ПАМ’ЯТНИК У ЛІСІ, АБО ПРАВДА «ШТАБНА» І «ОКОПНА»

Ми обіцяємо відповідно до наших сподівань, а виконуємо відповідно до наших побоювань.

Франсуа де Ларошфуко

Кращого полігону для обкатки Державної комплексної програми «Соціально-медичне забезпечення ветеранів війни на період до 2005 року», аніж у Циблях Київської області, не знайти. Медико-соціальний центр, що розкинувся тут на 50 га лісового масиву, поблизу Канівського водосховища, має 11 лікувальних відділень і повний набір гучних епітетів: державний, національний, та ще й перебуває з 1996-го під патронатом Президента України. Іншого такого в країні просто немає.

Травневі дні в цей райський куток природи принесли не лише довгождане тепло, а й уперті чутки, що 9 травня в центр приїде Л.Кучма, і настільки ж уперті, що Президент не приїде. Хай там як, але територія засяяла чистотою, висаджено троянди, фарби і вапна на косметичний ремонт пішло чимало. Так старіюча красуня, не пожалівши грошей на «фасад», приверне увагу спочатку макіяжем, а потім, зі спини, деякими ушкодженнями, заподіяними часом. Госпіталь теж «зі спини» вразливий, але кому його покажуть, особливо в день президентського огляду пісні та строю?

Повідомлення перше, майже оптимістичне

Узяті для нього цифри, зізнаюся, добуті малими зусиллями і військової таємниці не становлять. Вони прозвучали з вуст директора центру Ю.Гриненка на зустрічі з пацієнтами великої лікарні (саме на цьому визначенні наполягав Юрій Олександрович, виганяючи з пам’яті довгожителів деякі ознаки розкішного санаторного життя госпіталю періоду застою). Проблеми центру (згадаємо епітети) відразу нівелювалися, оскільки лікарня — вона і є лікарня, навіть велика.

Мені здалося, що директор того дня перевіряв на слухачах тези свого травневого звіту на колегії МОЗ — такою вагомою була доповідь, яка містила в собі відповіді майже на всі ще не висловлені запитання і претензії тих, хто зібрався в клубі ветеранів. Усе ж таки задоволених, що їм пощастило всіма правдами й неправдами (точніше, всіма праведними шляхами і неправедними) потрапити до великого списку з 600 чоловік, яким гарантовано кваліфіковану медичну допомогу, 15 лікувальних дієт, для кого у поті чола трудиться вся околишня художня самодіяльність, завозять героїко-патріотичні фільми.

— Якби у нас було погано, ви б сюди не їхали! — відвертістю на відвертість відповідав Ю.Гриненко, що виріс разом із закладом і віддає йому себе повністю.

Тут за рік поліпшують своє здоров’я 9 тисяч чоловік — пропускна здатність зростає. Всього в Україні 29 обласних госпіталів, функціонально підпорядкованих центру. Торік у них побували 122 тисячі осіб із 3 мільйонів 670 тисяч тих, хто перебуває на диспансерному обліку. Питання питань для всіх закладів — забезпечення харчуванням та ліками. Кабмінівські, позамежні суми — 7 і 8 гривень на добу. Щоправда, ці суми майже недосяжні: у Львові торік годували на 2 грн., у Тернополі на 2 грн. 39 коп., а в Чернівцях розкошували на три. У центрі, куди асигнування надходять стовідсотково, витрати на харчування вже наблизилися до вартості комплексу постільної білизни у вагонах далекого прямування.

— Скарг на їжу давно немає! — констатує адміністрація.

Торік на потреби всіх госпіталів країни виділено 73 мільйони гривень. Три корпуси з чотирьох у Циблях так потребують капітального ремонту, що незабаром «косметику» нікуди буде ліпити.

Повідомлення друге, повне «окопного» песимізму

Час, цей жук-шашіль, руйнує і камінь, і людський організм, і... сантехніку. Якщо у старих вояків, кому за вісімдесят, нараховують до десятка хронічних хвороб, то не менше їх у великої лікарні, якій під тридцять: комунікації, очисні споруди, м’який та інший інвентар гранично зношені, а останній прямо-таки промовисто демонструє злидні.

Пам’ятник фронтовому житлотовариству з палатами на троє-четверо місць аж потрясає орвеллівськими асоціаціями: усамітнитися ніде, душові відверто колективні, прокрустові ложа кушеток для фізпроцедур застелені «немарким», чимось незмінно зеленим: складнощі і з білизною, і з пральнею. Можна згадати і ложку «за халявою», з якою треба ходити в пункти харчування й самому за нею доглядати, але — не будемо! На такі дрібниці наш народ давно не звертає уваги, тішачи цинічну владу подячним поклоном: спасибі й за це. Він тут кашку їсть, а вдома пенсія призбирується. Звісно, під патронатом КПРС жилося краще, але й тоді був популярний такий слоган: «прошла зима, настало лето, спасибо партии за это».

Змінивши не з власної волі фронтові шинелі на мирний одяг, ми непомітно ввійшли в «гоголівські» (або вийшли з «Шинелі», згідно з класиком, що в результаті одне й те ж саме), де й перебуваємо, зворушено дякуючи. Але є день, коли душа старого вояки прагне простору, він чіпляє ордени і йде туди, де діляться спогадами, а потім їдять кашу з димком і п’ють гуманітарно-фронтові сто грамів. У центрі на свята випити не дають, але в меню буде сир і ковбаса, сік або яблуко. На Великдень були паски і «крашанки»: як удома!

Перемоги вінки лаврові...

…давно вже складено у «спільний товариський суп», і Перемога символом своїм акумульована в нині живих носіях своєї й чужої героїки. Але хто дорікне сивочолому воїнові, якщо він заборонив собі говорити про війну екстремальну, а дедалі більше згадує про неї щось тепле, майже побутове? На своєрідній «лаві одкровення», неподалік ставка зі свіжопобіленою наядою, ми говорили про кохання на війні, про удачу, про поранення, які не дають сьогодні жити, про те, як міняли американську тушонку на горілку і...

17 операцій на ногах переніс Арон Петрович Роговий, із них шість — у мирний час, а чотири лише за останні три роки. «У мене на дві ноги всього п’ять пальців, виходить, живу «на п’ять», — жартує колишній артилерист. В артрологічному відділенні, а це цілий поверх, більшість погано ходять, але добре танцюють, мобілізуючи себе на похід до клубу в середу та суботу: накопичують оптимізм.

Мотрона Василівна Колесник (нині вона Непомняща) дівчинкою-підлітком співала у фронтовому госпіталі, доглядала за тяжкопораненими, писала листи. Вона і тут співає, навколо неї завжди любителі «старовини». Галина Данилівна Григорук носила в ліс партизанам їжу й самосад, вони запам’ятали її по червоному сарафанчику і через десятки років свідчили: ця дівчинка з евакуйованих була безстрашнішою за всіх місцевих дітей. У сільраді виправили довідку, і тепер Галина — ветеран війни, наймолодша.

Івана Сидоровича Липського разом із групою односельців направили до Києва, дорогою їх, беззбройних, німці взяли в полон і з колоною військовополонених повернули на Умань.

— Дві доби йшли, у голові лише одне: втікати! — розповідає Іван Сидорович. — І ось дала доля шанс: метушня, танки на дорозі, нас — убік. Я скотився в пшеницю і — втікати. Чекаю пострілу, біжу, падаю. Пронесло! Ну, а далі воював, як усі...

Петро Іванович Потапенко з Бердичева був стрілком на Іл-2, і за виконання особливо важливого завдання їхньому екіпажу дали по тисячі карбованців. Свої гроші Петро відіслав батькам на Алтай, земляки осудили: мовляв, кому війна, а кому — мати рідна. Районний комісар реабілітував Петра Івановича вже після війни, розказавши на зборах, як усе було. Потапенко досі ображається на земляків, але їх можна зрозуміти: 26 селян провели на війну, а повернулися лише двоє.

«Витратний механізм» Великої Вітчизняної ще раз уразив при відвіданні діорами «Букринський плацдарм» у Переяславі-Хмельницькому: наших на правому березі Дніпра під селом Григорівкою загинули 200 тисяч чоловік, а німців — учетверо менше. 360 Героїв Радянського Союзу дала битва на цьому клаптику землі, але ми шукали в списку одного — Василя Абрамовича Потапова, чий портрет серед інших героїв висить у галереї, що з’єднує перший корпус із другим.

Під портретом Василя Абрамовича збираються ті, хто чекає черги на кардіограму.

— Наш, мелітопольський він, — розповів чоловік, що не захотів назватися. — Я в п’ятдесяті виконував обов’язки голови виконкому міськради і повинен був відправити Героїв Радянського Союзу на зліт у Запоріжжя. Потапова я ледве розшукав у... кочегарні! Відгуки про нього були кепські: судили, випиває. Виявилося, Василя Абрамовича судили за зберігання трофейної зброї, дали два роки умовно, але людина зламалася. Ми його приодягнули, допомогли з житлом, і став наш Герой ось таким, яким ви його бачите на портреті…

***

Відвертання уваги від травмуючих переживань теж входить у комплекс лікування ветеранів війни. Але якщо колишні травми і переживання якось вляглися в душі, то теперішнє найчастіше ранить глибше, аніж сліпий осколок. Урізання пільг, дорожнеча ліків, боротьба за виживання, хвороби і самітність підточують сили наших старих, і вони йдуть із життя між однією травневою перекличкою і наступною дедалі частіше.

Як той хитрий дядько з казки, який ділив із ведмедем «вершки й корінці» обіцяного врожаю, відповідно до надій останнього, наші браві в минулому воїни мають соціальну полову, а зерно... зерно перетворюється на гіркий хліб розпачу, за Біблією.