ПРАВА ПАЦІЄНТІВ І ПРАВА МЕДПРАЦІВНИКІВ — ЯЙЦЕ Й КУРКА. ЩО ПЕРВИННЕ? - Здоров’я - dt.ua

ПРАВА ПАЦІЄНТІВ І ПРАВА МЕДПРАЦІВНИКІВ — ЯЙЦЕ Й КУРКА. ЩО ПЕРВИННЕ?

19 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 19 квітня-26 квітня

Хвороба набирає здорових форм… Михайло Жванецький Права пацієнта — досить болісна тема в Україні, а проблеми, пов’язані з нею, торкаються кожного...

 itype=[1] rus=[c:inbox#15imagespreview16f2.jpg] rusfull=[C:INBOX#15IMAGESFULL16F2.JPG] ukr=[] ukrfull=[] eng=[] engfull=[] inforus=[В роли пациента может оказаться каждый] infoukr=[У ролі пацієнта може опинитися кожний] infoeng=[]
itype=[1] rus=[c:inbox#15imagespreview16f2.jpg] rusfull=[C:INBOX#15IMAGESFULL16F2.JPG] ukr=[] ukrfull=[] eng=[] engfull=[] inforus=[В роли пациента может оказаться каждый] infoukr=[У ролі пацієнта може опинитися кожний] infoeng=[]

Хвороба набирає здорових форм…

Михайло Жванецький

Права пацієнта — досить болісна тема в Україні, а проблеми, пов’язані з нею, торкаються кожного. Система охорони здоров’я України створювалася в період тоталітаризму й багато в чому зберегла колишні вади. Це — висока корпоративність, закритість і приховування інформації про стан суспільного здоров’я, висока централізація управління, нерозвиненість правових відносин між усіма суб’єктами системи охорони здоров’я тощо. На жаль, і в сучасній концепції реформи охорони здоров’я України простежується тенденція пріоритетності інтересів медичного співтовариства, а не пацієнтів, яким передусім і покликана служити система охорони здоров’я і які фінансують її як через свої податки, так і безпосередньо, розраховуючись готівкою.

Склалася парадоксальна ситуація, коли основні суб’єкти системи охорони здоров’я — пацієнти та працівники охорони здоров’я — опинилися по різні боки барикад, кожні зі своїми проблемами, які виникли через невиконання проголошених державою гарантій. І якщо медики — це організована корпоративна група, що вимагає поліпшення свого соціального стану та стану своєї галузі (нерідко при цьому ігноруючи інтереси пацієнтів), то пацієнти — набагато чисельніша група осіб, але водночас значно гірше захищена державою. У медичному середовищі такі загальновизнані у світі поняття, як права й інформація пацієнтів, інформована згода, конфіденційність, автономність і приватність пацієнта, свобода вибору, право на відмову від лікування почали нівелюватися.

Під час обговорення питання про необхідність ухвалення в Україні закону про права пацієнтів дуже часто доводиться чути, що цей закон треба ухвалювати лише в комплексі з захистом прав медичних працівників, інакше, мовляв, це призведе до порушення якогось-там балансу. Такого погляду дотримуються переважно медичні працівники — як практикуючі, так і законотворчі.

Бажання мати в Україні об’єднаний закон про захист прав пацієнтів і медичних працівників (чого немає в жодній із країн світу, де ухвалено закони та хартії про права пацієнтів) — факт сам по собі характерний. Україна, а точніше окремі її представники, вирішили, як завжди, йти своїм особливим шляхом, вважаючи цей шлях найрозумнішим і найпродуманішим та ще й намагаючись повести за собою решту громадян. Але таке вже було. Один із прикладів — історія просування України до ухвалення закону про медичне страхування, яке постійно супроводжувалося вигуками: «Ми не будемо повторювати помилок російської охорони здоров’я, ми будемо розумнішими!» І все-таки — «шлях подолає той, хто йде». Росіяни, хоч вони й «помиляються», вже на шляху, нехай і на важкому, до найбільш вивіреної моделі утримання суспільством власної системи охорони здоров’я. При цьому багато в чому нас обганяють — уже й закон про права пацієнтів надійшов у Держдуму Росії, а ми, такі розважливі, розумні та критикуючі, тупцюємо на місці і в питанні прав пацієнтів, і в питанні загального медичного страхування, і в питанні хоч якихось успіхів у реформі охорони здоров’я.

Складається враження, що шановні адміністратори охорони здоров’я та лікарі-законодавці обстоюють інтереси не громадян України й пацієнтів, а органу виконавчої влади — Мінздоров’я. Крім того, їхня позиція видається юридично некоректною. Вводяться в оману не тільки пацієнти, а й лікарі. Першим пропонується почекати, поки розв’яжуть проблеми другі. А медпрацівникам, замість обговорення величини пристойної оплати їхньої кваліфікованої праці, пропонується дискусія про правовий захист від пацієнтів.

Ось які пояснення з цих питань дають лікар і юрист під час дискусії, використовуючи як власний досвід, так і досвід відомих організацій, що займаються питаннями прав пацієнтів. Таких, приміром, як «Служба захисту прав і безпеки пацієнтів» (Санкт-Петербург).

Медичний працівник, на відміну від, приміром, лікаря з приватною практикою, уже за визначенням — особа, яка працює за трудовим договором у медичній організації. Понад 95% медичних організацій країни — державна власність. Відповідно до чинного законодавства, персонал цих закладів є найманими працівниками й не виступає суб’єктом права у процесі надання пацієнтові медичної допомоги. У правовідносини з пацієнтом у системі охорони здоров’я вступають не фізичні особи — медпрацівники, а особи юридичні — заклади охорони здоров’я. Виняток становлять лише фахівці, котрі мають приватну практику. Тільки вони (за наявності приватної ліцензії) є самостійними суб’єктами права і, відповідно, несуть усю повноту цивільно-правової відповідальності. Медичні працівники державної системи охорони здоров’я вступають у правовідносини з роботодавцем, яким є медичний заклад. Їхні права охороняє Кодекс законів про працю, причому захищені вони досить добре. Майнова відповідальність медпрацівника можлива тільки в разі його провини, причому не просто провини (професійної недбалості), а заподіяння шкоди несумлінними діями. Навіть коли в діях медпрацівника зафіксовано професійну недбалість і недобросовісність, величина суми, яка з нього стягується, не залежить від величини збитків, заподіяних закладу. Але факт недобросовісності довести дуже важко, позаяк «сумлінність» — це оцінна категорія.

Випадкове заподіяння шкоди здоров’ю пацієнта є підставою для майнових санкцій пацієнта тільки проти медичного закладу, але в жодному разі не проти медпрацівника. Тобто за неправомірні дії лікаря або за такі, що заподіяли випадкової шкоди пацієнту, в кожному випадку як юридична особа відповідатиме заклад охорони здоров’я, а його працівник, відповідно до ст. 130—138 Кодексу законів про працю України, нестиме матеріальну відповідальність уже перед ним, яку б суму не виплатив заклад за позовом пацієнта чи його утриманців. Ясна річ, будь-яка особа, що звернулася по медичну допомогу в заклад охорони здоров’я і вважає свої права порушеними, може подати позов безпосередньо проти медичного працівника за заподіяну їй шкоду, але в цьому випадку вона діятиме на основі правил Цивільного і Цивільно-процесуального кодексів України й муситиме доводити вину даного медичного працівника в заподіянні шкоди.

Тож немає правових підстав для жорсткого пов’язування захисту прав пацієнтів (спеціальним законом досі не врегульованого) і захисту прав медпрацівників (законодавчо добре врегульованого КЗпроП).

Щодо останніх, то, на наш погляд, слід обговорювати зовсім інше питання, яке стосується не прав медпрацівників, а невиконання головним роботодавцем, що ним є держава, своїх зобов’язань і гарантій перед медичними працівниками. Це питання гідної оплати їхньої праці та створення безпечних умов цієї праці. Тож потрібен закон про професійне страхування цивільної відповідальності в охороні здоров’я. І закон цей, за великим рахунком, спрямовано не так на захист прав медпрацівників, як на захист прав пацієнтів.

Зрозуміло, що ухвалення будь-якого закону має на меті розв’язання назрілих проблем у тій чи іншій сфері людських відносин. Проблем охорони здоров’я не розв’яже введення в закон «Про захист прав пацієнтів» розділу про захист прав медпрацівників. Тож головна перешкода для його ухвалення — не обсяг прав медпрацівників, а вкрай низька якість роботи державної охорони здоров’я, яка просто боїться, що пацієнти одержать реальні механізми контролю, реалізації та захисту (зокрема матеріальними санкціями) своїх масово порушуваних сьогодні прав. Проблеми державної охорони здоров’я почнуться після ухвалення закону «Про захист прав пацієнтів», оскільки за нинішньої якості її роботи видатки держави на медичну допомогу громадянам доведеться істотно збільшити. І це збільшення необхідне як для підвищення якості роботи державної системи охорони здоров’я загалом, так і для оплати можливих численних судових позовів проти неї.

А позиція окремих шанованих керівників охорони здоров’я і лікарів-законодавців характерна для всієї історії радянської й української охорони здоров’я і відповідає традиціям, що зберігаються в надрах державної влади: спочатку права й інтереси держави, потім права й інтереси Мінздоров’я, потім права й інтереси медичного закладу, потім права й інтереси лікаря, а вже на останньому місці — права й інтереси пацієнта. Погляньте, як це простежується в Концепції розвитку охорони здоров’я населення України. «Державна політика у сфері охорони здоров’я потребує здійснення державних заходів», серед яких — «удосконалення системи соціального та правового захисту медичних і фармацевтичних працівників та пацієнтів». Зверніть увагу, як розміщено пріоритети. Та й у згадуваному вище документі «Здоров’я нації...» такому надзвичайно важливому питанню, як реалізація прав пацієнтів, відведено місце аж в останньому розділі. Що тут можна сказати — традицій дотримуються, тенденції зберігаються. Насправді ієрархія прав згаданих суб’єктів у цивілізованому світі й у чинному вітчизняному законодавстві прямо протилежна.

Елементів демократії в нашій охороні здоров’я ще кіт наплакав. Історично ми звикли всіх «шикувати», особливо тих, хто не дуже пручається. Стосується це, приміром, спроб відродити т.зв. загальну диспансеризацію. В усьому світі обговорюють, розвивають і впроваджують у медицину принцип інформованої згоди, відповідно до якого, кожна людина повинна мати право приймати рішення щодо власного здоров’я та будь-якої медичної ініціативи, а в нас ні — узяти всіх на облік і вживати до всіх профілактичних та лікувальних заходів. Навіщо нам зважати на те, що в усьому цивілізованому світі стосовно профілактики й лікування людина сама приймає рішення на основі добровільності й без будь-якого примусу? На жаль, такі елементи військового комунізму раз у раз прозирають у тому чи іншому законі або рішенні, а то й у проведенні кампаній у рамках існуючої системи охорони здоров’я.

Ми представляємо лікарську асоціацію Миколаївського регіону — організацію, яка одна з перших і вже досить давно займається дослідженнями в царині прав пацієнтів в Україні, вивчає міжнародний досвід. Представники асоціації беруть участь у роботі Європейської мережі ВООЗ з питань прав пацієнтів і повноважень громадян разом з іншими представниками країн європейського регіону. Нині ми завершуємо роботу над законопроектом, що називатиметься все-таки «Закон про права пацієнтів в Україні» (незабаром буде опубліковано у пресі). Тоді можна буде подискутувати з участю широкої громадськості, а не тільки в кабінетах Міністерства охорони здоров’я і його Інституту суспільного здоров’я. Сподіваємося, ця дискусія допоможе прийти до найкращого рішення, з урахуванням думки і пацієнтів, і медичних працівників.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво