ОДИН ШАНС ЗІ СТА П’ЯТНАДЦЯТИ - Здоров’я - dt.ua

ОДИН ШАНС ЗІ СТА П’ЯТНАДЦЯТИ

18 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 18 жовтня-25 жовтня

Нещодавно показували телефільм про американців, які досягли столітнього віку. Дідусі й бабусі з б...

Пружина для эндопротеза
Пружина для эндопротеза

Нещодавно показували телефільм про американців, які досягли столітнього віку. Дідусі й бабусі з білосніжними усмішками життєрадісно розповідали про своє життя-буття, демонстрували, як вони печуть пироги, грають у комп’ютерні ігри та займаються доброчинною діяльністю.

При всьому цьому в очі впала одна річ: американці не приховували, що продовжили собі життя завдяки досягненням медицини. Більшість ювілярів перенесли свого часу ті чи ті хірургічні операції на серці або судинах — заміну серцевих клапанів, шунтування, протезування аорти, установку кардіостимуляторів тощо.

А які шанси українця, зокрема харків’янина, підремонтувати з допомогою хірургії свою серцево-судинну систему, поповнивши таким чином когорту столітніх ювілярів? Чи є в нас для цього можливості? І яка ситуація в цій галузі медицини в інших країнах Європи? На мої запитання відповідає доктор медичних наук, директор Харківського центру серцево-судинної хірургії, відомий хірург Микола Леонтійович ВОЛОДОСЬ.

Серцево-судинні захворювання значно впливають на середню тривалість життя. У розвинених країнах запобігання передчасній смертності хворих такого профілю набуло соціальної значимості.

Причому головний метод лікування — хірургія, що має у своєму розпорядженні сьогодні новітні технології і здатна привести до повного вилікування людини. Варто лише згадати один факт: коли у США в 70-ті роки закрили програму польотів на Місяць, основний відплив інженерно-технічного персоналу відбувся саме в кардіохірургію. Американські довгожителі з наведеного вами прикладу — реальне підтвердження її досягнень.

— Які ж шанси середньостатистичного харків’янина продовжити собі в такий спосіб життя?

— На жаль, вони невеликі. У Харкові дуже мало виконують таких добре розроблених і вивчених у Європі та США операцій, як шунтування, розширення балоном звужених ділянок судин серця, стентування, пластика дефектів при уроджених пороках серця, усунення звуження судин, які кровопостачають головний мозок, і зовсім не роблять заміщення клапанів серця та інших операцій. У результаті загальна летальність від хвороб системи кровообігу становить у нашому регіоні понад 60% від смертності при всіх захворюваннях. Можна сказати, що ситуація має характер соціальної катастрофи.

Україна взагалі посідає останнє місце серед усіх країн Східної Європи з кількості операцій на серці зі штучним кровообігом — за нормами ВООЗ, цей показник вважається інтегральним. Якщо орієнтуватися на ці норми, то в нашій області кількість операцій на серці необхідно збільшити в 115 разів, а на судинах — у 25.

— Тобто допомогу кардіохірурга отримує один зі 115 харків’ян, які цього потребують. У чому ж причина?

— Їх кілька. На мій погляд, одна з них полягає в тому, що серцево-судинна хірургія в Харківському регіоні представлена різними відділеннями, які перебувають у структурах загальнохірургічних установ і позбавлені самостійності у своїх діях. Причому тільки в НДІ загальної і невідкладної хірургії є бригада, яка може виконувати операції на серці зі штучним кровообігом. В інших відділеннях обмежуються установкою кардіостимуляторів. Тим часом у всіх розвинених країнах успіху серцево-судинної хірургії досягнуто завдяки створенню спеціалізованих центрів, які здатні забезпечити виконання необхідного обсягу хірургічної допомоги при високому рівні діагностики та лікування.

— Однак у Харкові є ваш центр. І ще кілька в інших великих містах України — Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Києві, Луганську, Львові.

— По-перше, цього вкрай мало! За нормами ВООЗ, їх у нашій країні має бути близько 50. У європейських країнах, приміром у Франції, таких центрів — 50, у Великобританії — 46, в Італії — 41, у Німеччині — 53. Підкреслю, що необхідність саме в такій кількості центрів зумовлена не територіальним чинником, а постійною, цілодобовою готовністю надавати спеціалізовану допомогу. Якщо в невідкладному порядку не виконувати сучасного обсягу допомоги при інфаркті міокарда, не здійснювати операцій зі штучним кровообігом при розшаруванні, розриві та ушкодженні грудної аорти, при низці уроджених пороків у новонароджених, то ця група хворих просто вмирає!

А по-друге, наявні центри, за винятком Амосовського інституту в Києві, який за своїм професійним рівнем та оснащенням відповідає загальноприйнятим у світі нормам, здебільшого малопотужні й недостатньо оснащені. Частина їх узагалі не має можливості виконувати операції на серці зі штучним кровообігом.

— Миколо Леонтійовичу, наскільки я знаю, ви — один із розробників хірургічної технології, захищеної авторськими свідоцтвами на винаходи.

— Це — технологія дистанційного ендопротезування кровоносних судин. 1985 року ми першими у світі зробили операцію, яка представляє нині цілий науковий напрям.

Необхідність протезування судин виникає в основному в людей похилого віку при захворюваннях аорти і великих магістральних судин. При класичній операції потрібно розкрити грудну клітину або черевну порожнину, виділити глибоко заховану уражену судину, перетиснути її з двох боків для припинення кровотечі, а потім вшити сам протез. Ці операції належать до найважчих і найбільш травматичних, зі значним відсотком ускладнень та летальності.

Чимало хірургів замислювалися, як зменшити травматичність. Працювали над цим і ми. Зрештою завдяки таланту інженерів Фізико-технічного інституту низьких температур та Українського фізико-технічного інституту була придумана й виготовлена нова геометрична конструкція. Це радіальна зигзагоподібна пружина, що може стискатися до однієї четвертої свого діаметра. Вона вміщується всередину синтетичного протеза, надаючи йому властивість самофіксації всередині судини. Такий протез у стиснутому вигляді з допомогою особливого пристрою доставляється через артерію на нозі точно до ураженої ділянки, а там розпрямляється, фіксується і «виключає» аневризму з кровотоку. Пріоритет України у створенні цієї конструкції, яка стала базовою при таких операціях в усьому світі, ніким не заперечується.

До речі, наш перший пацієнт, який переніс першу у світі таку операцію при аневризмі грудної аорти, живе й нині у Харкові.

— Коли було відкритио ваш центр?

— 1992 року. Я тоді працював у судинному відділенні НДІ загальної і невідкладної хірургії, де ми змогли пришити одному пацієнту відрізану під час нещасного випадку руку, а іншому — пальці. Коли до мене прийшов кореспондент однієї з центральних газет, я запропонував йому написати не тільки про ці операції як цікаві поодинокі випадки, а й про реальну забезпеченість населення такою хірургічною допомогою. Тим конкретним пацієнтам допоміг щасливий збіг обставин — лихо сталося неподалік нашої «швидкої допомоги», удень, коли всі фахівці-медики були на робочих місцях, постраждалих швидко привезли, рани були чистими, — а закономірність, на жаль, була іншою.

Статтю в газеті прочитав тодішній керівник області Олександр Масельський. Він викликав мене й попросив викласти професійний погляд на роль серцево-судинної хірургії та ситуацію в розвинених країнах. Цього ж таки року спільним рішенням Мінздоров’я та держобладміністрації в нашому місті було створено центр серцево-судинної хірургії. За статутом — самостійну науково-дослідну і лікувальну установу МОЗ України.

До нас направили кращих випускників Харківського медичного інституту, які пройшли спеціальну підготовку не лише в Харкові, а й у Києві, Москві та за кордоном. З допомогою Мінздоров’я в Німеччині закупили сучасне медичне устаткування на суму близько 3 мільйонів доларів. Допомогли й американські колеги зі знаменитої Клівлендської клініки (США), де вперше у світі зробили коронарографію і коронарне шунтування. 2001 року я проходив там двомісячне стажування, і клініка передала нашому центру дуже потрібний нам ультразвуковий апарат лише за 30 тисяч доларів, тоді як його реальна ціна разів у 10 вища.

— Хто ж заплатив ці 30 тисяч доларів?

— Ми довго й безуспішно шукали спонсора, а допомогли нам... мормони. Так сталося, що я зустрівся з їхнім представником і розповів йому про наші потреби. Мормони щиро перейнялися проблемами харків’ян, і хоча 30 тисяч доларів і для них чимала сума, вони викупили цей апарат, привезли до Харкова, та ще й надіслали лікарів та інженера, щоб запустити прилад і навчити працювати з ним наших фахівців.

— А де нині міститься сам центр? Чесно кажучи, я навіть не відразу знайшла номер вашого телефона.

— У нас немає свого приміщення.

— Центру час святкувати 10-річний ювілей, а він досі без власного приміщення?

— Так. Після створення центру адміністрація тимчасово розмістилася в орендованих приміщеннях ФТІНТу, а навчання персоналу, наукові дослідження та операції проводилися у НДІ загальної і невідкладної хірургії. Ми працювали й чекали, коли завершиться будівництво виділеного нам шестиповерхового будинку профілакторію, але в Україні почалися фінансові труднощі, і роботи, виконані на 25 відсотків, 1994 року припинилися. Недобудований каркас будинку досі стоїть полишеним.

Відтоді ми намагалися розмістити центр у різних приміщеннях медичного профілю, у тому числі в пульмонологічному диспансері, виділеному нам обласною владою. Та з не залежних від нас причини свого будинку ми так і не отримали.

Нині центр орендує приміщення в різних місцях: адміністрація, як і раніше, у ФТІНТу, саме там зберігається в «законсервованому» вигляді частина устаткування, прийом пацієнтів проводимо в нашій консультативній поліклініці, розміщеній в інституті машин і систем, а операції — у центральній міжрайонній лікарні Балаклеї, райцентрі, що за дві години їзди електричкою від Харкова. Це великий медичний комплекс із чудово оснащеними лабораторіями, службою переливання крові, а також рентгенслужбою, там уже встановлено частину нашого устаткування. Наші лікарі, харків’яни, працюють і живуть тут по кілька тижнів — це щось на кшталт «вахтового методу» в медицині.

На жаль, нинішній міністр охорони здоров’я Віталій Москаленко спробував нас розформувати. Він видав наказ про реорганізацію Харківського центру серцево-судинної хірургії, який передбачає передачу його в підпорядкування іншій медичній установі, що навіть не має своєї клініки. Тобто, по суті, йдеться про знищення як цілісної й самостійної установи.

Навіщо ж наступати на одні й ті самі граблі? Трагічне відставання серцево-судинної хірургії в СРСР від світового рівня великою мірою пояснювалося саме тим, що вона була придатком загальнохірургічних установ. Ідея великих спеціалізованих медичних центрів зрештою однак переможе, оскільки їй немає розумної альтернативи, та скільки часу буде змарновано! Такої самої думки дотримуються й чимало харківських медиків, у тому числі директор Українського інституту терапії АМН України академік Любов Трохимівна Малая і директор Інституту проблем кріобіології та кріомедицини НАНУ академік Валентин Іванович Грищенко.

Скориставшись тим, що в статуті центру є пункт, відповідно до якого, будь-які реорганізації мають походити за згодою колективу, його працівники висунули вимогу про скасування наказу Мінздоров’я про реорганізацію. У липні 2002 року Національна служба посередництва і примирення зареєструвала колективний трудовий спір між працівниками Центру серцево-судинної хірургії та Мінздоров’ям України.

— І в якому ви нині статусі?

— З одного боку, над нами «висить» вищезазначений наказ, а з другого — ми як працювали, так і продовжуємо працювати. Отже, питання залишається — бути чи не бути Центру серцево-судинної хірургії в Харкові, великому промисловому, науковому та медичному центрі України? Чи матимуть харків’яни можливість одержувати необхідну хірургічну допомогу у повному обсязі чи ні? Бути чи не бути, нарешті, нашому інвестиційному проекту, який зголосилося підтримати Агентство США з торгівлі та розвитку.

— Що це за проект?

— У його основі лежать наші винаходи. Інвестиції дозволили б нам розгорнути технологію виробництва вітчизняних пружин, ендопротезів та цілих систем для ендопротезування судин різного діаметра. Такого виробництва, наскільки мені відомо, немає нині не лише в Україні, а й у СНД. У Москві операції роблять, використовуючи аналогічні імпортні конструкції, причому одна пружинка коштує до 1000 доларів, а вся система — близько 10 тисяч. Якби проект запрацював, центр міг би продавати такі конструкції й розвиватися далі.

Надія вмирає останньою — я все ще сподіваюся, що за вдалого розкладу проект вдасться реанімувати. Тоді зросли б і шанси середньостатистичного харків’янина стати довгожителем.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво