Професія така — рятувати від болю - Здоров’я - dt.ua

Професія така — рятувати від болю

28 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 28 жовтня-4 листопада

Документальну повість «Сохраняю самообладание» заслужений лікар України Володимир БЕРСЕНЄВ присвятив історії створення і впровадження метамерних методик лікувального впливу...

Документальну повість «Сохраняю самообладание» заслужений лікар України Володимир БЕРСЕНЄВ присвятив історії створення і впровадження метамерних методик лікувального впливу. Вони рятують від болю в спині, зціляють від дитячого церебрального паралічу й деяких генетичних захворювань. Сповідуючись перед читачами, автор із сумом і сарказмом розмірковує над тим, чому прогресивні методики, які повернули працездатність і радість життя тисячам і тисячам хворих людей, не знаходять підтримки в державних і підприємницьких структурах. А несподівані, часом детективні сюжетні повороти повісті лише підтверджують давню істину, що життя та його прояви бувають химернішими за найвитонченішу фантазію.

Деякі розділи повісті, перш ніж побачити світ на сторінках журналу «Радуга» у 2001 і 2004 рр., були опубліковані в «Дзеркалі тижня». Нещодавно журнал «Радуга» випустив повість «Сохраняю самообладание» окремим виданням, зрозуміло, значною мірою доповнену й перероблену автором. Однак тираж книжки невеликий, тому редакція пропонує читачам розділ із нової книжки лікаря Берсенєва. (Скорочено.)

До речі, 26 жовтня Володимир Андрійович відзначив свій 60-річний ювілей. Побажаємо ж лікареві Берсенєву жити довго, і головне — без болю!

Слово «лікар», попри всю його архаїчність, повніше визначає суть нашої професії, ніж розмовне «доктор». Хоч за яким профілем спеціалізуйся, хоч якими науковими уподобаннями керуйся, але, взявшись за гуж… постарайся вилікувати хворого. Не маєш права обмежуватися пришпандьорюванням намертво «ґудзика», за який ти особисто відповідаєш. Як хірург, гістолог чи ортопед.

Прокручую автовідповідач. Знайомий жіночий голос різонув по нервах. Солідна дама, ми давно знайомі. Вона очолювала один із найсерйозніших медичних центрів Києва. Попросила вибачення, що тривожить у неділю. Не вимовляє слова — видихає: «Не можу терпіти. Незмога. Легше звести порахунки з життям, ніж витримувати больові удари».

Перетелефонував. Домовилися про зустріч. На завтра. І зайнявся історіями хвороби пацієнтів, які прийдуть у понеділок. Поклав поруч із програвачем Чайковського, «Полонез» Огінського, «Місячну сонату» Бетховена. Як стверджують фахівці зі звукотерапії, ці твори виручають при неврозі та роздратуванні. Треба заспокоїтися, зібрати нерви в кулак.

Довелося рятувати від виснажливого болю жінку похилого віку, прикуту до ліжка діабетичною невропатією. Хвороба зайшла далеко, пацієнтці ампутували частину стопи. Крайній захід не вирятував від страждань. Пекучі напади змінялися хронічною сверблячкою, не дозволяючи стулити очі ні вдень, ні вночі. Хоч як повернися, хоч як ляж — болі не вгамовуються.

Вдалося знайти протиотруту. За короткий період відновилася пульсація крові в нозі, колір шкіри набув теплих живих відтінків. Якщо кров циркулює без перебоїв, отже, організм, зі свого боку, отримує можливість брати участь у загоєнні рани. Однак тут навідався хірург, який проводив ампутацію, оглянув хвору й про всяк випадок підстрахувався. Дав розпорядження медсестрі тричі на день змінювати пов’язку, промивати рану й присипати її відповідним порошком.

Уявляю, як на таку його вимогу відреагувала б досвідчена палатна сестра. Зазвичай пов’язки змінюють один раз на добу, та й то спочатку. Щоб не заважати природному процесу загоєння. Хвора знову закричала від болю, знову втратила сон. Хірург пропустив стогони підопічної повз вуха. Він відповідав «за свій ґудзик» і ні за що більше. Хірургу здалося, що біологічний захист, який оточував рану, не гарантує спокійного життя. Йому. Зате промивання з порошком рятують від можливих претензій. До нього.

Боюся, що винятки, які можна було б списати на прогалини у вихованні, на недоліки вузької спеціалізації, дедалі частіше переростають у правило. Молода дівчина, студентка медінституту потрапила в аварію. Перелом шийки стегна. Перша операція закінчилася невдачею. Випадок складний, у найкращих клініках світу обіцяють результат п’ятдесят на п’ятдесят. Але вихід є. Медики вирішили замінити травмований суглоб штучним. Прижився. Дівчина змогла, нехай із палицею, нехай шкутильгаючи, але самостійно пересуватися. Що робити, доведеться звикати до нового способу життя. Та нова напасть. Навалилися болі. Не те що заняття в інституті продовжувати, на книжку або телевізор відвернутися неможливо. Дошкандибала студентка до лікарні, звернулася до хірурга, який робив операцію. Поскаржилася на невпинне наростання мук.

У відповідь почула:

— Які до нас претензії, ми свою роботу відмінно виконали!

Точно як із райкінським героєм:

— Ґудзик пришитий міцно? Міцно! То чого ви чіпляєтеся?

Боже збав, не поділяю професіоналів на хороших і поганих. Вузькі фахівці в усіх галузях знань потрібні й необхідні. Медицина — не виняток. Просто поглиблені знання в обраній сфері не повинні ставати шторами, які закривають огляд. Без співчуття і милосердя медична премудрість утрачає будь-який сенс. Що з того, що ти вирятував людину від однієї хвороби, якщо відразу відчинив двері іншій?

Медична наука за століття й тисячоліття свого існування нагромадила неоціненні скарби знань. Жаль, що дехто з новітніх дослідників спирається не на першоджерела, а на поверхові копії пізніших тлумачів. Не більше пощастило спадщині вітчизняних корифеїв, академіків І.Павлова, В.Бехтерєва та багатьох інших. Не кажу вже про праці А.Догеля.

Привели на консультацію чотирнадцятилітню дівчинку, дочку великого чиновника в ранзі заступника міністра в уряді України. Підкреслив посаду батька не для того, щоб укотре повторити: хворобам однаково підвладні всі верстви населення. Суто задля підтвердження широких можливостей батьків обстежити дитину за найвищим розрядом у клініках країни і за кордоном. Дівчинку постійно мучили болі у верхній частині черевної порожнини. П’ять років її возили з лікарні до лікарні.

Я не рентгенолог і не терапевт. Я невропатолог за базовою освітою. Але роздивляюся на світло рентгенограму, і щось мене в ній не влаштовує. Щось у ній не так, у грудній клітині не так. Рахую ребра з одного боку — правильно, дванадцять. З іншого боку — очам не вірю! — тринадцять. Перелічую, загинаю пальці — знову тринадцять, включно з маленьким трикутним тринадцятим хребцем. Вклинився між основними хребцями.

У дівчинки, хай не до кінця розвинений, але утворився зайвий метамер. А метамер не може обмежитися додатковою кістковою тканиною. Йому обов’язково потрібні додаткова шкіра та її похідні, нервова система, судинний басейн, група м’язів, внутрішні органи, ділянка ендокринної та імунної систем. Вся сімка необхідних тканин. А місця зайняті. Організм відторгає непрошених гостей найжорстокішим чином.

Ось вона, розгадка, чому дитину стільки років мучили незрозумілі болі. Вони були викликані розладами, що виникли через боротьбу «господарів приміщення» із «непроханими прибульцями». Один з упорядників товстої історії хвороби, не знайшовши адекватних медичних термінів, виклав висновок образною фразою: «Слизова шлунка — бруківка». Так далеко зайшли розлади організму.

Коли зрозуміла причина, тоді ясні шляхи усунення її. Точковий масаж визволив дитину з лікарні, за порівняно короткий час поставив на ноги. Всерйоз і надовго.

Прийшла на консультацію жінка 45 років, підполковник внутрішніх військ. За п’ять років, відколи біль пронизував низ живота, їй зробили чотири операції, видалили все, що можна видалити в жінки, — жовчний міхур, придаток, другий придаток, матку. А болі не припинялися. Ось і клали бідолаху під ніж. Ні, щоб повчитися підходу до справи хоча б у електрослюсарів. При втраті фази ті розпочинають із перевірки контактів, із місць найбільшого тертя і лише потім беруться розбирати механізм. І «продзвонювати» дроти. Хірургам потрібно було розпочати з метамеру, нижнього грудного, перш ніж шматувати живе тіло. До жінки пристав елементарний радикуліт, який проявлявся болем, на кшталт фантомного, внизу живота...

Професія рятувати людину від болю, мабуть, найпрекрасніша з усіх занять, які взяла на себе людина. І найважча. Не у фізичному, у моральному плані.

Коли під час лікувальних сеансів діти кричать, не фіксую увагу на їхній реакції. Батьків прошу не заспокоювати. Крик певною мірою відвертає увагу від ін’єкцій і виконує деяку позитивну функцію. Дорослі стриманіші, рідко стогнуть. Вони вихлюпують свої емоції в скарги. Інколи здається, що йдеш крізь шеренгу скарг, відвернутися від них неможливо ні на секунду. Розумієш, люди прийшли на прийом не просто так. Біль терзає тіло й душу.

Людям потрібна допомога. Вони отримують її. Однак їм хочеться і співчуття, співпереживання. Ось на що йдуть сили. До кінця робочого дня з тебе, як із тюбика, вичавлені всі життєві соки. Інша сторона професії. Шлях лікаря всіяний не лише квітами. В душі порожньо, як у квартирі, з якої щойно виїхали мешканці й весь пожиток із собою прихопили. Виручає, відновлює сили класика. Музика. Або вірші.

Чергова консультація позбавила сну: уявити таке — і то страшно. Переді мною сиділа сліпа жінка, яка свідомо зважилася на видалення очних яблук. Настільки боліли очі. Жінка погодилася провести решту життя в темряві, тільки б позбутися болю. Проте біль її не залишив.

Невеличкий екскурс в анатомію черепа. Очі з’єднує з мозком зоровий нерв. Досить велике утворення, як тонкий олівець. Що складається повністю з нервових волокон, їх понад мільйон. Конструкція, може, одна з найскладніших у людському організмі. Поруч із зоровим нервом міститься вегетативний ганглій розміром як лляне зернятко, так званий циліарний вузол. Його обов’язок — забезпечувати нервами очну орбіту й структури, які до цієї орбіти входять. Циліарний вузол контролює процеси, пов’язані з нормальним функціонуванням очей: кровообіг, обмін речовин, тиск усередині яблука, деякі больові реакції.

Ось ці ганглії і допускали збої. У жінки виникло надзвичайно рідкісне захворювання — гангліоніт циліарних гангліїв. Ганглії й потрібно було лікувати...

Від помилок ніхто не застрахований. Лікарі — такі ж самі люди, як і їхні пацієнти. Але не йде з голови приклад одного земського лікаря. Подав він його понад сто років тому.

Місцева влада тими роками віддавала перевагу лікарям широкого профілю. Щоб вони і пологи приймали, і апендикси видаляли. Сьогодні лікар лікував від застуди й дифтериту, завтра його могли на місяць замкнути в холерному бараку, куди звозили хворих з усієї округи. Епідемія. З холерного барака інколи доводилося вирушати додому до тифозного хворого.

Турбот багато. Текучка засмоктувала. Однак земські лікарі знаходили час для аналізу історій хвороби. Один із них раптом виявив, що помилився в діагнозі, що його приписи не допомогли хворому. Навпаки, погіршили його стан. Коли остаточно переконався у своїй помилці, він прийшов додому і відідрав від дверей бронзову лікарську табличку.

Прізвище того лікаря було Чехов, ім’я і батькові — Антон Павлович.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво