Потрібен Макаренко від генетики

Дослідники Лондонського інституту психіатрії відомі тим, що беруться за дослідження проблем, здатних перевернути уявлення про усталене. Террі Моффіт, наприклад, узявся прояснити роль різних версій гена, відповідального за синтез ферменту, що впливає на схильність до кримінальної діяльності. Роберт Фломін набув популярності завдяки вивченню генетичної складової високої кмітливості. А Ессі Вайдінг і Джеймс Блейр набралися сміливості заявити, що формування психопатичних реакцій більшою мірою залежить від спадковості, ніж від умов життя.

Проблема, цілком очевидна з погляду необізнаного обивателя, ось уже протягом багатьох десятиліть викликає наукові дискусії, настільки затяті, наскільки ж і безрезультативні. Споконвіку навіть няньки усвідомлювали, що до формування кожної конкретної особистості якнайбезпосередніше причетні і спадковість, і вплив навколишнього середовища. Проте доктори Моффіт і Фломін у своєму широкомасштабному дослідженні порівняльної поведінки близнюків 1994-го і 1995 років народження, результати якого були опубліковані в останньому номері Journal of Child Psychology and Psychiatry, враховували характеристики, дані вчителями, котрі протягом багатьох років мали можливість спостерігати за дітьми і об’єктивно (на відміну від батьків) порівнювати особливості їхньої поведінки.

Схильністю до поганої поведінки характеризувалася досить значна частина близнюків, за якими велося спостереження. Проте дослідників передусім цікавили такі психопатичні прояви, як емоційна нечутливість (нездатність відчувати вину і розкаяння за поганий вчинок) та відсутність друзів. Як відомо, близнюки бувають однояйцеві, в яких усі гени спільні, і різнояйцеві, в яких спільна лише половина всього генотипу. Це дозволяє дослідникам припускати, що поведінкові шаблони однояйцевих близнюків мають яскравіше виражену генетичну складову, а спільні для одно- і двояйцевих більшою мірою залежать від умов виховання та навколишнього середовища.

Серед представників обох типів близнюків приклади асоціальної поведінки спостерігалися лише в 10 відсотків. Цих дітей вивчали пильніше. Як виявилося, погана поведінка, що не має під собою психопатичного фундаменту, зі спадковістю пов’язана досить слабко — менш як у 30 відсотках випадків. І навпаки, чотири п’ятих у різниці поведінки між дітьми середньостатистичними і з психопатичними відхиленнями визначаються генами.

Головний висновок — реагувати на погану поведінку дітей потрібно по-різному. У тих випадках, коли схильності до психопатичних реакцій на спадковому рівні немає, боротися з ними слід переважно зусиллями педагогів і батьків. У протилежному випадку останнім теж необхідно докласти великих зусиль, проте головне навантаження тоді ляже на плечі генетиків. Аби швидше ідентифікувати гени, відповідальні за психопатичну поведінку, і не допустити, щоб такі поведінкові шаблони стали нормою.