врахували. Але буває — ідеш чітко по протоколу і раптом інтуїтивно відчуваєш — назріває рукопашна!

Саме в такі моменти ми побачили й відчули, що наш госпіталь — це команда. Треба бійця покласти під крапельницю — за хвилину знайдуться потрібні ліки. Треба зняти агресію? Будемо кидатися глиною. Вже несуть двоє відер глини, халати і все необхідне. Перед тобою сепаратист — кидай! І тут питання: "А якщо мене дружина не розуміє, постійно пиляє, в неї теж можна?" 

Що йому відповісти? Краще нехай кине грудку глини й зніме агресію, ніж накопичуватиме роздратування. Випустив пару, заспокоївся. І зрозумів, що така дія не вирішує проблем, потрібно разом шукати вихід із кризової ситуації.

Шаблонів немає. Ми використовуємо різні методи й ресурси, придбали асоціативні картки — маємо дев'ять наборів, що дуже допомагає в роботі. З бійцями АТО не працює принцип "поговорімо!". Це викликає опір і недовіру. Зате вони зацікавлено сприймають т.зв. систему пекла і раю. Тему пекла ілюструють сюжети Ієроніма Босха. Ці картки з ними можна розглядати й обговорювати годинами.

Ресурси людини — інтелект, працьовитість, любов і т.д. — символізують шість інших карток. Уважно стежу за тим, хто яку вибере, — це дає ниточку, за котру можна потягнути. Ми не обговорюємо конкретних проблем бійця, а просто перебираємо варіанти — які ресурси можна задіяти, щоб вирішити те або інше завдання. І заодно з'ясовуємо: а чим скористався він, щоб змінити своє життя? Пішов учитися? Опанував нову професію? Чи сподівається на манну небесну? Таке спілкування допомагає проаналізувати проблеми, з якими зіштовхується людина, і ненав'язливо показати шляхи, що ведуть до їх вирішення. 

Ми часто працюємо в тандемі з психіатром Володимиром Старущенком — обговорюємо кожен випадок, шукаємо підходи. Тривалий час наша команда — Леся Юрко, Аліна Базалевська та інші — не розходилася до самої ночі, не проаналізувавши всього до дрібниць. За цей час ми мали справу навіть з такими випадками, яких людська фантазія і придумати не може.

До нас приїжджали литовські колеги й дуже здивувалися, дізнавшись, що ми працюємо з асоціативними картками. Вони про цю методику тільки чули, а я її використовую у своїй роботі вже кілька років. Багато підказує особистий досвід, я знаю, що означає чекати з АТО: мій син служив там більше року. Мабуть, я мусила пройти через усе це разом зі своєю сім'єю, щоб потім допомагати іншим".

Госпіталь має добру репутацію в Кремечуці й далеко за його межами. Тут дружня атмосфера, дуже затишно, чисто, немає лікарняних запахів — у коридорі витає аромат булочок, які вони на смак — не знаю, але пахнуть чудово. Пацієнти отримують шестиразове харчування, кажуть, меню — не бідне. Продуктами допомагають жителі сусідніх районів. Госпіталь, правда, це відпрацьовує, — бригади лікарів різних спеціальностей виїжджають на прийом до сільських амбулаторій, консультують хворих, а коли необхідно — направляють у стаціонар. 

Тут надають медичну й реабілітаційну допомогу ветеранам різних поколінь, намагаючись враховувати найменші нюанси. 

"Для бійців АТО ми виділили окреме крило, послали до них лікарів молодших віком, щоб легше було знайти спільну мову, — каже начальник госпіталю Микола Литвиненко. — Здоровий глузд підказав не зводити в одну палату ветеранів Другої світової, які в нас лікуються, та бійців АТО. Дідусі й бабусі, котрі пройшли ту війну, не можуть прийняти, що "республіка-сестра" нині є агресором. 

— Основний контингент госпіталю — дуже літні пацієнти. Як ви готувалися до роботи з молодими ветеранами війни? 

— Ми свого часу приймали афганців. І здобули тоді важкий досвід, — люди приходили з депресією, багато було запійних. Як вони потребували психологічної допомоги! Але тоді цього не було й близько.

Сьогодні приділяється велика увага психологічній реабілітації. Ми створили мультидисциплінарну групу, куди включили психіатра, психотерапевта, психологів, реабілітолога, лікаря ЛФК, масажистів та інших спеціалістів. У нас пройшли лікування й реабілітацію понад 420 учасників АТО. 

У Кременчуці дуже розвинене волонтерство, крім того ми отримуємо гуманітарну допомогу з-за кордону. Частину медикаментів, перев'язочних матеріалів, інструментарію й навіть операційні столи ми відвезли в зону АТО. Наша команда, до якої входили психологи й волонтери, побувала в районі Дебальцевого та Пісок. Ми хотіли побачити ситуацію на власні очі, оцінити, чим можемо допомогти, що треба відправити в першу чергу. 

Після поїздки ми стали краще розуміти хлопців, які там воювали, у нас з'явилися нові плани. Скоро відкриємо кабінет спелеотерапії, підготували проект унікального теренкуру — зробимо містки, доріжки під різними кутами, щоб пацієнти не тільки прогулювалися, а й зміцнювали опорно-руховий апарат. А прикрасою теренкуру стане незвичайна вишиванка, яка закриє весь наш сірий паркан, додасть оптимізму та яскравих барв. 

Колектив дуже старається, щоб кожен пацієнт почувався в госпіталі не гірше, ніж удома. Нам вдалося добитися, що, виписуючись, ветерани не кажуть: дай Боже сюди більше не потрапляти! Як правило, прощаються й запитують: "А коли можна приїхати ще?"

Бійці АТО й після виписки часто приїжджають у госпіталь — хто на консультацію до лікаря, хто поспілкуватися з психологами й реабілітологами, які вже стали друзями. Обов'язково заходять у зал із тренажерами — тут можна і "залізо потягати", і потренуватися на спеціальному обладнанні, щоб закріпити результати лікування. 

Володимир Скрипка, фахівець із медичної реабілітації, зібрав цілу колекцію пристосувань, які допомагають пацієнтам відновлювати функції рук і ніг, хребта. Деякі з них допомогли виготовити учні вищого училища №7, яке давно дружить із госпіталем. 

Але є й складні, унікальні тренажери, які можна побачити тільки в цьому госпіталі. Кажуть, із їхньою допомогою можна поставити на ноги навіть тих пацієнтів, від котрих відмовилися хірурги. 

"Ми сконструювали т.зв. вертикалізатор, призначений для переведення лежачого пацієнта у вертикальне положення, — пояснює Володимир Скрипка. — Він допомагає хворим, котрі тимчасово не можуть ходити. Це стосується поранених, травмованих, із пошкодженнями спинного мозку. 

Конструкція страхує — людина не впаде, а для фіксації пристосували підвісну парашутну систему. Хворий, прикутий до ліжка, отримує можливість рухатися! Ми його піднімаємо, фіксуємо, а потім підганяємо, наприклад, бігову доріжку. Без вертикалізатора цього не зробити. 

Багато бійців після поранень і травм не можуть впоратися з найпростішими завданнями, навіть відімкнути ключем замок. Ми для них виготовили спеціальні тренажери, що розвивають дрібну моторику рук. Там цілий набір — патрон для лампочки, вимикач, розетка і багато іншого, що допомагає людині навчитися виконувати найпростіші рухи, необхідні в побуті.

— З ким складніше працювати — з людьми, які отримали травми в умовах мирного життя, чи з бійцями АТО після поранення? 

— Ті, хто повернувся із зони АТО, не люблять розповідати про свої страждання. Вони готові комусь допомогти, підтримати. Я назавжди запам'ятав свого першого пацієнта: коли його привезли, він навіть дихати без апарата не міг. Він довго був нерухомим — міг тільки говорити і всміхатися.

Хлопець серед перших поїхав у зону АТО. Навантаження там були нелюдські, — хлопці пройшли пекло. В Анатолія потім діагностували синдром Гійома-Барре, дуже постраждав спинний мозок. Але він зберіг цілковите самовладання й інших заражав своїм оптимізмом. Це для нього ми робили вертикалізатор. Працювали з ним до сьомого поту, але було враження, що я від нього заряджаюся, — це людина-свято.

— Про Анатолія в госпіталі багато згадують, схоже, його тут усі любили.

— Чому — любили? Його й тепер люблять, спілкуються з ним. Я йому зранку телефонував — каже, закінчив удома класти плитку й поїхав на риболовлю. 

Ми всі дуже вірили: якщо першого пацієнта "витягнемо", то й іншим допоможемо. І дуже раді, що Анатолій нас не підвів".

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 15 вересня-21 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво